Історія України 16 страница

В передвоєнні роки по всій республіці широко розгорнулася робота щодо запровадження загального семирічного навчання в селах і середнього в містах. Розширювалася мережа середніх шкіл і в селах. Тільки протягом 1938— 1940 рр. кількість сільських середніх шкіл збільшилася з 1351 до 2264, а кількість учнів у них — з 779 тис. до 1093 тис. Загалом же напередодні війни на Україні діяла ЗО 881 загальноосвітня школа з 6687 тис. учнів, із них 4435 середніх шкіл із 2592 тис. учнів (проти 232 тис. учнів у 1932/33 навчальному роді).

Швидке зростання мережі шкіл вимагало й відповідної кількості вчителів (на кінець 1940 р. на Україні їх налічувалося 255 тис.). Педагогічні кадри готувалися в шести університетах, 24 педагогічних і 44 вчительських інститутах, а також на педагогічних курсах. Основною ланкою підготовки вчителів для початкових шкіл були педагогічні училища (в 1940 р. в УРСР працювало 85 таких училищ, у тому числі 16—у західних областях). Для осіб без закінченої вищої освіти при стаціонарних педагогічних інститутах та училищах були організовані заочні відділення.

Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи.

Поряд з постійною увагою до розвитку загальноосвітньої школи Радянська держава надавала великого значення і професійно-технічній освіті. В перші роки після революції республіка, як і вся країна, не мала єдиної системи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів. Професійне навчання робітників різних галузей виробництва здійснювалося на профтехкурсах, у профтехшколах і навчально-показових майстернях. У 1920 р. виникли нові заклади професійної освіти — трирічні, з безплатним навчанням, повністю утримувані за рахунок держави школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), що працювали на базі початкової школи й забезпечували необхідну політехнічну та професійну підготовку учнів, а також їхні знання із загальноосвітніх предметів в обсязі програми семирічної школи. В 1928 р. на Україні налічувалося 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів. У другій половині 30-х років значно зросла потреба у кваліфікованих робітниках. За станом на 1 січня 1938 р. в УРСР діяли 242 школи ФЗУ, фабрично-заводськога навчання (ФЗН), ремісничих і залізничних училищ із 4в,6тис. учнів, а в 1941 р.—відповідно 316 і 230 тис. Проте цьего було недосить для задоволення потреб народного господарства республіки.

Однією з важливих складових частин культурного життя України було формування нової інтелігенції. Велику роль у цій справі відіграли вищі та середні спеціальні учбові заклади, які відразу ж після революції реорганізовувалися в бік їхньої демократизації. Перш за все були скасовані майнові, станові, національні та інші обмеження, що мали місце в дореволюційній вищій школі. З метою відкриття шляху до навчання робітничій та селянсько-бідняцькій молоді абітурієнти тимчасово звільнялися від вступних іспитів, від них не вимагалося ні диплома, ні свідоцтва про закінчення середньої або якоїсь іншої школи. З тією ж метою при прийомі до вузів дотримувалися класового принципу, коли перевага віддавалася дітям робітників і незаможних селян — комуністам, комсомольцям, членам профспілок і комнезамів. Тим самим одразу ж після скасування привілеїв дореволюційного часу запроваджувалися нові, «класове витримані». Одним із наслідків такого становища стало зниження загального рівня професійної підготовка майбутніх фахівців. Тому вже в 1921 р. при вузах почали утворюватися робітничі факультети, де трудова молодь готувалася до вступу у вищі учбові заклади. Прийом на ро-бітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партійних, комсомольських і профспілкових організацій, військових частин, комітетів незаможних селян тощо. В 1928 р. у республіці налічувалося 34 робітфаки, в яких навчалося близько 7,5 тис., а в 1933 р.—уже близько 90 тис. чоловік. Робітфаки відіграли вирішальну роль у «реалізації класового підходу» в комплектуванні студентського контингенту: якщо в 1920/27 навчальному році на Україні вихідці з робітників і незаможних селян становили тільки 13 % загальної кількості студентів, то наприкінці 30-х років— 45 % у вузах і 68 % у технікумах. Отже, робітфаки перетворилися, по суті. на основний канал комплектування учбових. закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

На відміну від РСФРР, де радянські вузи формувалися на основі старих університетів. Наркомат освіти УСРР у 1920 р. ліквідував університети та утворив на їхній базі інститути народної освіти (ІНО) та інші вузи, кількість якихшвидко зростала. Напередодні революції на Україні діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисельність студентів і учнів середніх шкіл досягала 34 тис. чоловік), а в 1927/28 навчальному, році—37 інститутів (29 тис. студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Поряд із залученням старої професури де активної роботи щодо' будівництва радянської вищої школи, через вузівську аспірантуру готувалися й нові, радянські, кадри викладачів. Початок цьому поклали створені в 1921 р. інститути червоної професури. Партійних і радянських працівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук готували комвузи та радпартшколи. В 1921 р. у Харкові почала працювати Центральна вища партшкола. В 1923 р. вона була перейменована на Комуністичний університет ім. Артема, який також готував вузівських викладачів.

