Акти судової влади

Закон – це головний і переважаючий нормативно-правовий акт сучасної держави. Він містить правові норми, які регламентують найбільш важливі сторони суспільного і державного життя. Визначення закону можна сформулювати таким чином “це нормативно-правовий акт, що приймається вищим представницьким органом держави в особливому законодавчому порядку, наділений вищою юридичною силою і регулює найбільш важливі суспільні відносини з точки зору інтересів і потреб населення країни”.

З даного визначення витікають ознаки закону як основного джерела права, як нормативно-правового акту, який наділений вищою юридичною силою.

1) Закони приймаються вищими представницькими органами держави або самим народом в результаті референдуму.

2) Закони приймаються за основними, найбільш суттєвими питаннями суспільного життя і потрібні для оптимального задоволення інтересів особистості.

3) Закони – це завжди письмові акти-документи, які закріплюють норми права, що вводяться або їх змінюють, містять первинні норми права, яких раніше в правовій системі не було, причому норми за ключовими, основними питаннями життя, які встановлюють права та обов’язки громадян.

4) Закони не підлягають контролю або затвердженню з боку будь-якого іншого органу держави. Вони можуть бути змінені тільки законодавчою владою. Конституційний або інший аналогічний суд може визнати закон, прийнятий парламентом, неконституційним, однак відмінити його може тільки законодавчий орган.

5) Закон уявляє собою ядро всієї правової системи держави, вони обумовлюють структуру всієї сукупності нормативно-правових актів, юридичну силу кожного з них, субординацію нормативно-правових актів по відношенню один до одного.

6) Закони – це акти, які приймаються з дотриманням особливої законодавчої процедури, яка називається законодавчим процесом. Прийняття закону в результаті референдуму, також здійснюється в законодавчому порядку, який передбачено законом про референдуми.

Законодавчий процес – це процедура прийняття закону, яка складається з певних стадій – самостійних, логічно завершених етапів та організаційно-технічних дій. Він має ряд стадій:

І. Допроектна стадія

1. Законодавча ініціатива – внесення проекту закону в офіційному порядку в законодавчий орган певними органами та особами (згідно Конституції України права законодавчої ініціативи належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному Банку).

ІІ. Проектна стадія

2. Прийняття рішення про підготовку законопроекту, тобто включення відповідної пропозиції до законопроектних робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених суспільних організацій, вчених-юристів та ін.

4. Розробка законопроекту та його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, доопрацювання і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, прийняття його до розгляду, обговорення законопроекту та його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект; прийняття у порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів, а в необхідних випадках – винесення проекту:

а) на обговорення широкого кола кваліфікованих осіб шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, круглих столів та ін.;

б) на всенародне обговорення.

ІІІ. Стадія прийняття законопроекту

6. Прийняття законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони приймаються простою більшістю голосів, конституційні – двома третинами від конституційного складу Верховної ради) та підготовка відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, які прийняті Верховною Радою, в 5-ти денний строк підписуються Головою Верховної Ради невідкладно передати на підпис Президенту України.

ІУ. Підтверджуюча стадія

7. Санкціонування (підписання) закону головою держави (Президентом) в строки, які встановлені Конституцією (в Україні – 15 днів).

У. Інформаційна стадія

8. Промульгація закону –це не тільки підписання його головою держави, а й видання спеціального акту, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону (звичайно, здійснюється указом голови держави).

9. Включення закону в Єдиний державний реєстр нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону – друкування його тексту зо всіма реквізитами в офіційних друкованих виданнях.

Можливий додатковий етап після прийняття законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

В багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) має місце право “відкладеного вето” президента.

В Україні, зокрема, президент може скористуватися своїм правом відкладеного вето і повернути закон зі своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Однак, вето переборюється в парламенті.

Якщо, під час повторного розгляду закон приймається не менш двома третинами голосів конституційного складу Верховної Ради, Президент повинен підписати його і надати до офіційного опублікування на протязі десяти днів.

Існують два офіційних способи встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів (наприклад, в Конституції ФРН – розділ УІІ “Законодавство федерації”, в Конституції України – частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п.4 Розділу ХУ та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти в якому міститься їх перелік і нормативні характеристики, вказані способи їх забезпечення з ціллю правильного співвідношення між собою (наприклад, в Італії діють “Загальні положення про Закон”, в Україні підготовлені проекти Законів “Про нормативно-правові акти”, “Про закони і законодавчу діяльність”).

За значенням і місцю в системі законодавства закони можна поділити на:

1. Конституції – основні закони, які регламентують засади суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

кодифіковані – представляють собою єдиний писаний основний закон (Конституції України, Росії, США);

некодифіковані – складаються з групи законів (Великобританія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, який віднесений до конституційного права – основи суспільного, державного ладу, права і свободи громадян та ін.

2. Конституційні закони:

закони на які посилається Конституція або необхідність прийняття яких прямо передбачена діючою Конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення Конституції або містять відсилку до Конституції (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента і т.п.);

закони, якими вносяться зміни, доповнення в діючу Конституцію (розділ ХІІІ Конституції України).

3. Звичайні закони – регламентують певні та обмежені сфери суспільного життя у відповідності з Конституцією:

загальні закони – закони, які регламентують певну сферу суспільних відносин і розповсюджуються на всіх;

спеціальні закони – закони, які регламентують обмежену спеціальну сферу суспільних відносин і розповсюджуються на частину населення (наприклад, закони про пенсію, про міліцію, про освіту та ін.)

4. Забезпечувальні (оперативні) закони – нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.

