Розділ 1 Розвиток риторики в античності 3 страница

Платон – пристрасний мораліст і політичний мислитель – був громадянином іншого часу – часу задухи афінської демократії. Як людина аристократичного походження і виховання, він заперечував соціальну облаштованість, за якої все залежить від рішення черні, яка зазнала впливу мистецьких лестощів ораторів і софістів. Останні, піклуючись не про істину, а про впливовість, не про добро, а про задоволення, вели державу до загибелі. Тому якщо для Сократа софісти – погані вчителі й наставники, для Платона вони політичні супротивники, на котрих він спрямовує всю міць свого інтелекту та натхненного пристрастю пера. Для Платона цілком очевидно, що ораторське мистецтво нездатне протягом тривалого часу керувати державою для її користі, й абсолютно неправильним є той устрій, який віддає владу в руки красномовства. У „Протагорі” й „Горгії” він лише започатковує воєнні дії проти софістів, у „Федрі” й „Теететі”, „Софісті” й „Політиці” розгортає їх у повному обсязі, у „Державі” й „Законах” приходить до думки про заборону на публічне слово, котре, зрештою, він виганяє з ідеальної держави разом з поезією і мистецтвом.

Платон – політичний мислитель і соціальний пророк – відіграв неабияку роль у формуванні жанру політичної утопії („Держава”) й антиутопії(Атлантида – „Критій”). Творець політичних міфів – він взірець для пізніших публіцистів і політологів від доби Відродження до XX століття.

Як стверджував Цицерон, Платон першим увів діалогічну прозу в давньогрецьку словесність. За власним визнанням філософа, не соромно складати промови, але соромно говорити й писати погано. Його діатриба „Апологія Сократа” є зразком пристрасної і мужньої полеміки із сучасниками й співгромадянами, які засудили Сократа на смерть. Його діалоги – приклад „сократівського діалогу”, що поєднував у собі жанр філософської бесіди з високохудожнім оформленням: драматичний розвиток дії і захопливість думки, живі образи співбесідників, метафори на рівні міфу й на рівні образу і под. Без „сократівського діалогу”, яким він постав перед нами виключно завдяки Платону, неможливо уявити собі виникнення жанрової специфіки меніппеї й діатриби, що поширилися в пізній античності, а також лягли в основу християнських жанрів ораторського мистецтва проповіді й памфлету. (Меніппея, або „Меніппова сатира”, - жанр античної літератури, що характеризувався вільним поєднанням віршів і прози, серйозності й комізму, філософських міркувань і сатиричного висміювання, загальною пародійною настановою. Засновником жанру вважається Меніпп; інші його представники – Варрон, Сенека Молодший, Петроній, Лукіан. Діатриба – в античній літературі жанрова форма філософсько – моралістичного „напучування” чи „викриття”, яка імітує живі інтонації усної бесіди. Як відзначає С. С. Аверинцев у книзі „Поетика ранньовізантійської літератури”, „техніка діатриби передбачала імітацію діалогу, коли мовець „передражнював” свого уявного опонента, а потім відповідав на його запитання й заперечення”. Теоретичні засади проблеми досліджував М. М. Бахтін) (3, С. 303; 8, С. 408 - 446).

Платон був найбільш уславленим учителем грецького світу. В гаю бога Академа він створив найвідомішу школу – Академію, що проіснувала близько дев’яти століть. Своє покликання він вбачав у живому впливанні шляхом усного викладання, а писемне мовлення хотів зробити лише художнім відголосом усного. Про це Платон особливо виразно говорить у „Федрі”.

Неприпустимість морального релятивізму він передав славнозвісному учню Аристотелю, який одного разу зауважив: „Соромно мовчати і дозволяти говорити Ісократам...”. Саме Аристотель створив нормативну риторику, у підґрунтя котрої був уперше закладений філософський принцип пошуку істини. Тому „Риторика” Аристотеля зберігає не лише історичну, але й наукову цінність до наших днів.