Проте існуюча мережа вузів не мала змоги забезпечити народне господарство необхідною кількістю фахівців. У країні ставали до ладу сотні підприємств, оснащених новою на той час технікою, виникали нові галузі промисловості. З метою задоволення потреб виробництва в інженер-но-технічиих працівниках на початку 30-х років були здійснені уніфікація вищої й середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Вищим учбовим за- кладом став інститут, а середнім спеціальним—технікум. Замість універсальної вищої школи, яка готувала спеціалістів широкого профілю, створювалися галузеві вузи. Всі технікуми переходили з системи Наркомосу у відання галузевих наркоматів. 20 найбільших і найкраще обладнаних технікумів із найкваліфі.кованішим складом викладачів ре- організовувалися в інститути. Відкривалися також нові інститути, головним чином за рахунок розукрупнення бага- тофакультетних вузів. А у вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий уні- верситет у Дніпропетровську.

Починаючи з 1935/36 навчального року в системі вищої педагогічної освіти встановлювалися два типи учбових закладів: чотирирічні педагогічні (готували вчителів для середньої школи) та дворічні учительські інститути (готували вчителів для неповної середньої школи).

В 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, наукові звання професора, доцента, почесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

З метою поліпшення навчально-виховного процесу на початку 30-х років було підвищено роль лекцій, семінар- ських і лабораторних занять, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено Індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та Іспитів, розширено підготовку й видання шкільних підручників і навчальних посібників.

У 1934 р. скасували плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну стипендію. У зв'язку з розвитком середньої освіти наприкінці 30-х років та організацією середніх шкіл для дорослих робітфаки втратили своє значення ї в 1940р. були ліквідовані.

Наприкінці 30-х років відкрився ряд вузів і технікумів на західноукраїнських землях.

Загалом за станом на 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. Унаслідок усіх згаданих заходів на кінець 30-х років на Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції, зайнятої в різних галузях народного господарства. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Проте командно-адміністративна система, що сформувалася на початку 30-х років, неодноразово вчиняла погроми інтелігенції, яка заважала утвердженню в суспільстві «ідеалу» бездумного виконавця наказів, безликого «гвинтика». При цьому під прес сталінських репресій потрапляли як «специ» із ще дореволюційним стажем, гак і представники нової формації. Сумна доля спіткала, зокрема, спеціалістів народного господарства України — їх звинувачували в «шкідництві», різ- них неіснуючих ідеологічних збоченнях (наприклад, у буржуазному націоналізмі), для розправи над ними спеціально фабрикувалися судові процеси — «Шахтинська справа» (1928), справи «Промпартії» (1930), «Українського національного центру» (УНІД), «Спілки визволення України» (СВУ, 1930) та ін. Як ми тепер знаємо, на цих процесах судили ніяких не контрреволюціонерів-націоналістів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу.

В 1930 р. під тиском НКВС відбувся «Надзвичайний Собор» Української автокефальної православної церкви, який «саморозпустив» її як «контрреволюційну» й «анти радянську» організацію, нібито складову частину СВУ. З цього часу на Україні розпочалося масове руйнування храмів.

У серпні 1989 р. пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх, хто проходив по «справі СВУ», в тому числі й діячів УАПЦ і видатного українського літературознавця, колишнього віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. О. Єфремова. Реабілітовані також усі, звину- вачені свого часу в участі в міфічному УНЦ. Але мало хто з нині реабілітованих пережив сталінські часи, коли свідомо нищився цвіт української інтелігенції, української культури, того Українського Ренесансу, що зародився після революції та явив на подив світові ціле гроно унікальних талантів...

