Становлення та розвиток соціального виховання в культурі європейського Середньовіччя 3 страница

Отже, практика соціального виховання Середньовіччя загалом наздогнала систему соціального виховання Античності й пішла далі, створивши гуманістичну педагогіку.

Найвизначнішим теоретиком гуманістичної педагогіки був Еразм Роттердамський [1469-1536]. Історики педагогіки надають йому такі титули: “найвпливовіший педагог Середньовіччя”, “педагог-вождь”[343,28], “теоретик та ідеолог нової європейської культури і навіть …вихователь нової Європи”[330,12]. Його доцільно назвати першим соціальним вихователем Європи, оскільки не можна не погодитися з П.Монро, що “весь труд його (Еразма) був в основі педагогічним, – він прагнув до реформування багатьох темних сторін суспільного життя, що виросли на грунті неосвіченості”[343,28]. Об’єктами його цілеспрямованого впливу було все населення Європи: від імператорів, священиків, дворян, купців до селян, від батьків, вчителів до малих дітей. Роттердамський продовжував розвивати теоретичні основи соціального виховання слідом за філософами Античності. Він одним із перших в середні віки теоретично обгрунтував “занурення” соціоцентричних цінностей в соціальне виховання, підходив до виховання як до вдосконалення тваринної природи людини, як до засобу соціального розвитку індивіда (з перінатального періоду до смерті), формування духовності різних соціальних груп і через них – всього населення. Він усвідомлено використовував соціально-педагогічний підхід, а саме не тільки прямий, але й опосередкований вплив: на батьків задля виховання дітей, на священиків задля виховання їх пастви, на всі прошарки населення задля створення гуманістичного середовища як умови відповідного виховання нової генерації і самовиховання народу, на государів задля створення позитивних умов виховання для всіх і вдосконалення держави. Отже, Роттердамський намагається здійснити регулювання соціального виховання різних верств населення, людей різного віку задля соціальної інтеграції, стабільності соціуму, оскільки останні є провідною умовою процесу духовного розвитку людини і суспільства.

Еразм використав для регулювання процесу виховання широких верств населення по-справжньому соціальне знаряддя – книгу, що об’єднує людей не тільки в просторі, але й в часі. Показовим, з точки зору методики соціального виховання, є й форма викладення матеріалу в його книгах – діалог (близький до сократичних бесід). Він не нав’язує відповідей, не проголошує остаточних рішень, не тисне на свідомість людини, а створює умови для її розвитку, зіштовхуючи різні точки зору, намагаючись уникнути однобокого перекручення істини, до якого призводить будь-яке категоричне судження.

Зупиняючись на соціальному, духовному розвитку окремої людини, Еразм акцентував увагу на періоді дитинства. Він, за В.М.Меншиковим [330], відкрив внутрішній світ дитинства, щоб захистити його і побудувати гуманне виховання. Його педагогічні праці є початком вивчення вже не тільки групових і вікових, але й особистих рис дитини. Обґрунтувавши права дитини, першим з яких є право на правдиве виховання, Роттердамський стверджував у соціальній свідомості, що відповідальність перед дітьми за їхнє виховання несуть не тільки батьки, але й держава, суспільство. Він виокремлював право дитини на захист від сімейної і шкільної жорстокості, яка калічить дітей духовно, робить їх несприятливими до виховання. Е.Роттердамський був впевнений, що дитинство поза вихованням є суспільним злочином. Він пропонував розширити межі первинного періоду впливу на дитину до перінатального, стверджував, що для правдивого виховання вирішальним є оточення, підкреслював значення братів, сестер, товаришів, тобто дитячого середовища, у соціальному вихованні дитини. Саме спираючись на внутрішній світ дитини, на розуміння його розвитку, він побудував теорію гуманного виховання і захисту світу дитинства [330].

Так, Роттердамський усвідомлено наслідував давніх греків: “Сократ спустив філософію з небес на землю; я йду далі, вводячи її в ігри та невимушені застольні розмови”[444,17], проте свій соціальний підхід до виховання (за змістом, об’єктом та методом) він запропонував у значно більш індивідуалізованому соціальному світі і в цьому його геніальна педагогічна сміливість та прозріння в майбутнє. Роттердамський услід за давніми греками розглядає виховання як універсальну діяльність людини, як форму її становлення і розвитку: “Людиною, здається, стають не народжуючись, а виховуючись”[443,36]. Тому виховання – перманентний процес: “образно кажучи, людина є істота, яка постійно стверджує себе у вихованні і падає у безодню тваринності, як тільки припиняє виховання”[330,26-27]. Виховання, за Еразмом, визначає долю людини, воно є формою розвитку індивіда. Цією концепцією виховання (витоки у Платона, Арістотеля) був закладений фундамент подальшого розвитку класичної гуманістичної європейської педагогіки.

Таким чином, європейські народи за середньовічну добу досягли у своєму культурному розвитку рівня Античності, ревізували її досягнення і на цих засадах почали формувати власні. Це повністю стосується соціального виховання, розвиток якого (після знищення античної системи виховання) в Європі знову починається з первісного – племінного. Проте європейці пройшли шляхом від вдосконалення окремих елементів соціального виховання до створення його розгалуженої системи, спроби її теоретичного осмислення лише за одне тисячоліття, а не за три-чотири як давньосхідні народи. Удалося це завдяки творчому опануванню античної спадщини: християнських цінностей та досвіду соціального виховання. Внаслідок централізації процесів соціального виховання утворилася наддержавна – європейська система християнського виховання на чолі з Папством. Позитивним внеском Середньовіччя в генезис соціального виховання стали розвиток самоаналізу і самодисципліни, саморефлексії і самокерування індивіда, що було підставою виникнення соціального самовиховання людини (самостійний розвиток індивідом власних соціальних рис). Проте авторитарність, консервативність релігійного соціуму унеможливлювали реалізацію в його культурі соціально-педагогічної ідеї Античності.

