Правні обряди сімейно-родового життя українців та внутрішньогромадського співжиття

Звичаєва норма і обряд

ІІІ. РОЗДІЛ

Етнографічний механізм побутування звичаєвого права утверджувався у стабільних обрядових формах. Такі форми звалися чином, і мета їх полягала в тому, “щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті...правну норму, яку цей чин здійснював”. Чин або правний обряд повторювався й усталювався у певній зовнішній формі і набирав такого ж правного значення, як і звичаєва норма. Тобто, правні обряди, супроджуючи звичаєві норми, самі по собі ставали знаковим символом звичаєвих норм. Тому порушення чи невиконання звичаєвих обрядів дорівнювало порушенню норм звичаєвого права. Так, у Галицькій Русі ще до 1435 року (часу поширення польського права) побутував обряд примирення, за яким винний клякав (падав навколішки) перед потерпілим і в цій позі просив пробачення. Потерпілий тримав над головою винного оголену шаблю, виконуючи нею різні рухи, які могли б убити винного, і при цьому говорив над ним, що він йому пробачає. Якщо такий обряд не виконувався, то вважалося, що примирення сторін не відбулося.

Сучасна етнографія визнає кодові механізми обрядів як реалізацію зв’язків людей поміж собою та зв’язків із світом природи *(Пономарьов, с.268). Таким чином, основними типамиобрядів визнано сімейно-родові, пов’язані із життям родини, роду, соціуму, та календарно-трудові, у яких відбилася залежність людини від природи, врожаю, потреби у “хлібі насущному”.

Світоглядні позиції наших предків засновувались на розумінні триєдиного зв’язку між поколіннями померлих, живих та ще не народжених. Отже поняття роду, родини було визначальним для кожного українця. Людина була ланкою у родоводі і мала відчувати свою відповідальність за дотримання норм родової культури усіма членами суспільства. На сторожі дотримання морально-етичних традицій роду зазвичай стояла громада. Громада (мир, село, верв, община) як контролюючий самоврядний орган спиралася на звичаєве право з його традиційними формами судочинства та общинну мораль з її опорою на звичаї предків (Минувшина). Правове втручання громади в інтимну та сімейну сфери життя людини було традиційним, оскільки первісна українська громада формувалася на основі кровної спорідненості, де батьки відповідали за дітей, а брат за брата. Функції старійшини роду в такій громаді виконувала найстарша жінка по материнській лінії; пізніше ці обов’язки почали надаватися виборному старійшині - війту чи отаману.

Першими правними обрядодіями в житті новонародженого члена суспільства були обряди родин, ім’янаречення (пізніше, хрещення), пострижин (або перші заплітання) та пострижчин у підлітковому віці. Всі зазначені обряди відзначали прилучення дитини до роду, сім’ї, громади або носили ініціальний характер, тобто символізували перехід з юнацького життя у дорослий світ.

Узвичаєною нормою прилучення новонародженого до роду було покладення його після першої купелі на кожух, який символізував звіра-першопредка, прародителя роду, тотема. Це означало, що рід, громада визнавали дитину своїм повноцінним членом. Якщо дитина освячена тотемом, то вона отримує право на захист громади, а разом з тим на неї покладаються певні обов’язки громадського співжиття.

Обряд ім’янаречення фіксував право бути членом соціуму, бути особистістю. Первинно ім’я дитині надавала баба-повитуха, тим самим засвідчуючи правову роль жінки в українській спільноті. За часів християнства цю роль виконував священник. Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі. Покаранням за порушення цих норм могло бути надання дитині немилозвучного або нелюдського імені, якщо батьки чимось завинили перед церквою чи громадою. В такий спосіб їх могло бути покарано. Одночасно й дитина спокутувала провини батьків.

Обряд хрестин - продукт християнства. Духовними наставниками новонародженого ставали хрещені батьки (куми). У дохристиянський період ці функції покладалися на рідного дядька по материнській лінії, який репрезентував родинний авторитет і мав певну владу над племінником чи племінницею. Це пояснювалось тим, що дядько вважався свого роду “матір’ю чоловічого роду”. За християнства відмова від кумівства вважалася гріхом і осуджувалась громадою. До обов’язків кумів входило справляння для похресника усіх хрестильних обрядодій. Так, на Гуцульщині хрещені батьки несли дитину із церкви додому і подавали її рідним батькам через вікно. Після того, як рідна мати переступала через дитину тричі навхрест, кума виносила дитину в сіни. Там баба-повитуха клала під поріг ніж, а хрещена матір переступала поріг і подавала ніж через вікно. Ніж був оберегом, захисним символом. У такий спосіб всі учасники обряду отримували благословення духів померлих предків, які дозволяли прийняти дитину у сім’ю та громаду.

