Розділ 1 Розвиток риторики в античності 4 страница

Центр культурного життя імперії переноситься зі столиці в провінції. У культурі II – III ст. н. е. велику роль починають грати грекомовні окраїни – Мала Азія і Сирія, а також Африка. „Еллінофільство стає модою. Навіть імператор Марк Аврелій пише свої філософські роздуми по-грецьки. Синтез грецької й римської культур, не зустрічаючи перешкод уже ні в політичному спротиві Рима, ні в культурній зарозумілості Греції, знаходить тепер своє остаточне вираження” (14, Т. 1. С. 485).

1. 3. 2 Єдиною, що дійшла до нас, оригінальною пам’яткою судового красномовства цього часу є „Апологія, або Промова про магію” (Аpologia sive de magia) Апулея (бл. 125 – 180 р. н. е.), виголошена ним у суді на свій захист. У цій промові він настільки захоплений риторичними красотами – антитезами, короткими, симетрично розбудованими фразами, ритмічними клаузулами, римованими кінцівками речень, архаїчними та рідковживаними словами, вульгаризмами й варваризмами, котрі він збирає як скупник, - що, здається, іноді забуває про формальний привід виголошення промови – захист щодо звинувачення в чаклунстві. Він з насолодою цитує грецьких і римських поетів, згадує десятки історичних імен і фактів, посилається на авторитет Платона, Аристотеля, Феофраста... Стиль Апулея в античності називали „африканським”, але за своєю пишністю, уквітчаністю й вишуканістю він був близький до азіанства. Про що Апулей ніколи не забуває, так це про використання щонайменшої можливості для підлещування владодержців – у конкретному випадку намісника провінції, що очолював суд. (Промова принесла очевидні плоди – Апулей виправданий).

1. 3. 3 Найбільш блискучим ритором цього періоду можна назвати Діона Хрисостома (Златоуст – 40 – 120 р. н. е.), уродженця Віфінії, що втілив у собі ідеал мандрівного оратора й філософа-кініка.

Приводом до мандрівного життя й ореолу страдника, що заробляє на життя поденною працею, послужив конфлікт Діона з імператором Доміціаном, котрий заборонив йому жити у Віфінії та Італії, бо останній зблизився в Римі з придворною опозицією. Діон справді прагнув до суспільно значимого красномовства, але доя політичної публіцистики та її носіїв при авторитарному правлінні передбачувана, саме тому талановитий ритор обирає роль мандрівного філософа. Із промов „Про вигнання”, „Діогенівських”, „Борисфенської” відомо про чотирнадцятилітні поневіряння Діона. Смерть Доміціана й прихід нової династії Антонінів змінили політичну ситуацію в Римі. При імператорі Траяні Діон повернувся до широкої суспільної діяльності. Як віфінійський посол у Римі, він виголошує перед Траяном чотири славнозвісні промови „Про царську владу”, в яких обґрунтовує й утверджує ідею освіченої монархії. Ці промови, майже позбавлені лестощів, відрізняються від характерних для часів Діона урочистих славослів імператору. Він уміє бути суворим і щодо співгромадян, яким він дорікає в аморальності й легковажності („Александрійська промова”), але слава його базується зовсім на інших, парадоксальних за своїм характером творах, зокрема – „Олімпійській промові”, „Троянській промові”.

Так, у „Троянській промові” завдання Діона було формальним і тенденційним. Він мав намір викрити Гомера, звинувативши в неправдивості, і довести, що в боротьбі під Троєю ахейці зазнали поразку і повернулися назад, не одержавши навіть Єлени, котра між тим була віддана заміж за Александра (Паріса) „з волі її родичів”. Блискуча ерудиція філолога, історика, психолога, увесь запас риторичних прийомів, глибокий аналітичний розум – засоби, спрямовані на здійснення жалюгідної ідеї – довести міфічну римську вищість над міфічними ж героями Еллади. Діону в цій промові не можна відмовити в казуїстичній логіці і в знанні людського характеру. Його доводи нерідко дратують, особливо вимога формальної правдоподібності від автора епічної поеми, але несподівано – переконують.

