Історія України 13 страница

У період з 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. моло" товська комісія додатково «заготовила» в селянському секторі України 87 млн пудів хліба (в колгоспах— 73,2 млн, серед одноосібників—13,8 млн), у радгоспах-— 17,6 млн (загалом—104,6 млн). Протягом усієї заготівельної кампанії 1932 р. держава одержала з УСРР 260,7 млн пудів. Отже, Молотов не впорався з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча й вивіз із республіки майже все наявне зерно. На початку 1933 р. Практично повсюди на Україні продовольчих запасів уже не залишалося, а селянам же треба було ще дожити до нового врожаю... Зимові хлібозаготівлі видерли шматок хліба з рота виснаженого трударя й спричинилися не просто до голо< ду — він стався б і без них,— а до страхітливого голодомору.

Хоча зона голоду фактично збігалася з хлібовиробною смугою, його масштаби були різні: від помірних у Поволжі до голодомору з величезною кількістю жертв в УСРР і на Кубані. Розкриємо це питання більш детально.

Між голодом і хлібозаготівлями існували безпосередні причинно- наслідкові зв'язки. 5а документами, з сільського господарства в зимові місяці 193І—1932 і 1932—1933 рр. вилучали — повністю або частково — насіннєві, фуражні ба навіть продовольчі фонди. Конфісковане зерно негайно перепродували за кордон або поповнювали ним вичерпані запаси державної торгівлі — нормованої (за картками) та комерційної (за підвищеними цінами без карток), оскільки за хлібом у містах уже стояли довгі черги. Із зерна також виганяли спирт, адже горілка допомагала виконувати касовий план, тобто здобувати гроші для зарплати робітникам. Унаслідок Таких «всеосяжних» хлібозаготівель у сільській місцевості розпочався голод, натомість влада була ще в змозі запобігти катастрофі в містах. Це, так би мовити, загальна картина. Але в «роботі» харківської та ростовської надзвичайних комісій простежується те, чого не було під час зимових хлібозаготівель на Україні в 1.931—1932 рр. або в Поволжі в 1931—1932 І в 1932^ 1933 рр. На Україні, як і на Північному Кавказі, в листопаді — грудні 1932 і в січні 1933 р. поряд із хлібозаготівлями (і під виглядом їх) організовувалося репресивне вилучення будь-яких запасів продовольства, тобто застосовувався терор голодом. Довести це за допомогою офіційних документів неможливо, однак порівняння деяких тодішніхпартійно-державних рішень із практикою їхнього застосування на всій величезній території двох регіонів, а також із свідченням людей, які перебували в епіцентрі цих подій, підводить до цілком певних висновків.

4 листопада 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв підготовлену Кагановичем постанову «Про хід хлібозаготівель та сівбу по районах Кубані». В ній пропонувалося цілими селами заносити на «чорну дошку» боржників із хлібозаготівель. Цей винахід сталінського «залізного наркома» виявився ефективним засобом організації голоду. Згідно з постановою, занесення на «чорну дошку» негайно вело за собою припинення підвозу товарів боржникам, заборону для них торгівлі, дострокове стягнення платежів за кредитами та іншими фінансовими зобов'язаннями. В закритій частині постанови передбачалися перевірка органами роб-сел її інспекції' й «очищення» кооперативних і державних ашфагії» під «чужих і ворожих елементів», а також «вилучення» з колгоспів органами ДПУ «організаторів саботажу хлібозаготівель». Ці жорстокі заходи (заборонялося, приміром, підвозити блокованим селянам гас, сіль, сірники) були, на перший погляд, не смертельні й залишали селянам можливість знайти якийсь вихід. Однак вислизнути з оточення, здійснюваного регулярними військами, було неможливо, а обложеним не вистачало харчів: їхні колгоспні зернові фонди, як і з інших сіл, уже давно були вилучені, а тепер від них ще й вимагали в рахунок боргу «добровільно» повернути державі хліб, виданий їм авансом І «розкрадений» під час літніх польових робіт. Ос-кільки виконати цю вимогу було неможливо, всі занесені на «чорну дошки» мали перед собою одну-єдину перспективу: повільну смерть від голоду.