Обряд пострижин спрямований на визначення місця дитини у громаді за статтю. Він здійснювався над хлопчиком: хрещений батько вистригав похресникові трохи волосся навхрест і таким чином брав на себе обов’язки чоловічого виховання. Дівочий різновид пострижин називався заплітанням або першими заплітками. Хрещена мати заплітала навхрест перші кіски дівчинки, зобо’язуючись тим самим виховувати її як берегиню домашнього вогнища, сім’ї і роду. Дівчинка починала дбати собі на віно, вчилася вишивати і шити, допомагала батькам заробляти кошти для майбутнього приданого, яке мало складати її довічну особисту власність. Відтак із п’яти-семилітнього віку дівчинка ставла суб’єктом жіночого звичаєвого права.

Обряд пострижчин пов’язаний із соціалізацією молоді і знаменував посвячення підлітка в дорослі члени громади. Батьки хлопчика влаштовували обід, на який запрошували бабу-повитуху та хрещених батьків. Мати давала дитині збережений після родин засохлий пупець розв’язати. “Котра дитина розв’яже свій пупець, буде дуже розумна. З цього часу хлопчиків прилучали до пастухування. Хлопчики ставали членами групи підпарубчаків, могли влаштовувати власні зібрання та ігри, ходили до дівчат-переддівок, збираючись на спільні “вечурки”. Однак підпарубчаки не були членами дорослої парубочої громади і не перебували під її захистом. Навпаки, їм заборонялося носити одяг дорослих парубків, палити тютюн, вживати спиртні напої; дорослі хлопці могли кепкувати з них, давати потиличники, чинити всіляко моральний тиск. Не ставши повноправними членами парубочих громад, підпарубчаки перебували поза їх правовим полем. Пройшовши етап підпарубоцтва, хлопець підходив до етапу випробувань, що закінчувались посвяченням його в парубки- повноправні члени молодіжної громади, найбільшим привілеєм яких було право на одруження і ведення самостійного господарства.

Із досягненням вікової зрілості людина отримувала нові права та обов’язки, які вступали в силу разом із створенням власної сім’ї. Цей етап у житті члена української громади знаменували обряди весільного циклу.

Обряд заручин включав три основні ритуальні дійства: посад‚ благословення та обдарування. Зміст церемонії посаду полягав у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та його освячення двома родами. Символами обопільної згоди на шлюб було ритуальне пов’язання рук молодих. Центральною фігурою цієї обрядодії, як і всієї весільної драми, був староста - посередник між родом та громадою. Саме цей соціальний статус дозволяв йому виконувати санкціонуючі функції. Патріархальний устрій української сім’ї обумовлював вибір для цієї провідної ролі представника із боку нареченого; у давніші часи ці функції виконувала найстарша жінка по материнській лінії.

Єднаючи руки наречених, староста промовляв: ”Не рушником вас пов’язую, а словом”. Оскільки характерною особливістю заручин була публічність (запрошувалися сусіди, члени молодіжних громад, родичі обох родів), то дане при гостях-свідках слово наречених набувало юридичної сили, відмова від обітниці каралася осудом громади та матеріальним відшкодуванням збитків потерпілій стороні. Послідовність покладання на хлібину рук (на руку дівчини клалася рука хлопця) - символізувала утвердження переваги права чоловіка у сім’ї: “Заручена‚ Химочка да зарученая Положила білу руку на заруку.”(1) Зарукою називалися хліб та рушник – атрибути згоди. Молода пов’язувала старостів рушниками‚ а всіх присутніх обдаровувала хустками. У Карпатах‚ де збереглися більш архаїчні варіанти обрядово-звичаєвої культури, цю обрядодію виконувала мати дівчини. Вона обсипала молодих пшеницею і білою вовною‚ подавала їм мед‚ що символізував єдність молодих та їх родів.(2). Обдарування символізувало причетність усієї спільноти до зміни родинної та суспільної функцій наречених як членів цієї спільноти. Архаїчний соціум був цілісною системою, ланки котрої взаємопов’язані: із зміною статусу однієї людини для всіх, хто включений у дану систему, відбуваються зміни їхнього статусу, поведінкові норми. (3) Наступним обрядом було благословення молодих батьками. Останні‚ за звичаєм‚ сідали на лаву‚ застелену кожухом‚ а староста підводив до них за хустку молодих - один кінець він тримав сам‚ два інші - молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених‚ а ті‚ стоячи на рушнику‚ тричі вклонялися батькам‚ приймаючи благословення. Батьківське благословення, окрім моральної підтримки та схвалення добровільної згоди дітей утворити сім’ю, давало підтвердження на право спадку.

