Ментальність народу та картина світу. Культурні константи

Білет 4

Когнітивні науки та лінгвокультурологія

Білет 3

На цей час вчені підкреслюють тісні зв'язки ЛК й таких когнітивних наук, як когнітивна лінгвістика та когнітивна психологія, що зумовлено спільним об’єктом дослідження – глибинними ментальними процесами фіксації знань і досвіду у свідомості людини та їх способами презентації на поверхневому рівні, зокрема процесами мовної свідомості. При цьому когнітивні науки стають джерелом теоретичних та методологічних знань, на яких базуються основні поняття ЛК [Алефиренко 2002; Маслова 2001]. Все це уможливлює появу когнітивної лінгвокультурології та лінгвоконцептології (В. Карасик, Г. Воркачов, Г. Слишкін).

Відмінність у інтерпретації базового терміну «концепт» у цих наукових напрямках є те, що в ЛК предметом дослідження є лінгвокультурний концепт [Карасик 1996; Слышкин 2001; Воркачев 2002]. Опис національних картин світу насамперед передбачає вивчення ключових лінгвокультурних концептів, що містять у собі ціннісний прошарок знань та досвіду, вербалізованих засобами національної мови. Ціннісна складова концепту визначається у відповідності до поглядів В. І. Карасика та Г. Г. Слишкіна, які розуміють концепт як «багатомірну ментальну одиницю з домінуючим ціннісним елементом» [Карасик, Слишкін 2001: 76–77], та культурологічного підходу Ю. С. Степанова до розгляду структури концепту, яка, на його думку, містить в собі «всі складові поняття, й, крім цього, в структуру концепту входить все, що робить його фактом культури – вихідна форма; стисла до основних ознак змісту історії; сучасні асоціації, оцінки тощо» [Степанов 1997: 40].

Термін «концепт» є найуживанішим терміном в сучасній ЛК. Тому в наступній лекції ми детально розглянемо семантичний обсяг цього поняття та зупинимося на концепціях саме лінгвокультурного концепту.

1. Лінгвокультурема як комплексна міжрівнева одиниця.

2. Символи та архетипи в східнослов’янській лінгвокультурології.

3. Концепт та концептоутворювальні номінації. Лінгвокультурний концепт.

Основними поняттями когнітивної лінгвістики та ЛК, що вивчають мову як культурний феномен, є поняття «ментальність», «картина світу», «концептуальна картина світу», «мовна картина світу», «наукова картина світу», «наївна картина світу», «концептосфера», «категорія», «концепт» та ін. Завдяки здібності людської свідомості до віддзеркалення дійсності в голові формується певна акумулятивна знакова система, що зберігає знання та досвід у вигляді понять, суджень та умовиводів. Таку система прийнято називати картиною світу.

Не викликає сумнівів, що ментальність народу відображена в системі мови (мовна ментальність). Характеризуючи мовну ментальність, науковці, як правило, виокремлюють два її типа – лексичний і граматичний: «Мовна ментальність лексичного типу відображена в лексико-семантичній системі. Особливості мовної ментальності граматичного типу визначаються локальним, темпоральним і іншими фокусами уявлення світу. Ці фокуси уявлення світу закріплені в першу чергу в граматичній системі (в системі часу, категорії числа, категорії роду тощо)» [Почепцов 1990: 111]. В останні роки в лінгвістиці з'явилося багато досліджень, у яких узагальнюються відомості про основи національної ментальності, закріпленої в словесних знаках і фактах мови.

Предметом дослідження ЛК є культурологічні одиниці, що мають особливу ціннісну значимість у певній культурі. Пошуки такої одиниці привели до появи таких термінів, як «ключові слова культури» (А. Вежбицька), «константи» (Ю. Степанов), «логоепістеми» (Є. Верещагін, В. Костомаров), «лінгвокультуреми» (В. Воробйов), «лінгвокультурні концепти» (З. Попова, Й. Стернін, В. Карасик, Г. Слишкін, Г. Воркачов). Саме ці одиниці лежать в основі лінгвокультурної компетенції носія мови. Культурна значимість інформації, закладеної в такому ментальному утворенні свідомості, настільки велика для лінгвокультурної спільноти, що можна стверджувати: без неї неможлива самоідентифікація народу та й взагалі його існування.

