Зародження писемності, розвиток шкільної освіти за Київської Русі

У східних слов’ян у кінці VІІІ- у ІХ ст. формуються племінні князівства і союзи. Процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується у 882 р. утворенням держави – Київська Русь. Цей факт сприяв виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

Варто зауважити, що за часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалося як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі – для задоволення потреб язичницької

ерхівки і християнські (християнство з’явилося на Русі задовго до його офіційного прийняття). Існування двох типів шкіл у перехідний період від язичництва до християнства було характерним також для Візантії та інших великих країн.

Появі писемності й створенню шкіл у східних слов’ян сприяли такі чинники: становлення феодального способу виробництва; зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя; потреба князів у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні зв’язки з іншими країнами; проникнення на Русь із Візантії християнства, з Болгарії – кирило-мефодіївської писемної традиції.

Велику роль у розвитку виховання і освіти в середньовічному слов’янському світі відіграло християнство, яке розкололося на православ’я і католицизм. Якщо східні й південні слов’яни знаходились під впливом греко-візантійської релігійної, культурно-освітньої традиції, то західні слов’яни відчули вплив римсько-католицької, західноєвропейської системи виховання. У деякі періоди такий вплив набував особливо великої сили.

Важливою своєрідністю слов’янської культури та освіти було те, що мовою богослужіння, літератури і школи стала не грецька, не Візантійська, не латинська (як у Західній Європі), а рідна мова – старослов’янська або староболгарська. Особливу роль у створенні слов’янської писемності відіграли брати Кирило і Мефодій. Ця писемна мова стала єдиною для Русі, Болгарії, Сербії, Моравії, призначалася для “книжного вчення”.

Зародження загальнослов’янської традиції навчання, шкіл належить до VІІ-ІХ ст. Перша школа, де викладання велося слов’янською мовою, була відкрита Кирилом і Мефодієм у столиці Моравського князівства Велиграді у 863 р.

Поява перших шкіл у Київській Русі була викликана потребами духовенства з метою збільшення кількості грамотних людей. У містах і селах почали з’являтися церкви, що збирали книги, які треба було уміти читати. Тому почали масово навчати грамоті майбутніх священнослужителів.

З прийняттям християнства освіта і шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перші літописні відомості, що свідчать про піклування руських князів про освіту пов’язуються з іменем Володимира Великого та належать до часу охрещення України-Русі.

Запрошуючи грецьке духовенство для охрещення населення України-Русі, Володимир Великий, хоч сам був неписьменний, дбав про те, щоб разом з християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки.

За рівнем освіти школи Київської Русі поділялися на школи грамоти та школи книжного вчення (тобто елементарні та підвищеного типу), за джерелом створення та функціональною належністю – палацові, церковні (монастирські та парафіяльні), школи майстрів грамоти, ремісничі училища.

Грамотність у ранньосередньовічній Русі була розповсюджена. Про це свідчать найдені в різних містах і датовані ХІ ст. близько 700 берестяних грамот. Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників.

Школи грамоти були загальнодоступними, хоч про яке-небудь загальне навчання дітей не могло бути і мови. Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, як це було і в країнах Західної Європи і Візантії, тому для найбіднішого населення вони були недоступні.

Не існувало єдиної регламентації діяльності цих шкіл. В основному навчання обмежувалося набуттям уміння читати, писати, лічити. Вчителями цих шкіл працювали прості люди, що знали грамоту (майстри грамоти), які хотіли позбутися експлуатації місцевих феодалів, а також кандидати у священники. Вчителя наймала громада.

Навчальний рік починався з появою перших снігів, коли припинялася робота у полі. Учні навчалися 2-3 роки, а то й одну зиму. Кількість учнів невелика (8-10), що давало змогу працювати індивідуально з кожним учнем. Вони навчалися за спрощеним 32-буквеним алфавітом, читали Євангеліє, Псалтир, Молитвослов, Апостол та інші богослужбові книги. При цьому використовували особливі дощечки, на яких була вирізана азбука. Такі навчальні посібники були доступні всім верствам населення. Спочатку навчали писати і вимовляти букви, потім – читати молитви з Псалтиря.

