Основні напрями розвитку зарубіжної психології та їх характеристика

До найбільш відомих напрямків сучасної психології відносяться: біхевіоризм, когнітивна психологія, психоаналітичний напрямок, гуманістична психологія, гештальтпсихологія.

Біхевіорізм. Назва цього напряму походить від англійського слова behavior - поведінка. Його розробляли американські психологи Е.Л. Торндайк (1874-949), Дж. Уотсон (1878-1958) і ін. На розвиток біхевіоризма значний вплив мало вчення росіян – учених І .П. Павлова і В.М. Бехтєрева про природу рефлексів.

Вчені-біхевіористи вважали, що свідомість людини, її думки, відчуття, переживання - дуже суб'єктивні і не можуть бути зареєстровані об'єктивними методами, тому вони не підлягають дослідженню. Вивчати можна лише те, що точно спостерігати в поведінці і фіксувати. Психологія почала розумітися ними як наука про поведінку. Основна схема поведінки була описана біхевіористами в символах « S-R: стимул - реакція». Під стимулом розуміється будь-яка дія на організм, під реакцією - будь-яка у дія відповідь. Поведінка визначається складною сукупністю стимулів, які відносяться до навколишнього середовища, або ситуації. Реакція також може бути простою (наприклад, відсмикування руки від вогню) і складною. До складних реакцій відносяться всі форми людської діяльності, які містять будь яку–дію (наприклад, їжа, написання тексту, гра). Мова людини, як зовнішня (вголос), так і внутрішня (про себе), також відносилася ними до реакцій.

Проте, такий підхід виключав принципову різницю між психологією тварин і людини. Часто дані отримані на тваринах в роботах цих вчених безпосередньо переносилися на людину.

Надалі дослідники, що розвивали ідеї біхевіоризма, визнали, що формула «S-R: стимул - реакція» не може повністю описати поведінку і діяльність, причому не тільки у людини, але і у тварин. На думку сучасних психологів-біхевіористов існує безліч чинників, що впливають на них, наприклад – між стимулом і реакцією у людини є проміжний механізм – пізнавальні процеси: мислення, пам'ять, уява. Ці ідеї лягли в основу необіхевиоризма, основними представниками якого є Е. Толмен (1886-1959), К.Халл (1884-1953), Б. Скіннер (1904-1990) і ін.

Центральними для психології біхевіоризма і необіхевіоризма впродовж всієї його історії були питання навчання, тобто про сутність процесу набуття індивідуального досвіду і умов досягнення якнайкращих результатів. Одна з сучасного напрямку біхевіоризма так і називається - теорія соціального навчання. Його засновник А. Бандура (р. 1925) вважає, що навчення у людини може відбуватися двома основними шляхами: 1) прямим: безпосереднім підкріпленням; 2) непрямим підкріпленням - в процесі спостереження за поведінкою інших людей і того, до чого може призводити така поведінка.

Багато в чому завдяки біхевіорізму і школі соціального навчання психологія стала об'єктивною наукою, що почала використовувати точні експериментальні прийоми та методи визначення і вимірювання певних явищ.

Критика біхевіоризма стосується:

1) механістичного погляду на людську психіку;

2) ігнорування психічних явищ - волі, емоцій, потреб людини, її активності, у звязку з чим уявлення про жорстку обумовленість поведінки і розвитку людини зовнішніми обставинами.

Когнітивна психологія ( лат. cognitio - знання, пізнання) – провідний напрямок сучаної закордонної психології у дослідженні пізнавальних процесів, і особливо памяті та ролі пізнання в мотивації та поведінці.

Виникла напр. 50 – поч. 60-х рр. XX ст. як реакція на біхевіористичне заперечення ролі внутрішньої організації психічних процесів та під впливом б урхливого розвитку комп'ютерної техніки та кібернетики. Когнітивісти вважають, що поведінка людини опосередкована пізнавальними (когнітивними) чинниками, які дозволяють їй сприймати навколишній світ і вибирати способи правильної поведінки в ньому. Найбільш відомі представники КП: Джордж Міллер, Джером Брунер, Ульрик Найссер.

Дослідження когнітивної психології охоплюють як свідомі, так і несвідомі процеси психіки, при цьому і ті та інші трактуються як різні способи переробки інформації.