Основна одиниця лінгвокраїнознавства, яка була запропонована В. Костомаровим та Н. Бурвіковою (1996 р.) у дослідницьких цілях, – логоепістема, на думку науковців, є вербальним знаком, що виражає в кожній культурі фіксований «слід пам’яті» (суспільної, культурної) у свідомості носія мови. Логоепістема може виражатися словом, власним іменем, сполученням слів (зокрема фразеологізмами), прецедентними текстами. Так, для росіян логоепістемами є рос. Кремль, Волга, Федор Достоевский, битва под Москвой, щи, Иванушка-дурачек, У лукоморья дуб зеленый …, бить баклуши тощо. Аналогічно для українців – Софія Київська, Дніпро, Тарас Шевченко, битва під Корсунем, борщ, Кирило Кожум’яка, аби шия, а ярмо буде; Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій... Для білорусів – Мінськ, Прип’ять, Франциск Скорина, Брестська битва, асілки (богатирі), блр. Хто ты гэткі? — Свой, тутэйшы. Чаго хочаш? — Долі лепшай; паміраць збірайся, а жыта сей.

Автор терміну «лінгвокультурема» В. Воробйов визначає це поняття наступним чином: «Лінгвокультурема як комплексна міжрівнева одиниця являє собою діалектичну єдність лінгвістичного та екстралінгвістичного (понятійного або предметного) змісту. Це одиниця більш «глибока» за своєю сутністю, ніж слово: слово (ЛСВ): знак – значення, лінгвокультурема: знак – значення – поняття/предмет. Слово співвідноситься з референтом (денотатом), «відсилається» до нього, лінгвокультурема розкриває його зміст як поняття (класу предметів). Перше – обмежується реалемою, друга – відображає специфіку та систематизацію реалій (їх типів, різновидів) всередині класу предметів, співвіднесених з певним знаком. Схожість і відмінності між словом (ЛСВ) і лінгвокультуремою лежать в руслі розмежування мовного і понятійно-предметного відображення об'єктів дійсності, за О. О. Потебнею, – найближчого та подальшого значень слова» [Воробйов: 45–46]. Більш повне відображення об'єкта забезпечує подальше (понятійно-предметне) значення [Потебня 1888: 1–2, 7, 8]. Л. Мацько пропонує таке визначення лінгвокультуреми: «Лінгвокультурема є стійкою, відтворюваною в етнолінгвістичному соціумі мовною одиницею, яка відображає культурний досвід і ціннісні орієнтири національного суспільства. З цього погляду вона є надбанням і скарбом нації» [Мацько: ел. рес.].

Лінгвокультурема може мати різні форми вираження: слово, словосполучення, текст (зокрема прецедентний). Зазвичай лінгвокультурема має яскраво виражену конотацію. Наприклад, в дисертації К. В. Бусуріної проаналізовані лексичні, фразеологічні та словотвірні одиниці, що об’єктивують зміст специфічної лінгвокультуреми «дурень» в російській мовній картині світу (до речі, авторка ототожнює лінгвокультурему з іншими одиницями, називаючи її мисленнєвою категорією, ключовим словом культури, концептом) [Бусурина 2004]. Дослідниця будує свій опис поняття «дурень» на трьох моделях: побутовій оцінній, міфологічній та ідейній та переконливо доводить, що феномен «російського дурня» виявляється тільки за умови його розгляду на фоні російської культури, зокрема фольклорної та релігійної. У залежності від моделі оцінка лінгвокультуреми є амбівалентною: позитивною чи негативною: «В основі міфологічної моделі лежить фольклорний образ «дурня» з російської чарівної казки. Для казкового «дурня» є релевантними високі моральні та етичні якості (доброта, безкорисливість, щирість, некорисливість), за які він нагороджується удачею і щастям. При функціонуванні концепту «дурень» в межах міфологічної моделі її зміст може редукувати до семантичного ознаки 'людина, що володіє везінням'. <…> Ідейна модель пов'язана з російським культурним явищем юродства. Концепт «дурень» апелює до таких рис поведінки і сутності юродивого, як правдивість, володіння вищими духовними чеснотами (святість, праведність), самозречення» [там само]. Порівнюючи вербальні способи вираження певної лінгвокультуреми в «своїй» та «чужій» культурі, можна виявити специфічні риси ментальності народів (пор. євр. прислів’я: Коли чужий дурень – потішаються, а якщо свій дурень – його соромляться).