Дослідження учнівських грамот свідчить, що навчання розпочиналося з вивчення азбуки-буквиці. Відомі вправи учня ХІII ст. Онфима з Новгорода та з інших місцевостей тодішньої Русі, виконані на берестяних грамотах. Навчали не тільки правилам читання, але і мистецтву створювати книги. Учень самостійно виготовляв свій “Ізборник”, виконував роботу переписчика, ілюстратора і т. і.

У школах грамоти учнями заучувалися 53 склади: ба, оа, га, бе, ве, ге та ін. Спочатку вони вивчалися повторювати за вчителем, потім виконували вправи на навощених нашептах, а пізніше на твердій березовій корі – бересті. Завчивши склади, діти з них складали слова, потім вчилися читати спеціальні навчальні тексти. Після написання текстів на бересті переходили до письма чорнилами гусячим пером на пергаменті. Але такий спосіб письма був доступний лише дітям багатих людей.

Наступний етап – оволодіння арифметикою, навчання якій у школах грамоти починалося з вивчення нумерації – числових символів – 27 букв грецького походження. Над буквами-цифрами ставили риску (титло) або з одного і другого боків крапки. Пізніше був винайдений цифровий алфавіт, який складався з трьох рядів букв-цифр – по 9 у кожному рядку: букви верхнього ряду означали сотні (100-900), середнього – десятки (10-90), нижнього – одиниці (1-9). Азбуку і цифровий алфавіт діти вчили одночасно.

Цікавою є методика опанування арифметичними операціями, яка нагадувала спосіб лічби у школах Стародавнього Риму. Рахунок здійснювався за допомогою пальців рук, а рука означала число 5.

Ці факти свідчать про існування значної кількості нижчих шкіл грамоти, завдяки яким писемність стала доступною для дітей усіх верств населення. Крім того, у цих народних школах дітей навчали практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо.

Наступний етап розпочинався з лічби за допомогою великого пальця і суглобів на останніх чотирьох пальцях. Кожний суглоб означав число 12 (дюжину). Процес лічби здійснювався доторканням великого пальця, який мав три суглоби (36), до суглобів на останніх пальцях.

Велика увага у школі приділялася співам, як основній підготовці молоді до участі в церковному хорі. Діти просто вивчали окремі псалми Псалтиря з голосу вчителя, при цьому не вивчаючи нотної грамоти.

Стиль виконання співу мав характер хорового речитативу. У школах повсякчас використовували народну пісенну творчість. Діти брали участь у весняних хороводах, в аграрних обрядах, окрасою яких були пісні. Основою народного пісенного співу в школі було колядування, тренував колядників учитель. Хлопчики і дівчатка колядували окремо.

Вони починали колядувати від дому вчителя і далі – господарям на вулиці, де жили. У дітей формували народний світогляд, ставлення до природи як до живого організму, вчили основам хліборобської культури та розуміти природний календар.

У зв’язку з тим, що Київській Русі постійно загрожували з Півдня кочівники, надзвичайної важливості набуло патріотичне виховання. Воно здійснювалося на матеріалах билин, казок, легенд, оповідей учасників воєнних походів, пісень та за допомогою інших засобів народної педагогіки.

Перше свідчення про школи “книжного вчення” на Русі датоване 988 р. Її відкрив князь Володимир у Києві при Десятинній церкві. Учні, що прийшли на навчання, вже мали початкову освіту, тобто уміли писати і читати. Це був навчальний заклад підвищеного типу, в якому викладали “сім вільних мистецтв”, давалася на той час серйозна освіта.

Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Спочатку книжне вивчення викликало негативне ставлення в масах, віддавалася перевага традиційному домашньому вихованню. Але з часом погляди до шкільного навчання змінилися. “Книжно научалися” не лише особи княжого та боярського роду, діти духовенства, але й особи нижчих верств і, навіть, раби, яких, може, вчили із ще більшим старанням, бо рабовласники звичайно готували з них учителів для своїх дітей, або кандидатів на посади священнослужителів.

