Розділ 1 Розвиток риторики в античності 2 страница

У науки немає достовірних свідчень про те, як завершився порушений Лісієм процес проти члена правління Тридцяти тиранів, але відомо, що в подальшому оратор обрав собі професію логографа (той, хто виготовляє промови для інших). Саме в цій іпостасі він написав для афінянина Евфілета промову „Про вбивство Ератосфена”. У відомому довіднику „Реальна енциклопедія класичної стародавності в алфавітному порядку” робиться припущення про те, що вбитий, який спокусив дружину Евфілета, був заклятим ворогом Лісія, тому останній не випадково погодився скласти обвинувачу вальну промову для зневаженого чоловіка (Pauluy-Wissowa, T. IY. P.358).

Промова про вбивство Ератосфена є хрестоматійним прикладом майстерності Лісія-логографа, класика мистецтва етопеї (з гр. – „творчості характерів”). Майстерність у створенні етопеї, вельми важливе в мистецтві логографа, була необхідна тому, що сам позивач чи відповідач мав говорити природно згідно зі своїм характером, способом мислення та освітою. Логограф, який писав за нього промову, мав володіти мистецтвом перевтілення, аби потрапити в такт мисленню й висловлюванням підзахисного.

Однак написання промови, відповідної характеру підзахисного, було найменшою частиною справи. Логограф виступав у судовому процесі за сценою, але від самого початку мав виявити свої знання права, законів і постанов Народного зібрання. Перед тим як сісти за виготовлення промови, необхідно було зібрати матеріали „попереднього розслідування”, обрати найбільш вигідний вид скарги, вказати судову інстанцію, якій належало вести цю справу, насамкінець, у випадках, не передбачених законом (а покарання визначалося судом), визначити прийнятне покарання, щоб суд не призначив покарання, запропонованого супротивною стороною. У цьому Лісій виявив себе як блискучий юрист, який розраховував більше не на систему юридичних формулювань, а на вміння зачаровувати присяжних і в такий спосіб набрати їх голоси.

На думку вчених-істориків, Лісій свідомо відмовився від химерності горгіанського стилю й крайнощів софістичної риторики; він прагнув до чистоти аттичного мовлення освіченого суспільства, уникав усього не-аттичного, архаїчного чи поетичного, намагався вживати слова у властивому для них значенні, уникати сміливих метафор, вони в нього не впадають в очі, - і цим досяг ясності й стислості викладу (19). Пізніше його стиль був визнаний взірцем аттицизму і став прикладом для наслідування таких видатних письменників доби еллінізму, як Юлій Цезар, Брут, Ліциній Кальв.

1. 1. 6 Формування суспільно-політичних і моральних поглядів Ісократа (436 – 338 рр. до н. е.), спадкоємця Лісія, відбувалося в інший період розвитку афінської демократії. Поразка в Пелопоннеській війні та усвідомлення наслідків цього стали причинами розпаду багатьох ціннісних засад демократичного полісу, що, природно, мало народити захисників давнього полісного стилю. Ісократ був не першим і не останнім в ряду афінян, що прагнули за допомогою пера „лікувати” хвору демократію, але він створив для цього нові засоби, відповідні потребам часу. Діяльність Ісократа у сфері „політії” й риторики відкривають добу еллінізму.

Фахівці-історики говорять про переорієнтацію культури, у межах якої творить Ісократ: „Ораторське мистецтво, філософія, історичні твори посіли в ній провідне місце, відтіснивши на другий план драму й лірику. Втратила колишню популярність трагедія, зате процвітала комедія. Скоротилося монументальне будівництво, але спостерігався виразний розквіт архітектури малих форм. У скульптурі й живописі руйнувався колишній ідеал гармонії й співмірності, усе частіше люди й боги зображалися в стані афекту, велика увага приділялася індивідуальним рисам особистості”. Змінювався не просто стиль світобачення, але й тип оратора, який відтворював цей світ (12, С. 30 - 31).