Надзвичайна хлібозаготівельна комісія не мала власного діловодства: всі законодавчі або розпорядчі акти, що їх Молотов або Каганович вважали за необхідне прийняти (вони діяли узгоджено: другий наїжджав на Україну, коли перший займався своїми обов'язками голови Рад-наркому СРСР), ухвалювалися від імені нартійно-дер-жавного керівництва республіки. Зокрема, 6 грудня 1932 р. Чубар і Косіор з «подачі» Молотова й Каганови-ча підписали постанову Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У про^ занесення на «чорну дошку» шести великих сіл, які «злісно саботували хлібозаготівлі». Серед них були Верб-ки Павлоградського району на Дніпропетровщині. Вчитель цього села Василь Шумко потім згадував: «Вербки були оточені: ні в село, ні з села... Коли вичерпалося всеїстівне, селяни почали вмирати, щоразу більше. Із 7 тисяч жителів померло 3 тисячі. Ховати було важко, трупи валялися. Приїздив Хатаевич, розпорядився кидати покійників у криниці, потім засипати їх».

Не менш ефективним методом організації голоду були так звані «натуральні штрафи». У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому України «Про заходи щодо по» силення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. вимагалося вилучати м'ясо в рахунок штрафів із колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб погасити борг. Під ці штрафи підпадала як усуспільнена, так і власна худоба. Натуральне штрафування могло здійснюватися тільки з дозволу облвиконкому, тільки м'ясом й обов'язково без обшуків. У розпорядженні Нарком- юсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалося не- бажаність «масових трусів».

Передбачені цією постановою каральні заходи були незаконні, злочинні, як і вся практика сталінської продрозкладки, однак теж не смертельні. Та, підкоряючись негласним інструкціям, місцева влада повсюди перейшла всякі межі: вона штрафувала не тільки м'ясом, а чим завгодно, причому без санкцій облвиконкому в кожному окремому випадку. Широко застосовувалися й поднірні обходи з обшуками. Федір Коваленко із с. Лютвнька Гадяцького району на Полтавщині (це, до речі, одне з шести згаданих вище «чорно дошкових» сіл) розповідав:

«В листопаді й грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю, і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали». Свідчення про відбирання всього їстівного підтверджуються документами з партійних і державних архівів, а також публікаціями в тогочасній пресі: з цим тоді не крили-ея. По всій Україні та на Північному Кавказі (за винятком прикордонних районів) картина була однаковою. Цілком очевидно, що вилучені картопля і сухофрукти аж ніяк не зарадили б скруті та не вивели 6 країну з економічної катастрофи. Це була репресія в чистому вигляді, і мала вона на меті тільки одне: позбавити боржників те їхні сігґї можливості фізично вижити до нового врожаю.

Судячи з усього, надзвичайні комісії Молотова й Кага-]іов'ача~наперед запрограмували використання штучного голоду як засобу упокорення зігнаних у колгоспи колишніх кубанських і донських козаків, а також багатомільйонних мас українського селянства, серед яких традиції общинного колективізму були мало розвинуті. Про це свідчить передусім те, що обидві головні вітчизняні житниці — Україну і Північний Кавказ — уже з грудня 1932 р. негласно перевели на статус «чорної дошки»: з вилученням у сільській місцевості усіх без винятку запасів харчів (а не тільки хліба), із забороною виїздити за межі регіону. Щоб при-мусити селян працювати е колгоспному господарстві, перів" ні кола тоталітарної держави на чолі зі Сталіним розгорнули під виглядом хлібозаготівельної кампанії ще не бачений в історії людства терор голодом. Хоча ця злочинна ак» ція здійснювалася через місцевих керівників, останні, зрозуміло, не знали справжньої мети генсека. Тому вони нерідко намагалися пом'якшити трагічну ситуацію, що визрівала в українських селах наприкінці 1932 р. Секретар ЦК КП(б)У, Харківського обкому та міськкому партії Р.Я.Те-рехов у листопаді 1932 р. зустрівся за дорученням партійно-урядового керівництва УСРР зі Сталіним і розповів йому про голод у республіці, наразившись при цьому на глузування й образи. В січні 1933 р. Терехова звільнили з усіх посад, а на його місце призначили секретаря ЦК ВКП(б) Постишева. Останній приїхав на Україну згідно з рішенням ЦК ВКП(б) під 24 січня для «зміцнення керівництва ЦК КП(б)У». Генеральним секретарем ЦК КП(б)У залишався Косіор, а проте реальна влада в республіці зосередилася в руках сталінського посланця. У своїх виступах перед місцевими партійними й радянськими працівниками він наполегливо вимагав «посадовити дядечка на картопельку, а хліб здати державі. Включаючи насіння...».