Школа була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків. У школі навчалось 300 дітей. Така кількість освічених вихованців дала змогу Ярославу Мудрому зробити важливий крок у розвитку освіти і культури Київської Русі.

Нащадки Володимира продовжували відкривати такі школи. Протягом Х-ХІІІ ст. школи виникли не тільки у Києві та Новгороді, але і в інших містах (Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Ростові та інших містах).

Процес навчання у школах “учіння книжного” був дещо склад- ніший, ніж у школах грамоти. Тут учні опановували 44-45-буквений алфавіт, грецьку мову та курс середньовічних наук: філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я. У XI ст. вивчалися твори зі всесвітньої історії, переклади уривків з робіт Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та багатьох інших вчених античного світу, твори яких входили до збірки “Бджола”.

Учні набували знань з природознавства, географії, медицини, дізнавалися про властивості різних речовин і матеріалів та їх застосування у виробничій діяльності, перекладали книги та переписували їх.

Варто зауважити, що вже у XI ст. рівень освіти в Київській Русі прирівнювався до європейських стандартів. В елітних школах вивчалися основні середньовічні науки. Поширення християнства дало можливість Київській Русі здобути визнання середньовічної Європи.

Навчання у школах Київської Русі носило релігійний характер. Народна школа разом із церквою стала вирішальним інститутом поширення та утвердження християнства в усій державі. Цьому сприяло те, що вчителями були, здебільшого, священики, дяки та інші служителі церкви.

Великий вплив на виховання молоді мала народно-педагогічна мудрість, відображена у фольклорі. Легенди, перекази, бувальщини, казки, пісні передавалися дітям з роду в рід, з покоління до покоління.

Ґрунтовно вивчалися фольклорні джерела дохристиянського періоду: обрядові пісні, особливо колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські пісні тощо. У цих піснях, що дійшли до наших днів, оспівувалася краса рідного краю, органічний зв’язок людини з природою, обожнювалася земля, вода, дерева, небесні світила та все довкілля. Ця самовіддана любов до рідної землі визначила подальшу долю нашого народу – він не шукав нових місць проживання, а залишився навіки автохтоном, сином своєї землі.

Значний вплив на виховання людяності підростаючого покоління княжої доби мали билини (билиці), що потім переросли у перші українські думи, про які побутувала хибна думка, ніби вони з’явилися на світ у добу козацтва. “Дума про похід руських (українських) князів на половців літа 6611 (1103 р.)”, “Дума про пирятинського поповича Олексія”, “Дума про Марусю Попівну Богуславну”, “Ілля Муромець і злидні кабацькі”, “Святого”, “Три подорожі Іллі Муромця” були досить поширеними у Київській Русі. Як і в більшості творів народного епосу, основні герої дум- билиць київського циклу тричі вирушають у дорогу, тричі вступають у бій, тричі доповідають князеві; метафори й гіперболи, епітети й повтори – все підпорядковане одній меті: уславити витязів, славних захисників рідної землі, “добрих молодців”, Богатирів Землі Київської, показати їх самовідданість, прагнення до волі, незламність у боротьбі з нападниками і ворогами.

У монастирських школах, що створювалися при монастирях і великих соборах, навчання було поставлене ліпше, ніж у школах грамоти. Вони поділялися на зовнішні та внутрішні (закриті та відкриті).

У перших навчалися миряни, а у других – майбутні ченці, священнослужителі. Перший такий навчальний заклад заснував ігумен Києво- Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. l034-1 074). Феодосій у 1068 р. наказав перекласти з грецької мови Студитський Статут, який був складений візантійським богословом Федором Студитом у 798 р., і запровадив його для ченців Печерського монастиря. За цим Статутом від ченців вимагалася обов’язкова грамотність, у зв’язку з чим передбачалася організація навчання “христової братії”, щоденне читання книг, відкриття бібліотеки. До кінця ХІ-початку ХІІ ст. майже всі монастирі Київської Русі прийняли Студитський Статут. Отже, всі вони зобов’язані були відкрити школи.