1. 1. 10 За часів Аристотеля (384 - 322) науку переконання назвали риторикою.

Рекомендації, запропоновані Аристотелем, трактували: а) предмет, про який оратору доводиться говорити; б) позу, в якій оратор мусить говорити; в) емоції, збуджувані в слухачах; г) стиль виголошуваної промови. Цьому присвячені три книги „Риторики”. Перша розглядає предмет у системі інших наук; у ній робиться огляд трьох видів промов.

Аристотель визначав риторику як властивість знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета, а найважливішими видами промов називав дорадчі, судові та епідейктичні. „Справа промов дорадчих – схиляти чи відхиляти, оскільки так само як люди, котрим доводиться радитися в приватному житті, так і оратори, що промовляють публічно, роблять одне з двох /або схиляють, або відхиляють/. Щодо судових промов, то їх справа – звинувачувати чи виправдовувати, бо позивачі завжди роблять одне з двох /або звинувачують, або виправдовуються/. Справа епідейктичної промови – хвалити або гудити” (5).

Способи переконання Аристотель ділив на три види: одні з них залежать від характеру того, хто говорить, інші - від того чи іншого настрою слухача, треті - від самої промови. Переконливість досягається за допомогою морального характеру того, хто говорить, у тому випадку, коли промова проголошується так, що викликає довіру до людини, яка її проголошує. Будь-яка ораторська промова складається з образу самого оратора, який багато в чому зумовлює ставлення аудиторії до промови, та образу предмета промови, що будується за допомогою двох видів засобів: засобів риторичної психології та риторичної логіки. У другій книзі "Риторика" Аристотель подає характеристику принципів побудови змісту ораторської промови, яка охоплює принципи побудови образу оратора та образу предмета промови.

Побудова змісту промови, яка описана Аристотелем, полягає в перетворенні аналітичної думки промовця на думку іншої природи - мовну думку, яку здатна сприймати аудиторія. Аристотель писав про те, що, навіть володіючи найкращими знаннями, все-таки нелегко переконувати деяких людей на основі цих знань, тому що оцінити промову, побудовану на знанні, є справа освіченості, а тут (перед натовпом) це неможливо. Отже, треба обов'язково наводити докази та роздуми загальнодоступним шляхом.

Третю книгу "Риторики" Аристотеля можна охарак­теризувати як вчення про принципи ефективної організації форми ораторської промови. Аристотель писав про те, що недостатньо знати, що варто сказати, необхідно також сказати, як мусить бути. У зв'язку з організацією форм промови в Аристотеля розглядаються переважно принципи стилю та композиції ("побудови") промови. Згадуються також принципи техніки промови ("декламації"). Саме в третій книзі зосереджено багато міркувань Аристотеля про прийоми, що посилюють експресивність промови. Проводячи тут, як і в „Поетиці”, лінію інтелектуальної естетики, Аристотель визнавав заслугою промови її ясність і доречність, а реальний шлях до досягнення цих якостей вбачав у зближенні ораторської прози з розмовним мовленням. Цікаво, що серед багатьох прикладів з ораторської прози греків вихователь Олександра Македонського жодного разу не цитував відомого супротивника македонців Демосфена.

Учень Платона, Аристотель, розвиваючи сократівську думку про цілісність та органічність промови, велику увагу приділяв принципам співмірності частин, зумовлених логічною композицією. Основним питанням, у якому Аристотель розходився з Платоном, було питання про відношення словесного мистецтва до знання. Платон вважав, що витоки мистецтва ірраціональні, і відділяв мистецтво від практичного пізнання світу. Аристотель всупереч йому виступав із твердженням, що словесне мистецтво самою своєю природою пов’язане з пізнанням (21, С. 115).