Серйозним досягненням когнітивізма у дослідженні психіки тварин є гіпотеза про виборчу готовність, суть її полягає в тому, що у тварин можуть виникати тільки ті поведінкові реакції, до яких вони психологічно підготовлені і які відповідають рівню їх психічної організації, тобто відстоюється значення «видоспецифічних» властивостей у формуванні поведінки.

КП розвивались уявлення про поетапну переробку інформації – стимули зовнішнього світу проходять усередині психіки через ряд послідовних перетворень. Крім того, ними зроблено припущення про обмежену ємкість системи переробки інформації: обмеженість здатності людини освоювати нову інформацію і перетворювати вже існуючу, що примушує шукати найбільш ефективні і адекватні способи роботи з нею. Вводиться постулат про кодування інформації в психіці, що фіксує припущення про те, що фізичний світ відбивається в психіці в особливій формі, яку не можна звести до властивостей стимуляції.

Найбільш відомими у рамках КП є наступні дослідження:

1) аналогій між процесами переробки інформації у людини і в обчислювальному пристрої; виділення численних структурних складових (блоків) пізнавальних процесів, зокрема короткочасної та довготривалої пам'яті (Дж. Сперлінг, Р. Аткінсон);

2) вирішальної ролі знання в поведінці суб'єкта – ширший підхід, включав всі напрями та критикував біхевіоризм і психоаналіз з інтелектуалістичних позицій (У. Найссер, Ж. Піаже, Дж. Брунер, Дж. Фодор);

3) організації знання в пам'яті суб'єкта, зокрема про співвідношення вербальних і образних компонентів в процесах запам'ятовування і мислення (Р. Бауер, А. Пайвіо, Р. Шепард);

4) когнітивні теорії емоцій (С. Шехтер), індивідуальних відмінностей (М. Айзенк) і особистості (Дж. Келлі, М. Махоні).

Сучасна КП складається з багатьох розділів: сприйняття, розпізнавання образів, увага, пам'ять, уява, мова, психологія розвитку, мислення і ухвалення рішення, в цілому природний інтелект і частково штучний інтелект. Варіантом когнітивної психології, що завойовує велику популярність останніми роками, є теорія рівнів переробки інформації (Ф. Крейк, Р. Локхард). В даний час когнітивна психологія бурхливо розвивається і є одним з найвпливовіших напрямів світовій психологічній думці, причому у нього немає визнаного лідера.

З розвитком когнітивної психології стало можливим комп'ютерне моделювання таких процесів, як навчання, робота пам'яті, мислення і навіть розвиток неврозів ( комп. програми, що моделюють процеси обробки інформації, що протікають в мозку людини – закладення в комп. прогр. логіки людського мислення), що допомагає психологам зрозуміти, як здійснюються вищі психічні функції. Але слово «моделювання» попереджує про те, що, хоча за допомогою комп'ютерів можна вирішити деякі завдання, доступні тільки людині, та сам процес навчання людини, її мислення і пам'ять рішучим чином відрізняються від компютерних процесів!

Критика КП пов'язана з тим, що дослідження цього напрямку ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи тим самим складний, багатоманітний внутрішній світ людини, розглядаючи його як відносно спрощені схеми і моделі.

Як варіант розвитку ідей когнітивної психології є генетична психологія Ж. Піаже (швейцар. психолог 1896-1960) – розробив теорію розвитку інтелекту. Вивчав як дитина вчиться пізнавати і розуміти навколишній світ, як в цьому процесі формується її мислення. Учений розглядав розвиток в процесі адаптації дитини до навколишнього світу, а центральною ланкою адаптації вважав розумовий розвиток, оскільки тільки він може дати правильне уявлення про світ і розуміння його.

Адаптація розумілася Ж.Піаже як активний процес взаємодії дитини з оточенням: р озвиваючись, дитина постійно стикається з новими ситуаціями, завданнями, проблемами, вирішення яких порушує у неї деякий баланс. Щоб повернути відчуття «врівноваженості», вона починає шукати нові відповіді на ці проблеми. Розвиток мислення дитини проходить ряд стадій, кожна з яких якісно відрізняється від іншої. Він забезпечується дозріванням нервової системи, формуванням досвіду спілкування з різними людьми і оволодіння предметами, об'єктами навколишнього світу. Теорія Ж. Піаже дуже вплинула на подальший розвиток психології (особливо, дитячої, а також педагогіки).

