Процесуальні гарантії захисту порушеного конституційного права людини на соціальне забезпечення

ГАРАНТІЇ ПОНОВЛЕННЯ ПОРУШЕНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ НА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Політико-правові зміни, що відбулися в Україні за останнє десятиріччя, суттєво вплинули на умови і засоби, які забезпечують фактичну реалізацію і надійний захист прав людини у сфері соціального забезпечення. Це проявляється, перш за все, у можливості оскарження до суду будь-яких дій (бездіяльності) органів соціального захисту населення з приводу надання того чи іншого виду соціального забезпе­чення. У радянський час особа такого права не мала і практично єдиним способом захисту прав у сфері соціального забезпечення був адміністративний.

Судовий порядок захисту соціальних прав людини є найбільш універсальний, але він вимагає більш чіткого законодавчого визначення прав людини у сфері соціального забезпечення. Без цього не можна забезпечити правовими засобами всебічний їх захист.

Право на соціальне забезпечення, як уже зазначалося вище, відноситься до соціальних прав, механізм захисту яких має суттєві відмінності через залежність матеріального забезпечення непрацездатних від рівня розвитку економіки. Тут важко дотримуватися таких конституційних положень, як верховенство закону щодо інших нормативних актів, прямої дії конституційних норм, недопущення в майбутньому звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, забезпечення достатнього життєвого рівня тощо. Конституційні норми, що стосуються соціальних прав людини, спрямовані в майбутнє, носять програмний характер, є орієнтиром для державної соціальної політики та стимулом для розвитку економіки, повинні постійно якісно наповнюватись новим змістом.

Політична ситуація інколи спонукає владу приймати популістські рішення, а некодифіковане законодавство часто містить суперечливі норми, які потребують офіційного тлумачення. Стан економіки змушує Верховну Раду України призупиняти ті чи інші пільги, установлені для окремих категорій населення, а Кабінет Міністрів України – змінювати розміри виплат, установлених законами України. Такі дії законодавчої і виконавчої влади суперечать Конституції України і вимагають втручання з боку Конституційного Суду України. Захист права людини на соціальний захист проводиться за правилами конституційного судочинства. Такий захист здійснюється по відношенню до всіх людей, а не конкретної особи.

Конституційний Суд України зараз знаходиться у складній ситуації щодо реального забезпечення продекларованих соціально-економічних прав людини, зокрема, за допомогою судової системи. Проблеми судового захисту цих прав уже довгий час викликають жваву дискусію як у нашій країні, так і за кордоном.

Серед юристів вважається аксіомою, що основним правовим критерієм реальної дієвості положення, яке закріплює будь-яке право (це стосується і соціально-економічних прав), є можливість судового захисту права та виконання судових рішень. Позбавлені засобів судового захисту соціально-економічні права, як слушно зазначила на одній з міжнародних конференцій представниця Росії Н.Колотова, виявляються „не більше, ніж правом бути на буксирі” [90], тобто залишатися результатом патерналістської турботи держави. Це ставить людину в підлегле до держави становище прохача, а не рівноправного партнера, що принижує людську гідність [91].

Судова практика Німеччини виробила принцип, згідно з яким виконавчі та судові органи держави у своїй діяльності повинні враховувати також матеріальні потреби конкретної людини. При винесенні рішень суди мусять робити прямі посилання на конституційні гарантії забезпечення людської гідності і права на життя. Таким чином, судова практика зарубіжних країн поступово переходить від повного заперечення до визнання суб’єктивного права кожного на мінімальний рівень матеріального добробуту, необхідного для гідного життя.

На міжнародній нараді експертів у Лімбурзі (Нідерланди) в 1986 р. були зроблені такі висновки: 1) весь комплекс основних прав і свобод людини і в тому числі соціально-економічні права утворюють невід’ємну частину міжнародного права; 2) Пакт покладає на учасників юридичні обов’язки. Тому необхідно прийняти всі можливі заходи (включаючи законодавчі та адміністративні) для забезпечення реалізації вказаних прав. Кожному повинен бути гарантований судовий захист соціально-економічних прав; 3) незалежно від рівня економічного розвитку держави-учасниці Пакту зобов’язані забезпечити мінімальний рівень соціально-економічних прав для всіх [92].

Верховний Суд США ще на зламі 60-70 років ХХ ст. перейшов до захисту соціально-економічних прав, застосовуючи положення Конституції для захисту класичних прав – прав на життя, свободу, власність – і використовуючи доктрини „належної правової процедури” та „рівного захисту закону”. Показовим у цьому плані є рішення Верховного Суду США у справі „Гольдберг проти Келлі” 1970 р., яким суд постановив, що неможливо припиняти виплату державних соціальних допомог без судового слухання за повною процедурою з дотриманням усіх елементів цивільного процесу, оскільки це буде позбавленням власності без „належної правової процедури”, тобто процедури за правилами цивільного процесу. Суд наголосив, що в цьому випадку йдеться про „можливості існування” і „право власності на єдине джерело доходу у вигляді соціальної допомоги” [93]. Судова практика розгляду соціально-економічних прав з іншими правами триває у США й нині.

Підходи до судового захисту соціально-економічних прав, схожі з названими, дедалі активніше впроваджуються в практику Європейського суду з прав людини.

Якщо соціально-економічні права є предметом судового захисту, то це, з одного боку, відкриває судам доступ до правотворчої діяльності, що їм не властиве, і порушує принцип поділу влад, а з іншого, – допускає їх до розподілу державних коштів, що є компетенцією і основною функцією Верховної Ради України. Захист певного права на соціальне забезпечення у суді веде до необхідності прийняття рішення щодо конкретних грошових сум, які виділені на ці цілі з державного бюджету. Складність ситуації привела до того, що суди розглядають відповідні справи, а виконати судові рішення через брак коштів неможливо.