Для Аристотеля „приємне” в мистецтві не магічне зачарування, не утилітарна користь, не абсолютне благо, а задоволення, одержуване від знання. Внаслідок цього в його очах особливої цінності набули ті емоції, котрі сприяють пізнанню: здивування, легке розуміння, ясність. У прямому зв’язку з цим отримали нове тлумачення й самі зображальні прийоми: їх головне завдання Аристотель бачив у тому, щоб викликати в слухача інтелектуальну насолоду, специфічну для кожного жанру, і визнав, що необхідний ефект залежить від цілком конкретних прийомів композиції, синтаксису, слововживання (21, С. 150).

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллінізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особливий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. е. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання риторичні прийоми, а саме: „про будь-який предмет говорити і за, і проти” й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію в 160 – 129 рр. до н. е. навіть став у такий спосіб відомим оратором.

У 156 – 155 рр. до н. е. Карнеад разом з кількома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там він протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У перший день він доводив, що справедливість закладена в самій природі людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На другий день Карнеад показав, що справедливість – це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов’язкова. Відомий політичний діяч того часу Катон Старший, почувши ці промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму. На його думку, така „гра” з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи – стоїчної – вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжньої людини. Вони виходили з внутрішньої єдності риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говорити за допомогою складних міркувань, а діалектика – наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запитань та відповідей. Крім того, вони дотримувалися аристотелівського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається зі вступу, оповіді, заперечення й завершення. Щодо загальної структури риторики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, побудова й виконання.

1. 2 Риторика у Давньому Римі

1. 2. 1 За традицією, роком заснування Рима, спочатку міста, а згодом держави, вважається 753 р. до н. е. Але багаточисельні війни з племенами, що оточували Рим, за право володарювання в регіоні надовго порівняно з Грецією затримали розвиток його духовної культури.

Принцип змагальності („агоністичний”), характерний для античності, сприяв позитивному спрямуванню її моральності, спонукаючи кожну людину до здійснення подвигів у розумінні доблесті й чеснот.

Діловий і в той же час „заперечний” характер римського менталітету визначає зміст ставлення римлянина до красномовства. Войовничий народ не міг обходитися без полководців і вождів, котрі зверталися до війська і до народу в часи тяжких випробовувань. Але в римській ментальності ніколи не було культу чистого слова, звукової гармонії, насолоди від майстерності промовця. „Vir bonus dicendi peritus – достойний муж, майстерний у промовах”, так визначає ідеал давньоримського оратора Катон Старший. Але, щоб правильно зрозуміти його, слід пам’ятати, що „достойний муж” в латинській мові тих часів – синонім аристократа. Ідеал красномовства був тісно пов’язаний з політичним ідеалом, і коли було кинуто виклик політичному ідеалу древньої римської аристократії, яка віджила свій вік, захитався й ораторський ідеал, - розповідає М. Л. Гаспаров (10, С. 15).

Продовжуючи, М. Л. Гаспаров зазначає: „Римська демократія, що почала підніматися – вершники і плебеї, - у своїй боротьбі проти сенатської олігархії потребувала дієвого ораторського мистецтва. Родинних традицій сенатського красномовства вершники і плебеї не мали – з тим більшою жадібністю накинулися вони на елліністичну риторику, котра бралася навчити ораторському мистецтву будь-кого з охочих. У Римі з’явилися школи грецьких риторів – спочатку вільновідпущених, а згодом вільних приїжджих вчителів. Стурбований сенат почав вживати заходи. У 173 й 161 рр. до н. е. були видані укази про вигнання з Риму грецьких філософів і риторів. Це не допомогло: через покоління по тому в Римі знову вільно викладають грецькі ритори, і з’являються навіть латинські ритори, які викладали латинською мовою й доволі вдало переробляли грецьку риторику відповідно до вимог римської дійсності. Їх уроки були доступні і цим більш небезпечні, тому сенат залишає у спокої грецьких риторів і повертається проти латинських: у 92 р. до н. е. кращий сенатський оратор Луцій Ліциній Красс (майбутній герой діалогу Цицерона „Про оратора”), перебуваючи на посаді цензора, видає указ про закриття латинських риторичних шкіл як закладів, що не відповідають римським традиціям. За допомогою цього вдалося тимчасово покінчити з викладанням латинської риторики, але ще з більшою заповзятливістю звернулися римляни до вивчення риторики грецької. З кожним днем усе більше молодих людей прямувало з Рима в Грецію, щоб у найкращих викладачів вивчати грецьку культуру слова й думки” (10, С. 15 - 16).

