Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів (наприклад, утворення акціонерних компаній)

Концентрація виробництва – це зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на великих підприємствах.

Оскільки концентрація виробництва є тривалим процесом, сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, цей процес набуває рис закону концентрації виробництва. Його рушійною силою є конкурентна боротьба Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більші прибутки, підприємці змушені впроваджувати нову техніку, розширювати масштаби виробництва. В результаті з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюються кілька найбільших.

Серед причин, які зумовлюють існування монополії, найвагомішими є такі, які створюють штучні бар’єри для проникнення на монополістичний ринок конкурентів. В основному це юридичні обмеження у формі “ліцензій”, “авторського права”, “товарних знаків”, “патентів”.

Ліцензія – це право фірми на виключне здійснення певного виду діяльності на даному ринку.

Авторське право – це можливість контролювати продаж і розповсюдження оригінального виробу в інтересах його автора (книги, музичні твори, програмне забезпечення). Воно діє на протязі всього життя автора і ще на протязі 25 років після його смерті в інтересах його спадкоємців.

Товарні знаки – це спеціальні символи, які дозволяють пізнавати (ідентифікувати) товар, послугу чи фірму. Конкурентам забороняється використовувати зареєстровані товарні знаки, підробляти їх, або застосовувати подібні, які вводять в оману споживача.

Патент – це свідоцтво, яке засвідчує виключне право автора на розпорядження створеним ним благом (технологією). Якщо фірма має патент на технологію виробництва якого-небудь продукту, то це робить неможливим виробництво даного товару іншими фірмами на протязі терміну дії патента. Звичайно, власник патенту може продати свою технологію, або взагалі її не використовувати, але це його право. І тільки отримання патента на альтернативну технологію дає можливість конкурувати з фірмою-монополістом.

Монополія може існувати у трьох формах: природна монополія, адміністративна монополія і економічна монополія.

Особливе місце в економіці займає феномен “природної монополії”. До природних монополістів відносяться підприємства суспільного користування і підприємства, які експлуатують унікальні природні ресурси. Наприклад, поштовий зв’язок, метрополітен, електричні та газові підприємства, компанії з водопостачання та інші. Як правило, подібні “природні монополії” знаходяться у власності держави або діють під її контролем. Існування природних монополій пояснюється особливим ефектом пов’язаним з масштабом виробництва – ефектом економії ресурсів в результаті укрупнення виробництва. Відомо, що велике виробництво має переваги перед дрібним при порівнянні величини витрат при однорідному виробництві. Внаслідок кращої технологічної оснащеності і більшої потужності великого підприємства проходить підвищення продуктивності праці, а, значить, зниження витрат на одиницю продукції. Це означає більш ефективне використання ресурсів. Тому природні монополії є бажаним явищем для суспільства, хоча монополістична природа все рівно вимагає регулювати їх діяльність.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів влади, що надають окремим фірмам виключні права на здійснення певного виду діяльності. Найбільш поширеною була економічна монополія, яка виникає тоді, коли окремі фірми самостійно завойовують собі виключне становище на ринку, використовуючи закономірності економічного розвитку.

Економічна монополія виникла із конкуренції – свого антипода, коли внаслідок концентрації (зростанні масштабів виробництва шляхом капіталізації власного прибутку фірм, тобто перетворення його частини в капітал) і централізації (об’єднання раніше самостійних капіталів) капіталу. Завдяки цим процесам кількість фірм у більшості галузей значно зменшилась, а їх наступний розвиток привів до появи неконкурентного ринку чистої монополії, що характеризується такими рисами:

- у галузі панує одна гігантська фірма;

- вона випускає унікальний продукт (унікальний у тому розумінні, що його більше ніхто не виробляє), що не має близьких замінників;

- вступ до галузі для конкурентів повністю блокований;

- присутні елементи нецінової конкуренції, що проявляється у рекламі, існування торгової марки фірми, хоча особливої потреби у ній не відчувається за відсутністю конкурентів;

- здійснюється значний контроль за ціною товарів галузі.

Отже, фірма-монополіст завойовує виключне становище на галузевому ринку, завдяки чому встановлює монопольно високі ціни (якщо це виробник) чи монопольно низькі ціни (якщо це покупець чи споживач) на продукт і одержує монопольно високі прибутки, не допускаючи до них конкурентів.

