Уголовно-исполнительные правоотношения. 3 страница

Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, сімейного, фінансового та інших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконавчого права за основу брали норми названих галузей права, які набули при цьому нового змісту і лише за формою нагадували норми зазначених галузей права. Іншими словами, частина норм кримінально-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших галузей права. Така видозміна норм пов'язана з виникненням у громадянина статусу засудженого.

Зокрема, норми кримінально-виконавчого, цивільного і трудового права застосовуються при притягненні засуджених до матеріальної відповідальності. Згідно ст. 136 КВК України засуджені до позбавлення волі несуть матеріальну відповідальність за заподіяні під час відбування покарання матеріальні збитки державі згідно із законодавством. Якщо збитки заподіяні у процесі виконання трудових обов'язків, засуджені несуть матеріальну відповідальність у розмірі і на підставах, встановлених законодавством про працю. В інших випадках збитки відшкодовуються в розмірі і на підставах, встановлених цивільним законодавством.

Норми трудового права регламентують роботу органів і установ виконання покарань, а також значною мірою і працю засуджених, встановлюють загальні правила охорони праці і техніки безпеки і т. ін. Норми адміністративного права застосовуються щодо питань управління органами і установами виконання покарань, норми сімейного права - при укладанні засудженими шлюбу і т. ін.

Таким чином, кримінально-виконавче право як самостійна галузь права тісно пов'язана з іншими галузями права, оскільки при виконанні покарання зберігається загальногромадянський статус засудженого.

6. Кримінально-виконавче право як галузь права.

Кримінально-виконавче право - це сукупність забезпечених силою державного примусу загальнообов’язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання та умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання та відбування покарань.

Кримінально-виконавче право слід розуміти в трьох зна­ченнях:

— як галузь права;

— як науку;

— як самостійну навчальну дисципліну

7. Джерела кримінально-виконавчого права.

У систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також у різноманітних нормативних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань від 25 грудня 2003 р.; Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; Закон України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України»; Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України від 6 квітня 2011 року; Положення про здійснення помилування від 16 вересня 2010 року; Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, від 19 грудня 2003 р.; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі від 16 грудня 2003 р.; Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України від 5 квітня 1994 р.; Наказ Міністра оборони України Про затвердження Інструкції про порядок і умови утримання засуджених, узятих під варту та затриманих військовослужбовців» від 2013р.; Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії від 30 грудня 2003 р.

8. Поняття та характеристика принципів кримінально-виконавчого законодавства України.

Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони вміщують ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об’єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значення. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:

– у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання;

– у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;

– у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують права й обов’язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених;

– в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства;

– у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обґрунтованими основними положеннями, обумовленими об’єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, вла­стивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-виконавчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань.

Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб’єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві ґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов’язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об’єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмірності діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об’єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв’язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія справедливості пов’язана з характеристикою процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчому праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливість побачити об’єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню.

Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується на положенні ст. 3 Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип одержує і в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

Законність як принцип кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ вико­нання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон – акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов’язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розуміння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип ґрунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов’язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконан­ня покарань обов’язку із забезпечення суб’єктивних прав та законних інтересів засуджених. Законність є єдністю внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв’язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв’язку її структурних елементів.

Принцип невідворотності виконання покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконан­ня покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом винятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника – його основою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об’єктивна необхідність доведення до логічного завер­шення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

9. Поняття та ознаки прогресивної системи виконання покарань.

Прогресивна система — це особливий порядок відбування по­карання у вигляді позбавлення волі. З'явилася вона в середині ми­нулого століття.

З точки зору змісту цей порядок передбачає зміну умов триман­ня осіб, засуджених до позбавлення волі, під час відбування пока­рання залежно від поведінки і ставлення до праці: краще себе веде засуджений — обсяг його прав або наданих йому пільг збільшуєть­ся, гірше — обсяг цих прав або пільг скорочується.

Не слід ототожнювати суть прогресивної системи з її формами, які можуть бути різними. Суть же полягає в тому, що правове ста­новище засудженого при відбуванні позбавлення волі залежить від його поведінки. Якщо ж протягом усього процесу відбування пока­рання вживані до засудженого засоби залишаються незмінними, така система не є прогресивною.

Прогресивну систему відбування покарання можна представити в таких формах:

1) зміна умов тримання засуджених у межах однієї установи ви­
конання покарання;

2) зміна умов тримання засуджених шляхом переведення їх з
однієї установи виконання покарання до іншої;

3) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і
заміна покарання більш м'яким.

--------------

Традиционно прогрессивная система определяется как изменение (смягчение или усиление) карательного воздействия наказания в процессе его отбывания в зависимости от поведения осужденного. В соответствии с действующим уголовно-исполнительным законодательством оно возможно посредством изменения вида режима исправительного учреждения либо условий отбывания наказания в его пределах. К элементам прогрессивной системы (в сторону улучшения положения осужденного) относятся также замена наказания более мягким и условно-досрочное освобождение.

------------

Прогрессивная система исполнения уголовных наказаний – установленный уголовным законом порядок изменения условий применения уголовных наказаний, улучшающий или ухудшающий правовой статус осужденного в зависимости от его поведения, отношения к отбываемому наказанию.