З огляду на цю вимогу можна зробити висновок, що Постишев не відзначався абсолютною безжалісністю, властивою двом найближчим поплічникам Сталіна — безпосереднім організаторам голодомору. «На картопельці» людина ще могла так-сяк прожити. Постишев робив усе, аби пом'якшити наслідки скоєного Молотовим і Кагановичем пограбу< вання селян. Не треба також забувати, що він ніс відповідальність за посівну кампанію 1933 р., а їй через фізичну виснаженість трудящих селянських мас загрожував цілковитий крах. Але навіть усевладний секретар ЦК ВКП(б),—а Постишев залишався на цій посаді більше року, до чергового партійного з'їзду,—не мав, певна річ, змоги нагодувати мільйони людей. І вже в лютому 1933 р., після його приїзду на Україну, на еелі розпочався масовий голодомор.

Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни вивозили їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Киянка, яка свідчила анонімно перед комісією американського Конгресу по го.лоду 1933 р. на Україні (їй було тоді 15 років), розповідала: «І ось В 1933-му році, як закінчилося навчання, навезли (в приміщення школи.— С. К.. Г. С.) з усіх усюдів дуже багато дітей... І ось учителі організували їдальню для них і годували їх, якось рятували. Була пошесть тифу, була пошесть дизентерії. Діти спали в класах, на соломі попід стінами. Щодня вмирали...» При обговоренні на засіданні політбюро ЦК КП(б)У витання про голодних селянських дітей, що заповнювали міста, Постишев висловив обуреняя цим фактом як «черговою куркульською провокацією», однак водночас запропонував якнайшвидше розв'язати цю проблему. Він випросив у Й. Е. Якіра з армійських запасів 700 т борошна, 170 т цукру, 100 тис. банок консервів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. Створений продовольчий фонд дав змогу розгорнути в лютому 1933 р. харчувальні пункти на 60 тис. дітей. Постишевлих, так і залишалися в тих снігах понад залізницею у вічному чеканні...».

Треба було бити на сполох, мобілізувати на допомогу голодуючим громадськість у країні та за кордоном. А проте гласність у боротьбі з голодом 1938 р. означала б визнання факту економічної катастрофи, викликаної експериментом Із форсуванням темпів індустріалізації, колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Тому Сталін обрав шлях злочинного замовчування трагічного становища в сільській місцевості. В січні 1933 р. він заявив з трибуни об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП (б); «Ми, безперечно, добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік». Для тих же, хто наважився б заперечити, він погрозливо додав: «У цьому можуть сумиіп;)тися хіба тільки запеклі вороги Радянської ил.іди».

Як же було на Україні організовано вирощування врожаю в 1933 р., коли вражені голодною апатією селяни не мали сил навіть для поховання своїх близьких? Відповісти на це запитання неможливо без аналізу дій П. П. Пости-шева в епіцентрі голоду.

Постишев привіз із собою з Москви постанову «Про підготовку до сівби», затверджену політбюро ЦК ВКП (б) 27 січня 1933 р. Вона передбачала створення в головних зерновиробних регіонах країни комітетів по сівбі на чолі з першими особами партійної номенклатури. З'ясувавши конкретні умови на Україні, Постишев вирішив створити не комітет, а малочисельну комісію при ЦК КП(б)У з іншою назвою—Комісія з керівництва збиранням насіння і проведенням засівної кампанії—і в такому складі:

С. В. Косіор (голова), П. П. Постишев, В. Я. Чубар, а також повноважний представник ОДПУ СРСР на Україні С. Ф. Реденс і наркомзем УСРР О. В. Одинцов. Як бачимо, склад добирався за ознакою не стільки функціональною (за винятком Одинцова), скільки владною (комісія повинна була розв'язувати питання такого ступеня складності, що справді потребувала надзвичайно високої владної компетенції). Нічого й казати, що дійсним головою комісії був Постишев, а не Косіор.