Тенденційність Гомера у висвітленні подій відзначалася і за нового часу (наприклад, „Лаокон...” Лессінга). Але Діону в цьому розумінні рівних немає. Оратор переконливий, серйозний і від цього ще більш наївний. Розвінчування Гомера – фарсовий, комедійний прецедент, через те що цінність гомерівського епосу полягає не стільки у фактичній достовірності, скільки в гуманістичному пафосі й великій поезії. Таланту Хрисостома можна лише поспівчувати, оскільки великий дар його зведений до формальної гри ситуаціями й смислами: демонстрування ерудиції, дріб’язковість проблематики, пошуки рідкісних сюжетів, елітарність, оригінальність, витонченість – усе таке знайоме для тих, що живуть у постмодерністській культурі. У цьому немає провини Діона, такою є доля красномовства у періоди кризи культури. А точніше – такою є доля публіцистичних жанрів у період умирання громадянського суспільства (16, С. 172).

1. 3. 4 Цікавою фігурою останнього століття античної риторики є Лібаній (314 – 393 р. н. е.), усіма визнаний ритор і граматист з Антиохії, якого намагався наслідувати відомий імператор Юліан Відступник та його християнські антагоністи Василь Кесарійський і Григорій Назіанзин.

Лібаній - перш за все учитель красномовства, у його спадку збереглася низка риторичних вправ – декламацій (прогімнасми, як називали їх древні). Познайомившись із ними, можна уявити процес навчання в риторських школах пізньої античності. Окрім загальноосвітніх знань із різних дисциплін, учні одержували навички щодо композиційної побудови промови та у винайденні елементів, які оживляли матеріал. „Серед цих вправ особливе місце займали байка (типу езопівської), дієгема (розповідь на історичну тему), хрия (розвиток морального принципу якоюсь відомою людиною), сентенція (розвиток філософського положення), спростування (чи, навпаки, захист) розповіді про богів та героїв, похвала (чи, навпаки, засудження) якоїсь людини чи предмета, порівняння (двох людей чи речей), екфраза (опис пам’ятки образотворчого мистецтва чи вартої уваги місцевості)” (9, С. 21).

Увесь комплекс риторичної майстерності й поєднання найрізноманітніших жанрових специфік знаходимо в „Апології Сократа ритора Лібанія”, написаної з етико-естетичною метою уславленим віртуозом ледве чи не сім століть після страти героя евкомія. В „Апології Сократа” Лібаній блискуче демонструє витончене аттичне мовлення й аттичну ерудицію. Ця урочиста за жанровою специфікою риторична вправа (житіє та муки мудреця Сократа) стилізована під промову судового захисника, який виступає на процесі 399 р. до н. е. Натхненний власною патетикою, Лібаній, через сім століть після загибелі Сократа, вигукує, що „готовий із Сократом поруч стати й правосуддю відповісти” (6, С. 92).

У цій промові, як і в багатьох інших, Лібаній майже не вживає слів, відсутніх у лексиконі Демосфена. Різноманітність і багатство його лексики дозволяє йому підбирати найближчі до сучасних понять еквіваленти, завдяки чому його виклад стає максимально зрозумілим і нагадує природне розмовне мовлення. Віртуозно володіючи аристотелівською риторикою, Лібаній вибудовує цілий ряд ентимем, що допомагають відкинути обвинувачення, висунуті проти Сократа Анітом, Мілетом та ін., і вдумливий історик одержує додаткові відомості до розповіді Платона й Ксенофонта про процес Сократа. Під час використання риторичних антитез, ампліфікацій, уособлень та інших красивостей Лібанію немає рівних. Усі прийоми доречні, зрозумілі й наочні, лише наведені в такій кількості, що загальний смисл висловленого поступово губиться для недосвідченого читача і, по суті, не може належно сприйматися слухачем. Як і більшість епідейктичних промов, „Апологія...” Лібанія призначалася для прочитання і зберігання шанувальниками та учнями.

Формальна майстерність Лібанія, його віртуозне володіння словом повною мірою втілені в „Надгробному слові по Юліанові” – епітафії на смерть імператора, вбитого в 363 р. н. е. під час війни з Персією. Епітафія Юліану будується за цілком звичною схемою похвальної промови: походження – виховання – характер – діяння. На мовному рівні можна спостерігати, що прекрасні антитези, хіазми, перелік, співзвучність, ритмізовані уривки є окрасою твору, але сприймаються виключно в процесі читання, бо обсяг епітафії навряд чи міг дозволити оратору вимовити її за один раз. Окрім того, блискуча обізнаність Лібанія в древній історії Еллади потрібна йому не як аргумент у політичній полеміці, як це було в Демосфена чи Ісократа, а для пишних порівнянь, як прикраса, що надає величі подвигам сьогоднішнього імператора. Це глухий кут у розвитку античної публіцистики, бо талант і майстерність витрачаються на мету, не гідну таких зусиль.