Мацько Л. Дискурсивний аналіз тексту [Електронний ресурс] / Л. Мацько. – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn/ua/article/1289.hml.

Культурно марковані знання й уявлення носіїв певної культури є планом змісту лінгвокультурем їх мови, а планом вираження — мовні одинці, в семантиці яких є культурна інформація Остання може мати такі способи представлення в мові: 1) культурологічні семи як елементи значень номінативних одиниць, що позначають культурні реалії (скрипка, бандура, пісня, оркестр); 2) культурологічний концепт — стійке уявлення, сформоване в культурі на основі ціннісних орієнтацій і соціально-історичного досвіду носіїв національної культури (Україна, мати, степ, доля, воля, тополя, калина та ін.); 3) оцінні, естетичні, емотивні, культурні конотації стилістичних значень мовних одиниць і конструкцій (Ренесанс, Відродження, Просвітництво, Софія Київська, Володимирська гірка); 4) символи, метафори, фразеологізми; 5) культурний фон тексту (наприклад, весільного), що створюється кількома словоформами, культурологічний часопростір (Княжа Україна, Гетьманщина, козацтво).

Аналіз семантичних особливостей лінгвокультурем, виокремлення денотативних, сигніфікативних та конотативних мікрокомпонентів у семантиці лінгвокультурем та ще порівняння їх з лінгвокультуремами сусідніх мов надасть змогу визначати типи лінгвокультурем.

Це можуть бути:

• Лінгвокультурема-реалія, тобто мовний знак, що називає національний артефакт, який не має мовного еквіваленту в іншій культурі (колядки, щедрівки, свят-вечір, бандура, троїсті музики, сопілка, гай, тин, рушник, заручини).

• Сигніфікативна лінгвокультурема, тобто така, денотат якої спільний для порівнюваних культур, а сигніфікати відрізняються важливістю і змістом культурної інформації (тато, батько, матуся, ненька, трембіта, батьківщина (спадщина), подавати рушники, шишки бгати).

• Конотативна лінгвокультурема несе культурну інформацію тільки у конотації мовного знака, а предметно-понятійний зміст його однаковий або дуже близький у порівнюваних мовах (калина, барвінок, чорнобривці, як тополя стала в полі, наче волошки в житі, криниця, отчий поріг).

• Тропеїчні і фігуральні лінгвокультуреми міфологічного, народнопоетичного, фразеологічного, ус-норозмовного та писемно-літературного походження, які, маючи культурологічну сему у денотаті змісту, в результаті перенесення значень та зміщення смислів здобувають ще й конототивну культурологічну сему. Це епітети, порівняння, метафори різних типів параномазії, перифрази та ін. (золоте слово, срібне весельце, карії очі, дрібні сльози, гірка доля; сонячні кларнети; в сотах мозку золотом прозорим мед думок розтоплених лежить (О.Теліга); киплять сади під снігом квітня; квітчаста батьківщино вишні й соловейка (Б. І. Антонич); блакитними річками тече льон (М. Коцюбинський).

• Лінгвокультуреми-фразеологізми етнічного уснорозмовного і писемно-літературного походження (немає лою під чуприною, не варить баняк, витрішки продавати, позичити в сірка очей; терновий вінок, лебедина пісня, зачароване коло; немає пророка у своїй вітчизні, через терни до зірок; розрита могила, в своїй хаті своя правда, і сила, і воля; наша дума, наша пісня не вмре, не загине та ін.)

• Лінгвокультуреми-народні номени українських місяців, пір року, традиційних свят тощо (березень — бурильник, тесняк, веснявець, весномрій, весноклич, весновій, зимобор, зимогриз, крапельник, первоцвіт, птахограй, радосвіт; вересень — барвограй, айстровик, зажурець, сінець, підосінник, школярик, щедробарвень; соняшник — сонцепоклонник, сонцелюб, сонцебриз; завірюха — віхола, завія, сніговійниця, хуртовина; петрівка, спасівка).

