Особливості становлення виховання у східних слов’ян

Нині відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, існує безліч доказів, що людина на землі з’явилася більше 100 млн. років тому.

Природно, що виховання у зазначений період здійснювалося за законами первісного суспільства. Приблизно 1,5 млн. років тому почався наступний етап становлення виховання, який безпосередньо пов’язують із зародженням у людини мови. Її поява дозволила активно спілкуватися та передавати майбутнім поколінням соціальний досвід. Спілкування розвивалось у процесі трудової діяльності, ставало одним із головних засобів впливу на психіку і поведінку дорослих та дітей. Названі фактори (поява мови та розвиток психіки) стали визначальними для розвитку виховання.

Приблизно за 100 тис. років до н. е. з’являється людина неандертальського типу, яка, (приблизно 40 тис. р. до н. е.) трансформувалася у кроманьйонця.

Період між 100 тис. і 40 тис. років до н. е. називають в історії та антропології дородовим періодом. Період розвитку первісних людей з 40 до 20 тис. років до н. е. отримав назву раннього матріархату.

У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та рибальства. У дородовому суспільстві виділялося 3 вікові групи: діти і підлітки, повноцінні й повноправні члени спільноти та старі. При цьому молодші діти належали всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків під час рибальства та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг. Діти займалися домашніми справами, імітуючи свою поведінку у різних соціальних ролях (мисливець, воїн, мати, батько).

Вони спостерігали, копіювали дорослих, при цьому важливе місце у вихованні належало грі. З її допомогою моделювалося суспільне, виробниче, побутове життя общини. Отже, люди первісної епохи передавали свій досвід за допомогою відповідних дидактичних засобів, що вироблялись під впливом умов життя, і тому початкові форми і методи виховання носили примітивний, неусвідомлений характер. Дітям показували, що і як робити.

Поступово виховання набувало ознак особливої форми громадської діяльності. Воно мало рівний характер, всі діти і підлітки опановували рівноцінні знання, необхідні для самостійного життя. Провідна виховна роль (пещення, годування, формування певних рис характеру) належала матері. Цікаво, що саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів. У період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як берегиню роду, своєрідний оберіг, що прямо й опосередковано спонукало появу перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про ставлення до жінки, про дітей та їх виховання, про формування певних навичок і умінь, рис характеру.

У період раннього матріархату (що особливо важливо) виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія (дії чаклуна, через які він намагається досягти влади над тваринами, явищами природи або, навіть, іншими людьми), анімізм (віра у безсмертя душі та існування духів), фетишизм (віра у надприродні властивості предметів), тотемізм (віра у спільне походження і кровну спорідненість між людьми і певним видом тварин). Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Звичайно, виховання первісної людини виглядало досить примітивно. Сенс існування людини був визначений її світосприйняттям. Оточуючий світ сприймався як щось живе, наділене свідомістю. Стихійно виникали цілі виховання – підготовка до найпростішого існування і сприйняття світу як феномена. Зародки педагогічної думки розвивалися тільки на рівні буденної свідомості. Вони зводилися до практичного виховання і проявлялися у традиціях та фольклорі.

Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов’язане з виконанням побутових обов’язків і ще не виділялося в особливу соціальну діяльність.

Приблизно за 20 тис. років до н. е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зародки землеробства.

З плином часу людина замість пристосування до природи все частіше переходила до впливу на неї. Змінюються завдання і засоби передавання соціального досвіду. З’являються зародки організованих форм виховання, яким займаються спеціально призначені для цього люди.

У зв’язку з розвитком знарядь праці літні люди починають виконувати спеціальну соціальну роль – готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу (не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі) і толіону (закон кривавої помсти).

Хлопчиків та дівчаток у цей період першоосновам матріархату починають вчити у перших навчальних закладах – “будинках молоді”, які функціонували окремо для дітей різної статі. Тут старші члени роду допомагали підліткам оволодівати навичками й уміннями мисливства, землеробства, передавали їм заповіти предків, ознайомлювали з родовими звичаями та обрядами.

Будинки молоді продовжують існувати й у період патріархату. Однак, у зв’язку зі створенням моногамної сім’ї, навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням, яке ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки – здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

У патріархальному суспільстві у родовій общині з’являються такі види діяльності, як: мисливство, землеробство, скотарство та ремесло, що спонукало вдосконалення знарядь праці. Археологи знаходять різні кам’яні предмети тих далеких часів: скребки, різці, тесла тощо. Кожний з них є результатом праці й пізнання. Праця розпочиналася із виготовлення знарядь, що потребувало навичок і знань, здобутих з втратою сили і часу. Праця і оволодіння її знаряддями мали вирішальний вплив на виховання. У цьому розумінні основна роль у формуванні людини належала матеріальному виробництву.

Трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими прилучалися до культових обрядів. У формуванні їх світогляду важливу роль відігравали язичницькі святилища, ідольські храми та капища. Тут діти разом з дорослими брали участь у народних святах, хоровому співі, церемоніях, які певним чином формували їхню свідомість. Вони знайомилися зі статуями богів, зображеннями тогочасних уявлень про побудову світу. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте, процес такого формування був досить довготривалим: спочатку “країна мертвих” знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її “переносять” у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Поступово на етапі пізнього патріархату виховання почало набувати рис особливого виду діяльності. Насамперед воно було частиною повсякденної боротьби за виживання.

Тогочасна народна педагогіка визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 – років)

– спілкування матері з дитиною, основний засіб – колискова пісня; період пестування (1,5-2-5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років).

Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, вирощування культур, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність). Вона вважалася посвяченням у дорослість. Згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями праці і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки.

Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності. Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквенно-звукової графіки письма глаголиці (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) – азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами.

Отже, східні слов’яни у VІ-ІХ ст. створили оригінальну і гуманну систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, шлюбно-сімейним відносинам. У старослов’янському роді, а пізніше в сім’ї, виховували у дітей та підлітків повагу до людей (зокрема до старших), працьовитість, мужність, хоробрість, витривалість, чесність, правдивість, дбайливе ставлення до слабких і хворих. Велике значення мала у вихованні народна творчість: пісні, прислів’я, приказки, казки, в яких відобразилася народна педагогіка.

Дата добавления: 2014-01-07