КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Розділ II 9 страница
Згідно зі ст. 21 КЗпП на стороні роботодавця визнається власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а також фізична особа. Термін "роботодавець" є новим для трудового законодавства України, у Кодексі законів про працю він не вживається. Його визначення дано в більш сучасних законодавчих актах — Законах України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), "Про організації роботодавців" (2001 p.). Термін "роботодавець" широко застосовується у законодавстві про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Зокрема, визначення терміна "роботодавець" міститься в Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР (Урядовий кур'єр. — 1998. — 19 лютого). У ст. 10 Основ встановлено декілька видів роботодавців, зокрема: власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фізичні особи, які використовують найману працю; власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У ст. 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.
У Трудовому кодексі (ТК) Російської Федерації сторонами тру- 141 дового відношення визначено працівника і роботодавця: "Працівник — це фізична особа, яка вступила у трудове відношення з роботодавцем на підставі трудового договору, інших актів і особисто виконує роботу (трудову функцію) з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку. Роботодавець — фізична або юридична особа (організація), яка перебуває у трудових відносинах з працівником на підставі укладеного трудового договору, інших актів і є стороною трудового договору. В установлених законодавствам випадках як роботодавець може виступати інший суб'єкт, наділений правом укладати трудові договори. Права та обов'язки роботодавця здійснюються ним самим (фізичною особою) або органами управління організації в порядку, установленому законом, іншими нормативними правовими актами та установчими документами організації" (ст. 20 ТК РФ). У зарубіжному трудовому праві не застосовується термін "власник або уповноважений ним орган". Сторонами індивідуального трудового правовідношення є найманий працівник і роботодавець (підприємець). Як пише І.Я. Кисельов, "роботодавець" — термін, вживаний в Німеччині та в ряді інших країн; "підприємець" — термін, вживаний головним чином в англосаксонських країнах, а також у конвенціях та інших актах МОП. Останніми роками в актах і документах МОП, перекладених російською мовою, використовується термін "роботодавець" (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 50). Очевидно, що в новому Трудовому кодексі України необхідно серед основних термінів дати визначення роботодавця і визнати ним юридичну особу, а також фізичну особу, які перебувають у трудових правовідносинах на підставі укладеного трудового договору з працівником. До основних ознак правосуб'єктності роботодавців належать такі.
Можливість приймати і звільняти працівників. Ця правомочність випливає із ст. 5 Закону України "Про власність", де встановлено, що власник має право на договірних засадах використовувати працю громадян. Законом "Про підприємництво" передбачено, що з метою підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці (ст. 9). Трудова правосуб'єктність юридичних осіб виникає з момен- 142 ту їх державної реєстрації. Трудова правосуб'єктність роботодавців — фізичних осіб виникає з досягнення повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність працівників не збігається з трудовою правосуб'єктністю роботодавців — фізичних осіб. Майнова самостійність роботодавця. Уклавши трудовий договір, роботодавець зобов'язаний виконувати певні майнові зобов'язання. До їх числа входять виплата заробітної плати на рівні, не нижчому від визначеного законом, а також сплата страхових внесків на соціальне страхування на випадок безробіття, нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, на пенсійне забезпечення та ін. Здатність забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Роботодавець зобов'язаний забезпечити безпечні і нешкідливі умови праці, а також всі гарантії, передбачені трудовим законодавством. Всі роботодавці як володільці трудової правосуб'єктності можуть бути поділені на такі види: роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи; роботодавці — фізичні особи. Найчисленнішу групу становлять роботодавці — юридичні особи. До їх числа належать всі суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи й організації, об'єднання громадян. Слід звернути увагу, що у певних випадках трудова правосуб'єктність підприємства не збігається з ознаками юридичної особи. Наприклад, філія підприємства, установи може не бути юридичною особою, але мати трудову правосуб'єктність, право приймати і звільняти працівників, проте такі повноваження мають бути спеціально надані (делеговані) юридичною особою своїм відокремленим структурним підрозділам.