Нарешті, між 86 і 82 рр. до н. е. в Римі поширився перший, що дійшов до нас, анонімний підручник риторики латинською мовою „Риторика до Геренія”. Твір цей, присвячений представнику плебейського роду Гереніїв, котрий був другом вождя популярів Марія, відзначався яскравою демократичною тенденційністю. В основі підручника – принцип античних посібників для вивчення ораторського мистецтва (у першій і другій книгах говориться про „знаходження” матеріалу, в третій – про його розташування, про пам’ять і виголошення промови, у четвертій – про словесне оформлення). „Риторика до Геренія” була наповнена посиланнями на промови Гракхів, Апулея Сатурніна, Лівія Друза – ораторів, що належали до демократичного руху. Цей підручник надавав можливість незаможним юнакам, що не знали грецької і не могли платити грецьким учителям, одержати належну політичну освіту. Рим семимильними кроками йшов до плебейської смути і руйнування древньої сенатської республіки.

Сучасні дослідники цієї пам’ятки вважають, що авторство даного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.

1. 2. 2 Усю гучну славу римської риторики можна означити одним іменем – Марк Туллій Цицерон (106 – 43 рр. до н. е.). Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі й виховання, він став втіленням цілої епохи в римській історії і найзначнішою фігурою в римському красномовстві взагалі.

За походженням Цицерон не належав до римського нобілітету (нобілі – представники вищої служилої знаті в Стародавньому Римі – О. К.), а походив зі стану „вершників” міста Арпіна. Тому на молодого шанолюбця чекав нелегкий шлях до завоювання Римського форуму (форум – площа, на якій відбувалися народні збори, влаштовувалися торги й здійснювався суд – О. К.). Батьки Цицерона мріяли про політичне поприще для двох своїх синів – Марка і Квінта і тому скористалися столичними зв’язками, щоб увести дітей в будинки відомих сенаторів, серед яких були й уславлені своїм мистецтвом красномовства Антоній і Красс. Марк Туллій Цицерон навчався в грецьких риторів, брав уроки права у відомих адвокатів. Як пізніше стверджував сам Цицерон, оратори його часу проходили практичну „виучку на форумі”, слухаючи ораторів, у тому числі й під час судових процесів. Шлях до вершин політичної влади в Римі здавна пролягав через гучні судові справи, і Цицерон ревно зайнявся адвокатською практикою.

Гучні політичні процеси, до яких так прагнув Цицерон, зачіпали не лише інтереси, але й кар’єру, і навіть питання про життя й смерть тих людей, що перебували при владі й володіли величезною могутністю. Такою першою гучною справою для Цицерона була справа скромного провінціала Секста Росція. Насправді ж ця справа була позовом між представниками старовинних римських родів, що втратили при Суллі свій вплив, і неродовитими ставлениками диктатора. Цицерон захищав нобілітет і чудово розумів, на що йде. У цій справі він змушений був говорити про стан справ у державі, де „розучилися не лише прощати проступки, але й розслідувати злочини” (29, Т. 1. С. 5). Важливість справи Росція полягала в тому, що, за словами Цицерона, „після тривалої перерви” вперше відбувався „суд у справі про вбивство, а між тим за цей час були здійснені найогидніші й найжахливіші вбивства”. Після успішного завершення процесу Цицерон поспіхом покинув Рим начебто для вдосконалення своєї освіти у філософів і риторів Греції. Повернувся він до Риму вже після смерті всесильного диктатора в 79 р. до н. е. і виявив, що римляни його не забули.