Розвиток науки. Найвищою науковою державною установою Української СРР була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. При затвердженні Рад-наркомом УСРР у лютому 1936, р. нового статуту ВУАН її перейменували на Українську Академію наук (УАН). Першими дійсними членами Академії стали відомі науковці: історики Д. І. Багалій, Д. І. Яворницький, археолог й етнограф М. Ф. Біляшівський, економісти К. Г. Воблий, М. В. Птуха, ботаніки Є. П. Вотчал, В. І. Липськнй, О. Ф. Фомін, математики Д. О. Граве, М. П. Кравчук, М. М. Крилов, мікробіолог й епідеміолог Д. К. Заболотний, літературознавці В. М. Перетц, М. П. Петров, філолог А. Ю. Кримський, фольклористи, літературознавці та етнографи М. С. Возняк, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. М. Лобода, геолог П. А. Тутковський, біолог М. Ф. Кащенко та ін. Першим президентом УАН обрали видатного вченого, академіка Російської Академії наук В. І. Вернадського. УАН об'єднувала й координувала діяльність наукових установ та окремих дослідників, спрямовувала розвиток науки відповідно до нагальних потреб народного господарства, вивчала досягнення світової науки, брала активну участь у розвитку культури на Україні. Основними науковими осередками Академії спочатку були науково-дослідні кафедри, а з 1930 р.— інститути. Регулярно відбувалися вибори в дійсні члени, а з 1924 р.—у члени-кореспонденти УАН.

Спочатку УАН об'єднувала понад ЗО наукових установ, де працювали лише 140 наукових працівників, а в 1928р.— вже 138 наукових закладів, де працювали понад 3600 науковців. Крім того, на Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізи-ко-математичних і технічних наук. Зокрема, широко знаною була математична школа Д. О. Граве. М. М. Крилов та його учень М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки.

Розробками з теоретичної фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому деякий час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро.

Чимало оригінальних інженерних рішень подарував людству талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк, результати досліджень якого з теорії космічних польотів використовувалися спеціалістами вітчизняного ракетного двигуно-будування поряд із працями К. Е. Ціолковського (згодомна основі цієї теорії базувалася підготовка космічних польотів у США). Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р., Кондратюк і на засланні не припиняв наукової роботи. В липні 1941 р. він загинув у бою з німецькр-фашистськими загарбниками.

Колективи інститутів металів у Харкові та Дніпропетровську успішно розв'язували проблеми реконструкції металургійної промисловості. За ініціативою Є. О. Патона в 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше в світовій практиці автоматичне зварювання металу широко застосували на Магнітобуді й Дніпро-буді. В галузі охорони здоров'я трудящих плідно працювали М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Д. Стражеско, відомий фізіолог В. Я. Данилевський. Поряд із вченими-медиками дореволюційної генерації зростала плеяда молодої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. І. Ба< ранник, П. М. Буйко, В. X. Василенко, М. С. Коломийчен- ко, В. П. Комісаренко, С. І. Чайка та ін. Всесвітньої слави зажив офтальмолог В. П. Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Са-пегін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науково обгрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі суспільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчизняної історії внесли історики старої формації—академіки ВУАН Д. І. Багалій, О. І. Левицький, А. Ю. Кримський, Д. І. Яворницький, М. І. Яворський. У 1924 р. з еміграції на Україну повернувся видатний український історик М. С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук,, а через п'ять років—академіком Академії наук СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не в усьому відповідали ідеологічним концепціям радянської влади! Перу Грушевського належить більш ніж 1 тис. наукових праць, чимало яких свого часу були знані в усьому світі. Замовчувана у нас протягом кількох десятиріч, багатюща творча спадщина Грушевського останніми роками нарешті стає доступною найширшому громадському загалові України.

В 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України, де згрупувалися молоді науковці К. Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. Н. Петровський, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов та ін. Вийшли друком шість «Нарисів з історії Укрални» (дожовтневого періоду), два томи «Історії України в документах і матеріалах», «Короткий курс історії України». Інститут історії матеріальної культури (нині Інститут археології АН України) широко досліджував пам'ятки трипільської культури, скіфської держави, античних міст Північного Причорномор'я, Київської Русі тощо.

Праці. вчених-економістів присвячувалися історії на- родного господарства України, проблемам розшщення тут продуктивних сил. Зокрема, було підготовлене ґрунтовне колективне дослідження про економічний розвиток республіки — «Радянська Україна за 20 років».

Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської української літератури. В 1939р. побачило світ п'ятитомне зібрання творів Т. Г. Шевченка. Мовознавці приділяли велику увагу вдосконаленню українського правопису, їхніми зусиллями, наприклад, було підготовлено й видано «Російсько- український словник».