• Символічні лінгвокультуреми (символіко-пред-метні) — це мовні знаки, що мають культурний зміст, виражають особливості світобачення національної лінгвокультури і сприймаються в суспільстві як символи (Україна, Дніпро — Славута, Кобзар, Каменяр, Великий Луг, Хортиця, Славутич, Чумацький Шлях, Гетьманщина).

• Символічні лінгвокультуреми соціально-національної поведінки — це формули мовного етикету (Добридень! Надобраніч! Дякую! Будь ласка! Моє шанування! Слава Ісу! Навіки слава! Боже поможи!), замовляння, ритуальні заклинання та ін.

• Лінгвокультуреми загального характеру (їх ще називають денотативними) — це ті, що несуть культурну інформацію своїм денотативним змістом, і вона у багатьох мовах однакова чи дуже близька (концепт, оркестр, театр, актор, скульптура, живопис).

Для лінгвіста надзвичайно важливий аналіз лексики конкретної мови, зокрема, текстів і конкретних лексико – семантичних груп, а також окремих лексем, так як саме в лексичному складі мови закладені концептуальні знання про дійсність, накопичені народом за довгий час свого історичного існування. Про роль мови в дослідженні культури народу Ю.С. Степанов пише: «Мова примушує – або, краще сказати, - не примушує, а м'яко й благотворно направляє людей в найменуваннях, приєднуючи пойменоване до самих глибинних пластів культури» [Степанов 1997: 68]. Визначення концепту як ментальної одиниці інформаційного культурно-соціального коду свідомості ґрунтується на усвідомленні знака як двосторонньої психічної сутності і базується на положеннях трансформаційної граматики. Як ідеальна сторона (глибинні структури концепту), так і її матеріальна сторона, виражена мовними засобами (поверхневі структури), психічна за своєю природою. Основним репрезентантом другої сторони є лексема як одиниця, семантична структура якої містить поняття. Крім цього, вербалізаторами концептів можуть служити тексти (контексти), стійкі вирази, які передають одне поняття, і навіть морфеми. Таким чином, концепт – це психічна ментально-чуттєва сутність, структура якої включає глибинні і поверхневі компоненти, що піддаються в діахронії семантичним трансформаціям, в результаті яких концепт змінює свою інформаційну якість.

У такому ракурсі поняття «діахронний концепт» органічно вбудовується в генезисну концепцію системного розвитку структур свідомості. Генетичний концепт – це елементарна когнітивна структура свідомості в своїй ґенезі, тривалому історичному розвитку, що має генотипічні (конструктивні) рівні, що включають універсальні та специфічні смислові компоненти. І в цьому сенсі генетичний концепт ототожнюється нами з поняттям «діахронний концепт». Генотипические рівні розуміються як опис абстрактних логічних (ментальних) схем (у нашому дослідженні – у формі бінарних протиставлень), що реалізуються на фенотипическом (протокольному) рівні мовних конструктів (у даній роботі – словесних опозицій).

Філогенез, що припускає концептуалізацію знань і досвіду від чуттєвого осягнення світу (наочно-образного мислення) до раціональних структурам пізнання (абстрактного мислення), зумовив появу буттєвих, конкретних концептів, які з'явилися первинними, що виробляють утвореннями свідомості по відношенню до абстрактних ментальним конструктам. Діахронічне аспект у вивченні процесів формування та функціонування концептів і категорій забезпечує їх об'єктивну реконструкцію в філогенезі. Істотні зміни в структурі та змісті концепту, відповідно до законів філогенезу, відбуваються по шляху розвитку генетичної лінії, яка розгалужується в часі і своєрідно спеціалізується в залежності від умов свого розвитку і реалізації. Причому, одні відгалуження зберігають риси першооснови більшою, інші - меншою мірою, аж до зникнення. На думку ряду лінгвістів, багато концептів під впливом еволюції суспільства повністю зникають зі свідомості (див. приклади: концепти місництво, ефір: [368, с. 125 ]) або «згасають» (приклади В.І. Карасика: «йдуть» концепти лагідність, гнідий, буланий, буланий, вороний» [175, с. 122, 135 ]).