Ледве досягши мінімального віку, передбаченого законом для державних посад, він був обраний квестором (76 р. до н. е.), а наступного, 75 р. до н. е., одержав в управління острів Сицилію. Суворе виконання обов’язків та особиста безкорисливість Цицерона запам’яталися сицілійцям, і коли вони спробували порушити справу про здирництво проти намісника Сицилії Гая Верреса, вибір упав на молодого адвоката. Справа ускладнювалася тим, що Цицерон цього року претендував на посаду еділа, а його супротивника Верреса підтримували обидва вищі магістрати (консул Квінт Гортензій, найвідоміший тоді оратор, який погодився виступати на процесі захисником, і друг Верреса консул Квінт Метелл), а також голова суду претор Марк Метелл. „...Усе передбачено, аби Верресу ніщо не могло зашкодити”, - писав Цицерон. Але він береться за цю справу проти корупції на всіх рівнях влади і перемагає, у тому числі й за рахунок дотепності. Усі п’ять промов „Проти Верреса” Цицерон пізніше опублікував, і вони можуть слугувати як історичний документ про управління римських намісників провінціями. Після цієї промови Веррес одягся в чорне й подався в добровільне вигнання. На користь сицилійців з обвинуваченого було стягнуто 40 000 000 сестерціїв.

У промовах проти Верреса Цицерон блискуче довів, що він перший оратор у Римі. Політична кар’єра його стрімко прямує вгору: у 66 р. до н. е. він вже обіймає посаду претора, наступним етапом мало стати консульство, якого він досяг у 63 р. до н. е. Цицерон володіє якостями філософа, політика, теоретика, практика, який має намір втілити в життя власні політичні ідеї, що сприятимуть замиренню в державі. Його ідеал „злагода станів” (concordia ordinum чи, точніше, consensus omnium bonorum – „злагода між усіма чесними громадянами”) сформульований у трактаті „Про державу”.

М. Л. Гаспаров зауважує: „...Звичайно, це було утопією....Вразливість і схильність до захопливості поєднувалися в нього з допитливою розсудливістю, рефлексією, самоконтролем; філософія і риторика вчили його зважувати і враховувати всі доводи за і проти; і кожне рішення вимагало від нього стільки застережень перед самим собою, що кожного разу він безнадійно упускав і час і обставини, робив крок не потрібний, а вимушений, і залишався ні з чим, незадоволений собою і знехтуваний політичними партнерами” (10, С. 27). Цицерон був кращим оратором свого часу, але йому не дано було стати політичним вождем.

„Злагода станів” виявилася міфом. Демократична партія почала цькувати Цицерона ще до завершення терміну консульства. Помпей, який повернувся зі Сходу, не підтримав Цицерона, оскільки уклав більш вигідний союз із Крассом та Цезарем (60 р. до н. е. – Перший тріумвірат). Зрозуміло, що в цій обстановці Цицерону доводилося шукати різноманітні компроміси. Як адвокат і політичний оратор Цицерон усе частіше захищає людей, чиї вчинки й моральні якості здаються йому, м’яко кажучи, сумнівними. Філософський релятивізм і скептицизм, покладені в основу риторики як певного виду діяльності, дозволяють оратору перетворювати аморальне в моральне лише за допомогою блискучої словесної еквілібристики. Так відбувається з Мунацієм, Крассом, Публієм Сестієм... Ці виступи Цицерона збільшують прірву між ним і старою аристократією, за непорушність влади якої оратор виступав у найнапруженіші періоди своєї біографії. Та й сам Цицерон немало сприяє озлобленню в оточенні своєю в’їдливою й нещадною дотепністю. Наживши ворогів, оратор знову змушений покинути Рим. Цього разу півторарічне самовигнання переживав надзвичайно важко. Він закидав впливових осіб листами, запобігав, жалівся, аби лише повернутися.