Сам Ісократ пізніше зізнавася: „...немає у мене ні достатньо сильного голосу, ні сміливості, щоб звертатися до натовпу, наражатися на образи і сваритися з тими, хто стирчить на трибуні. Щодо здорового глузду й гарного виховання – хоча хтось, може, скаже, що надто нескромно говорити так, - я дотримуюсь іншої думки і зарахував би себе не до останніх, а до тих, хто виділяється серед інших. Тому-то я й беруся давати поради так, як дозволяють мої здібності й можливості, і всім еллінам, і найвідомішим людям” (Там само. С. 225). Справді, Ісократ, котрий не мав природного дару трибуна, не був „діяльним”, практичним оратором. Він став моралістом і, відповідно, наставником, теоретиком, тобто аналітиком, і, нарешті, журналістом, творцем жанрових форм політичного керівництва (інструкції), відкритого листа, викриття чи панегірика в сучасному розумінні цього слова.

Мораліст і наставник Ісократ створює в 392 – 352 рр. до н. е. школу красномовства, що стала найвідомішим риторичним центром Еллади. З неї вийшли уславлені оратори Ісей, Лікург, Гісперид, історики Андротіон, Ефор, Феопомп, політичні діячі й полководці Тимофій, Леодамант, Клеарх, Нікокл.

Ситуація, за якої людина, що сама не виголошувала промов, навчала інших красномовству, була, звісно, неординарною і слугувала предметом глузувань. Відгомін цієї реакції зберігся в Псевдо-Плутарха: „Коли його запитували, як це він, сам не здатний /виголошувати промови/, навчає інших, він відповідав, що точильний камінь не може різати, але саме він робить залізо гострим”. На період керівництва школою припадає пік політичної активності Ісократа, розробка ним теорії й практики державного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики полісів, принципів міждержавних відносин, соціальної стратифікації.

Упродовж усього існування в школі Ісократа був відсутній снобістський дух спеціального філософського навчання. Адже щоб переконати слухачів і мати в них успіх, необхідно говорити доступною для них мовою, орієнтуватися на їх психологію й сприйняття світу, використати вкорінені стереотипи, маніпулювати загальновідомими фактами. Народне зібрання в Афінах складалося аж ніяк не з інтелектуалів; звертаючись до нього, даремно було посилатися на філософські постулати чи будувати складні умоглядні схеми. Тому в ученні й школі Ісократа з’являється поняття „думка більшості”. Завоювати „думку більшості” – це значить вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим здобути схвалення слухачів. Подібні ідеї зв’язували школу Ісократа з практикою софістського навчання, спираючись на яке керівник школи підкреслював великі потенційні можливості, закладені в красномовстві.

Для усієї грецької літератури характерний пошук не нових тем, а нового трактування. Зокрема, новизна трактування розуміється і як новизна словесного висловлювання. Ісократ висуває цю вимогу у своїй програмній промові „Проти софістів”, а згодом і в „Панегірику”, де він говорить, що найбільш вправною здається та людина, котра, говорячи на тему, вже використану раніше, зможе знайти в ній не сказане іншими. Школа Ісократа – школа нового порівняно із софістикою періоду, і релятивізм заміняється тут вимогою моральних аспектів риторики. Завдяки цьому Ісократ входить в історію як засновник загальноосвітньої школи, що відрізнялася від наукових академій та ліцеїв Платона й Аристотеля.

Ісократ створює свої великі за обсягом опуси в кабінетній тиші, спираючись на глибокі міфологічні та історичні екскурси, продуману, але дуже складну композицію, вивірений багаторазовим прочитуванням вголос спосіб використання тропів і фігур. Древні зауважували, що його мовлення ллється як масло, гладенько й плавно, щоправда, на слухача наводить сон, але в текстовому варіанті не має собі рівних у красі. Ісократ дійсно багато уваги приділяв формі своїх творів. Він першим розмежував мовлення поетичне і власне прозове, якою і є ораторська проза. Наслідком цього розмежування стало розуміння аналітичного методу публіцистичної прози, що відрізнив її від пластичного способу зображення в поезії. Благозвучність і періодичність мовлення, відмова від надлишковості тропів і риторичних фігур, уведених Горгієм, широка мережа бінарних опозицій, притаманна техніці переконання, були характеристичними ознаками його стилю в політичному, судовому красномовстві, в журналістиці. Окрім того, однією з умов гарно складеної промови сам Ісократ вважав рівень важливості порушених у ній проблем, вбачаючи в цьому принципову відмінність політичного красномовства, присвяченого „державним справам, справам еллінів і царів”, від пустих тем приватних угод і судових розглядів. Мета Ісократа полягала в тому, щоб допомогти правителям і громадянам знайти правильний шлях у сучасній „політії”, оскільки величезні можливості, закладені в слові, можуть принести колективу багато користі і багато шкоди. Користь лежить у площині моралі. Повне ознайомлення із промовами Ісократа робить очевидним, що шкала моральних цінностей у нього рухлива. Так, політичний мислитель уводить поняття користі, залежно від якої починає оцінювати справедливість чи несправедливість державних рішень, що приймаються. Щодо „користі” і „шкоди” для народу Архе (держави) з позицій соціальної політики, робляться однозначні висновки: „Справа політиків полягає в тому, щоб своїми турботами зробити керованих більш щасливими; звичкою ж тиранів є здобувати собі радощі працею й нещастями інших” (Тут Ісократ вільно уводить у свої міркування один з головних постулатів з утопії Платона „Держава”). Сократ висловлює думку, що найкращою формою правління є одноосібна влада, але в жоднім разі не тиранія („Похвала Єлені”, „Бусирис”).