Уже наступного дня після приїзду Постишева вивезення хліба з України припинилося. Замість хлібозаготівель всі парторганізації республіки переключилися на збирання насіннєвих фондів і підготовку весняної посівної кампанії. Однак становище селян не поліпшилося. В ухваленому під диктовку Постишева 31 січня рішенні політбюро ЦККП(б)У (негайно розісланому обкомам і райкомам у формі директивного листа за підписом Косіора) вказувалося;

«Боротьбу за збирання насіннєвих фондів проводити методами хлібозаготівель, звернувши головну увагу на виявлення й вилучення розкраденого, прихованого, незаконно розданого хліба». Методи продроз кладки ззовні залишалися тими ж, що й до цього. Разом із тим Постишев скасував драконівські заходи молотовської комісії щодо вивезення всього зерна. На місця пішла, знову ж таки за підписом Косіора, така директива: «...запропонувгіти обкомам обов'язково забезпечити залишення... мінімальних ресурсів на корми і засівні фонди відповідно до затверджених... планів засіву». 14 лютого Постишев домігся поновлення завозу товарів до всіх сільських районів, в тому числі у «чорно-дошкові» колгоспи. Областям пропонувалося ліквідувати попередні санкції у відношенні до боржників.

Переорієнтація продрозкладки на поповнення насіннєвих фондів упопервах дала досить значний ефект. За станом на 25 січня 1933 р. Україна була забезпечена посівним матеріалом на 37%, а за станом на 5 лютого — на 43 %. Та всі розуміли, що за допомогою <випробува-них» методів хлібозаготінолі,, хай би навіть пайсуворіших, створити повноцінний насіннєвий фонд неможливо. Очевидно, саме тому Постишев звернув увагу на «внесок» у практику заготівель, зроблений секре- тарем ЦК КП(б)У й Дніпропетровського обкому партії М. М. Хатаєви-чем. ЗО січня з ініціативи останнього Дніпропетровський облвиконком та обком партії прийняли постанову, якою заохочувалася нагорода за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15 % виявленого. Цілком ясно, що цей «шедевр» обласного законодавства міг поширитися на всю республіку тільки за вказівкою та підтримкою Постишева. 17 лютого Чубар підписав постанову Раднаркому України «Про хід засипки насіннєвих фондів» із таким пунктом: «Визнати за можливе тим, хто вкаже на захований хліб у ямах—видавати частину цього хліба в розмірі 10—15 %. Все остаточне зерно, заховане колгоспниками, повертається-на поповнення колгоспного насіннєвого фонду, а знайдене в одноосібника—повертається на хлібозаготівлю».

' Щоб відновити фізичну здатність людей працювати на сівбі, треба було організувати харчову допомогу. Телеграфного дозволу союзного уряду на використання розміщених на Україні державних запасів продовольства в розмірі З млн пудів Постишев домігся уже 19 лютого—майже на тиждень раніше постанови про виділення насіннєвої позички. Скориставшись із самого факту існування такого рішення, він одержав ще трохи зерна для насіннєвих фондів, а також невеликі фуражні й продовольчі позички. Всього до кінця квітня республіка отримала 22,9 млн пудів насіннєвої, 6,3 млн пудів фуражної, 4,7 млн пудів продовольчої позички й 400 тис. пудів продовольчої допомоги, В по-кинутих селянських хатах розгорталися харчувальні пункти.

В другій декаді березня Постишев разом із В, А. Ба-лицьким (який з грудня 1932 р. очолив ДПУ УСРР) здійснив поїздку по Київській області з метою контролю за виконанням вищезгаданих рішень. Після поїздки обидва за* пропонували на політбюро ЦК КП(б)У такі заходи щодо організації продовольчої допомоги: цілком припинити хар< чування за рахунок проддопомоги всіх працездатних колгоспників, а також одноосібників, хоч би вони її й потре* бували; розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих; значно поліпшити харчування останніх, аби вони якомога швидше стали до роботи. Отже, допомога голодуючим була позбавлена будь-яких елементів благодійності! Постишев просто незворушно відокремив «неперспективних» голодуючих, котрі вже не мали змоги працювати, від тих, кого можна було відправити в поле.

Бажання якнайефективніше дати лад наявним продовольчим ресурсам в Інтересах забезпечення врожаю (а не рятування людей) відчувається і в підготовленому Постишевим 17 травня рішенні про_визначення «вирішальних» районів у виробництві сільськогосподарської продукції. В галузі зернових культур виділялося 36 таких районів, із бавовни— шість, із цукрових буряків—43. Концентрація продовольчих ресурсів у цих сільських районах кидала напризволяще населення інших — «неперспективних», «невирішальних»...