Ой‚ Іванку‚ мій суджений‚

Не сідай ти на посаду‚

На посаду раній мене;

Сядемо обоє разом‚

Звеселимо ми два двора:

Ой первий двір батька твого‚

А другий двір - батька мого.(4)

На ознаку того‚ що дівчина та парубок заручені‚ вони обмінювалися каблучками і‚ крім того‚ отримували певні атрибутивні знаки соціального стану заручених: наречений - барвінкову квітку‚ наречена - червону стрічку або квітку. З цього часу вони мали право ходити в парі, на Чернігівщині, наприклад, заручена дівчина могла перебратися в хату майбутнього чоловіка, відтак їм не дозволялося жити подружнім життям. Зарученій дівчині заборонялось виходити за межі двору без супроводу дружки, батьків, нареченого; вона мусила уникати неритуальних контактів. Для молодих діяла заборона на відвідини місць молодіжного дозвілля. Від сватання до самого весілля молода звільнялася від хатньої роботи.“Увесь час аж до п’ятниці перед весіллям, молода справляє з своїми товаришками, яких має просити до себе за дружок до себе, своє придане і ніякої другої роботи майже не робить.(5) Основним дійством передвесільних урочистостей було випікання короваю. М. Сумцов, описуючи порядок приготування і вживання короваю в різних слов’янських народів, вказує на чотири релігійно-міфічні й побутові ознаки весільного короваю: 1) коровай як предмет жертвопринесення богам; коровай як символ небесного подружжя сонця і місяця, 3) коровай як символ нареченого й нареченої, 4) коровай як символ благополучного подружнього життя.(6). В Україні урочисте приготування короваю називається "бгати коровай". У Полтавській губернії додатково до короваю печуть ще ритуальний хліб – дивень, у формі великого бублика. Дивень відноситься до культу сонця. Це видно з того, що наречена, за звичаєм, має дивитися крізь нього на схід сонця.

За звичаєм, право запросин на бгання короваю мала одружена сестра нареченої: “Просили батько й мати‚ і я прошу на хліб‚ на сіль‚ на коровай”; або цей обряд виконувала мати. Виконання цього сакрального дійства доручалося лише добропорядним господиням, які б могли стати взірцем для молодої пари у подружньому житті та вихованні дітей.

У суботу‚ напередодні весілля, влаштовувався дівич-вечір як символ прощання з дівоцтвом та парубоцтвом. Зазвичай відбувалися молодіжні зібрання нарізно в оселях молодого та молодої. Особливою ліричністю відзначалися такі вечори в дівочій громаді. Саме там “завивали” весільне гільце - вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та колосками - символ незайманості‚ краси та молодості; в цей же час виготовляли також квіти та вінки для молодих. Весільне гільце - символ древа життя - прикрашали дівчата, дуже рідко парубки.

Власне весілля розпочиналося із запросин. Коли гільце та вінки для молодих були вже готові‚ молода зі своїми дружками‚ а молодий із дружбами ходили по селу‚ запрошуючи на весілля. Виявом неповаги та небажання бачити своїм гостем сприймалося запрошення зроблене поспіхом, мимохідь, на дорозі чи за роботою. Весілля вважалося гарним, коли на нього запрошувалися майже усі члени громади. Навіть найбідніший наречений вважав за честь скликати на весілля не лише всіх родичів‚ кумів та приятелів‚ а й по можливості усіх мешканців села. Такий звичай був обов’язковим‚ щоб “весілля не потаємне‚ але при битності людей заїзних‚ на те покликаних‚ було вчинено і звичаєм пристойним відправлено”. (7) Тому до прийому великої кількості гостей ретельно готувалися. Оскільки весілля‚ що починалося в домі нареченої‚ переходило потім (разом з її перевезенням) в дім нареченого‚ то підготовка до весілля відбувалася одночасно в обох домах і витрати на нього сягали значних сум.