На схилі літ свої монархічні ідеї Ісократ формулює в промові „Філіпп”, побудованій у формі відкритого листа, написаного македонському царю, ворогу еллінської свободи, Філіппу. Тут Ісократ повертається до обґрунтованої ще Горгієм ідеї панеллінства, що озвучувалася і в більш ранніх його творах („Про мир”, „Панегірик”). Уславлений оратор пропонує Філіппу примиритися з греками і, об’єднавши їх під своєю егідою, розгромити Персію. Отже, за рахунок варварів Ісократ планує вивести Елладу з економічної і політичної кризи. Як зазначає невідомий давній коментатор останньої промови Ісократа, „Філіпп не прислухався до порад, які в ній викладалися, але відклав їх виконання до іншого часу. Однак пізніше син його Олександр також прочитав цю промову і, натхненний нею, здійснив похід проти Дарія Другого” (13). Захоплений ідеями Ісократа, він створив найвідомішу з великих імперій древності й відкрив нову історичну добу – еллінізм.

1. 1. 7 Класична риторика Y – IY ст. до н. е. увінчана воістину трагічною фігурою політичного й судового оратора Демосфена (384 – 322 рр. до н. е.), що загинув у нерівному двобої з єдиновладдям. Доля Демосфена, його титанічне єдиноборство з царем Філіппом та промакедонською партією в Афінах настільки вразили сучасників і нащадків, що спогади про нього набули легендарного характеру.

Розповідають, що природа не наділила Демосфена жодною із якостей, необхідних вождю і трибуну. Хвороблива дитина, опікувана вдовою-матір’ю, він одержав погану освіту і до того ж на момент повноліття був розорений недобросовісними опікунами. Активно узявшись за обстоювання власних прав, він почав брати уроки в Ісея (на той час відомий фахівець із майнових справ) і врешті – решт виграв процес над розкрадачами батьківського спадку. Щоправда, окрім морального задоволення, виграна справа грошей Демосфену не принесла, і юнак обрав професію логографа. Так, через життєві обставини Демосфен стає оратором. Але шлях до цього був не простий. Біда полягала в тому, що молодого шанолюбця під час його першої появи на публіці було осміяно й освистано. Часте дихання, нервовий тик та дефекти мовлення не дозволяли Демосфену цілковито віддати себе обраній стезі. З цього моменту починається долання – найхарактерніша риса в долі й особистості Демосфена Пеанійського, сина Демосфенового.

Якось друг Демосфена, актор Сатир, переконливо довів йому, що самі по собі вправи значать дуже мало чи навіть нічого не значать, якщо ти не думаєш про те, як краще подати й передати слухачам зміст твоїх слів. З того часу будь-яку зустріч, бесіду, ділову розмову він тут же перетворював у привід і предмет для наполегливої роботи. Запам’ятовуючи промови, які йому довелося почути, він потім відновлював хід міркувань і періоди; він повторював слова, сказані іншими чи ним самим, і придумував поправки й способи висловити ту саму думку інакше (25, Т. 2. С. 325). Адже звичайний судовий оратор в Афінах змушений був годинами говорити на свіжому повітрі перед аудиторією на 6 тисяч слухачів так, щоб його чули навіть ті, хто слухати не хотів. А Демосфен прагнув говорити в Народному зібранні, де збиралося значно більше людей. Він почав тренувати голос і дихання, вголос декламувати вірші, коли піднімався на гору, він виправляв свою дикцію за допомогою камінців, які закладав у рот, і так говорив, перекрикуючи шум прибою; він годинами стояв перед дзеркалом, тренуючи міміку й жести, він позбувся мимовільного посмикування лівого плеча, підвішуючи над ним меч, який щоразу колов його неслухняне тіло. Він ліпив себе сам, доводячи до досконалості те, що так невправно виконала природа. Факт для грецької культури, що виблискувала самородками, вражаючий.