З моменту утворення юридичної особи саме вона виступає роботодавцем, а не власник, який створив цю юридичну особу. П.Д. Пилипенко переконливо довів, що "власник підприємства (юридична особа), яке він створив і зареєстрував, виступатиме роботодавцем безпосередньо тільки у випадку найняття керівника підприємства. В інших випадках керівник підприємства, най- 143 маючи працівників, діятиме не від імені власника підприємства, а від імені юридичної особи, яку він представляє як уповноважений орган" (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. — С 173). Юридична особа здійснює свою трудову правоздатність через свої органи — директора, керуючого, правління тощо. Такі органи укладають трудові договори не від себе особисто, а від імені юридичної особи, яку вони представляють. Найширше серед роботодавців — юридичних осіб представлені юридичні особи — підприємці. При цьому форма власності для трудової правосуб'єктності не має значення. Роботодавчі властивості щодо найму на роботу та використання праці є рівними незалежно від того, державна чи приватна юридична особа. Особливості стосуються лише органів, наділених правом від імені юридичної особи здійснювати найняття працівників, ці особливості визначаються статутом цієї юридичної особи. Уповноваженим власником на управління особою виступає керівник підприємства, який наймається (призначається) власником або обирається власниками майна. При найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства» за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.
Керівник підприємства відіграє головну роль у складі адміністрації як суб'єкта трудового права на державних і комунальних підприємствах. Адміністрація є уповноваженим власником органом і являє собою коло посадових осіб, наділених владно-розпорядними повноваженнями, які здійснюють оперативне управління процесом праці на підприємстві. Термін "адміністрація" в законодавстві не закріплено. З ч. 4 ст. 16 Закону України "Про підприємства в Україні" випливає, що до адміністрації, крім керівника підприємства, належать його заступники, керів- ники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри. Всі вони призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства. У господарських товариствах право прийняття і звільнення належить виконавчим органам цих юридичних осіб (правлінню, дирекції). Серед роботодавців — юридичних осіб значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи —. установи, заклади освіти, охорони здоров'я, громадські організації та їх об'єднання, соціальні страхові фонди тощо. Державні органи як роботодавці — це відповідні міністерства, державні комітети, відомства, прокуратура, суди та ін. Керівник такого органу укладає від його імені трудові договори. При цьому можуть вимагатися й додаткові до трудового договору юридичні факти, такі як попереднє обрання або призначення особи на посаду. Органи місцевого самоврядування також виступають роботодавцями. Більш детально ці питання розглядаються в темі "Трудовий договір". Згідно зі статтею 21 КЗпП стороною трудового договору може виступати роботодавець — фізична особа. Це положення було передбачено Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу Законів про працю України" від 5 липня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 28. — Ст. 204). Серед роботодавців — фізичних осіб можна виділити дві групи: роботодавці, які використовують найманих працівників для власного обслуговування та обслуговування членів своєї сім'ї; роботодавці, які використовують найману працю з метою отримання прибутку (підприємці, адвокати, приватні нотаріуси). Роботодавці — фізичні особи зобов'язані вести трудові книжки на працівників, котрі працюють у них за трудовим договором. Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 6—7. — Ст. 41) внесено зміни до ст. 48 КЗпП. Згідно з ч. 2 зазначеної статті трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Запроваджено обов'язкову письмову форму трудового договору між 145 працівником і фізичною особою — роботодавцем (ч. 1 ст. 24 доповнена новим шостим пунктом) з обов'язковою реєстрацією такого трудового договору в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України (КЗпП доповнено новою статтею 24-1 "Реєстрація трудового договору"). Роботодавці є суб'єктами як індивідуальних так і колективних правовідносин. Так, роботодавець виступає стороною колективного договору, який укладається на підприємстві; разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації вирішує питання щодо встановлення форм, систем оплати праці, режиму робочого часу та інших умов праці, заохочення працівників. Роботодавці у трудових правовідносинах мають певні суб'єктивні права і несуть суб'єктивні обов'язки. Зокрема, роботодавець має