1. 3. 5 Риторика і раннє християнство. Перші християнські общини почали з’являтися у Східному Середземномор’ї в кінці 1 ст. до н. е. – початку 1 ст. н. е. Загальновизнано, що найбільш ранні із тих, що дійшли до нас, християнські тексти були написані по-грецьки, і, відповідно, створювалися під безпосереднім впливом елліністичних культур. Там, де традиція повідомляє про негрецький (єврейський чи арамейський) оригінал, як у випадку з Євангелієм від Матфія, до нас не дійшло жодного слова. Тому культурний вплив елліністичного світу, у тому числі й риторики, не міг не позначитися на словесному й текстовому оформленні нового релігійного вчення.

На думку проф. І. С. Свенцицької, „приблизно близько півстоліття християнство поширювалося перш за все завдяки усним проповідям та оповіданням. Саме слово „євангеліє” (благовістя) не мало первинно в уявленні християн специфічного значення писаного твору. Існування усного „благовіщання” відбилося і в перших християнських творах, зокрема в посланнях Павла” (Свенцицкая И. С. Тайные писания первых христиан. М., 1980. С. 11).

Переважно усний характер проповіді нового релігійного вчення визначив його взаємодію з традиціями пізнього античного красномовства. Роль проповіді в історії християнства взагалі була надзвичайно великою. У своєму класичному вигляді вона зводилася до цитування євангельської перикопи і тлумачила її смисл. Природно, що рання монологічна проповідь була спрямована на напучування, пояснення, повідомлення істини, тобто мала дидактичну мету.

Християнство виникло і спочатку поширювалося як релігія бідняків і знедолених, людей далеких від скарбів освіченості й культури. Між тим рукописні книги були дорогими й малодоступними, та й грамотність в основному розповсюджувалася в межах міських культурних центрів, далеких від ранньохристиянських общин, розташованих у сирійській та палестинських пустелях. Із втратою виховної ролі книги, літератури, театру живе мовлення з його прийомами прямого емоційного звертання до людини, до маси набувало все більшого значення.

Перші християни, серед яких було багато людей, що не входили до громадянського колективу міст, у котрих вони мешкали, - переселенців, вільновідпущених, рабів – не визнавали офіційних публічних урочистостей, релігійних свят. Ці люди, збираючись де-небудь за містом або в спорожнілих ремісницьких майстернях, відчували свою спільність, слухаючи проповідника, який прийшов до них. Ця спільність, у свою чергу, підсилювала емоційний вплив слова. Такою впливовістю навряд чи володіло усамітнене читання оповідань про життя Ісуса чи біблійних пророцтв. Ця особливість ранньохристиянського вчення збереглася і в писаних текстах Євангелій. Як відзначає С. С. Аверинцев, „євангельські тексти – не лише і не стільки література, розрахована на усамітнене, „кабінетне” читання, скільки цикл так званих перикоп для богослужбового повчального рецитування на общинних зборах; вони від самого початку літургійні, їх словесна тканина визначена культовим ритмом” (14, Т. 1. С. 506 - 507).

Першим в ряду євангельських вчителів, вірогідно, слід поставити самого Ісуса, що проповідував своє вчення серед учнів і послідовників. Висловлювання Ісуса, так звані логії, тривалий час зберігалися в усній традиції затверджених у пам’яті афоризмів та оповідань.