До речі: рятуючи дітей, які опинилися в її полі зору (тобто в містах), держава разом із тим не звертала уваги на дітей у забутих селах. Тут якщо й існувала допомога, то лише виробнича: учні щоденною працею на полях заробляли собі жалюгідну продовольчу пайку, а якщо бракувало сил — гинули...

Сталін побоювався, що голодуючі селяни з'їдять геть усю насіннєву позичку. Таке траплялося або на шляху від елеватора до колгоспу, або під час зберігання зерна в колгоспній коморі. Завдяки ДПУ ці факти ставали відомими в центрі, хоча жодний обком чи райком партії не повідомляв про них у ЦК ВКП(б). Вилаявши за це Постишева, розгніваний генсек наказав йому налагодити охорону насіння, Постишев зробив, що треба. Обкоми та райкоми КП(б)У зобов'язувалися забезпечити цілодобове озброєне вартуван* ня біля колгоспних комор. До цього підключалися ©ргани ДПУ, міліція, мобілізовані міські комсомольці. Обкоми повинні були раз на п'ятиденку надсилати в ЦК КП(б)У відомості про наявність засипаного насіння по кожному району Із зазначенням прізвищ «відстаючих» секретарів рай-, парткомів і голів райвиконкомів. З метою «врятування» зерна від голодуючих його змочували в гасі або пересипа-ли мідним купоросом, і той, хто насмілювався його їсти, гинув у жахливих муках.

Наприкінці березня на засіданні бюро Київського обкому партії (за участю Постишева й Балицького) було визнано доцільним призначати контролерами при сівалках партійних і комсомольських активістів, відряджених н'а посівну кампанію з районів і області. За цим прикладом в усіх областях УСРР спеціально дібрані довірені особи почали перевіряти кількість закладеного в борозну насіння.

Починаючи з грудня 1932 р. населення міст і новобудов одержувало посвідчення особи — паспорти (раніше вони видавалися тільки для закордонних поїздок). Після цього раптом виявилося, що безпаспортні селяни не мають права проживати в містах без дозволу сільради. Таким нехитрим способом тоталітарна держава надійно «припнула» сільських мешканців до колгоспів. Постишев негайно скористався з безпаспортного статусу селян для мобілізації їх на сільськогосподарські роботи. Рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 13 березня 1933 р. адміністрація підприємств (за винятком тих, що належали до кам'яновугільної та металургійної промисловостей) зобов'язувалася- увільнити всіх зайнятих на цих підпрнемстнах колгоспників-відхідників і навіть допомогти їм позачергово придбати залізничні квитки для повернення додому, А через два тижні в райони надійшло нове розпорядження: всіх працездатних відхідників, які не з'явилися без поважних причин на роботу в село, залучити до неї в обов'язковому порядку під,особли- вим наглядом. Загальні збори колгоспників повинні були виключати з артілі «найбільш злісних і упертих ледарів».

У згадуваній вже поїздці з Балицьким по Київській області Постишев переконався: в перші дні масової сівби в ній не брали участі близько половини працездатних колгоспників. Тому він дав вказівку Наркомзему республіки розробити в п'ятиденний строк положення про трудову дисципліну. Так 8 квітня 1933 р. з'явилася постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про тимчасові правила внутрішнього розпорядку в колгоспах». У преамбулі зазначалося, що Правила складені «в розвиток» Статуту сільськогосподарської артілі, проте зміст цих Правил не мав нічого спільного із статутом будь-якої добровільної організації— громадської чи підприємницької. «Жодний колгоспник,— проголошувалося в- них,— не може використовувати свій робочий час поза колгоспом без дозволу на це в кожному окремому випадку правління колгоспу і бригадира його бригади». Отже, рядові колгоспники цілком підпорядкову-валися бригадирам. Останні затверджувалися й усувалися зі своєї посади тільки райземвідділом. «Бригадир організовує роботу закріплених за його бригадою колгоспників,— вказувалося в Правилах,— і на основі повної єдиноначальності розпоряджається всім їх робочим часом». Разом із тим бригадири теж були «закріплені» та безправні перед радянським апаратом районної ланки, котрий у свою чергу беззастережно підлягав партійному.