Психоаналіз – заснований австрійським психіатром і психологом, лікарем З. Фрейдом (1856-1939) в кінці ХIХ ст., розвинувся з методу вивчення і лікування істеричних неврозів, досліджуючи які зроблений висновок, що джерелом багатьох захворювань є неусвідомлювані хворими комплекси, які, будучи витисненими зі свідомості, викликають патологічні симптоми (розлади рухів, пам'яті, емоційної сфери і ін.). Тому вирішальну роль в організації поведінки Фрейд надавав несвідомому ядру психічного життя, що утворюється могутніми потягами, перш за все сексуальними (лібідо).

Взагалі, до основних положень психоаналізу відносяться наступні:

1) розуміння психічного розвитку як мотиваційного, особистісного;

2) уявлення про розвиток як адаптацію до середовища, яке хоч і не завжди є повністю ворожим, проте завжди протистоїть конкретному індивіду;

3) уявлення про рушійні сили психічного розвитку як природжені і несвідомі;

4) ідея, що основні механізми розвитку, також є природженими, і закладають основи особистості та її мотивів вже в ранньому дитинстві, причому істотної зміни ця структура в подальшому вже не зазнає.

Психіка за Фрейдом має своєрідну багаторівневу структуру – 3 рівні: несвідомий, передсвідомий і свідомий. Свідомість займає лише зовнішній, поверхневий шар, несвідоме — з'єднує свідомість з фізіологією. Несвідоме – джерело інстинктивного заряду мотиваційної енергії, передсвідоме містить психічні акти і явища, які без особливої напруги можуть бути усвідомлені суб'єктом. Свідоме не є пасивним віддзеркаленням того, що відбувається у сфері несвідомого, але знаходиться з ним в незмінному конфлікті, з причини необхідності пригнічувати сексуальні потяги. Для опосередковування відношення несвідомого з іншими рівнями служить цензура, яка витісняє засуджувані особистістю почуття, думки і бажання в сферу несвідомого і не допускає зворотній прорив витисненого змісту в свідомість. Проте лібідо (несвідоме) намагається прорватися крізь "цензуру" свідомості і шукає різні обхідні шляхи – випадкові форми – обмовки, описки, сновидіння, неврози тощо.

Для Фрейда особистість – є складною енергетичною системою, яка керована законом збереження психічної енергії, у її структурі виділялись 3 взаємодіючі компоненти: І д (Воно), Эго (Я), Суперэго (Зверх-Я), з різною природою та функціями. Специфіка взаємодії цих компонентів пояснювалось Фрейдом так: джерелом енергії для всієї особистості є Ід, яке має біологічну природу – зберігає природні інстинкти. несвідомі і колись витіснені неприємні думки, почуття, спогади, які підсвідомо впливають на поведінку людини. Ід живе за принципом задоволення i не підкоряється принципу реальності, маючи при цьому необмежену владу. В имоги Ід задовольняються Эго (Я) (свідомим рівнем), яке слідує принципу реальності,суспільним і культурним нормам, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища та регулювати напругу між внутрішніми (потягами або інстинктами) і зовнішніми подразниками (з навколишнього середовища) та контролювати вимоги Ід. Але деколи «Я» втрачає контроль над «Воно» – тоді свідоме підкоряється несвідомому.

А Супер–его (Зверх-Я) – джерело моральних і релігійних поглядів, своєрідний цензор вчинків і думок особистості (так звана совість), що включає в себе традиційні норми батьків та використовує механізми обмеження, осуждення і заборони. «Супер-его» спілкується із зовнішнім світом тільки через «Я».

«Воно» і «Супер-его» постійно знаходяться в конфлікті, який як правило відбувається в «Я» – своєрідне «поле битви інстинктів і суспільних норм». Вимоги «Воно» і «Супер-его» несумісні, тому «Я» постійно удається до захисних механізмів, серед яких Фрейд виділяє сім – витіснення, проекцію, заміщення, заперечення, регресію, ідентифікацію, раціоналізацію, які існують об'єктивно в психіці будь-якої людини. Витіснення здійснюється неусвідомлено, але витиснене продовжує жити в «Воно» і діяти у вигляді символів, які прийнятні «Супер-его».

Дата добавления: 2015-04-24