Види законів за строком дії:

постійні – закони, які діють без обмеження строку;

тимчасові – закони, які діють з обмеженням строку (наприклад, закон “Про бюджет на 2003 рік”);

надзвичайні (як різновид тимчасових законів) – приймаються в певних, передбачених Конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки та ін.).

Види законів за суб’єктами законотворчості:

прийняті громадянським суспільством (народом) в результаті референдуму;

прийняті законодавчим органом держави.

Види законів за структурною формою:

кодифіковані;

некодифіковані.

Види законів за галузевою ознакою:

конституційно-правові;

цивільно-правові;

адміністративно-правові і т.п.

Види законів за сферою суспільного життя:

закони в сфері регулювання економіки;

закони в сфері регулювання політики;

закони в сфері регулювання соціальної політики.

Правила за якими визначаються межі дії нормативно-правових актів, встановлюються законодавством держави і міжнародними договорами. Розрізняють пряму (негайну), зворотну і продовжувану дію нормативно-правового акту.

Пряма (негайна) дія.

Коли закон з дня вступу в дію розповсюджується на всі випадки “вперед”; все що було до дня вступу закону в дію, під нього не підпадає.

Зворотна дія.

Коли закон розповсюджується на всі випадки і “вперед” і “назад”, тобто на випадки, які відбувалися раніше, в минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має, але існують виключення цього правила:

при наявності в законі вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили;

у загальному правилі про обов’язковому наданні зворотної сили кримінальному закону, який відміняє або пом’якшує кримінальну відповідальність (ст. 58 Конституції України).

Продовжена дія.

Коли закон, який втратив юридичну силу, за спеціальною вказівкою нового акту (закону) повинен продовжувати діяти по окремим питанням (наприклад, після розпаду СРСР Верховна Рада України 12.09.1991 року прийнята Постанова “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за умовою, що ці акти не суперечать Конституції, Законам України”.

Закони втрачають дію з:

закінченням строку на який вони були прийняті;

зміною обставин на які вони були розраховані;

прямою відміною (призупиненням дії) даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом;

фактичною відміною, коли прийнято новий закон з того ж питання, а старий формально не відмінений.

Дія нормативно-правових актів у просторі може бути територіальним і екстериторіальним.

Територіальна дія нормативно-правового акту окреслена територією держави (України) або окремого регіону і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акту регулюється міжнародними договорами і передбачає розповсюдження законодавства даної держави за межами її території.

Порядок дії нормативно-правового акту за колом осіб підлягає загальному правилу: закон діє по відношенню до всіх осіб, які знаходяться на території його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований:

загальні – розраховані на все населення;

спеціальні – розраховані на певне коло осіб (пенсіонери, військовослужбовці, вчителі і т.п.).

виключні – роблять вилучення із загальних і спеціальних (голови держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв і т.п.)

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які видаються у відповідності із законом, на підставі закону для конкретизації законодавчих приписів або встановлені первинних норм.

Підзаконні акти володіють меншою юридичною силою, ніж закони, вони базуються на юридичній силі законів і не можуть протистояти йому. Ефективне регулювання суспільних відносин має місце тоді, коли суспільні інтереси згоджуються з індивідуальними інтересами. Підзаконні акти як раз і повинні коректувати основні, принципові положення законів стосовно до різних індивідуальних інтересів.

В залежності від характеру норм, що приймаються (первинні або вторинні) підзаконні нормативно-правові акти центральних державних органів можна поділити на дві категорії:

а) які містять первинні (вихідні) норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання:

укази і розпорядження президента України (вступають в дію через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях);

акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру (вступають в дію через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях);

акти (постанови і розпорядження) Кабінету Міністрів України (ті, що визначають права і обов’язки громадян вступають в дію з моменту їх прийняття, якщо більш пізніший строк набрання ними дійсності не передбачено в самих актах; ті, що визначають права і обов’язки громадян вступають в дію не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях);

б) які містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі, спрямовані на їх виконання:

відомчі акти – підзаконні нормативно-правові акти (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), які видаються в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства). Відомчі нормативні акти вступають в дію через 10 днів після їх державної реєстрації;

підзаконні нормативні акти органів місцевого самоврядування – акт-документ (постанова, рішення), який видається в межах компетенції органу місцевого самоврядування (постанови Верховної Ради АРК, рішення органів місцевого самоврядування, нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів (рішення відповідних Рад вступають в дію з дня їх офіційного оприлюднення, якщо Радою не встановлено більш пізніший строк введення їх в дію);

підзаконні нормативні (корпоративні) акти державного підприємства, установи, організації і підзаконні нормативні акти комерційної організації – локальні нормативні акти (нормативний наказ, інструкція, адміністрація, статут, положення та ін.), які діють тільки в межах даного підприємства, установи, організації, комерційної організації

Рішення судових органів набувають нормативний характер в результаті розширення судової практики, яка в своїй основі носить індивідуальний, правоприкладний характер. Судова практика виступає джерелом права в тих випадках, коли в силу незрозумілості, суперечності і невизначеності нормативних приписів суд повинен конкретизувати або з’ясувати зміст правових норм і створювати нові норми внаслідок замічених проблем в праві.

Правотворчі функції судів формуються самою судовою практикою, потребами правового регулювання тих загальних життєвих випадків, які не передбачені законом. Накоплений досвід праавозастосовчої практики дозволяють судам приймати такі рішення, які мають загальнообов’язкове значення при розгляді тієї чи іншої групи юридичних справ.

Вищі органи судової влади не тільки конкретизують діючі норми права, але і утворюють в межах своєї компетенції нові правові норми з метою керівного пояснення застосування законодавства по питаннях, що виникають при практичному вирішенні юридичних справ (Постанова Верховного Суду).

Дата добавления: 2017-02-01