Як і у школах “книжного вчення” у монастирських школах вивчалися “сім вільних мистецтв” – класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв’язок з надбанням античної школи і освіти. “Сім вільних мистецтв” для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика – як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з’явиться гомілетика як „наука про церковну словесність”); астрономія – для розрахунків пасхалій; діалектика – для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилося до містичних тлумачень чисел.

Навчання грамоти у монастирських школах мало індивідуальний характер. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування у ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. Досягалося це запровадженням постів, молитов, фанатичного самообмеження.

Навчання здійснювалося диференційовано: молодих чорноризців із заможних станів готували до високих церковних посад, а рядове поповнення – до церковної служби і праці в монастирському господарстві.

Варто відмітити той факт, що монастирські школи в Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів (слухачів) на раціонально-практичній основі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені помічники проводили обговорення. У цілому зміст освіти у школі Києво-Печерського монастиря мав суперечливий характер. З одного боку, проповідь християнських догматів перешкоджала появі раціоналістичних ідей. З іншого боку, - в монастирі було створено умови для розвитку творчості таких видатних діячів давньоруської культури, як: історик Нестор, художник Алімпій, лікар Агапій. У монастирі концентрувалися твори прикладного мистецтва, працювала лікарня.

Твори античних філософів (Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та ін.) були у фондах бібліотеки Видубицького монастиря. Монахи також знаходилися знайомі з творчістю перших українських письменників – Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку.

Монастирські школи продовжували існувати і розвиватися ще тривалий час (десь до ХVІІ ст.), змінюючи форми, зміст, методи, мету і завдання своєї діяльності, поступово втрачаючи безпосередній зв’язок з монастирським життям, хоча розміщувалися на території і в приміщенні монастирів.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи „учіння книжного” при княжих дворах.

На цей час припадає поява такої форми домашнього виховання феодальної знаті як кормильство. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Освіту, вищу за елементарну, могли здобувати на Русі не тільки чоловіки, а й жінки. Відомим стало перше в Європі жіноче училище, відкрите онукою Ярославава Мудрого Анною 1086 р. при Андріївському монастирі у Києві, яке сповістило світу про прогресивну (на той час) педагогічну думку Русі щодо рівноправності громадян обох статей, незалежно від сану, віросповідання, майнового чи якогось іншого поділу населення. Подібне жіноче училище також відкрилося в Полоцькому монастирі. Дочка чернігівського князя Феодулія, відома в християнському світі як Єфросинія Суздальська, очоливши в 1227 р. Ризоположенський монастир, відкрила в ньому жіночу школу, де сама здійснювала педагогічну діяльність протягом 23 років. Сама Єфросинія, як свідчить її “Житії...”, оволоділа всіма “вільними мистецтвами” вдома за допомогою боярина Федора.

Освіченою була й дочка Ярослава Мудрого Анна, яка стала королевою Франції. Вона привезла до Франції чимало книг, у тому числі і молитовники. Як королева, вона часто підписувала королівські укази та інші документи.

Більшість дітей простих людей продовжувала виховувалися у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарській праці та іншій домашній роботі, рідко віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчити також грамоту та хоровий спів.

Процес впровадження християнства у Київській Русі відбувався досить складно. Церква і школа боролися із так званими проявами язичництва. Нищення язичницької культури, ворожої для візантійського духовенства, але рідної для людей, негативно позначилося на подальшій долі України. Утвердження християнства мечем, вогнем і божим словом призвело до небаченого у світі явища, коли на рідній землі все рідне оголошувалося негідним, огидним. Це стосувалося прадавніх звичаїв, обрядів, традицій, вірувань – всього устрою життя. У людей відібрали їхніх богів, а рідну мову було визнано меншовартісною, яка годилася хіба що для побуту. Мовою ж князівського двору, державних установ, церкви стає староболгарська, якою писали церковні книги та правилася служба божа.

Природно, що це відбилося на подальшій організації національної школи та освіти, які поступово втрачали свію оригінальність. Сліпе наслідування візантійської і болгарської культур призвело до появи у частини населення байдужості до рідного, нехтування ним, сприймання його як відсталого та примітивного.

Дата добавления: 2014-01-07