Логії Ісуса, закарбовані в Євангеліях, докорінно відрізняються від промов героїв діянь у греко-римській біографії чи історіографічній літературі. „Цілковито семіотичною формою повчання є знамениті євангельські макаризми (так звані заповіді блаженства): „Блаженні вбогі духом, бо їм належить царство небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні покірні, бо вони успадкують землю. Блаженні прагнучі і бажаючі справедливості, бо вони наситяться. Блаженні милостиві, бо їх буде помилувано...” (Матф., 5, 3 – 7 і далі). Їм протистоять погрози за формулою „горе вам!”, наприклад: „Навпаки, горе вам, багаті, бо не буде вам утіхи” (Лк.,7, 24); „Горе вам книжники і фарисеї, лицеміри, що поїдаєте будинки вдів і лицемірно довго молитеся: за те матимете ще більше засудження.... Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтеся пофарбованим домовинам, котрі зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всілякої нечистоти...” (Матф., 23, 14 - 27) (14, С. 508). Подібні прокляття, характерні для іудейського фольклору, відомі з Талмуду: „Горе лиходіям, бо вони накликають провину не лише на себе самих, а й на дітей своїх”.

„У Палестині тих часів, - розповідає С. С. Аверинцев, - було прийнято заучувати і передавати з уст в уста афоризми відомих раббі (давньоєвр.: вчитель – О. К.) і розповіді про них, донесені до писемної фіксації (в Талмуді) іноді через багато століть; пам’ять ближньосхідної людини тих часів була тренованою. Із цим узгоджується той факт, що афоризми Ісуса в Євангеліях від Матфія і від Луки нанизані відповідно до ключового слова, яке їх об’єднує, але послідовність їх буває різною залежно від ключового слова: позначається мнемотехніка усної традиції” (1, Т. 1. С. 506 - 507).

Не менш сильне враження справляли на слухачів і притчі, традицію яких відносять до Христа, прикладом котрих може слугувати кінцівка Нагорної проповіді.

Ранньоєвангельські літературні форми викладу короткі й дуже виразні, позначені фольклорною свіжістю образів. Прикладом суворої простоти стриманості виразів може слугувати найбільш раннє з Євангелій – Євангеліє від Матфія.

Практично проповідь Ісуса у викладі євангелістів будується в межах близькосхідної традиції, і про грецький вплив можна говорити лише щодо композиції Євангелій, які співвідносяться в описі „житія” Христа з греко-римською біографією, і про деякі цілком грецькі елементи оповіді в найбільш „літературному” Євангелії від Луки, де виявляються риси ліризму, жанровості, витонченої чутливості і под. Але все це стосується цілковито літературних аспектів і прямого відношення до риторики не має.

Зовсім інший характер має останнє в часі написання Євангеліє від Іоанна, включене в канон. У ньому викладається не житіє Ісуса й практична мораль, як у Нагорній проповіді, а переосмислене в дусі християнської етики пізньоеллінське вчення про Логос. Земне життя Христа „інтерпретувалося як саморозкриття світового смислу (приблизно так може передаватися грецьке поняття „логос”, що умовно перекладається на українську як „слово”). Четверте Євангеліє звертається до важливої для міфу ідеї першопочатку; воно зумисне відкривається тими ж словами, якими починається розповідь про створення світу у Старому Завіту – „спочатку”. Ось цей пролог: „Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово; воно було спочатку у Бога. Все з нього почало бути, і без нього не почало бути ніщо з того, що почало бути. У ньому було життя, і життя було світло людей: і світло в темряві світить і темрява не обійняла його...” Асимільована в дусі християнської містики грецька філософська думка не могла не принести в текст Нового Завіту риторично оформлених ідей неоплатонізму, стоїцизму і кінізму, дуже поширеного в середземноморському світі на рубежі двох епох” (Аверинцев С. С. Там само. С. 511).

Грецький смак вимагав, щоб ритмічні уривки прози закінчувалися однаковими дієслівними формами, і щоб вони, по можливості, римувалися між собою. У Біблії такі дієслівні форми не завершують, а відкривають вірші й напіввірші. Однак вийшовши за межі іудейського сектанства, християнський проповідник змушений був шукати інші форми, більш звичні й доступні римлянам та еллінам, і тоді в життєписі Христа з’являються зразки риторичного красномовства, наприклад, образ невлаштованості, використовуваний ще в антиолігархічній агітації Тиберія Гракха.

Ще більшою проникливістю й експресивністю володіють письмові проповіді – послання апостолів Христових і найпристраснішого проповідника християнства – Павла (паулінські послання, близькі, з одного боку, до церковної проповіді, з другого – нагадують афористичний і експресивний стиль Сенеки). Апостольська діатриба зберігає запальність і стиль живої полеміки.