Терминология «прогрессивная система» возникла в первой половине XIX века применительно к английской системе отбывания лишения свободы. Прогрессивная система установила новые принципы и приемы стимулирования у заключенных стремления к исправлению. Сегодня она связана с той частью уголовно-исполнительного права, которое регламентирует изменение условий исполнения уголовного наказания в зависимости от поведения осужденного как в сторону увеличения его прав, так и в строну ужесточения его положения.

Прогрессивная система характеризуется некоторыми свойствами:

1. наглядностью – т.е. положительное или негативное поведение осужденного со всей очевидностью связывается с изменением его правового положения соответственно в лучшую или худшую сторону. При этом изменения должны носить ощутимый характер,

2. обоснованностью применения элементов прогрессивной системы к осужденным,

3. доступностью всем осужденным,

4. возможностью неоднократного применения.

Выделяют несколько форм реализации прогрессивной системы исполнения уголовных наказаний:

1. изменение условий исполнения наказания в границах одного и того же уголовно-исполнительного учреждения,

2. переводы осужденных из одного вида места лишения свободы в другое или из одного вида колонии в другой вид,

3. замена одного вида наказания другим видом наказания.

Целью прогрессивной системы является способствование при исполнении наказания достижению восстановления социальной справедливости, исправлению осужденного и достижению общей и частной превенции.

10. Суб’єкти формування та реалізації кримінально-виконавчої політики.

Процес формування єдиної теорії стосовно визначення кримінально- виконавчої політики як функціональної дефініції влади, що надбудовується над соціально-правовим базисом у сфері правовідносин, пов'язаних з виконанням та відбуванням кримінальних покарань передбачає її розгляд з позицій:

- окремої частини теорії внутрішньої політики, що виступає в інтеграційному комплексі разом із кримінально-правовою, кримінально- процесуальною та кримінологічною політикою держави;

логічної моделі структури об'єкта науки кримінально-виконавчого права, як взаємопов'язаної і взаємообумовленої системи категорій, понять та принципів, об'єднуючих сутність (зміст і генезис) кримінально-виконавчої сфери правовідносин;

перехідного стану наукового знання щодо кримінально-виконавчої політики від окремих розширених, неповних уявлень до єдиного конструктивного підходу до більш цілісного і повного розуміння цього феномену.

Таким чином, вказані положення можна розглядати в контексті визначення кримінально-виконавчої політики з позиції двох аспектів:

1) офіційного (державно-владного), що відображається в діяльності компетентних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, які є суб'єктами - носіями кримінально-виконавчої політики;

2) наукового, що відображається в предметно-практичному, а також інформаційно-пізнавальному компонентах кримінально-виконавчої політики, як динамічної системи взаємодії суб'єктів, об'єктів, методів та засобів впливу тощо.

Під час розгляду офіційного (державно-владного) аспекту кримінально- виконавчої політики вважається за доцільне визначити, перш за все, наявність системи державних суб'єктів та інших учасників щодо реформування та реалізації кримінально-виконавчої політики, яких можна умовно розподілити на певні групи.

На наш погляд, до першої групи можна віднести систему суб'єктів вищої державної влади, які за своєю компетенцією і функціональним призначенням формують кримінально-виконавчу політику, такими є:

а) Верховна Рада України, яка, згідно п.5 ст.85 Конституції України - визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (у тому числі кримінально- виконавчої):

- створює нормативно-правову основу, базову фундаментальну частину правового регулювання для усіх суб'єктів і учасників кримінально-виконавчої правовідносин, у тому числі й суб'єктів цієї політики;

- на законодавчому рівні здійснює конституційне регулювання державного курсу кримінально-виконавчого напряму щодо поводження із засудженими, зокрема, ч.3 ст.63 Конституції України проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а також п.14 ст.92 Конституції України наголошує, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань;

- як суб'єкт кримінально-виконавчої політики Верховна Рада України розглядає законопроекти і приймає закони і постанови (у тому числі Кримінально-виконавчий кодекс, інші закони) зміни і доповнення до них, ратифікує міжнародні угоди щодо кримінально-виконавчої діяльності тощо завдяки яким формує сучасну кримінально-виконавчу політику України на найвищому законодавчому рівні;

б) Президент України - згідно розділу 5 Конституції України має право законодавчої ініціативи, підписання законів, у тому числі щодо законопроектів та законів кримінально-виконавчого характеру, а також право вето щодо цих законопроектів; присвоює спеціальні звання, чини, ранги представникам кримінально-виконавчої системи України, здійснення помилування засуджених, видання указів і розпоряджень, які є обов'язковими до виконання на території України і затвердження концепції та стратегії щодо реформування кримінально-виконавчого законодавства та діяльності системи виконання покарань, що відповідає його статусу суб'єкта як формування так і реалізації кримінально-виконавчої політики держави;

в) Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади згідно розділу в Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики України, у тому числі кримінально-виконавчої; розробляє проекти законів, що регулюють кримінально-виконавчу діяльність, її бюджетні, матеріально-технічні засади, програми боротьби зі злочинністю, концепції реформування кримінально- виконавчої системи, координує роботу міністрів та відомств, у тому числі у сфері виконання покарань; утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону центральні органи виконавчої влади, діючі в межах визначених коштів; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністрів України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, у тому числі щодо кримінально-виконавчої діяльності, які є обов'язковими до виконання, чим здійснює свій вплив на формування та реалізації Кримінально-виконавчої політики України.