«Тимчасові правила» надзвичайно ускладнювали життя колгоспників. Три роки безрозмірної сталінської продроз-кладки навчили їх покладатися не на трудодні, а на особисту присадибну ділянку. А тепер Правила визначали, що вони можуть працювати на своїй садибі «тільки у вільний від колгоспних робіт час». Але ж чи був він, той «вільний час»?.. Обговоривши доповідь Постишева про хід весняної сівби, політбюро ЦК КП(б)У ЗО квітня 1933 р. наказало організувати табірну роботу в полі з тим, щоб бригади не поверталися на ніч додому й розпочинали сіяти ще вдосвіта.

Збиральна кампанія 1933 р. супроводжувалася величезними втратами врожаю, спричиненими не стільки небажанням колгоспників сумлінно працювати, як, у минулі роки, скільки їхньою фізичною виснаженістю. Косіор трохи згодом підкреслював, що, за найскромнішими підрахунками, втрати досягали тоді кількасот мільйонів пудів, і лише добрий урожай «певною мірою замазав всі дірки у збиранні». Державні поставки зерна з урожаю 1933 р. становили 317 млн пудів (частка колгоспів— 80,2 %, одноосібників— 8,3, радгоспів —11,5%).

Хлібопоставки були виконані вже до початку листопада. За цей час в українському селі заготовили хліба на 56 млн пудів більше, ніж з урожаю 1932 р. (коли заготівлі тривали, нагадаємо, до лютого 1933 р.). Валовий збір (без втрат) становив 946 млн пудів, а після виконання державних хлібопоставок у господарствах залишилося близько 630 млн пудів. При річній нормі в 16 пудів зерна на люди-* ну сільське населення потребувало близько 350 млн пудів, отже, на фураж і насіннєвий фонд залишалося десь 280 млн. Як бачимо, зерновий баланс складався в селі з надзвичайним напруженням, будь-яких резервів створити не вдалося.

З огляду на все сказане те, що зробив Постишев в-сіль-ському господарстві України в 1933 р., слід оцінювати належним чином, без зайвих емоцій. Він не мав у своєму розпорядженні ресурсів, аби рятувати голодуючих (і навітьне ставив перед собою цього нерозв'язного завдання), але тих, хто не загинув, різними методами змушував працювати. В умовах нескінченного потоку смертей, що їх не спроможна осягнути людська уяиа, Постишев вивів сільське господарство із стану колапсу, викликаного відчайдушними спробами Сталіна побудувати економічно неможливий суспільний лад, повернув людям надію на завтрашній день, урятував урожай 1933 р. і пом'якши» наслідки голодомору.

І асе ж ці наслідки були просто жахливі. Здійснений у січні 1937р. перепис населення СРСР викликав політичний скандал: у країні не «вистачало» 15 млн чоловік порівняно з даними поточного обліку. Усіх, хто проводив перепис, звинуватили в «недообліку». Одержані результати приховали, матеріали перепису знищили, демографічні науково-дослідні установи ліквідували. Демографи, які залишилися живими після репресій 1937—1938 рр., перекваліфікувалися. Демографічна наука у нас на довгі десятиріччя припинила своє існування.

Аяаліз даних радянської демографічної статистики 30-х років, розсекречених наприкінці 1989 р., свідчить: безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р.— від 3 до 3,5 млн чоловік. Загальні ж людські втрати, включаючи й катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн чоловік.

Колгоспи в системі командної економіки. На січневому;(1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін проголосив відмову від політики прискорених темпів, оскільки, мовляв, її завдання були виконані. Насправді ж треба було рятувати народне господарство. Поворот в економічній політиці характеризувався насамперед скасуванням продрозкладки. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і" ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Колгоспам й одноосібникам тепер залишалася вся продукція, вироблена понад твердо зафіксовану норму державних поставок. Надлишки дозволялося реалізувати за цінами вільного ринку. Все це пробуджувало заінтересованість селян у розширенні посівних площ, відкривало шлях до подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, яка склалася в сільському господарстві, потребувала й відповідних методів керівництва. Утворювалися політичні відділи МТС і радгоспів, котрі мали сприяти подоланню кризових явищ. З ініціативи політвідді-лу Старобешівської МТС Донецької області в березні 1933 р. була створена перша в країні тракторна бригада з дівчат, очолена Пашею Ангеліною. До початку грудня 1934 р. на Україні на керівну роботу висунули 250 тис. колгоспників. Формувалися бригади з постійним складом кол-госпників і закріпленими за ними машинами, реманентом, робочою худобою. Щоб уникнути знеосібки, заборонялося перекидати ці бригади з однієї ділянки на іншу. Навесні 1933 р. у рільничих бригадах, спеціалізованих на технічних культурах, уперше почали виникати ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю. Запроваджувалася індивідуальна й дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці.