У даний час право на соціальне забезпечення є предметом судового розгляду в порядку цивільного чи адміністративного судочинства. Спочатку всі справи, що стосувались правовідносин з приводу соціального забезпечення, при виникненні спору розглядалися в порядку цивільного судочинства за правилами ст.248-1 – 249-9 ЦПК України 1964 року. З прийняттям Цивільного процесуального кодексу України 18 березня 2004 року та Кодексу адміністративного судочинства України 6 липня 2005 року змінилась юрисдикція цих справ.

З набранням чинності КАС України 1 вересня 2005 року всі публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, віднесені до підсудності адміністративних судів. Окружним адміністративним судам відповідно до ч.2 ст.18 КАС України в редакції Закону України від 6 липня 2005 року № 2747-IV були підсудні всі адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. Такий обсяг предметної підсудності містив і правові спори, пов’язані з соціальними виплатами, якщо відповідачем у справі був будь-який із указаних органів чи посадовців – суб’єкт владних повноважень.

Законом України від 25 грудня 2008 року № 2747-IV до КАС України внесені зміни, за якими спори, пов’язані з соціальними виплатами, на підставі нового п.3 ч.1 ст.18 КАС України почали розглядати за підсудністю місцеві загальні суди в порядку адміністративного судочинства.

Така зміна підсудності справ мотивувалась тим, що чисельність окружних адміністративних судів набагато менша за чисельність місцевих судів загальної юрисдикції, у зв’язку з чим, на думку законодавця, виникли проблеми з доступністю громадян до суду через їхню територіальну віддаленість. Саме з цієї причини було прийнято таке рішення. Треба зазначити, що в цілому соціальні справи не були виведені з під крила адміністративного судочинства і в апеляційному порядку переглядалися апеляційними адмінсудами, а в касаційному – ВАСУ.

Законом України “Про внесення змін до деяких законо­давчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами” від 18.02.10 р. № 1691 вказаний п.3 ч.1 ст.18 КАС України виключено, а ч.1 ст.15 ЦПК України викладено в новій редакції, де за змістом п.2 спори, пов’язані з соціальними виплатами, незалежно від статусу відповідача, належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Системний аналіз указаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень між загальними і спеціалізованими судами підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист. За таким підходом усі публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, належать до адміністративної юрисдикції і за компетенцією мають бути розглянуті адміністративними судами. Це стосується також підсудності спорів, пов’язаних із соціальними виплатами, у яких за позовом фізичної особи відповідачем є суб’єкт владних повноважень.

Отже, додержання конституційного принципу спеціалізації при прийнятті законів щодо організації і діяльності судів України є конституційним обов’язком законодавця. Внесені зміни Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами” від 18.02.10 р. №1691 до КАС України і ЦПК України, якими спори пов’язані із соціальними виплатами, вилучені з компетенції судів спеціалізованої (адміністративної) юрисдикції і передані в підсудність загальним судам (цивільна юрисдикція), суперечать ч.1 ст.125 Конституції України.

Конституційний принцип спеціалізації, відповідно до якого утворено систему адміністративних судів, зумовив упроваджен­ня властивого йому порядку судочинства. Цей порядок у порівнянні з цивільним судочинством має такі відмінності:

- в адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного судочинства, діє принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з’ясування всіх обставин у справі. Обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб’єкта владних повно­важень, якщо він як відповідач заперечує адміністративний позов, а в цивільному судочинстві кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Цивільно-процесуальне законо­давство не встановлює для суду таких повноважень;

- адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, відповідно до ч.2 ст.19 КАС України вирішуються адміністративними судами за вибором позивача, крім випадків, установлених цим Кодексом. Проте в цивільному судочинстві згідно зі ст.109 ЦПК України суд розглядає позови за місцем проживання чи місцезнаходженням відповідача, крім випадків, зазначених у ст.110 ЦПК України;

- адміністративне судочинство допускає вихід за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав людини, а також об’єднання в одне провадження кількох заявлених позивачем вимог, які за іншими законами належить розглядати в порядку різного судочинства, що не допускається у цивільному судочинстві;

- у ч.3 ст.87 КАС України, на відміну від ч.3 ст.79 ЦПК України, не передбачено судових витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, які сплачує позивач при поданні цивільного позову;

- в адміністративному судочинстві, на відміну від цивіль­ного судочинства, фізична особа як позивач до суб’єкта владних повноважень має переваги щодо компенсації судових витрат, а на прохання позивача службовцем апарату адмі­ністра­тивного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви.

Оскільки вказаними змінами до КАС України та ЦПК України було порушено принцип спеціалізації в судочинстві та звужено раніше встановлені законом процесуальні права і гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним, Конституційний Суд України своїм рішенням від 9 вересня 2010 року визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами” від 18 лютого 2010 року № 1691-IV.

У даний час відповідно до п.4 ч.1 ст.18 КАС України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг. Розгляд цих справ адмінсудами відновлено з 1 січня 2011 року.

За правилами цивільного судочинства розглядаються справи, не пов’язані зі спором, але які мають важливе значення для визначення права на певний вид соціального забезпечення. Це справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст.246-250 ЦПК) та про встановлення юридичних фактів (ст.256-259 ЦПК України).

ЦПК та КАС за стадіями судочинства чітко закріпили гарантії осіб на судовий захист. Указані гарантії детально розгля­даються у підручниках з цивільного процесу та адміністра­тивного судочинства. Ці процесуальні гарантії відносяться і до сторін у цивільних та адміністративних справах з питань соціального забезпечення.

Дата добавления: 2015-05-10