Так, приведенный З.Д. Поповой и И.А. Стерниным в качестве примера концепт «местничество» претерпел значительные изменения не только в своем поле, но и ядре, сохранившись в системе чиновничьей бюрократии по сей день в формах «семейственности» и так называемого «кумовства» при распределении служебных мест (более корректные синонимы – ведомственность, узковедомственность). Негативность этого явления и попытки борьбы с ним не снимают актуальности соответствующего понятия в сознании, сохранившего в трансформированном виде три когнитивных составляющих ядра концепта: происхождение, статус предков, личные заслуги. С точки зрения Ю.М. Лотмана, в основе понятия «местничество» лежит более широкое понимание коллективной (родовой), а не индивидуальной личности [271, с. 187–188]. Это «коллективное переживание рода как единой личности» было свойственно не только обществу Московской Руси, но и другим социумам с патриархальным укладом, где каждый член семьи был в ответе за поступки другого. Сохранение этой особенности коллективного сознания наблюдается в разных культурах как старого, так и нового времени. Замена ключевой архаизированной номинации концепта «местничество» на современные свидетельствует о большой роли ключевой номинации в определении сути концепта (ср. также путь семантического развития по-разному номинированных концептов: укр., ДОЛЯ, русск. СУДЬБА, блр. ЛЛС; укр., блр. МОВА, русск. ЯЗЫК). В истории развитии обществ (особенно тоталитарных) немало случаев, когда запрет слова или его подмена другим, более приемлемым в идеологическом контексте, способствовали коренным изменениям в понимании конкретного понятия или идеи.

Простежуючи онтогенез окремого концепту в діахронії, можна визначити причини такого «згасання». У цьому випадку схема шляху концепту виглядає наступним чином (дозволимо собі метафоричне опис в термінах первісного значення поняття «онтогенез»): «ембріональний» початок шляху через чуттєве пізнання і формування образу, що відображає релевантні для його існування ознаки денотата, відповідає ранній дописьменной епосі, для якої характерний розвиток міфологічних структур свідомості і перших релігійних уявлень; цей період умовно можна назвати «пренатальним» (до народження). «Постнатальний» (після народження) період починається з розвитком мовних структур свідомості і появою перших письмових знаків, кодують і закріплюють в пам'яті початкове уявлення про об'єкти, суб'єктах, явищах, діях як реальності, так і умоглядні уявлення про недоступних органам сприйняття феномени. Саме за допомогою мовних засобів (тут: мова як семіотична система взагалі) від покоління до покоління передається генетично важлива інформація, завдяки якій еволюціонує людську свідомість.

У світлі вищесказаного, можна визнати визначення «згасання концепту», обмовляючи можливість його «оживлення», «пробудження», тобто актуалізації його змісту і пов'язану з цим активізацію у свідомості відповідної інформації у зв'язку із зміною певних (найчастіше екстралінгвістичних) чинників. Однак повне зникнення якої-небудь концепту (особливо первинного) неможливо. Те, що називають зникненням концепту, пов'язане з його глибинними трансформаціями і змінами шляхів семантичного розвитку. Концепт може «застарівати», потім відроджуватися (і не раз), завжди зберігаючи векторну спрямованість у майбутнє.