Якщо одружувалася вдова або покритка, то запросини відрізнялися певним чином від звичайних. Коли одружувалася вдова із парубком, то посилала за себе просити на весілля дружку - дівчину, а якщо виходила заміж за вдівця – молодицю або дитину. Дружка молодиці мала право уквітчати голову лише трьома листками “позолоченого” барвінку на відміну від дружки дівчини, яка одягала вінок – ознаку дівочої цноти. Покритка та її дружка пришпилювали барвінкові листки на намітку, що покривала голову. Коли одружувалися вдівець із дівчиною або вдова із парубком, то випікали два короваї; на весіллі вдови із вдівцем короваю не було взагалі. Весільна пара вдівець – дівка не мали атрибутивних відмін од пари парубок – дівчина.(8) Одним з весільних ритуалів для молодих було одягання вінків: на долівку клали біле полотно‚ ставили на нього хлібну діжу‚ зверху клали подушку і саджали на неї молоду. Молодший брат мав розплести їй косу (в деяких випадках це виконувала мати)‚ а потім дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком. Далі весільна матка, на роль якої найчастіше запрошували хрещену матір, садовила біля молодої молодого‚ надівала йому на голову вінок і потім накривала обох рушником та посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею.

Днем весілля‚ як правило‚ призначалася неділя і лише у виключних випадках інший день тижня. Напередодні весілля молодий зі своїм почтом збирався їхати по молоду. Виряджала сина його мати‚ супроводжуючи це різноманітними магічними діями: напинала на нього вивернутий догори вовною кожух (символ тотему)‚ обсипала зерном та дрібними грошима.

На шляху весільного поїзда молодого родичі молодої влаштовували перейму‚ вимагаючи викуп за молоду. Віддавши викуп‚ молодий зі своєю свитою без перешкод в’їжджав до двору нареченої. Часто‚ згідно зі звичаєм‚ почет молодого поводив себе досить галасливо й весело‚ окремі передшлюбні інтерцизи містили умову‚ за якою наречений має прибути зі своєю свитою “до акту святобливого за звичаєм старожитним християнським‚ всіляку пристойність заховуючи”.(9)

В інших джерелах зазначається‚ що наречений‚ “їдучи зі своєю свитою до акту весільного”‚ посилав поперед себе в дім нареченої двох товаришів по парубоцькій громаді “з віном‚ яко звичай єсть”. Після нареченого приїздив його батько‚ якщо ж з якихось причин не зміг приїхати‚ то присилав за себе уповноважених “за листами умоцованими і віруючими”.(10)

Прибувши в дім нареченої зі своїм батьком або тим‚ хто його заступає‚ молодий “чинить просьбу” перед батьком нареченої‚ що він хоче “з його милістю кревного зв’язання, з домом його милості … і по Законі Божому з дівкою його милості‚ панною (дочкою його) малженство прийняти”. Батько нареченої відповідав‚ що “з волі Божої, помнячи про всі заставлення і змову...готов все виконати: дочку в малженство дати і обумовлене придане віддати”. Після цього батько молодої перед усіма гостями вручав нареченому придане в грошах і речах, передавав йому дочку‚ щоб той повів її до вінця. А наречений, все те “до рук своїх взявши ” видавав їй встановлений законом “віновий лист”.(11) В більшій частині передшлюбних інтерциз і вінових записів говориться‚ що наречений‚ приїхавши на весілля‚ перш за все отримує з рук тестя придане нареченої‚ і формальним документом забезпечує її віно – і вже потім веде її до вінця.

Саме вінчання з етнографічного погляду не пов’язане з весільними народними обрядами‚ воно є додатком до них. Церковне вінчання в Україні тривалий час було притаманне лише пануючому класові. Форма церковного шлюбу входила в побут дуже повільно‚ під тиском духовенства. Так‚ згідно з указом Синоду 1843 р., вінчання повинно було проводитися в один день із народним весіллям. Але відповідно до традицій воно відбувалося переважно ще до посаду – кульмінаційного обряду весільної драми. У Чернігівській губернії‚ наприклад‚ “буває через місяць‚ через два‚ та піп не позволяє пізніше, як через три тижні справлять весілля”.(12)

Вінчання в Україні поступово ставало невід’ємним елементом традиційного народного обряду‚ ускладнюючи рух почту молодого. Сам обряд вінчання з часом набуває магічного‚ символічного характеру. На Коростенщині, наприклад, наречена‚ ідучи до церкви, клала за пазуху мак і залізний ключ чи шматок заліза (обереги від зурочення). В окремих регіонах Поділля‚ Галичини‚ на Волині та Холмщині наречена‚ виходячи з церкви‚ тягла ногою рушник‚ на якому вінчалася‚ “щоб багато дівчат вийшло заміж в тому ж році”. Подекуди‚ під рушник‚ на якому вінчалися молоді‚ свахи клали гроші, щоб сім’я була заможною. На Галичині мати‚ відправляючи і благословляючи дочку до шлюбу‚ “пронизувала” їй крізь пазуху куряче яйце‚ “щоб легко діти родила”. Локальною особливістю для західних регіонів був також звичай класти нареченій за пазуху окраєць хліба з цукром. Виходячи з церкви‚ молоді разом з’їдали його‚ “аби їм було солодко і невбого”.