При уважному читанні текстів Демосфена можна виявити, що деякі прикрі огріхи у виголошуванні ним промов усе ж збереглися. Наприклад, у славнозвісній промові „За Ктесифонта про вінок” оратор глумливо відповідає Есхіну, котрий обізвав його Батталом (заїкою): „Ну звісно – невже незрозуміло? – еллінські справи здобули б зовсім іншого спрямування, якби ось це слово я вимовив не так, а ось так і якби простягнув руку не сюди, а туди!” (23, С. 261).

Найвірогідніше, суть Демосфенової слави ховалася не в майстерності акторського подання, а в публіцистичній потужності ідей, викладених у доступній для більшості формі. Плутарх розповідає про глузування сучасників над прагненням Демосфена озвучувати лише добре обмірковані промови: „... важко було почути Демосфена з непідготовленою промовою, але, сидячи в Зібранні, де народ часто викрикував його ім’я, він ніколи не виступав, якщо не обміркував і не склав промову завчасно. Над цим потішалося багато ватажків з народу та шукачі його прихильності, а Піфей якось пожартував, що докази Демосфена відгонять гнотом. „Гноти моєї і твоєї лампи, люб’язний, бачать зовсім не одне й те ж”, - уїдливо заперечив йому Демосфен. Але взагалі-то він і сам визнавав, що, хоч і не пише всю промову цілковито, ніколи не говорить без попередніх нотаток. При цьому він доводив, що людина, котра готується до своїх виступів, - справжній прихильник демократії, оскільки така підготовка – знак шанобливого ставлення до народу, а не виявляти жодної турботи про те, як сприймає народ твою промову, притаманне прихильнику олігархії, що покладається більше на силу рук, аніж на силу слова” (Там само. С. 261).

Справді, упродовж усього свого життя Демосфен був палким прихильником народовладдя й щирим патріотом Афін. Відомо, що політичний оратор в Аттиці не мав жодної форми влади (ні виконавчої, ні фінансової, ні військової). За своїм становищем в Афінах Демосфен виконував роль міністра іноземних справ, що здійснював зовнішню політику демократичного полісу приблизно з 352 до 351 рр. до н. е. Але він не був офіційною посадовою особою, а лише проводив свої пропозиції у сфері міжнародної політики у вигляді постанов через Народне зібрання чи Раду п’ятисот. Не маючи ніякої офіційної посади, але прекрасно розуміючись на міждержавних відносинах, Демосфен був радником, брав участь у дебатах і в разі прийняття позитивного рішення за його проектом неодноразово відряджався з посольськими делегаціями й виконував волю народу.

Головним засобом Демосфена - оратора стає його уміння захопити слухачів тим душевним хвилюванням, котре відчуває він сам, говорячи про становище рідного полісу в еллінському світі і про зовнішню політику демократії щодо інших систем і держав. У підґрунті політичної позиції Демосфена лежить той самий етичний кодекс людини – громадянина, сформульований за допомогою сократівсько – платонівської діалектики, і який став „десятьма заповідями” як судової (Лісій), так і політичної риторики. Відповідно до цього кодексу смертельним ворогом полісного облаштування є тиранія.

Але найзапеклішим ворогом Демосфена, звичайно, був македонський цар Філіпп, про небезпечність політики якого оратор заговорив ще в 351 р. до н. е. у „Першій філіппіці”. Саме тоді патріот афінської демократії намагався переконати співгромадян у тому, що ”майбутнє залежить від нас самих, і якщо ми не захочемо тепер вести війну з Філіппом на відстані, то, певно, змушені будемо вести її тут”. Двадцять років по тому він міг з повним правом сказати афінянам: „Я вмів розрізняти події ще в їх зародку, наперед осягнути їх і завчасно повідомити свої думки іншим”. Боротьбі з Філіппом Демосфен присвячує щонайменше вісім із промов, які дійшли до нас, відомих під загальною назвою „Філіппіки”. У кожній з них він невтомно пояснює еллінам сенс зовнішньої політики Македонця, розбудованої на принципі „розділяй і володарюй”. Суть позиції Філіппа щодо незалежності грецьких міст-держав, особливо з демократичним правлінням, проникливо розкрита оратором у його виступі „Про стан справ у Херсонесі”: „Найбільше він ненавидить наші вільні заклади... адже йому достеменно відомо, що коли він підкорить під свою владу всі народи, міцно володіти чимось він не буде доти, допоки у вас існує народоправління”.