Дозвіл на використання матеріальної заінтересованості позитивно позначився на підвищенні продуктивності праці в громадському господарстві. Широко знаними були тоді трудові подвиги П. М. Ангеліної та М. С. Демченко. На початку 1935 р. Паша Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу ім. Комінтерну Городищенського району Київської області Марія Демченко зобов'язалася виростити врожай цукрових буряків у 500 ц з га. В країні розгорнулося змагання п'ятисотенниць, в якому перемогли ланки Г, Д. Ко-шової, М. В. Гнатенко, М. С. Демченко та ін.

Організаторська робота на селі супроводжувалася заходами щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. За один тільки 1933 р. число МТС на Україні зросло з 592 до 657, а кількість обслуговуваних ними артілей—з 12,2 до 18,3 тис. До кінця другої п'ятирічки в республіці вже діяло 958 МТС, а в зоні їхнього обслуговування перебувало 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості). Застосування машин створювало можливості для запровадження агротехнічних заходів. У 1932 р. зернові культури на Україні зовсім не прополювалися, в

1933 р. вони були прополоті на площі 5,8 млн га, а в

1934 р.—на площі 11,8 млн га. Посівів озимини по парах у 1932 р. практично не було, а в 1936 р. вони займали вже третину озимого клину.

Організаційне зміцнення колгоспів, подана, їм допомога технікою й кадрами сприяли подоланню продовольчої кризи. Листопадовий (1934 р.) пленум ЦК ВКП(б) визнав за можливе скасувати в містах карткову систему розподілу харчових продуктів. Пленум перетворив політвідділи МТС на звичайні партійні органи та об'єднав їх із районними комітетами.партії.

Ліквідація продрозкладки дозволила збільшити обсяг хлібопоставок. У 1935 р. Україна дала державі 462 мли, у 1940 р.—572 млн пудів зерна. Одночасно підвищувався добробут селян. Більшість господарств заводила підсобне виробництво — птахівницьке, садівницьке, бджільницькетощо. В колгоспах організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит для при* дбання худоби. Напередодні Великої Вітчизняної війни майже всі сільські господарі тримали корів. Аграрний сектор України вийшов на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.

• • •

Під час панування воєнно- кимуністичної доктрини партія більшовиків розглядала колективізацію'сільського господарства як необхідну ланку соціалістичних, перетворень. Відмовившись від практики воєнного комунізму й запровадивши неп, В. І. Ленін теоретично осмислив його уроки в своєму політичному заповіті й висунув замість ідеї колективізації (тобто фактичного відчуження власності селян) ідею кооперування селянських господарств. Так було поставлено знак рівності між кооперацією та соціалізмом. Однак у 1929 р. Сталін і його найближче оточення розпочали реставрацію воєнно-комуністичної політики, повернувшись при цьому до наміру здійснити суцільну колективізацію. З метою забезпечення успіху цієї небуцилої в історії акції партійно-державна верхівка країни на чолі з «бать- ком народ-ів» протиставила нийбідніші верстви села найза-можнішцм та експропріювала останніх під гаслами «ліквідації куркульства як класу» й «загострення класової боротьби». Наслідки колективізації «по-сталінськи» були жахливими. Накладена на колгоспи безрозмірна продроз-кладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села й урешті-решт — до голодомору початку 30-х років. Аж лише після скасування продрозкладки та дозволу ринкової торгівлі селянство поступово вийшло з кризи. Однак при цьому, на відміну від 20-х років, зберігся натуральний характер державних поставок сільськогосподарської продукції. Колгоспи залишилися «вбудованими» в командну економіку, котра сполучала в собі елементи ринкового господарства з централізованим плануванням і керуванням «згори» за допомогою волюнтаристських ди- ректив.

Дата добавления: 2015-05-22