Висновки до другого розділу

Соціальне виховання, як процес зміцнення доцентрових спрямувань соціальних суб’єктів, є потребою будь-якого соціуму і тому виникає водночас з ним. Як об’єктивна соціальна реальність соціальне виховання розвивається відповідно до ускладнення соціальної організації та динаміки соціальних цінностей. Провідною метою соціального виховання традиційного суспільства був розвиток соціальних якостей людей, формування та збереження їх спільності, через вдосконалення соціальності. За первісної та архаїчної доби воно сприяло оволодінню людиною біологічним буттям. Розвиваючись відповідно до потреб та цінностей людських суспільств, виховання спрямовувало соціум від своєї неусвідомленої природної соціальності (викликаної несприятливими умовами виживання в первісному середовищі) до усвідомленої, за якої соціальне виховання розглядалося як засіб самовиховання соціуму спочатку задля збереження його сталості (система соціального виховання Архаїки), потім – його саморозвитку (антична система соціального виховання давніх греків). Тотальна залежність людини від соціуму в первісному та архаїчному періодах унеможливлювала існування іншого виховання, крім соціального. Воно було соціальним за метою, об’єктом, методом, засобами. Через соціальне виховання людину “примушували” відповідати соціальним зразкам. Це можна вважати видом зовнішнього “насильства” над індивідом, групою заради виживання соціуму. Соціокультурні зрушення були настільки повільними, а соціальні традиції формування людини, стану настільки сталими, що потреба наукового обгрунтування динаміки соціального виховання не виникала. Людина підкорялася соціуму (і за допомогою соціального виховання) за первісної доби, уникаючи смертельних наслідків остракізму, за архаїчної – смерті від авторитарної держави.

Демократизація античного соціуму, його спрямованість на самовдоскона-лення дещо послабили тиск на людину (вільну, чоловічої статі), навіть виявили певну залежність держави від особи. Тому перед соціальним вихованням виникла проблема гармонізації суспільних та індивідуальних потреб у соціальному розвитку. Певна свобода громадянина унеможливлювала подальше застосування зовнішнього “примушення” архаїчного виховання. Отже, в культурі Давньої Греції розпочалося накопичення досвіду “зацікавлення” самої людини через систему соціального виховання у власному соціальному розвитку. Метою соціального виховання було створення в суспільстві максимально сприятливих умов для розвитку соціальності людини та спрямування її на вдосконалення держави. Греки намагалися опанувати новий рівень соціальності – душевний – за допомогою науково обгрунтованих державних моделей соціального виховання, оскільки досвіду “приборкання” індивідуальності “несиловими” методами в попередніх соціумах не було. Це уможливило розроблення в межах філософії теорії соціального виховання, фактично обгрунтування ідеї соціальної педагогіки (Платон, Аристотель). Отже, ідея соціальної педагогіки виникла як відповідь на потребу узагальнення існуючої практики соціального виховання та її наукового вдосконалення з метою гармонізації індивідуального та соціального (на рівні особистості і соціуму) в суспільстві, що розвивається. Хоча ідея соціальної педагогіки не випереджала час, проте запропонованій моделі державного регулювання соціального виховання притаманна була занадта соціальність.

Ідея соціальної педагогіки не була реалізована в культурі європейського Середньовіччя, оскільки поступовість розвитку практики соціального виховання Античності була зруйнована первісними племенами. Тому європейським народам доводилося починати майже спочатку в створенні власної системи соціального виховання Середньовіччя. Спираючись на християнські цінності, уперше було реалізоване соціальне виховання, яке об’єднувало людей не за етнічним походженням, тереном існування, а за ціннісними орієнтаціями, духовною ознакою. Воно теж підкорювало людину соціуму, проте, на відміну від первісності та архаїки, намагалося це робити не лише завдяки зовнішньому (часто “силовому”) тиску, але й внутрішньої трансцендентної залежності індивіда від Бога. Внаслідок цього виникає соціальне самовиховання. Крім того, європейці винайшли новий засіб соціального виховання нової генерації – дитячі об’єднання, проте першій досвід був радше негативний. За Середньовіччя існували всі види соціального виховання, які виникли на попередніх етапах соціокультурного розвитку людства. Це доводить те, що, один раз з’явившись в культурі людства, вони не зникають, а лише трансформуються відповідно до соціальної динаміки. Антична ідея соціальної педагогіки не могла реалізуватися в середні віки, оскільки цьому заважали рівень культури, авторитарний, консервативний характер християнського соціуму і відповідного соціального виховання.

Викладене в другому розділі надруковано у науково-педагогічних виданнях, що належать до списку ВАК України, а саме у статтях автора дисертації: “Становлення системи соціального виховання в архаїчній культурі”[313], “Рефлексія соціального виховання епохи античності (культурно-історичний аспект)”[300], “Соціальне виховання як продукт культури: до обгрунтування культурологічних основ соціальної педагогіки”[307], “Розвиток соціального виховання в Середньовіччі”[301].

Дата добавления: 2014-10-31