Економічна монополія здійснюється такими методами:

- “лідерство в цінах” (монополіст встановлює ціну, на яку орієнтуються дрібніші фірми галузі);

- встановлення ціни за витратами виробництва найгіршого підприємства у фірмі-монополії (це дозволяє усім іншим підприємствам фірми – виробникам однотипного товару привласнювати надлишковий прибуток);

- “ножиці цін”, коли домінуюча у галузі фірма штучно завищує ціни на власний продукт і, водночас, змушує фірми-постачальники знижувати ціни на сировину, матеріали, паливо і енергію тощо, використовуючи своє монопольне становище (різниця монопольно високих і монопольно низьких цін утворює монопольний надприбуток);

- створення штучних перешкод для міжгалузевого руху капіталів;

- таємні змови чи легальні угоди про створення у галузі монополістичного об’єднання типу картеля (таємної змови кількох фірм про рівень ціни, ринку збуту тощо), синдикату (об’єднання, у якому учасники втрачають комерційну самостійність, зберігаючи виробничу), тресту (об’єднання, у якому учасники втрачають як комерційну, так і виробничу самостійність), концерну (об’єднання синдикатів чи трестів), конгломерату (об’єднання підприємств різних галузей). Проте лише картелі обов’язково утворюють монополію, а синдикати, трести, концерни є тільки організаційними формами об’єднань підприємств. Вони стають монополіями за умови свого пануючого становища на певному ринку.

Дослідження закономірностей ринкової поведінки монополій дає підстави стверджувати, що монополії як господарські організації відіграють вагому роль у соціально-економічному розвитку будь-якої країни і дозволяє відкинути стереотипне уявлення про монополію лише як “економічне зло”. Однак незаперечним є і той факт, що благотворний вплив монополій на народногосподарський відтворювальний процес має певні межі. Тому слід ще раз підкреслити, що монополія – явище надзвичайно суперечливе. В один і той же час монополіст може приносити користь суспільству і чинити дії, що завдають йому шкоди. То ж не дивно, що ставлення громадськості і держави до монополії завжди неоднозначне: від повного засудження до майже повного виправдання.

Аналіз і узагальнення наукових досліджень у цій сфері, а також практичний досвід переконують, що найсприятливіші умови для вияву негативних рис монополії існують у трансформаційних економіках, які характеризуються невизначеністю і нестабільністю, відсутністю розвинутих ринкових відносин, асиметрією інформації, низькою ефективністю системи інституційно-правового регулювання і контролю, тощо. Класичним прикладом щодо цього є вітчизняна економіка. У розвинутому ринковому середовищі більшою мірою виявляються позитивні впливи монополії на економічний розвиток.

Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними. Для регулювання проблем, пов’язаних з існуванням монополій, держава здійснює антимонопольне регулювання на основі антимонопольного законодавства.

Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства. Перший антимонопольний закон – так званий закон Шермана – був прийнятий у США в 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, пов’язані із існуванням трестів.

За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювали антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, а згодом в інших країнах – Італії, Бельгії, Великій Британії, Німеччині тощо.

Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяльності неоднаково. У Німеччині, наприклад, підприємство вважають монополістом у тому випадку, коли воно контролює третину ринку певного продукту, у Франції – чверть ринку. В усіх європейських країнах діють спеціальні державні органи, які стежать за дотриманням норм антимонопольного законодавства. У Німеччині, Австрії, Нідерландах, Великій Британії, Швеції суб’єкти господарської діяльності зобов’язані повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, які можуть обмежити конкуренцію. У Франції, Бельгії, Швейцарії законодавство передбачає обов’язкове повідомлення про такі угоди лише у випадках, коли справа стосується заінтересованої сторони чи державного органу, що контролює дотримання антимонопольного законодавства. Антимонопольне законодавство Японії ґрунтується на Законі “Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод”. Мета цього документа – поставити поза законом приватну монополію, нечесне укладання угод, незаконне обмеження виробництва, спонукати до справедливої вільної конкуренції та розвивати підприємницьку діяльність.

У лютому 1992 року в Україні було прийнято Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Для нашої країни він є особливо актуальним, адже із 380 найбільших промислових підприємств 197 є єдиними виробниками свого виду продукції у національній економіці, а 90% адміністративно-організаційних структур також є монопольними. Тому даний закон спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право ухвалювати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових великих економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Проте реалізація цього закону здійснена лише частково.

Крім того, законодавство багатьох розвинених країн світу передбачає реєстрацію товарних знаків і товарних марок з метою посилення конкуренції за вдосконалення якості продукції; регулюються загальні умови укладання угод з метою недопущення прямого диктату над споживачем тощо. Державні органи за цих умов здійснюють експертизу нормативних актів та всебічний аналіз стану різних ринків (зокрема, аналіз цін), здійснюють, здебільшого, опосередкований контроль за витратами та прибутками, розробляють заходи щодо демонополізації виробництва і обігу, розукрупнення окремих монополій, працюють над удосконаленням антимонопольного законодавства та ін.

Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані передусім на недопущення утворення економічних монополій, їх влади над ринком. Все це потрібно для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму (тепер вже на грунті досконалої конкуренції), щоб надати нових можливостей розвитку сучасній економічній системі.

Дата добавления: 2014-11-09