В міру органічного входження вінчання в традиційну весільну обрядовість‚ склалася своєрідна ритуалізована система‚ що поєднувала як церковні‚ так і суто народні елементи. В церемонії вінчання разом із нареченою і нареченим беруть участь їх дружки‚ дружби і старости‚ тобто ті весільні чини‚ котрі і зараз відіграють важливу роль у весільному ритуалі. Батьки‚ відряджаючи дітей на вінчання‚ благословляли їх “прощівним” хлібом‚ бажаючи ніколи не знати нужди і жити в мирі. Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та калачі‚ а весільний батько (дружко) - свічку на плечах молодої.

Після церковного вінчання чи громадської реєстрації шлюбу молоді поверталися кожен до свого дому або до хати молодої. Там їх зустрічали батьки молодої з хлібом-сіллю‚ частували горілкою. Потім мати нареченої обводила молодих навкруг діжі‚ що стояла на подвір’ї‚ і заводила до хати.

Молодих‚ в кожній із сімей‚ саджали на посад‚ після чого розпочинався розподіл подарунків між всією ріднею. До посаду готувалися в домівках обох наречених. У молодого збиралася родина і готувалася до вирядження почту за дружиною‚ а в домі нареченої - до зустрічі зятя.

Церковна форма шлюбу на кінець ХІХ - поч. ХХ ст. стала майже скрізь складовою частиною обряду‚ але все ж основною санкцією на шлюб вважався посад молодих - обрядове єднання наречених за столом при виконанні таких важливих дій‚ як розподіл короваю і одягання нареченій головного убору заміжньої жінки - рантуха‚ намітки‚ очіпка‚ хустки тощо.

Збиранню почету “поїзду” молодого надавалося неабиякого значення. Він мав здебільшого непарну кількість гостей‚ щоб парою стала наречена. Весільні чини в “поїзді” мали виконувати певні функції і були позначені відповідними атрибутами. Старостів пов’язували рушниками, свахи несли в хустині хліб‚ калач‚ шишки. Світилка (як правило‚ сестра нареченого) тримала в руках шаблю‚ меч або гільце.

Вважалося‚ що людина в особливо важливі моменти свого життя (народження‚ одруження) дуже вразлива до зурочень‚ легко може піддатися впливу злих сил. Тому виряджання нареченого за дружиною супроводжувалося рядом магічних та захисних дій, спрямованих передусім на захист від злого впливу чужого роду, яким був рід нареченої. Наприклад‚ щоб забезпечити синові щасливе й багате життя‚ мати обсівала його зерном‚ сушеними фруктами. У центральних та північно-східних областях України мати виносила на подвір’я діжу‚ в якій учиняли хліб‚ ставили її перед сінешними дверима на ослоні‚ одягалася у вивернутий вовною наверх кожух і брала миску з сушеними фруктами та вівсом. Дружко тричі обводив молодого навколо діжі‚ а мати обсівала його в супроводі пісні.

Обряд обсипання зерном виконувала мати, сваха або будь-яка жінка, але обов’язково у вивернутому кожусі. Обсипання молодих зерном, хмелем, горіхами тощо має символічну спрямованість: 1) щоб були вони багатими, здоровими й веселими; 2) щоб їх обминала будь-яка порча; 3) щоб були вони здатними до народження дітей і щоб діти "плодились як пшениця".

Коли виходили з двору і молодий сідав на віз‚ щоб їхати до молодої‚ мати брала полою свого кожуха за повід коня і виводила за ворота‚ захищаючи так свою дитину від злих сил. На Полтавщині‚ Чернігівщині вона тричі обходила віз з вилами в руках. На Звенигородщині‚ коли мати обсівала молодого‚ то боярин “їздив” навколо нього на вилах‚ а свахи співали:

Ой виряджай ‚ моя ненько‚

Хорошенько‚

Та до теї тещеньки гордої‚

До теї Оксани молодої (13)

Триразовий обхід почту з гострими металевими знаряддями праці (сокира‚ коса‚ вила) з метою оберегу відомі багатьом народам. У західних землях‚ наприклад‚ використовували й такі обереги як кожух‚ біле полотно.