„Поступово проповідь стає невід’ємною частиною літургійного вживання й зосереджується у священнослужителів, а не в приватних осіб, - стверджує історик давнього світу О. Ч. Козаржевський. – Проповідь остаточно монологізується й призначається для мовчазного прослуховування присутніми. Проповідь позначала переважно два терміни: didascalia (навчання) і homilia (спілкування, співбесіда). Термін logos (слово) застосовується переважно до письмових повчань” (15, С. 50).

Християнська проповідь увібрала в себе багато філософських і релігійних вчень своєї епохи. Поряд із філософським і релігійним синкретизмом нове вчення творчо опановує й пропагандистські системи світу, що відходив у минуле, у тому числі й риторику. Не випадково майже всі латинські апологети й перші церковні священики були риторами чи вчителями красномовства до прийняття християнства. Прийнявши нову віру, апологети засудили свою мирську професію, і не тому, що вона була мирською й пов’язувала їх зі світом чи нагадувала про їх язичницьке минуле, але вони усвідомлювали, що її сутність, і саме естетична сутність, суперечить простоті й природності християнської доктрини. Тому провідний лозунг християнського красномовства – спрощення, аж до Євангельського „Блаженні убогі духом...”. Виявленню істини більше сприяє просте мовлення, бо докази не приховані в ньому під пеленою прикрашальності, а подається у своїй природній формі, розмірковує в діалозі „Октавій” один з ранніх теоретиків християнської риторики, юрист із Північної Африки Міну цій Фелікс, пристосувавши до обставин деякі ідеї, висловлені в „Риториці” Аристотеля.

Один з найвідоміших апологетів християнства, також уродженець африканської провінції, Квінт Септимій Флоренс Тертулліан характеризується С. С. Аверинцевим так: „Якщо сучасні йому грецькі церковні мислителі типу Климента Александрійського працювали над приведенням біблійної легенди й античної філософської традиції в цілісну заокруглену систему, то Тертулліан не упускає жодного випадку зловтішно підкреслити прірву між вірою та умоглядністю” (14, Т. 2. С. 441). Так народжується славнозвісний принцип Тертулліана „Вірую, бо це абсурдно!”.

Формування єпископальної церкви – важливий період у розвитку християнської риторики, бо в цей час у нову церкву приходять люди великоможні, багаті й освічені. Саме вони, пристосовуючи християнську проповідь до потреб імперської державності, вводять у неї ідеї й прийоми греко-римської риторики. Вже Ориген (III ст. н. е.) розглядає проповідь не як здобуток божественного натхнення, а як результат високого мистецтва і говорить про необхідність спеціальної підготовки проповідника. Наступне за Оригеном покоління християнських проповідників – поспіль оратори, що отримали освіту в язичницьких риторичних школах: Григорій Неокесарійський, Іпполіт, Кіпріан і, звичайно, учні відомого Лібанія – Василь Великий (Кесарійський) та Григорій Богослов (Назіанзін).

На думку дослідника візантійської риторики Г. Л. Курбатова, „оформлювачем деяких видів християнської риторики IY ст. слід визнати Євсевія Кесарійського. Текст однієї з його гомілій, що зберігся, свідчить про засвоєність прийомів античної риторики (гра антитез, смак до патетики, відома ритміка, „музикальність” тексту – риси, притаманні азіанській школі). Йому належить чимала заслуга у формуванні жанру християнського панегірика, а згодом – житія, що запозичило форму язичницького панегірика й поєднало його з моральною проповіддю” (17, Т. 1. С. 343).

Найбільш значний внесок у розвиток та вдосконалення християнської риторики зробили „три великих каппадокійці” – відомі християнські діячі, єпископи 70 – 90 рр. IY ст.