Коли Цицерон повернувся до Рима, то застав його напередодні громадянської війни. Тут він вступає у політичний двобій з Антонієм, виголошуючи одну за одною свої „Філіппіки”, знову помиляється у виборі політичного союзника. Тому, коли Другий тріумвірат рушив з військами на Рим (а позбавлений захисту сенат визнав його владу), Цицерон спробував втекти до Греції, бо знав, що за новими проскрипційними списками його оголошено поза законом. Убивці наздогнали Цицерона 7 грудня 43 р. до н. е. недалеко від його Тускулланської вілли й привезли Антонію відрубану голову й руки найкращого письменника золотого віку римської літератури. За легендою, дружина Антонія Фульвія втикувала в язик мертвої голови голки, а потім, як розповідає Плутарх, „голову й руки він /Антоній/ наказав виставити на ораторському підвищенні, над корабельними носами, - нажахавши римлян, котрим здавалося, начебто вони бачать не обличчя Цицерона, але образ душі Антонія” (25, Т. 2. С. 49).

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних праць, присвячених ораторському мистецтву: „Про оратора”, „Брут”, „Оратор” та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномовства необхідним є:

· природне обдарування;

· навички;

· знання.

При цьому перевагу він надавав третьому компоненту, оскільки першість належить освіченому оратору. Зокрема, власні ораторські успіхи він пов’язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать також відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатство вираження. Якщо зміст значний, то він викликає природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки, Так, у творі „Оратор” він характеризує турботи ідеального оратора в такий спосіб: „що сказати”, „де сказати”, „як сказати”. „Що сказати” означає винахід матеріалу. Тут оратор має керуватися розумом. „Де сказати” означає розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі – посередині. „Як сказати” стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, мусить володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (виклад). Він розробляє теорію трьох стилів. При виборі стилю оратор має керуватися доречністю. Взагалі ідеальний оратор – це „такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскраво й про низьке помірно” (30, С. 350).

Давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія – це філософія під знаком риторики.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовство повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке красномовство під час переходу від еллінських республік до елліністичних монархій. Значення політичного красномовства знизилося, а урочистого – зросло. Судове красномовство продовжувало процвітати. Римське право складається в систему. Відтепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати.

1. 2. 3 Програма риторичної освіти в імператорському Римі.

I ст. н. е. – період становлення імператорської влади в Римі, коли республіканські традиції красномовства перетворюються у факт далекої і славної історії предків і відкривається сторінка заборон на республіканську ідеологію та її пропаганду.

Головним притулком красномовства цього часу стають риторичні школи, де навчальними взірцями залишаються класичні промови й трактати Цицерона. У риторичних школах Риму нарешті узаконили викладання латинською мовою. Глава нової риторичної школи Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35 – 100 рр. н.е.) не був оратором форуму, а був адвокатом і шкільним викладачем риторики. Його твір „Дванадцять книг риторичних повчань” („Institutio oratore”) – це найбільш докладний із риторичних курсів, що зберігся із давнини.

Шкільна освіта в Римі складалася з трьох ступенів. Нижчим ступенем була школа літератора, де вчилися читати, писати і рахувати; середнім – школа граматика, де вивчали класичних письменників; вищим – школа ритора, де молоді люди оволодівали красномовством, щоб потім на практиці застосовувати отримані знання. Основними видами вправ у риторичній школі, за традицією, були декламації.

Подібно до Цицерона („Брут”), Квінтіліан вбачає запоруку процвітання красномовства не в техніці мовлення, а в особистості оратора: щоб виховати оратора „гідним мужем”, необхідно розвивати його моральність, щоб він був „майстерний у промовах”, слід розвивати його смак. Розвитку моральності мусить слугувати весь спосіб життя оратора, особливо заняття філософією. На розвиток смаку розрахований цикл риторичних занять, систематизований, звільнений від зайвої догматики, орієнтований на кращі класичні зразки.