Поки молодий зі своїм почетом збирається їхати за молодою‚ її в батьківському домі ведуть на посад‚ на який вона засідає з дружками та братами. Частіше на посад сестру заводив брат‚ тримаючи за руки хустиною. В деяких місцях на посад молоду заводив дружко чи староста. На Галичині‚ наприклад (з цією ж метою захисту від злих сил)‚ йшла до столу по білому полотні‚ а потім переступала через стіл і сідала на посад. У центральних регіонах України‚ поки молодий збирається з почетом за молодою‚ вона з дружками сидить за столом у себе дома. Старша дружка зверталася до старости за благословенням і тричі проказувала: “Старосто‚ благословіть молоді на підкови зобрати”. Староста відповідав: “Бог благословляє”. Мати подала тарілку з житом чи вівсом‚ і молода по колу частувала всіх дружок‚ а вони кидали у тарілку з зерном дрібні гроші‚ які потім наречена разом з зерном висипала в хустину і клала до скрині. Ця обрядодія мала символічне значення, оскільки злакові зерна несуть смислове навантаження неперервності життя, міжпоколінного зв’язку між живими, померлими і ненародженими; скриня є символічним образом жіночого лона. Отже, виконувана магічна дія спрямовувалася на забезпечення дітонародження в новоствореній сім’ї. Лише із народженням в родині дитини-первістка сім’я набувала в очах громади повноправної суспільного осередка. За звичаєвим правом чоловік міг вимагати розлучення, якщо жінка не вагітніла протягом кількох років подружнього життя.

Поїзд (почет‚ дружина) молодого‚ наблизившись до воріт нареченої‚ зустрічає групу парубків‚ які вимагають викуп за дівчину. Викуп має бути щедрішим‚ якщо жениться парубок з іншого села.

Мати нареченої, зустрічаючи весільний поїзд молодого, теж виконувала певні обрядові дії захисного характеру, а також магічні для забезпечення благополучного єднання двох родів в особі дитини – майбутнього продовжувача родоводу. Вона тричі пропонувала зятеві випити води з горщика, випита за третім разом вода вважалася дозволом вступити у дім дівчини і започаткувати нову сім’ю.

Подекуди при зустрічі молодого ще на порозі хати свати двох сторін обмінювалися подарунками‚ а подекуди тільки мати молодої пов’язувала рушниками сватів‚ бояринів‚ а свах - хустками. Одним із давніх елементів магічного впливу на щасливий шлюб було обрядове єднання свічок на порозі або обмін свічками. Символ вогню в обряді весілля - це сила обрядового очищення‚ символ життя та чоловічої статевої міці. Цю дію виконували близькі родички молодих. Наприклад‚ на Чернігівщині старша сестра нареченої виносила свічку на паляниці і мінялася зі свічкою свахи молодого.

Посад молодих як кульмінація весільного обряду починався з батьківського благословення‚ після чого відбувався обмін подарунками. Родичам нареченої‚ її одруженим сестрам дарують хустки чи рушники. Молода обдаровує родичів молодого також хустками. Важливим громадським схваленням шлюбу‚ при цьому виступав ритуал головного розподілу весільного хліба - короваю. Часто разом з роздаванням короваю відбувався і обряд “дарин”‚ “частування” або “перепій” молодої її родиною‚ тобто - обдарування молодих.

Ритуал проводжання нареченої з батьківського дому мав локальні особливості. Наприклад‚ у центральних регіонах України мати обводила молодих навколо хлібної діжі і обсипала зерном‚ в західних - кропила водою. Майже повсюдно молодій давали живу (часто чорну) курку і хліб‚ подарунки для родини молодого‚ особливо для свекрів. До речі, чорна курка, яку наречена мала непомітно вкинути під піч в домі свекрухи, сприймається як тотем роду молодої. Така жертва мала на меті задобрення жіночої берегині чужого дому, утвердження прав як нового члена цього роду.

Перед від’їздом до батьківського дому, наречений обходив тричі воза, на якому сиділа молода дружина, і, б’ючи києм об землю, промовляв: “Полиши батькові норови, візьми мої!” Ця символічна обрядодія закріплювала пріоритетне правове значення роду нареченого, до складу якого відтепер входила і наречена.

В окремих центральних поліських та західних регіонах при зустрічі поїзду молодого‚ його дружків та старосту частували сиром. Це давнє обрядове вживання сиру - пережиток культу скотарства. Після частування сиром відбувається обряд основного посаду.

