Українська народна педагогіка

Роздуми над тим, якою виховати людину, як сформувати в неї такі якості як чесність і правдивість, сміливість, кмітливість, витривалість і спритність, наполегливість і працьовитість, доброта і щирість здавна постають перед батьками, спонукають до виховних впливів на дитину.

Педагогіка в загальному розумінні слова – це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Як результат виховної діяльності мільйонів людей протягом століть сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку, тобто ту педагогіку, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі.

Українська народна педагогіка — це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних українцями у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом. Це та школа, яка завжди з нами, що супроводить й спрямовує життя українців з прадавніх часів і донині. Українська народна педагогіка почала формуватися в українських племенах ще до заснування Київської держави в елементах побуту, вдачі, звичаїв і віри. Вона знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів’ях та приказках, піснях, билинах, переказах, виросла з нагальних потреб життя суспільства.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людей, а основними методами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Показ та спостереження розширювали кругозір юних, давали їм елементарні уявлення про різні види трудової діяльності. Вони охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про працю, прищеплення загальних уявлень про трудову діяльність, забезпечуючи цілеспрямований вплив на емоційно-мотиваційну сферу майбутніх трудівників. Важливо, що трудовій спрямованості дітей сприяло саме оточення (спостереження за кропіткою працею батьків, старших братів і сестер, сусідів тощо), сприймання усної народної творчості, участь у різних сюжетно-рольових іграх, в яких відтворювалися реальні (уявні) види трудової діяльності батьків, дорослих, а також посильна допомога батькам у праці (догляд за молодшим братом чи сестрою, домашніми тваринами, рослинами, прибирання будинку, самообслуговування та ін.). В результаті цього дитина починала розуміти важливість праці для життя людини.

Народно-виховна мудрість виробила певні принципи виховання: природовідповідність, народність, гуманне ставлення до дитини, виховання у праці, послідовність, систематичність, активність дитини, емоційну основу виховання тощо.

До провідних засобів народної педагогіки належать: рідна мова, усна народна творчість, народні іграшки, забави, обряди, традиції, матеріальна культура народу, праця. Умови матеріального життя праукраїнців (хліборобська культура), їх духовність (язичництво, в основі якого лежить культ предків, природних явищ, землі, матері) визначили сутність українського народно-педагогічного ідеалу: людина – трудівник, патріот, гуманіст.

Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва, пасічники – до бортнярства, здібні майстри – до різних способів виготовлення знарядь праці. Населення України степової смуги у V-IV тисячоліттях до Різдва Христового мало надзвичайно високий рівень культури, вірувань, моралі, і найголовніше – населення на землях України в епоху неоліту вплинуло на формування праукраїнської давньої мови! У наших пращурів були домашні тварини, зародки землеробства, первісний агрономічний та астрономічний календарі (а отже, систематичні, науково організовані спостереження, результати яких письмово оформлені, причому не примітивними письменами – зарубинками, а такими знаками, що могли передати усю глибину відкриттів, досвіду, аналізу висновків, теоретичні узагальнення).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконують роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворюють у молодіжному житті ці взаємини; служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь.

Звичаї – це стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, за певних обставин, і які зберігаються у незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись із покоління до покоління. Вони є засобом соціальної регуляції діяльності, що відтворюється у певному суспільстві і є звичною для її членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Зокрема трудові звичаї, фіксують елементи прийнятого у суспільстві способу трудового життя, тому формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспільства.

Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою агрономічного календаря, мали неабияке значення для формування у підростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці. Виконання молодими людьми трудових операцій за річним астрономічним колом вносило у процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалася завдяки аграрно-календарній обрядовості.

Обряди мали виховні впливи на молодь саме через залучення юнаків і дівчат до святкових, урочистих подій, заходів, що вимагали демонстрування власних умінь та здібностей: спів, танці, змагання тощо.

Отже, виступаючи регулятором взаємовідносин між індивідом та громадою (а відтак і суспільством), свята, обряди служили своєрідним відпочинком після тяжкої, а іноді і монотонної роботи, були засобом задоволення духовних потреб і в такий спосіб забезпечували соціальну активність молоді.