М. Л. Гаспаров помічає, що „в намаганні Квінтіліана якомога ближче відтворити цицеронівський ідеал якраз і постають щонайчіткіше відмінності між системою Цицерона й системою Квінтіліана. Цицерон, якщо пригадати, ратує проти риторичних шкіл, за практичну освіту на форумі, де початківець-оратор прислухається до промов сучасників, навчається сам і не припиняє навчатися протягом усього життя. У Квінтіліана, навпаки, саме риторична школа стоїть у центрі всієї освітньої системи, без неї він не мислить собі навчання, і його настанови мають на увазі не зрілих мужів, а юнаків-учнів; закінчивши курс і перейшовши на форум, оратор випадає з поля зору Квінтіліана, і старий ритор обмежується лише дуже загальними порадами щодо подальшого його життя. Згідно з цим Цицерон завжди лише бігло й мимохіть торкався звичайної тематики риторичних занять – вчення про п’ять розділів красномовства, чотирьох частина промови і под., а головну увагу приділяв загальній підготовці оратора – філософії, історії, праву. У Квінтіліана, навпаки, виклад традиційної риторичної науки займає три чверті його творів (9 з 12 книг – це найдетальніший риторичний курс, що зберігся від давнини), а філософії, історії й праву присвячені лише три розділи в останній книзі (XII, 2 - 4), викладені сухо і байдужо, що мають вигляд вимушеного додатку. Для Цицерона основу риторики складає опанування філософії, для Квінтіліана - вивчення класичних письменників; Цицерон хоче бачити в ораторі мислителя, Квінтіліан – стиліста. Цицерон наполягає на тому, що найвищий суддя ораторського успіху – народ; Квінтіліан у цьому дуже сумнівається і явно ставить думку знавця літератури вище від оплесків неосвіченої публіки. Нарешті – і це головне –замість цицеронівської концепції плавного й неухильного прогресу красномовства, у Квінтіліана з’являється концепція розквіту, занепаду й відродження – та сама концепція, котру винайшли колись грецькі аттицисти, що надихали цицеронівських опонентів. Для Цицерона золотий вік ораторського мистецтва був попереду, і він сам був його натхненним шукачем і відкривачем. Для Квінтіліана золотий вік уже позаду, і він – лише вчений дослідник і реставратор. Шляхів попереду більше немає: найкраще, що залишилося для римського красномовства – це повторювати те, що було” (10, С. 68).

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит (прибл. 58 – 117 рр. н. е.) у своєму творі „Діалог про ораторів”, на відміну від Квінтіліана, який стверджував, що питання про долю латинського красномовства розпадається на два питання: про жанр і про стиль (Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував реформувати стиль), заперечує життєздатність самого жанру красномовства, насамперед політичного та судового. (Проте при написанні своєї „Історії” він за основу візьме так званий „новий стиль”, тобто цицеронівський).

1. 3. 1 II – III ст. н. е. прийнято вважати століттям „другої софістики”. Термінологічно поняття пов’язується з розквітом „першої” софістики в Y ст. до н. е., коли вчителі красномовства, мандруючи по Елладі, створювали доти не бачений образ світу, що ґрунтувався не на сліпій вірі, а на розумі й знанні. Звичайно, знання „першої” софістики багато в чому базувалися на релятивізмі і скептицизмі, але в основі своїй вони перевірялися логікою й самі готували підґрунтя для розвитку філософії та перших наукових знань про людину, суспільство й природу (саме в такій послідовності). „Друга” софістика була явищем зовсім іншого порядку, через те що не ставила перед собою завдань щодо вдосконалення людини й світу. Це було захоплення кастово закритої групи інтелектуалів, що виступали перед натовпом, як факіри, демонструючи чудеса. Політичне красномовство не могло бути сферою діяльності мандрівного ритора, бо у сферу його діяльності не входила участь у вирішенні політичних і державних питань, до того ж його слухачі вже давно забули ті часи, коли країною правило Народне зібрання. Імператорська влада була такою могутньою й недосяжною, що обговорювати її рішення нікому й на думку не спадало. Судове красномовство перестало слугувати трибуною, з якої, як у часи Цицерона, проголошували й захищали моральні та політичні ідеали; призначений імператором судовий чиновник у цьому розумінні не становив благодатної аудиторії.

Дата добавления: 2017-02-01