Так, наведений З.Д. Попової і І.А. Стернин як приклад концепт «місництво» зазнав значних змін не тільки у своєму полі, але і ядрі, зберігшись в системі чиновницької бюрократії донині у формах «сімейності» і так званого «кумівства» при розподілі службових місць (більше коректні синоніми - ведомственность, вузьковідомчих). Негативність цього явища і спроби боротьби з ним не знімають актуальності відповідного поняття у свідомості, зберіг у трансформованому вигляді три когнітивних складових ядра концепту: походження, статус предків, особисті заслуги. З точки зору Ю.М. Лотмана, в основі поняття «місництво» лежить більш широке розуміння колективної (родової), а не індивідуальної особистості [ 271, с. 187-188 ]. Це «колективне переживання роду як єдиної особистості» було властиво не тільки суспільству Московської Русі, а й іншим соціумам з патріархальним укладом, де кожен член сім'ї був у відповіді за вчинки іншої. Збереження цієї особливості колективної свідомості спостерігається в різних культурах як старого, так і нового часу. Заміна ключовою архаізірованная номінації концепту «місництво» на сучасні свідчить про велику роль ключової номінації у визначенні суті концепту (пор. також шлях семантичного розвитку по-різному номінованих концептів: укр., ДОЛЯ, рос. ДОЛЯ, блр. ЛЛС; укр., Блр. МОВА, рос. МОВУ). В історії розвитку суспільств (особливо тоталітарних) чимало випадків, коли заборона слова або його підміна іншим, більш прийнятним в ідеологічному контексті, сприяли докорінним змінам в розумінні конкретного поняття або ідеї.

Отже, ми підходимо до основного, мислимому в рамках нашого дослідження постулату, що полягає в тому, що інформація, навіть одного разу надійшла в свідомість (особливо вербализовать), ніколи з нього не зникає. Це положення ми приймаємо за очевидне в силу його істинності, що підтверджується, насамперед, фундаментальними законами нашого буття. Так, існуючий в природі закон (принцип) збереження і перетворення енергії, за яким енергія не зникає, а лише перетворюється на іншу форму, поширюється не тільки на всі матеріальні, а й ідеальні замкнуті структури. Має він безпосереднє відношення і до даного твердженням, оскільки колективна свідомість являє собою відносно закриту психічно - енергетичну систему. К.Г. Юнг, досліджуючи процеси свідомості і несвідомого, застосовував до теорії психічної енергії принцип опозицій, які, з його точки зору, контролюють всі психічні процеси і виконують роль їх регуляторів [ 591 ]. Енергія позитивного і негативного як найбільш полярне психічне протиставлення, що має властивість перетікати з однієї форми в іншу, відображена в архетипах несвідомого і універсальних семантичних опозиціях типу верх / низ, ліво / право, життя / смерть, людина / Не- людина, жіночий / чоловічий, свій / чужий і т.д., про що ми докладно пишемо в нашій монографії [ 213, с. 73-129, 163-190 ].

Концентр – когнітивний прошарок, однорідний за ґенезою та різнорідний за формою семіотичних презентацій (зокрема мовних) окремої сфери знань, що концентрує у своїх когнітивних структурах генетично вагому культурно-історичну інформацію.

Концепт – психічний ментально-чуттєвий феномен, структура якого включає глибинні та поверхневі (зокрема мовні) компоненти, що підлягають у діахронії семантичним трансформаціям, у результаті яких концепт змінює свою інформаційну якість.

Культурні традиції – генетично, історично та суспільно значуща система форм культурної діяльності та поведінки певної спільноти (етносу, народу, нації), що закріплена в часі та спроектована в колективну свідомість за допомогою ключових (семіотичних за природою) культурних концептів, презентованих засобами мови, обрядами, ритуалами, артефактами тощо, а також створеними на їх основі стереотипами поведінки, що дозволяють пережити почуття всезагального культурного єднання.

Культуртрегерство –(1) поширення культури; (2) почуття своєї особливої історичної цивілізаторської місії, властиве великим націям, що впродовж багатьох віків відігравали важливу роль у світовій історії та міжнародній політиці.

Масова комунікація – один з видів систематичної комунікації через поширення соціальної інформації у великі групи людей засобами масової інформації (ЗМІ).

Міжкультурна комунікативна компетентність – здатність здійснювати ефективну комунікацію в міжкультурному контексті.

Міжкультурна комунікація (крос-культурна комунікація) – обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур, що здійснюється за допомогою упорядкованої в певному суспільстві системи соціальних знаків, зокрема їх смислів, які передаються символічно.

Модель – спрощений аналог реального об'єкту, що досліджується; схематична копія чи образ, у якому відображені його реальні властивості й структура, чи інший об'єкт, схожий з ним за певними властивостями або структурними особливостями.

Дата добавления: 2015-05-08