Молодь пізнавала не лише усталені норми громадського життя села, а й набувала досвіду колективної праці. Зокрема, при проведенні толоки. Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими й віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці зазначали, що анти й словени, тобто українці, щирі й привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ божий веселими очима, виявляти особливу увагу до старшого в роді, до пам’яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчилися володіти зброєю, що необхідно було як для полювання, так, і для захисту рідної землі від ворогів.

З появою приватної власності й господарського відокремлення сімей, перетворенням їх на основні господарські осередки суспільства виникло увиразнення виховних функцій. У ролі педагогів вже виступає не община, а, насамперед, сім’я, батьки.

Отже, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним вихованням. Причому змінюється не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. З розвитком суспільства розвивались і народно-педагогічні методи: від інстинктивного наслідування, застереження, заборони, до пояснення, переконання, заохочення, спонукання, природовідповідного залучення до спільної діяльності у всіх сферах життя громади, особистого прикладу батьків.

Поступово зникає соціальна однорідність суспільства. Суспільна нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей. Тому примітивний принцип – чини так, тому що так робили твої предки, – у даних умовах втрачає свою універсальність.

З ускладненням життя виникає проблема спеціальної підготовки до нього, що було зумовлено необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку. У центрі виховної практики вперше постає проблема формування духовних якостей особистості.

Процес формування моральних рис людини, які регулювали б її вчинки, не легкий. Одна річ, наприклад, порівну, дотримуючись споконвічного звичаю, поділити їжу між членами роду, а інша – систематично й цілеспрямовано застосовувати засоби впливу на особистість, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал української народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій та навчально-виховній творчості батьків поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на дитину. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою.

З утворенням української держави Київської Русі українська народна педагогіка піднялася на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці – майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст і виховні можливості.

У створенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує наявності в ній українського національного та загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується їм.

Норми, загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках, на обов’язкових для родинного, громадського й державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й залишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому: шлюб, сім’я, народження і виховання дітей, забезпечення морального захисту людини від свавілля окремих осіб на ґрунті гуманності й справедливості.

Прийняття християнства Київською Руссю у 988 р. справило колосальний вплив на масову практику виховання дітей та молоді в Україні. Для української народної педагогіки стають притаманними не тільки власний досвід виховання, а й заповіді християнського вчення, а з ним – і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор’я. Історично склалося так, що впродовж багатьох століть наш народ нерідко виражав свої педагогічні ідеали мовою релігії, виховний вплив якої став особливо могутнім у зв’язку з переплетенням язичницьких і християнських елементів.

Зміст церковних канонічних збірників, нормативного матеріалу, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках впливу релігії перебували сім’я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похоронів, вшанування покійників, надання імені новонародженому взяла під опіку церква.

Ідея соціальної справедливості, яку проповідувало християнство, – рівність усіх перед Богом, єдність людської історії, осуд жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до “внутрішньої чистоти” й людської гідності, порядності швидко проросла у душах праукраїнців. Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про “всевидюче Боже око”, “гармонію душі й тіла”, “страшний суд”, “обіцяна нагорода раєм за доброчесне життя на землі й покарання пеклом за “допущені гріхи”, “вчинене зло”.

Величне і яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення храмів і церков, урочистість богослужінь, містика сповіді, молитов, величність церковного співу, спокути за порушення норм християнської моралі, заповіді Божі, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних свят, обрядів і символів мають великий вплив на психіку та емоції людини, особливо в дитячому віці.

Літописці та письменники неодноразово наголошують на виховній ролі релігії у формуванні особистості, зазначаючи зокрема, що з хрещенням князя Володимира “зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став”, “мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок”. Під час князівських банкетів, які тривали по кілька днів, “убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву – хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас”.

Можливість зберігати безцінні думки щодо виховання в українській народній педагогіці з’явилася після винайдення письма та впровадження кирилиці.

Українська народна педагогіка увібрала в себе всі щасливі й нещасливі, героїчні і трагічні події, які випробував на собі український народ.