такі основні права: — укладати, змінювати та припиняти трудові договори з пра — вести колективні переговори й укладати колективний до — заохочувати працівників за сумлінну працю; — вимагати від працівників виконання трудових обов'язків, — притягати працівників до дисциплінарної і матеріальної від — приймати локальні нормативно-правові акти; — створювати і брати участь в організаціях роботодавців для Роботодавець несе такі основні обов'язки: — дотримуватися законів та інших нормативно-правових актів, — надавати працівникові роботу, обумовлену трудовим дого — забезпечувати безпеку праці та умови, які відповідають ви — забезпечувати працівників необхідними засобами охорони 146 — забезпечувати працівників необхідними засобами для ви — виплачувати працівникові у повному розмірі заробітну — вести колективні переговори, а також укладати колектив — розглядати подання профспілкових органів, а також інших — забезпечувати соціальне страхування працівників у порядку, — забезпечувати побутові потреби працівників; — відшкодовувати працівникові шкоду, заподіяну йому при ви Окрім працівника і роботодавця, суб'єктами трудових правовідносин — індивідуальних і колективних — виступають також інші організації та органи. КЗпП, Законами України "Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності", "Про організації роботодавців", "Про колективні договори і угоди" та іншими нормативно-правовими актами врегульовано правовий статус трудових колективів, професійних спілок, виборних органів професійних спілок, організацій та об'єднань роботодавців, Національної ради соціального партнерства, Національної служби посередництва та примирення. Ці питання розглядатимуться окремо у спеціальних розділах цього підручника в частині "Колективне трудове право".
Контрольні запитання і завдання 1. Визначте поняття та склад індивідуальних трудових пра 2. Хто є суб'єктами трудових правовідносин?
3. Що таке трудова правосуб'єктність? Трудова право 4. Який склад колективних правовідносин? 147 5. Сформулюйте основні права працівників, їх гарантії та обо 6. Які основні права та обов'язки роботодавця у трудових Теми рефератів 1. Працівник як суб'єкт трудових правовідносин. 2. Основні права та обов'язки працівника у трудових право 3. Правовий статус роботодавця у трудових правовід 4. Права та обов'язки роботодавця. Література 1. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. — М.: Юрид. 2. Барабаш О. Щодо властивостей трудових правовідносин // 3. Воловик В. Про трудо-правовий статус державних служ 4. Зуб І. Правове положення працівника в умовах переходу 5. Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социали 6. Никитинский В.И., Коршунова Т.Ю. Правовое регулиро 7. Пилипенко ПД. Ознаки трудової правосуб'єктності праців 8. Пилипенко ПД. Проблеми теорії трудового права: Моно 148 9. Свічкарьова Я. Трудові права працюючих акціонерів // Право України. — 1998. — № 7. — С. 23. 10. Скобелкин В.Н. Трудовые правоотношения. — М., 1999. — 11. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: тео- 12. Черленяк М. Гарантії трудових прав працівників недер Глава 6 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ 6.1. Поняття та розвиток міжнародно-правового регулювання праці Міжнародно-правове регулювання праці становить собою регламентацію за допомогою міждержавних угод відносин з приводу застосування найманої праці, поліпшення її умов, охорони праці, захисту індивідуальних і колективних інтересів працівників Ідею міжнародно-правового регулювання праці висунув у 1818 р. соціаліст-утопіст Р. Оуен, котрий запропонував розробити міжнародне законодавство про працю і звернувся з цього питання до урядів окремих держав. У другій половині XIX ст. ідея міжнародно-правового регулювання праці активно обговорювалася на міжнародних з'їздах робітничих організацій Франції, Німеччини, Англії, Бельгії та інших країн. Врешті-решт у 1897 р. у Брюсселі зібрався конгрес із так званого міжнародного законодавства про працю. Відповідно до рішень конгресу в 1901 р. було створено Міжнародну асоціацію із законодавчої охорони робітників, яка функціонувала до 30-х років XX ст. і складалася з 16 національних секцій і центральної служби - Міжнародного бюро праці, розташованого у Базелі. Значний поштовх міжнародному регулюванню праці надало утворення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП), нормотворча діяльність якої справила значний прогресивний вплив на національні законодавства 150 щодо захисту прав працівників, встановлення задовільних умов праці, соціального страхування, охорони здоров'я. Міжнародно-правове регулювання праці стало результатом дії багатьох факторів, у тому числі боротьби трудящих за свої права, діяльності профспілок, розвитку демократичних ідей. Важливу роль в активізації діяльності держав у цій сфері відіграв рух соціально-демократичних партій та ліволіберальних кіл, які розглядали таке регулювання як засіб пом'якшення класових суперечностей та упровадження соціальних засад у життя суспільства (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право. — С. 447—448). Завдяки міжнародному правовому регулюванню праці виникло міжнародне трудове право — галузь міжнародного права, яка набула розвитку після Другої світової війни і спрямована на регулювання відносин між державами щодо поліпшення умов праці. Джерела міжнародного трудового права — міжнародні конвенції МОП про працю, двосторонні та багатосторонні міждержавні угоди (Иванов С.