Уже в домі молодого церемонія зустрічі невістки обставлялася рядом дій магічного характеру з метою охорони дому від появи “чужої” особи‚ а з нею - і чужих та злих сил. На Поліссі‚ наприклад‚ та в центральних регіонах молоду перевозили через вогонь з метою очищення‚ в Карпатах та Подністров’ї свекруха зустрічала невістку у вивернутому наверх кожусі‚ через поріг її переводили по білому полотні‚ тримаючи за пояс або за руку.

Покривання молодої хусткою чи одягання очіпку символізувало перехід нареченої до соціальної групи одруженого жіноцтва та під владу чоловіка і слугував знаком примирення двох родів. Цей обряд здійснювався в хаті чоловіка. Наречену садовили на діжу‚ брат розплітав косу‚ волосся мастили маслом або медом; відтепер вона мала заплітати дві коси‚ а не одну і закручувати їх у кружок‚ вдягати очіпок‚ а зверху пов’язувати перемітку чи хустку. Момент розпускання кіс завше припадає на один із напруженіших етапів переходу – запрошення на весілля, вінчання, відхід з дому до молодого.

Цей епізод весільної драми був знаковим, оскільки випроводжали додому старшу дружку, за нею покидала весілля вся неодружена молодь.

Зразу ж після вечері в домі молодого починають готувати ліжко для молодих. Варто зазначити, що упродовж усього весілля наречені не мали права споживати їжу разом з усіма, вони не танцювали, не співали пісень. Ритуальні промови виголошувалися від їх імені, зазвичай, дружбою, дружкою чи старостою. Перші ролі весільної драми визначалися пасивністю, молоді готувалися до найважливішого в правовому аспекті акту – обрядодії комори. Обнародувані її результати визначали якість весілля – “добрим” воно було чи “поганим”.

Звичай комори виявився стійким‚ він досить чітко був передбачений звичаєвим правом. В одному з документів 1562 р.‚ де мова йде про суперечку між весільними гостями‚ відзначається‚ що вона розпочалася в той момент‚ “коли вже саму панну до ложа одпровадили”. Отже дотримувалися давньої традиції і знатні роди, суспільна еліта. Обряд мав публічний характер, оскілька знаки дівочої цноти нареченої (“покраса”) демонструвалися гостям, які звеличували наречену і дякували її батькам за належне виховання: Темного лугу калина‚

Доброго батька дитина;

Сім літ по ночах ходила‚

Цноту з собою носила...(14)

На другий день весілля новоодружений урочисто дякував тестеві і тещі за збережену цнотливість їх дочки. Подяка самій нареченій часто набувала матеріальної форми у вигляді коштовного подарунка. Так‚ в 1658 р. князь Іван Дмитрович Буренський подарував своїй дружині після “доброї ночі” золотий ланцюг(15); в 1570 р. пан Андрій Хмара у подібному випадку видав молодій дружині дарчий запис на “весь спадок” свій як винагороду за “цнотливе панянське її виховання і правую і вірную милость (любов) до нього”.(16)

Поховальна обрядовість була спрямована на шанування померлого, прилучення до культу предків та допомогу родині у похованні. За стародавніми віруваннями, після смерті душа людини покидала тіло і потрапляла у світ мертвих. Правне значення поховальних обрядів полягало у забезпеченні успішного переходу душі небіжчика у царство предків та охороні живих від шкідливого впливу смерті. Остання воля небіжчика вважалася священною, її виконання було обов’язковим для членів родини покійного та усієї громади. Система поховальних обрядових дій поділялась на чотири цикли: обряди, пов’язані з передчуттям смерті та підготовкою людини до переходу у світ предків; обрядодії, в ході яких небіжчика готували до поховання, власне похорон, поминальні обряди.

В останні години життя член громади мав скликати родину і просити прощення за образи та прикрощі, завдані навмисне чи ненавмисне. Просити слід було тричі; тричі люди відповідали: ”Хай Бог простить”. Така обрядодія називалася прощею. За християнства прощення гріхів могло здійснюватись священником. Але, разом з тим, збереглася й ота прадавня форма перепросин перед родиною і громадою. У Карпатах та на Поділлі і донині побутує обрядодія, в ході якої уже після смерті небіжчика хтось із його родини перед домовиною просить від імені померлого прощі у членів усієї громади. Після цього тримати образу на покійного, судити його словом і думкою було порушенням звичаєвої норми: про померлого слід було пам’ятати лише добре.