Помітним є вплив на формування української народної педагогіки подій 40-х років XIII ст., коли Київська Русь внаслідок татаро-монгольської навали й князівських міжусобиць припинила своє існування, прийнявши на себе найтяжчі удари диких орд і врятувавши від загибелі європейську цивілізацію. Своє продовження українська державність знайшла ще на 200 років у Галицько-Волинській державі. Ці події мобілізували народну педагогіку на виховання у дітей наполегливості у боротьбі за власну долю і долю всього народу, формування витривалості й відваги, прагнення до переборення всіляких труднощів, виявлення любові до рідної землі, героїчної історії своїх предків. Саме в той час (XIV-XV ст.) у свідомості людей актуалізувалася і сама назва – Україна, що з’явилась на сторінках давньоруських літописів ще у XII-XIII ст., згодом набувши етнічного значення й загального поширення.

Усна народна творчість забезпечувала формування національної свідомості й патріотизму молоді, а безпосередня участь у боротьбі проти чужоземних нападників гартувала характер та волю й одночасно була суворим іспитом на громадянську зрілість.

Новий імпульс у розвиток української народної педагогіки внесла національно-визвольна боротьба українського народу проти татаро- турецьких і польських загарбників за козацької доби (XV-XVII ст.). У цей період з’являється педагогіка козацька, головним виховним ідеалом якої став козак як втілення чеснот справжнього українця, мужнього лицаря- визволителя, безстрашного оборонця рідної землі, безкорисливого захисника всіх скривджених і знедолених.

Незважаючи на безперервні визвольні війни проти іноземних колонізаторів (росіян, німців, поляків, румунів, чехів, мадяр), зруйнування Січі (1775 р.) царським урядом Росії і ліквідацію Гетьманщини (1783 р.), українська народна педагогіка вистояла, вижила.

Українці зуміли зберегти свою народну педагогіку з її могутнім виховним впливом, яка на той час стала вже міцною і загартованою у боротьбі за ментальність українців. Завдяки їй серед народу жила любов до національних звичаїв, традицій, мови, історії, обрядів тощо.

Елементи відродження української народної педагогіки почалися у першій половині XIX ст. А наприкінці XIX і на початку XX ст., воно набрало широкого розмаху і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за національне відродження.

Складним у долі української народної педагогіки стало XX ст. Українська державність, вперше за довгі століття утверджена на всіх землях у 1918 р., знову була зруйнована. На більшій частині України запанували більшовики, у Галичині – поляки, у Закарпатській Україні – угорці, на Буковині – румуни. У зв’язку з цим українська народна педагогіка опинилася у дуже скрутному становищі. Іноземні колонізатори знищували українську педагогічну культуру й історію, все національне і народне.

Деяке пожвавлення у напрямку українізації відбувається в часи УНР. Але незабаром сталінський режим з його славнозвісним терором знищив педагогічну спадщину, створену розумом і талантом українського народу. Ленінсько-сталінська, а згодом брежнєвсько-сусловська ідеології, що насаджувалися українському народу, негативно вплинули на розвиток української народної педагогіки у цей період. Як наслідок, панування вказаних ідеологій, практичний вплив народної педагогіки невпинно звужувався, що вело до морально-духовної катастрофи української нації.

Проголошення державного суверенітету України 16 липня 1990 р. відкрило широкий простір для відродження й розвитку української народної педагогіки, її втілення у навчально-виховний процес.

Нині педагогіка національної школи базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання і виховання молоді. Їх преплетення не означає позбавлення самостійності чи індивідуальних рис власного вияву, бо кожна з них, поруч зі спільними, наділена, також, належними тільки їй прикметами.

Отже, розвиток української народної педагогіки найбільш активно і плідно відбувався в часи підйому національного духу, утворення державності. Українська народна педагогіка у своєму розвитку пройшла такі етапи: дохристиянський період, часи Київської Русі, часи Козацької держави (козацька педагогіка), період існування УНР та гетьманства П.Скоропадського, період утворення Української незалежної держави.

Дата добавления: 2014-01-07