На відміну від Ісократа, який вбачав у Філіппові можливого рятівника Греції, що об’єднає поліси, які ворогують, та очолить похід на Схід, Демосфен бачив у македонському монархові загрозу самому існуванню еллінства.

І якщо в розвінчувальних, викривальних промовах проти прихильників політики Філіппа Демосфен до високої патетики політичного красномовства часів Перикла домішує низький жанр інвективи, зганьблення, заплямовування конкретних людей, не уникає найлайливіших слів, низькопробних дорікань щодо походження батьків, позашлюбного народження, любовних зв’язків, зради дружинам і под., спрямованих на знищення особистості „підсобника Філіппа” (зокрема Есхіна), то щодо Філіппа прямої інвективи Демосфен не застосовував. Вірогідно, в міжнародній політиці оратори дотримувалися більш суворих норм у вираженні своїх думок.

Промови Демосфена проти Філіпа мали загально грецький успіх і заслужили визнання потомків. За переказами, сам Філіпп Македонський, прочитавши „Третю філіппіку” Демосфена, з посмішкою зауважив: „Якби я чув Демосфена, я сам би віддав голос за нього як за вождя в боротьбі проти мене”.

Програвши свою останню війну з нащадками Олександра, афіняни змушені були підписати дуже важкі умови миру й винесли в Народному зібранні смертні вироки ораторам, що спонукували їх до війни з Македонією. Демосфен, Гіперид та інші захисники демократії, віддані співгромадянам, змушені були тікати. Їх наздогнали і, незважаючи на те, що вони просили захисту біля вівтарів храму Еака, силою виволікли їх із храму і стратили. Серед страчених не було Демосфена. Він знайшов сховок у храмі Посейдона поблизу Арголіди. Коли Архій наздогнав його там, Демосфен висміяв його, згадавши сценічні поразки свого переслідувача. Потім, незважаючи на погрози, попрохав дати йому трохи часу, щоб залишити письмові розпорядження своїм домашнім. Зайшовши у святилище, він підніс до уст очеретяну паличку, котрою писали древні, і прикусив її. Відчувши дію отрути, Демосфен, вже похитуючись, спробував залишити храм, але біля вівтаря впав і помер. Так скінчилися дні блискучого майстра давньогрецького красномовства, котрого нащадки, високо оцінюючи достойності його прози, почали звати просто „оратор”, як звали Гомера „поет”.

Найкращою епітафією Демосфену – публіцисту могли б стати його власні слова: „Не слово і не звуки голосу цінні в ораторі, але те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих же, кого ненавидить чи любить батьківщина”.

1. 1. 8 Видатний мислитель давнини Сократ (470 – 399 рр. до н. е.) не був ані ритором, ані софістом, хоч уважається однією з центральних фігур часів „грецького просвітництва” (Цей термін, застосовуваний до часів становлення науки в Греції Y – IY ст. до н. е., був дуже поширений у класичних студіях кінця минулого століття). Цей період був відкритий софістикою і досяг розквіту в працях учнів і наступників Сократа – Платона й Аристотеля. Вірогідно, не лише брак коштів, про що згадано в платонівському „Кратилі”, не дозволив Сократу стати відомим афінським ритором. Син Софроніска з Алопеки обрав для себе роль „такої людини, котра приставлена до міста, як гедзь до коня, великого й шляхетного, але розледащілого від огрядності, який потребує, аби його підганяли”. Головним заняттям Сократа стало намагання переконати співгромадян „піклуватися про чесноти” (24, Т. 1).

Якщо софісти у своєму релятивізмі проголошували відносність моральних норм, заперечували еталон етики полісу, відкидали однозначність моралі, то Сократ шукав для підтвердження моральних принципів спільний критерій, що ґрунтувався б на раціоналізмі. Подібно софістам, відмовившись від традиційного релігійного авторитету, Сократ переносить мірило оцінки людських вчинків всередину самої людини.