Василь Кесарійський (бл. 330 - 379) одержав риторичну освіту в Афінах у школах Проересія й Гимерія і вигострив ясність і точність свого стилю на професії логографа, якою займався доволі тривалий час. Взірцем для Василя довго був Лібаній та пов’язана з ним Антиохійська риторська школа, де процвітав аттицизм, вимоги простоти і зрозумілості висловлювання. У 370 р. Василь, котрий деякий час практикував аскетизм, знайомий з життям християнських монастирів Сирії, Єгипту й Палестини, повернувся в Каппадокію, де був обраний єпископом Кесарії. На цьому посту він усіма силами сприяв утвердженню панування православ’я, за що посмертно був названий Великим. Усю майстерність оратора він вклав у свої проповіді, серед яких найбільшою популярністю в середньовіччі користувався „Гексамерон” („Шестиден”) – дев’ять богословських бесід на шість днів творіння. Як підкреслює Г. Л. Курбатов, „саме цей твір знаменує собою новий етап у становленні християнської думки. Він свідчить про вміння Василя сміливо спиратися в обґрунтуванні християнської доктрини на величезну спадщину природничонаукових знань, умінь, поставивши вище над усе віру, спертися як на неоплатонічні ідеї, так і на традиційні теорії (чотири елементи Аристотеля, ідеї „Фізіолога” і под.)”. „Викриття марноти язичників” стає у Василя Великого коротким нарисом історії античної фізики, поданої мимохідь, але зі знанням справи: „Еллінські мудреці багато розмірковували про природу, і жодне з їх учень не залишилося твердим і непохитним, бо подальшим ученням завжди спростовувалося попереднє. Тому нам і не потрібно спростовувати їх учення: їх самих достатньо одне для одного, щоб вони себе ж спростовували”. Уже в цих бесідах виявляються характерні для нього риси риторичного стилю: простота й серйозність тону, розчленування матеріалу, що полегшує його осмислення. Кожна бесіда немовби розпадається внутрішньо, окрім преамбули й висновку, на невеликі розділи: чітко поставлені запитання і зрозумілі відповіді. Дотепні життєві порівняння, антитези, метод доведення від супротивного – такі прийоми, якими блискуче володів Василь” (17, С. 345). Він „часто використовує порівняння, взяті з реального життя – зі сфери домобудування, кораблебудування чи із життя купців, мандрівників. Такі порівняння робили екзегезу Василя надзвичайно популярною, доступною для людей будь-якого соціального стану” (27, С. 29).

Моральні проповіді Василя Великого – його гомілії пов’язані з античною традицією напучування й дидактики. Частина з них присвячена викриттю людських вад – гніву, заздрощів, п’янству. Його завдання як християнського оратора – не вразити, а переконати слухача в істинності вчення. Звідси спокійний тон, ясність викладу, простота мови й доступність образності. Але слухач Василя має „через видиме пізнати невидиме”, тому образи й порівняння в його мовленні символічні, продумані й одночасно дохідливі. За взірець своєї риторики уславлений кесарієць обирає не сучасну для нього витончену техніку елліністичного красномовства, а практику ораторів Афінської Агори – Перикла й Демосфена, для яких слово було дієвою зброєю. Подібно до Демосфена, Василь уміє бути патетичним, емоційним, серйозним, а зрідка вживані словесні прикраси лише підкреслюють суворість і стриманість його стилю. З близьких у часі класичних грецьких авторів Василь надає перевагу Плутарху за виховний характер прози й практичний психологізм.

Нарешті, оформлення жанру християнського панегірика також пов’язане з іменем Василя Великого, автора поетично піднесеного християнського енкомія „Про сорока мучеників”, котрий став своєрідним гімном переможному християнству.

Іншою значною фігурою християнської риторики був Григорій Назіанзін, або Богослов (бл. 329 – бл. 390), автор уславлених філософсько-полемічних трактатів з догматики. Але якщо для Василя письменництво було засобом переконування інших, для найближчого друга й сподвижника Григорія – це спосіб самовираження.

Григорія Назіанзіна відрізняє від внутрішньо зібраного й дисциплінованого практика, наполегливого церковного діяча Василя стихія душевного сум’яття, рефлексія і навіть певна християнська „сльозливість”. Дослідники відзначають новаторський для свого часу психологізм Григорія, блискуче переданий ним в автобіографічних творах „Про моє життя”, „Про мою долю”, „Про страждання моєї душі”. Автор сповідальних за характером творів був схильний до життя швидше споглядального, але доля розпорядилася інакше, і він прийняв керівництво нікейською общиною Константинополя. Однак Григорій протягом усього життя подумки звертався до риторських шкіл Кесарії – Палестинської і, особливо, Афін, де він здобув освіту.