З метою створення умов для розвитку наукової роботи в західних областях України РНК УРСР 2 січня 1940 р. прийняла постанову про організацію у Львові на пранах відділів Української Академії наук Інституту історії України, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту фольклору, Інституту економіки та Інституту археології. Активну діяльність розгорнули кафедри університету, політехнічного, ветеринарного, педагогічного та медичного інститутів Львова, які стали центрами наукового життя Західної України.

Безперечно, українські вчені досягли б значно більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями ворожої ідеології», «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та багато інших відданих справі народу науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В. І. Вернадського, О. О. Богомольця. З особливою невтомністю переслідувалися історія, філологія, літературознавство, які з огляду на специфіку своїх предметів становили велику небезпеку для усталюваної ідеологічної системи, спрямованої на утвердження національного нігілізму, «однодумності», виховання духовних безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням у галузі історичних знань, саме тоді почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони»... Частина звинувачених у «націоналізмі» та інших «гріхах» українських істориків змушена була залишити батьківщину й переїхати до Москви та інших міст Росії, частину репресували, багато хто просто відійшов від наукової діяльності... Після згадуваної вже телеграми з вимогою «припинити україніза^ цію», надісланої Сталіним і Молотовим на Україну в грудні 1932 р., майже всі мовознавчі праці (і в тому числі «Правопис» 1928 р.) в УСРР були визнані «націоналістичними», вилучені з наукового вжитку, а разом із ними пішло а небуття й чимало їхніх авторів. За часів сталін-щини українська мова зазнавала цілком свідомих утисків. Стосовно українства фактично забороня.лися такі формули й поняття, як «рідна. мова» (йдеться про українську), «національна свідомість», «національна гідність», «національний нігілізм», «русифікація», «національне ренегатство» та ін. З-поміж репресованих літературознавців і філологів згадає-. мо члена-кореспондента УАН Є. С. Шабліовського.

Та попри всі утиски, помилки, репресії наука на Україні в 20—80-х роках загалом розвивалася широким фронтом, її роль у всіх сферах суспільного життя неухильно зростала. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювало близько б тис. науковців (загальна кількість наукових працівників у республіці досягала тоді 19,3 тис.). Президентами АН УРСР після В. І. Вернадського (1919— 1921) були В. І. Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1930), а з 1930 р.— О.О. Богомолець.

Література. Характерною організаційною особливістю літературного процесу на Україні в 20—30- ті роки були виникнення й одночасний розпад великої кількості літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.), широкий перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об'єктивно відбивало пошуки творчою інте- лігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. В той час плідно працювали представники дореволюційної формації А. Кримський, X. Алчевська, П. Капель-городський, М. Вороний, С. Васильченко та ін. Помітним явищем у літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сенченка.

На рубежі 20—30-х років цілком природні організаційні й світоглядні труднощі в творчій діяльності письменників України почали переростати в трагічні подм: тоді до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь у яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже до 1930 р. за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями заарештували кілька десятків українських письменників. У 1933 р. арешти поновилися. Того року ув'язнили Остапа Вишню, звинувативши його у причетності до міфічної «контрреволюційної Української військової організації» (УВО). Він пробув у таборах НКВС до 1943 р. У 1933 р., нагада-ємо, яаклав на себе руки М, Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. В.тезько. За ґратами сталінських казематів опинилися Є. Плужник, М. Ірчан, Б. Ан-тонеико-Давидович. Трагічна доля спіткала. М. Зерова — одного з найяскравіших представників української післяжовтневої літератури, різяо-бічно обдаровану людину. Заарештований у 1935 р., він загинув на засланні. В 1937р. обірвалося життя М. Семенка. Протягом 1934—1938 рр. @уло заарештовано більше ніж половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, котра організаційно оформилася на І з'їзді письменників республіки (червень — липень 1934 р.) і налічувала тоді понад 300 чоловік.

У гнітючій суспільній атмосфері того часу митці нерідко змушені були поступатися совістю. Поряд із високохудожніми творами, що про них ітиметься далі, з'являлося й безліч таких, у яких понад усяку міру вихвалялися Сталін і його найближче оточення.