Саме таким постає Сократ у платонівських діалогах „Протагор” і „Горгій”, написаних уславленим творцем ідеалістичної філософії в ранній період творчості, що минув під безпосереднім впливом Сократа. Обидва відомі софісти, чиї імена винесені в назву згаданих діалогів Платона, стають опонентами Сократа в полеміці про сенс софістики та освіти, яка нею дається, з позицій державної й загальнолюдської корисності.

Якщо практична цінність знання для софістики полягала лише в тому, аби збільшити силу особистості й могутності, то шляхетний патріотичний дух Сократа не міг із цим змиритися. Для нього справжнім громадянином була лише людина, яка турбується не про себе, а про державу. За допомогою знання Сократ прагнув зробити людину моральнішою і виховати з неї гарного громадянина.

З іншого боку, у розвиток софістики Сократ зробив значний внесок, запропонувавши практичні методи публічної полеміки, на яких будувалися всі його славнозвісні бесіди. Власне термін полеміка в перекладі з грецької означав „воїн”, „військова справа”. Уміння вести бесіду, стикати протилежні погляди, відшуковувати істину шляхом спору у часи Сократа називалося еристикою („сперечатися”, „змагатися”), і переважно це була прикладна сфера софістики. Діалектика Сократа являла собою філософське мистецтво міркування, у той час як еристик (софіст) будь-якою ціною обстоював свою правоту й заперечував проти іншої точки зору лише тому, що вона інша. До речі, діалектика дослівно означає „бесіда” й має на увазі мистецтво мислити в рухливих формах живої бесіди і передбачає, зокрема, особливий інтерес до слова та гри слів (Як пише С. С. Аверинцев, „діалектика” в розумінні древніх „не мислилася поза еллінським ставленням до публічного слова й публічного спору, поза тією воістину всенародної жадібності до гри розуму, без якої софісти були б незрозумілими теоретиками, а сам Сократ – неприємним велеречивим резонером. Вона піднімалася до духовних висот думки і стилю прямісінько від вуличної дотепності й вуличного голосіння, від народної любові до „доладного” мовлення” (3, С. 234).

Головними рушіями сократівської еристики були іронія (з гр. – „удаваність”) – іронія Сократа, який прикидається необізнаним для того, щоб упіймати й викрити свого співбесідника в незнанні – і маєвтика (з гр. - „повивальний, який допомагає під час пологів”). Іронія полягала в умінні філософа дотепною системою запитань загнати супротивника в логічну безвихідь. Однак іронія Сократа переважно доброзичлива й делікатна. Вона вільна від зла й зарозумілості. „У моєму повивальному мистецтві, - зауважує Сократ, - майже все так само, як і в них; відмінність, можливо, лише в тому, що я приймаю пологи у чоловіків, а не в жінок і приймаю пологи душі, а не плоті. Найвеличніше ж у нашому мистецтві – те, що ми можемо різними способами розпитувати, народжує думка юнака хибну примару чи істинний і повноцінний плід”.

Попри видиму простоту, промови Сократа не лише сутнісно, але й за формою були доволі вишуканими. Сократ створив не лише нову етику, нову методику спору, але й нове мислення. Серед його учнів були уславлені Аристипп, родоначальник філософського гедонізму, Антисфен, засновник школи кініків, а також уславлений історик Ксенофонт і Платон, котрі залишили для нащадків свої спогади про вчителя.

Смерть Сократа стала прикладом смерті справжнього філософа, що прожив чесне життя і не бажав вдаватися до хитрощів і брехні заради збереження цього життя (За зовнішньою подібністю обиватель об’єднав Сократа із софістами і його засудили на смерть за розбещення молоді й заперечення богів). Сократ випиває чашу цикути в ім’я головної ідеї свого життя – „говорити правду”.

1. 1. 9 Якщо Сократ був пов’язаний із софістикою багатьма коренями, то його духовний нащадок Платон (427 – 347 рр. до н. е.) протягом життя все більше розходиться з нею, і насамкінець перетворюється на її головного викривача.

Найбільшу неприйнятність викликає у філософа тогочасний (софістичний) принцип правдоподібності, вірогідності, який він відкидає. Чинна риторична практика не передбачала глибокого вивчення предмета, про який йшлося. Платон від риторики в першу чергу почав вимагати знання об’єкта, про який вона говорить. Причому „знання”, за Платоном, не зводилося до знайомства з окремими деталями справи (тут філософ схильний був прийняти Горгієву тезу про умовність людського знання), а полягало в умінні осягнути сутність предмета: визначити його рід і вид з позицій цілого і єдиного, проаналізувати його склад та взаємозв’язки.