До другої групи суб'єктів кримінально-виконавчої політики можуть належати спеціальні суб'єкти, які безпосередньо її реалізують і за своєю компетенцією і функціональним призначенням виконують принципи та вимоги, регламентовані та координовані суб'єктами вищого державного рівня (умовою першою групи), рішення яких є обов'язковими для даної групи суб'єктів.

До них, на нашу думку, можна віднести наступні:

- Державну кримінально-виконавчу службу України (далі ДКВС)[1], на яку згідно Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р. №2713-ІУ покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1 Закону). Раніше, за Указом Президента України 22.04.1998 р. №344/98 із змінами і доповненнями, внесеними Указом глави держави від 12.03.1999 р. №248/99, а також Положення «Про ДДУПВП» від 31.07.1998 р. №827/98 із змінами і доповненнями від 12.03.1999 р. №288/99, та від 12.06.2000 р. №786/2000, ДДУПВП (далі Департамент)* було визначено центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань (пункт 1 в ред.. Указів Президента України від 12.03.1999 р. №248/99, від 12.06.2000 р. №786/2000). Згідно названого вище Закону України від 26.06.2005 р. «Про Державну кримінально виконавчу службу України» цю функцію реалізує Державна кримінально-виконавча служба в особі центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.7 Закону).

На рівні регіонів суб'єктами реалізації кримінально-виконавчої політики із спеціальним статусом є територіальні органи управління центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.9 Закону), які виконують завдання та вимоги відомчого центрального органу виконавчої влади та основоположні засади кримінально-виконавчої політики, що формуються суб'єктами вищих органів законодавчої та виконавчої влади. У відповідності із законодавством та визначеною компетенцією кримінально- виконавчу політику в підпорядкованих їм органах кримінально-виконавчої інспекції та кримінально-виконавчих установах закритого і відкритого типу на місцях безпосередньо проводить в життя керівництво та особовий склад цих підрозділів.

Отже, основними і найчисельнішими спеціальними згідно статей 11,13,15,16,18,19 КВК України суб'єктами системи, яка безпосередньо реалізує кримінально-виконавчу політику є органи кримінально-виконавчої інспекції та установи виконання покарань (арештні доми, кримінально- виконавчі установи відкритого типу - виправні центри, закритого типу - виправні колонії мінімального, середнього та максимального рівня безпеки, слідчі ізолятори та спеціальні виховні колонії). Саме на цьому рівні реально здійснюється практична кримінально-виконавча політика даними суб'єктами та оцінюється її ефективність.

До системи вказаних суб'єктів за ст.6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» відносяться також воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи і організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України.

До наступної групи суб'єктів, що безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику в межах своєї компетенції відносяться органи державної виконавчої служби Міністерства юстиції, які виконують покарання у виді штрафу і конфіскації майна згідно статті 12 КВК України та Законів України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 р. і «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р.

Крім зазначених, до суб'єктів які безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику у сфері виконання покарань за злочини, пов'язані із проходженням військової служби, слід також віднести наступну групу суб'єктів:

а) військові частини, що виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст.14 КВК України);

б) гауптвахти, що виконують покарання у виді арешту (ст.ст. 14,55 КВК України);

в) Дисциплінарний батальйон, виконує покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби, згідно статей 17.71-85 КВК України та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 05.04.1994 р. №139/94.

Вищеназваних суб'єктів кримінально-виконавчої політики, які безпосередньо виконують кримінальні покарання в межах своєї компетенції можна, на наш погляд, вважати такими, що мають ознаки представників влади, які мають повноваження приймати рішення та здійснювати правозастосовну діяльність в процесі виконання покарань, і на них покладено згідно нормативно-правових актів обов'язки і відповідальність за реалізацію певних функціональний елементів державної кримінально-виконавчої політики.

До наступної групи суб'єктів, які мають причетність до реалізації кримінально-виконавчої політики не в повному обсязі, а частково в межах своїх повноважень можна віднести органи внутрішніх справ України (зокрема щодо виконання таких покарань як громадські та виправні роботи, де згідно ст. 34 та 41 КВК України на них покладено проведення індивідуально- профілактичної роботи за місцем проживання засудженого та інших функцій, пов'язаних з виконанням покарань); органи місцевого самоврядування, керівники підприємств та організацій на яких працюють засуджені (ст.ст. 39,44 КВК України), які в межах своїх повноважень реалізують певні елементи кримінально-виконавчої політики, а також спостережні комісії, згідно Положення про спостережну комісію, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 01.04.2004 р. №429 приймають участь в процесі виправлення та ре соціалізації засуджених.

Тому, на наш погляд, казані категорії суб'єктів доцільніше віднести до статусу учасників, які в межах своєї компетенції приймають участь в реалізації кримінально-виконавчої політики.

Дата добавления: 2015-05-08