Право на здійснення обрядодій очисного характеру родина небіжчика отримувала після загального оповіщення громади про втрату одного з її членів. На Закарпатті лунали трембіти, на Волині розпалювалось вогнище, на вікна вивішувались білі хустки. У добу християнства оповіщення відбувалось церковними дзвонами. Здійснити останню купіль покійного та обрядити його у поховальне вбрання мали жінки похилого віку; найчастіше вдови; їх у народі наділяли виключною місією посередництва між світом живих і світом мертвих. Навіть після смерті за небіжчиком зберігалось право власності, тому в домовину клали особисті речі, за поховальною процесією вели худобу, коня померлого.

Характер похорону залежав від уявлення українців про “вижитий та невижитий вік”. За визначенням Іванова, вижитий вік включав три етапи: народження, одруження і смерть. Тому поховання неодруженої молоді мало відбуватися із деякими весільними обрядодіями, атрибутами. Громада та родичі імітували весілля молодих небіжчиків, щоб уявно продовжити їхній вік.

Поховальний ритуал формує й “організовує” певні структури майбутнього мікросоціуму, в якому зі смертю одного із його члена, неминучі зміни. Наприклад, можливість вдруге одружитися для вдови чи вдівця: ще при свідомості, одягаючись перед смертю, небіжчик може вирішити, “як хоче, щоб вдовиця по нім ніколи вже не віддавалася за другого чоловіка, то защіпають комір сорочки під бородою…“ (17) Знакове навантаження мав одяг мерця, за ним можна було довідатися про соціальний статус померлого: дівчина, жінка чи покритка; чоловік чи парубок.

Узвичаєних норм ритуальної поведінки дотримувалися родичі небіжчика: на знак жалоби жінки та дівчата розпускали коси, чоловіки не голилися, у хаті померлого не виконується робота, не готуються страви. Протягом трьох днів хату не мели; до дев’яти днів оселю не мазали, не білили, не прали білизни. Подекуди ця заборона триває й після похорону: “По похоронах нічого вдома не роблять.” (18) Табу проходять наскрізно через увесь період жалоби, яка тягнеться значно довше, ніж сам ритуал. Так, У Прикарпатті до року не можна було мастити хату жовтою глиною, мити стін, де був мрець. Заборони поширювалися до масштабів родини, усієї громади, з якою небіжчик контактував і членом якої був: “Цілі три дні не можна на ріллі, де був небіжчик, нічого робити, хоч би кілька ґаздів сиділо на ній, навіть не приналежних до родини покійного, а то тому, щоби душа мала спокій, і щоби тілові було легко і добре лежати у гробі.”(19) Родичі небіжчика не мали морального права позичати на потреби похорону “ мертвому не годиться позичать”. Вимога ця була настільки категоричною, що у випадку, коли у господаря не було дошок на труну, то знімали дошки з “полу”, з лавок, але у сусідів ніколи не позичали. Старі люди, готуючись до переходу у “ тої світ”, збирали скриню “на смерть” з поховальним одягом та іншими атрибутами ритуалу (рушники, хустки, свічки тощо), а також справляли собі домовину, у якій зберігалося зерно. Коли стара людина не надбала собі поховальної скрині, люди визнавали її немудрою. Особливими були обряди поховання самовбивць, убивць, нехрещених, ворожбитів та знахарок. Громада не мала права ховати таких людей на території цвинтаря. Оскільки ворожбити, за прадавніми уявленнями, контактували з нечистою силою, їх відносили до категорії “заставних мерців”. Для унешкодження зловісного впливу духів заставних мерців на живих, тіла небіжчиків закладали камінням та сміттям, в груди вбивали осиковий кілок. Нехрещених дітей ховали під порогом чи перелазом, щоб, переступаючи через таке поховання здійснювати символічне охрещення померлих. Такі покійні обмежувались у правах на прощу та молитву громади, їх поминання здійснювалось в окремі дні, як-то Русалчин Великдень. У такий спосіб громада вживала застережні заходи, реалізувала регулятивні та захисні функції звичаєвого права.

Провідною ідеєю поминальних обрядів є перемога життя над смертю і вшанування світу померлих предків. Колективне жертвоприношення у вигляді трапези, вживання колива демонструвало єдність громади, мало консолідуюче значення. Родина покійного влаштовувала поминальні обіди на дев’ятий, сороковий день та роковини смерті. Порушенням звичаєвої норми вважалося відмовити незнайомцеві чи перехожому взяти участь у трапезі, згадати недобрий вчинок померлого, відмовитись від ритуальної їжі. Громада стояла на сторожі таких неписаних законів, здійснювала вплив на відповідну поведінку людей, попереджуючи зневажання норм моралі й колективного співжиття.

Дата добавления: 2014-10-17