Однак, для того щоб зробити промову переконливою, систематизація і класифікація, застосовувані у філософії, здалися Платону недостатніми. Він звернувся до теорії сприйняття і одним з перших заговорив про психологію слухача, знаходячи необхідний для оратора орієнтир у знанні різних типів людської душі. „Через те що сила промови полягає у впливанні на душу, тому, хто збирається стати оратором, необхідно знати, скільки видів має душа: їх стільки-то і стільки-то, і вони такі-то і такі-то, тому слухачі бувають такими-то й такими-то. Коли це належним чином розібрано, тоді встановлюється, що є стільки-то видів промов і кожний з них такий-то. Таких-то слухачів з такої-то причини нелегко переконати в такому-то і такими-то промовами, а такі-то тому-то й тому-то важко піддаються переконанню” (22, С. 43). Так емпірично народжуються прийоми наукової аналітики, які блискуче використає Аристотель як щодо гуманітарних, так природничих наук.

Платонівська ідея пов’язувала воєдино логіку, котру ще називали діалектикою, і знання про душу, тобто психологію, і цим відрізнялася від суб’єктивістського підходу софістів, що розраховували лише на власну вправність.

Платон зробив свого вчителя головною дійовою особою більшості діалогів і зберіг для потомків не лише привабливий образ Сократа, але й чисельні ідеї афінського мудреця, його небачене доти уміння вести бесіду, розбиваючи докази супротивника й допомагаючи народитися новому знанню. Причому методика спору у платонівського Сократа є методикою наукової дискусії, котра ніколи не переходить у сварку, а прагне до пошуку взаєморозуміння, знаходження загального з метою поглиблення знань. Істина не існує як данність, а виникає з раціоналістичного зіставлення протилежних думок. Істина, за сократиками, народжується в процесі діалогічного спілкування, в якому мистецтво „повитухи” (маєвтика) відіграє головну роль.

У сучасному світі жоден фахівець не здатен розмежувати зібрані в діалогах Платона думки Сократа від власне платонівських філософських пошуків. Але образ Сократа у Платона еволюціонує від більш земного й тісно пов’язаного із сучасною для нього софістикою, образ просвітленого майданного мудреця в бік візіонера, натхненного Богом глашатая істини й напівбога, що зачаровував людей своєю божественною грою на лірі.

Слід зазначити, що зовнішність Сократа різко контрастує з його душевними талантами. За бюстом, що зберігся, й описами сучасників можна скласти доволі комічний портрет Сократа. Він був низькорослим, з великим животом, товстогубим, кирпатим, над великими вирячкуватими очима нависав величезний лоб, покритий чималою лисиною. Через те що Сократ був бідним, він часто не носив взуття, а його одяг був одягом бідняка. За свої уроки Сократ не брав грошей, вважаючи платню вчителя чимось на кшталт повії, котра, узявши платню, зобов’язана дарувати любов тому, хто заплатив. Він не бажав роздавати свій час тим, хто платив, а вів бесіди лише з тими, у кого помічав ознаки „душевної вагітності”.

„Шляхетна софістика” – це той вид риторики, яку збирався створити Платон за допомогою ідей Сократа, а також завдяки власним зусиллям філософа й мораліста. Можливо, таку риторику викладав в Академії учень Платона Аристотель.

У діалозі „Софіст” (Див. коментарі А. Ф. Лосєва до діалогу „Софіст”: 24, Т. 2. С. 488 і далі) Платон характеризує софіста як свідомого лицеміра, далекого від якихось держаних завдань і суспільної мети, він – людина, що зумисне спотворює мудрість і заплутує свого співбесідника в штукарських хитросплетіннях чи суперечностях. У цьому ж діалозі Платон зараховує до „мистецтва брехунів і шарлатанів” і тих, хто володіє „удаваними знаннями”, і тих, хто „здатен лицемірити всенародно в довгих промовах, виголошених перед натовпом”, і тих, хто „в приватній бесіді за допомогою коротких висловлювань змушує співбесідника суперечити самому собі”, затавровуючи їх іменем софістів. Саме з цих сторінок розпочнеться війна між філософами й риторами, закінчення котрої античний світ не побачить.

Дата добавления: 2017-02-01