А. Проблемы международного регулирования труда. — М., 1964), Розвиток міжнародного трудового права відбувався паралельно з розвитком міжнародного захисту прав людини. Саме в цьому аспекті було прийнято фундаментальні міжнародно-правові акти на всесвітньому і регіональному, зокрема європейському, рівнях. У сучасних умовах у науці визнаним вважається існування особливої галузі міжнародного права, яка складається із системи принципів і норм у галузі прав людини — Human Rights Law — Міжнародного права прав людини (Карташкин В.А. Международная защита прав человека // Права человека: Учеб. для вузов / Ответ, ред. Е,А. Лукашева. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. - С. 459 и поел.). Сучасне міжнародне правове регулювання праці має ряд особливостей. По-перше, захист права людини на працю та інших трудових прав людини відбувається узгоджено у комплексі інших соціально-економічних прав. Свідченням цього є наявність міжнародних актів комплексного характеру, де вміщено перелік соціальних прав, серед яких трудовим правам відведено належне місце. Міжнародні правові акти передбачають соціальний захист людини в різних ланках суспільного життя. Вони містять перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов'язання дер- 151 жав, контрольний механізм у справі їхнього забезпечення. Прикладами таких актів на всесвітньому рівні є Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966 p.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 p.; переглянута — 1996 p., Брюссель), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄС, 1989 p.), де передбачаються зобов'язання держав щодо захисту всього комплексу соціально-економічних прав людини. Другою особливістю є сучасна тенденція в міжнародно-правовому регулюванні до єдиного правового регулювання не лише соціально-економічних, а й усіх прав людини — політичних, громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних. Саме такий підхід застосовано в міжнародних актах, прийнятих наприкінці XX ст. — Декларації тисячоліття (ООН, 2000 p.) і Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 p.). Третя особливість міжнародно-правового регулювання праці полягає в особливому юридичному способі, за допомогою якого здійснюється таке регулювання. Мова йде про соціальні стандарти як результат міжнародного регулювання праці й соціальну стандартизацію як діяльність держави. Реалізація прав людини вимагає встановлення на державному рівні певних мінімальних стандартів як відправних показників для визначення рівня їх забезпеченості. Взагалі, "стандарт" — означає певний еталон, мірило, відносно якого провадиться вимірювання певних процесів, предметів, явищ. Вироблення соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме на основі відповідності таким стандартам й робляться висновки не тільки вітчизняними, а й зарубіжними, міжнародними експертами, чи забезпечено права людини в Україні. Стандартизація соціальних прав — значна проблема міжнародного рівня, різні аспекти якої досліджуються економістами, політологами, психологами, медиками, соціологами. В юридичному аспекті видається можливим визначити стандартизацію соціальних прав як діяльність компетентних державних органів щодо прийняття нормативно-правових актів, в яких встановлюються кількісні і якісні показники щодо забезпечення соціальних прав людини і громадянина. Система стандартизації соціальних прав включає створення каталогу соціальних прав, змісту (елементів) кожного права, гарантій їх забезпечення та систему контролю за забезпеченням соціальних прав. Зокрема, йдеться про визначення таких соціальних стандартів, як 152 нормативи щодо прожиткового рівня, "порогу" бідності, гарантованого мінімуму медико-соціальної допомоги. Щодо трудових прав такими стандартами є встановлення мінімального віку прийняття на роботу, максимального робочого часу, скороченого робочого часу для певних категорій, мінімальної заробітної плати, мінімального часу відпочинку, мінімально допустимих вимог щодо охорони праці тощо. У ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. У