Все це, безумовно, вкрай негативно позначилося на розвитку літературного процесу на Україні. Але й за таких умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періо- ду. Це, наприклад, вірш «Чуття єдиної родини» П. Тичини, поетичні збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна» М. Рильського, «Сьогодні», «Нові поезії» В. Со-сюри, «Безсмертя» та «Батьки і сини» М. Бажана, «КСМ» і «Лірика бою» П. Усенка, «Батьківщина» та «З книги життя» А. Малишка, «Змужніла молодість» І. Кулика та іи. Вагомими здобутками новітньої української літератури стали прозові твори «Голубі ешелони» П. Панча, «Пере-шихтовка» І. Кириленка, «Народжується місто» О. Копи-ленка, «Тракторобуд» Н. Забіли, «Інженери» Ю. Шовко-пляса, «Магістраль» А. Шинна, «Удай-ріка» О. Десняка, «Історія радості» І..Ле, «Бур'ян» А. Головка, «Перша весна» Г. Епіка, «Повість про комуну» і «Зерна» К. Гордієнка, «Хліб» Ф. Кравченка. Події Жовтневої революції та громадянської війни на Україні відображали відомі прозаїки Ю. Японський («Вершники»), Ю. Смолич («Вісімнадця< тирічні»), С. Скляренко («Шлях на Київ»), П. Панч («Облога ночі», «Олександр Пархоменко», «Син Таращанського полку»), А. Шиян («Гроза»), О. Десняк («Десну перейшли батальйони»), тему народного життя й соціальної боротьби, масових революційних виступів трудового селянства на початку XX ст.—А. Головко («Мати»), К. Гордієнко («Чужу ниву жала»), П. Ходченко («Сорочинська траге- дія»). Серед досягнень української історичної прози 30-х років назвемо романи «Людолови» (у двох книгах) 3. Тулуб, «Наливайко» І. Ле, «Іван Богуй» Я. Качури, «Карма«люк» В. Кучера. До книжок, у яких порушувалися проблеми виховання підростаючого покоління, належать «Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка, «Ранок» І. Микитенка, «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та науково-фантастичному жанрах створені повісті «Лахтак» і «Шхуна „Колумб"» М. Трублаїні, «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смоли-ча, «Скеля дельфіна» В. Собка, «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів» В. Владка. До свого арешту Остап Вишня видвв чимало сатиричних і гумористичних творів на політичні, побутові, атеїстичні теми. У жанрі сатири працювали також В. Блакитний, Ю. Вухналь, М. Годованець та ін.

Значних успіхів досягли й українські драматурги. Най- популярнішими були п'єси М. Куліша «97» і «Комуна в степах», І. Микитенка — «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Кадри», І. Кочерги—«Марко в пеклі» та «Свіччипе весілля», Я. Мамонтова—«До третіх півнів» і «Республіка на колесах», О. Корнійчука — «Правда», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», В. Суходольського—«Ус-тим Кармалюк», М. Панченка — «Коліївщина».

30-ті роки принесли випробування на громадянську й художню зрілість для західноукраїнських письменників. Саме тоді були створені такі відомі книжки, як «День отця Сойки» С. Тудора, «Померлі борються» Я. Галана, «Заробітки» П. Козланюка, «Пісня з Берези» (написана у концтаборі Береза Картузька) О. Гаврилюка, а також чимало творів у жанрах публіцистики, літературної критики тощо. Яскравими представниками критичного реалізму на Північній Буковині та в Закарпатті в згадані роки були О. Коби-лянська, Ірина ВІльде (Одарка Макогон), Ф. Петушняк, О. Маркуш, І. Чендей та ін. їхні твори утверджували ідею возз^єднання західноукраїнських земель у складі єдиної України.

Наша розповідь про українську літературу 20—30-х років була б неповною, якби ми не згадали про творчість митців української діаспори.

З-поміж українських письменників, які внаслідок різних причин опинилися поза межами України, почесне місце посідав Володимир Кч-рилович Винниченко (1880—1951). Талановитий прозаїк, драматург, публіцист, активний учасник громадсько-політичного життя від часів першої російської революції й аж до завершення другої світової війни, свого часу — голова Генерального секретаріату Центральної Ради та голова Директорії УНР, Винниченко користувався величезною популярністю не лише у нас, а й за кордоном, куди він емігрував після оста-точно! перемога радянської влади на Україні. В 20-х роках його твори друкувалися ледве не в усіх газетах і журналах УСРР, виходили окремими та багатотомними виданнями, включалися до шкільних підручників і хрестоматій. Твори жодного українського драматурга не знали такого тріумфу на сценах театрів світу, як найкращі п'єси Винниченка:

«Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Гріх», «Базар», «Брехня», «Великий секрет», «Пророк» та ін. У 1920 р. у Відні побачила світ тритомна книжка (українською мовою) цього автора «Відродження нації», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі політичні події на Україні в 1917—1919 рр. Та вершиною творчості Винниченка є «Сонячна машина» — перший в українській літературі соціально-утопічний роман, що ним письменник прагнув засвідчити перед усім світом високу естетичну репутацію рідного народу.;!•

В 1926—1928 рр. харківське видавництво «Рух» випустило твори Винниченка у 28 томах, а в 1930—1932 рр. видавництво «Книгоспіл-ка» — в 23 томах. Однак надалі, з посиленням сталінського режиму, і творче надбання, й саме ім'я Володимира Кириловича потрапило під гніт тоталітарної ідеології. На довгі десятиліття Винниченкові твори були заборонені, а про його життя й діяльність дозволялося згадувати лише в контексті таврування «контрреволюціонерів» і «націоналістів».

А тим часом Винниченко продовжував за кордоном інтенсивну творчу працю. Там він написав 11 романів: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Слово за тобою, Сталіне!», двотомний філософсько-соціологічний «Конкордизм» та ін.

На 20—30-ті роки припадає й літературна ^діяльність відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби, 1878—1944), який у 1919 р. виїхав за кордон і залишився там назавжди (проживав спершу в Австрії, а з 1923 р.—у Чехо-Словаччині). В еміграції Олесь видав пройняті глибокою тугою за батьківщиною збірки поезій «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Чужиною» та інші, створив за народними мотивами віршовані казки «Злидні», «Микита Кожум'яка», «Бабусина пригода»... Окремі вірші Олеся покладені на музику композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком. \

З емігрантів — поетів і прозаїків, які збагачували українську літературу новими естетичними цінностями і про яких ми знаємо сьогодні дуже мало, згадаємо ще канадських літераторів П. Кравчука, М. Тар-новського, П. Чорногуза, М. Герасимчука, а також Є. Маланюка, 10. Клена (О. Бургардта), Н. Левицьку-Холодну, О. Ольжича (син О. Олеся), Олену Телігу та ін.

В цілому прогресивна література українського зарубіжжя відіграла значну.роль у розвитку художнього слова, національної культури, мови на землях, далеких від матері- Вітчизни.

Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво.

Після Жовтневої революції створилися можливості для розвитку художньої самодіяльності й різних видів мистецтва, насамперед театрального. На Україні, як і в усій краї-нї, повсюдно виникали професійні та аматорські театри, а при клубах створювалися драматичні гуртки. Особливої популярності набув перший державний драматичний театр Української СРР ім. Т. Г. Шевченка на чолі з режисером Л. Загаровим (відкрився в Києві в березні 1919 р.). Театр виступав у різних містах України, а з 1927 р. працює вДніпропетровську (нині — Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). На початку 1920р. у Вінниці було організовано театр ім. І. Я. Франка, очолюваний Т. Юрою (театр виступав у Черкасах, Смілі, Харкові; з 1926 р. працює в Києві), в 1922 р. у Києві—театр «Березіль», яким керував Лесь Курбас. У 1926 р. «Березіль» було переведено до тодішньої столиці України Харкова (тепер це—Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В 1922 р. у Києві розпочав роботу новий театр, котрий наступного року одержав ім'я М. Заньковецької. Згодом цей театр працював у Полтаві, Кременчуку, Черкасах, Чернігові, Запоріжжі та інших містах України; нині він — Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. В 1925 р. в Одесі виник театр Української держдрами (тепер — Одеський український драматичний театр ім. Жовтневої революції). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, у 1932—7, а в 1940 р.—140 постійних державних і понад 40 робітничо- колгоспних театрів, і з-поміж них — дитячі театри в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Луганську та інших містах.

Серед видатних майстрів, які в 20—30-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мистецтва, особливо виділялися корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Вату ля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Кру-шельницький, В. Василько, А. Бучма, Ю, Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Добровольський, Ф. Барвінська, Д. Мілютенко, Д. Антонович, В. Яременко, В. Дальський, П. Нятко, М. Яковченко та ін. Однією з найяскравіших театральних зірок епохи Українського Відродження був згадуваний уже Лесь Курбас — енциклопедичне освічений режисер-новатор. Пізніше, в часи сталінсько-ка- гановицьких гонінь на інтелігенцію, на Курбаса звели н-ак-леп, а в 1933 р. заарештували й відправили в соловецькі табори, де він і загинув.

Дата добавления: 2015-05-22