Найбільш показовою з усіх точок зору є „Надгробна промова Василю Великому”, в якій Григорій гірко оплакує свого старшого друга й видатного діяча церкви. Глибоко інтимні ліричні переживання переплітаються тут з релігійними почуттями, щира оповідна манера поєднується з піднесено-риторичним духом узагальнених роздумів. Панегірик Василеві насичений християнськими ідеями. „Християнське втішання” перетворене в надгробну промову. Оскільки Григорій ще й поет, автор релігійних гімнів, то його проза музикальна, лірична, поетично-виразна, має своєрідний ритм, співучість.

Останній з каппадокійців – молодший брат Василя Григорій Нісський (бл. 335 – бл. 394) великий майстер філософської прози, „кабінетний учений”, який широко використовував метод вільного алегоричного тлумачення Біблії. „Першим з християнських теоретиків Григорій Нісський порушив питання про розмежування сфер теології й чистої філософії. Його риторика – зразок ученої християнської риторики. Його стиль важкий. Він не зловживає цитатами, надає перевагу викладу своїми словами. До певної міри бундючна урочистість стилю не заважає, однак, виразності, навіть найбільш абстрактні думки він формулює з переконливою наочністю” (17, Т. 1. С. 348).

За глибоким переконанням С. С. Аверинцева, три великих каппадокійці перенесли у богословську полеміку „філігранні методи неоплатонічної діалектики” і вже цим забезпечили собі місце в історії європейської культури (4, С. 342).

Розквіт християнської риторичної прози IY ст. досягає своєї кульмінації у творчості антиохійського проповідника Іоанна, прозваного за своє красномовство Златоустом (Христостом) (344 - 407), що належав до наступного щодо „великих каппадокійців” покоління „вселенських святителів і вчителів” християнства. „Життя Іоанна переповнене трагічною напруженістю. Він навчався риторики в Літанія, потім пішов до сирійських анахоретів (відлюдників – О. К.), де вдався до суворої аскези. Повернувшись в Антиохію, він здобув надзвичайну популярність своїми проповідями й незалежною позицією під час зіткнення міських мас із владою. У 398 р. його викликали в Константинополь і зробили столичним архієпископом. Однак невмолима безкомпромісна прямота його проповідей накликала на нього ненависть двору й клерикальної верхівки: Іоанна відлучають від сану й відправляють у заслання, згодом під тиском народних хвилювань повертають, але він не заспокоюється, і через декілька місяців його знову відправляють у заслання” (Там само. С. 343). По дорозі Іоанн помирає.

Більшість дослідників вказує на філігранну риторичну обробку проповідей учня Лібанія, що блискуче й доречно використав як аттичну, так і азіанську традицію. Златоуст свято, як греки часів „першої софістики”, вірує в силу й могутність слова, особливо слова „істинного”, християнського, проповідницького. „Однієї людини, - говорить він, - достатньо, якщо вона охоплена завзяттям, для того, щоб покращити цілий народ”. Це кредо Іоанн проносить крізь усе життя, і тому немає в його спадку компромісу, догідництва, є святе, жертовне служіння ідеї.

Іоанн не був релігійними фанатиком, котрий прагнув усіх загнати в монастирі. „Хотів би я не менше від вас, а набагато більше і часто молився, щоб зникла потреба в монастирях і щоб настав такий порядок у містах, аби нікому не потрібно було втікати в пустелю,” – звертається він до своєї пастви.

Зведений до норми християнської проповіді Василем Великим контакт зі слухачем досягає в Іоанна досконалості: система злободенних прикладів, що викликають заперечення, риторичні запитання як від особи оратора так і його опонентів, вигуки, пряме звертання до аудиторії, дозовані риторичні прикраси (анафори, рефрени, антитези, смислові повтори і под.) роблять його промови експресивними й емоційно виразними.

„Саме Іоанн Златоуст у завершеній формі створив загальний стиль проповідницької прози, у той час як його попередники, у тому числі „великі каппадокійці”, по суті, лише оформили його окремі елементи” (17, Т. 1. М., 1984. С. 352).

Іоанн Златоуст був недосяжним ідеалом для кожного візантійського проповідника. Його вплив на середньовічну Європу й Давню Русь важко переоцінити. Не випадково для руської традиції були характерні збірники повчань „Златоусти”, „Златоструї”, „Ізмарагди”, „Маргарити”. Спадкоємцем традицій Іоанна Златоуста можна по праву вважати пристрасного борця з неправедною владою протопопа Аввакума.

Дата добавления: 2017-02-01