ст. 8-1 КЗпП встановлено: "Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди". Таким чином, у Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства. Міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом: прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; включення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. В Україні протягом останнього десятиріччя ведеться планомірна наполеглива робота щодо адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів. В Основних напрямах соціальної політики України на 1997— 2000 роки та на період до 2004 року, затверджених Указами Президента України, до основних завдань соціальної політики України віднесено наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм (Урядовий кур'єр. — 1997. — ЗО жовтня; Урядовий кур'єр. — 2000. — 31 травня). Україна визначила для себе як стратегічний напрямок соціаль-но-економічну інтеграцію з Європейським Союзом. У 1994 р. між Україною і ЄС було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка набрала чинності 1 березня 1998 р. Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. — 153 1998. — 18 червня), з метою забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір. Стратегія визначила трудове законодавство однією з важливих у плані необхідності проведення інтеграційної роботи. Важливе значення у цьому контексті матимуть ратифікація і подальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії, а також укладення угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав —- членів ЄС. 21 листопада 2002 р. Законом України схвалено концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 грудня). Адаптація законодавства — це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС. Державна політика щодо адаптації законодавства формується як складова правової реформи в Україні і спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопро-ектування. У Загальнодержавній програмі пріоритети мають надаватися законодавчим актам України, наближення яких до відповідних законодавчих актів ЄС сприятиме правовому забезпеченню заходів, зокрема у сфері зайнятості та охорони праці. Особливим пріоритетом є всебічний захист прав і свобод людини. 6.2, Всесвітні (універсальні) міжнародні стандарти праці Юридичним фундаментом захисту прав людини став Статут ООН, у ст. 1 якого встановлено цілі ООН, серед яких співробітництво "в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії". Ст. 55 Статуту проголосила, що Організація Об'єднаних Націй сприяє підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення та умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, загальній повазі й дотриманню прав людини та основних свобод. Аналізуючи положення Статуту ООН щодо прав людини, переважна більшість юристів-міжнародників нині справедливо доходять висновку, що цей фундаментальний договір покладає на держави юридичні обов'язки. 154 Міжнародним актом, який має універсальне значення для всіх держав у справі захисту прав людини, є Міжнародний білль про права, який складається із Загальної декларації прав людини, Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, направлений на скасування смертної кари. Трудові права закріплено головним чином у двох документах — Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію прав людини у вигляді резолюції (Док. ООН A/PES/217 А. Текст див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації. Документи. — К.: Наук, думка. — 1992. — С, 18—24). Незважаючи на те, що цей акт не має обов'язкової сили, він набув глобального міжнародного значення. Саме цей документ сьогодні є одним з основних джерел права, слугує моделлю, котра широко використовується багатьма державами для розробки положень конституцій та законів, які стосуються до прав людини. Не менше ніж 90 національних конституцій, прийнятих після 1948 p., містять перелік фундаментальних прав, які відтворюють положення Декларації, або включені до них під її впливом. У таких країнах, як США, Бельгія, Нідерланди, Індія, Італія, положення Декларації використовуються для тлумачення внутрішньодержавних законів про права людини. Загальна декларація містить такі трудові права людини: право на працю; право на вільний вибір роботи; право на захист від безробіття; право на справедливі й сприятливі умови праці; право на рівну плату за рівну працю без будь-якої дискримінації; право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї, та на додаткові засоби соціального забезпечення у разі необхідності; право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів; право на відпочинок та дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку.
Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 390; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |