Історія України 14 страница

Рекомендована література

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку» ментів. К., 1990. •

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців» Метод, рекомендації. К., 1991.

Кульчицький С. В. 1933: трагедія голоду. К., 1989.

Кульчицький С. В., Шаталію Є. П. Становище дітей на Україні у 1931—1933 роках: Документ, розповідь//Минуле України: відновлені сторінки. К., 1991.

Маршрутами історії. К., 1990.

Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посібник для вчителів. К., 1990.

Суреай Г. 1. Сільське господарство України: Уроки минулого і су< часний аграрний курс. К., 1991.

ЛЕКЦІЯ 13

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 20—30-х РОКАХ

• Вплив Жовтневої революції на розвиток національно-визпольного руху • Соціально-економічне становище краю

• Національно-визвольна боротьба трудящих • Возз'єднання з Українською РСР

Вплив Жовтневої революції на розвиток національно-визвольного руху. Революція в Росії дала новий імпульо усім загонам міжнародного робітничого руху. Здавалося, що справді настав «останній і вирішальний бій» працюючих проти роботодавців. Під безпосереднім впливом жовтневих декретів хвиля революційних виступів прокотилася по всій Європі, на політичній карті котрої з'явився ряд радянських республік. З особливою силою цей вплив позначився на Австро-Угорщині, до складу якої входили західноукраїнські землі. Це пояснювалося не тільки географічною близькістю Австро-Угорщини до Росії, не тільки тим, що більша частина австро- угорської армії перебувала на фронті у зіткненні з революційною російською армією,— головне полягало в тому, що за. своїм внутрішньополітичним становищем обидв, монархії тоді мало чим відрізнялися одна від одної. І в од ній, і в другій соціальні, політичні, національні суперечності досягли найвищого напруження. За таких умов утворення Української Радянської Республіки, що вперше в історії дало змогу піднести справу об'єднання всіх українських земель на рівень державної політики, викликало не' бачений до того спалах революційно-політичної активності трудящих мас західноукраїнських земель. Робітники та селяни Східної Галичини, Буковини, Закарпаття вбачали в російській революції запоруку свого соціального й націо" пального визволення. Учасники багатолюдних мітингів ідемонстрацій солідарності з трудящими Росії, що відбувалися у Львові, Бориславі, Дрогобичі, Чернівцях, Ужгороді. Станіславі (нині Івано- Франківськ), Тернополі, Стрию, Коломиї, Мукачевому, Хотині та багатьох інших західноукраїнських містах і селах, закликали до припинення імперіалістичної війни, укладення демократичного миру без анексій і контрибуцій, висловлювали прагнення до возз'єднання в Радянською Україною.

В січні 1918 р. західноукраїнські робітники взяли активну участь у загальному політичному страйку в Австро-Угорщині. Пролетарі Відня, Будапешта та інших міст імперії вимагали поліпшення свого економічного становища, негайного припинення загарбницької війни й укладення ми- ру без анексій і контрибуцій. 17 січня застрайкував Львів. На заклик львівського страйкового комітету відгукнулися нафтовики Дрогобицько-Бориславського басейну, робітники Тернополя, Стрия, Перемишля, Мукачевого, Берегова, Хуста, Чинадієва, Чернівців, багатьох інших західноукраїнських міст.

Вливаючись у загальний революційний рух робітничого класу й селянства Австро-Угорщини, боротьба західноукраїнських^ трудящих прискорювала назрівання революційної ситуації в імперії. Нарешті під тиском масових революцій. них виступів вона припинила своє існування. В буржуазно-демократичній революції, яка знищила монархію Габ-сбургів, взяли активну участь робітники, солдати, трудяще селянство, значна частина дрібнобуржуазних прошарків міського населення всіх національностей Австро- Угорщини, а головною рушійною силою цієї справді народної революції був пролетаріат,

На західноукраїнських землях, які входили до складу колишньої Австро-Угорщини, почали створюватися Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Активно діяли Ради, наприклад, у Дрогобичі, Станіславі, Коломиї, Стебнику, Чернівцях, Вижниці, Кіцмані, Заставні, Берегові, Хусті, Севлюші (нині—Виноградове), Сваляві, Чинадієві та багатьох інших населених пунктах.

Політичну активність у цей час виявили усі верстви населення. хоча, певна річ, кожна з них обстоювала свої інтереси. Трудящі маси сподівалися шляхом установлення влади Рад перерозподілити власність і забезпечити в суспільстві загальну соціальну справедливість. Саме тоді на західноукраїнських землях виникли й перші комуністичні організації. Наприкінці 1918—на початку 1919 р. комуністичніосередки заявили про себе у великих промислових центрах, де зосереджувався пролетаріат (Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве), а також у невеликих містечках і селах: Заставні, Вижниці, Дорошів-цих, Мамаївцях, Рогізній (Буковина), Берегові, Косині, Сваляві, Севлюші, Хусті, Рахові (Закарпаття), Калуші, Коломиї, Войнилові, Підберезцях (Східна Галичина) та ін.

На відміну від діючих тут національних організацій і соціал-демократичних партій, будованих за національною ознакою, комуністичні гуртки та організації грунтувалися на інтернаціоналістській основі (це тим важливіше підкреслити, що становлення єдиного фронту трудящих західноукраїнських земель відбулося всупереч традиційній політиці керівництва соціал-демократії Австро-Угорщини, розчленованої на окремі національні організації) й об'єднували у своєму складі передових робітників, солдатів, представників інтелігенції всіх національностей краю (україн-ців, поляків, чехів, словаків, росіян, молдаванів, румунів, угорців, євреїв та ін.). Деякі з них, розчарувавшись у діючих тоді партіях та їхніх вождях, прийшли до комуністів з лівого крила соціал-демократичних партій, існуючого майже в усіх соціалістичних партіях.

Велику роль в утворенні та зміцненні перших комуністичних органі" зацій на західноукраїнських землях відіграли військовополонені, насамперед ті, які після укладення Брестського миру сотнями й тисячами поверталися додому, приносячи туди із собою, за висловом В. І. Леніна, «бацили більшовизму». Перед від'їздом військовополонених на батьківщину у квітні 191У р. у Москві відбулася їхня Всеросійська нарада. В 1918—1919 рр. з Радянської Росії виїхало понад 675 тис. колишніх солдатів австро-угорської армії. Вони відіграли провідну роль у поширенні більшовицьких ідей в Угорщині, Німеччині, Австрії.

Значну роботу серед іноземних комуністичних груп проводила КП(б)У. В її рядах у той час налічувалося чимало комуністів — вихідців із західноукраїнських земель. Так, наприкінці 1918 р. на Покуття прибув активний учасник Жовтневої революції, комуніст О. Ясінський (уродженець с. Ковалівка Коломийського повіту). Він розгорнув там активну пропаганду більшовицьких ідей, об'єднував трудящих, У заснуванні комуністичної організації в Станіславі брав участь поет-комуніст В. Гадзинський, який приїхав з Радянської України. На Рогатинщині був знаним комуніст-репатріант П. Крайківський. У січні 1919 р. ЦК КП(б)У вирядив на західноукраїнські землі групу комуністів-галичан: М. Левицького (родом із с. Явче), уродженця с. Ку-кільники К. Саврича (Максимовича), В. Сірка (із с. Кіна-шів) та ін. За рахунок репатріантів місцеві комуністичнігуртки зростали кількісно, збагачувалися їхнім досвідом здійснення політично-організаторської, агітаційно- пропагандистської роботи, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, страйків тощо. В ряді населених пунктів за участю комуністів створювалися Ради. У Львові й Стрию виходили підпільні газети й журнали, розповсюджувалися звернення та листівки. Особливою активністю відзначалися комуністичні організації Дрогобича, Мукачевого, Тернополя.

Проте це були лише перші кроки, комуністичного руху на західноукраїнських землях. Групи та організації спочатку працювали ізольовано одна від одної, не мали керівних координаційних центрів. В інтересах найтіснішого об'єднання своїх дій комуністи Буковини в листопаді 1918 р. об'єдналися в Комуністичну партію Буковини. Організаційним початком її утніорення -стала нарада групи комуністів, проведена під час Всебуковинського віча 3 листопада. На цій нараді було оголошено про створення партії, обрано Центральний комітет у складі п'яти чоловік на чолі зі С. Канюком, вироблене курс на захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармів та усунення ав- стрійської адміністрації, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких маєтків. Наступного року в Компартії Буковини налічувалася вже 1 тис. чоловік.

На Закарпатті на початку 1919 р. працювали близько 800 комуністів, що входили до складу розрізнених організацій. Для координації Їхніх дій при ЦК Компартії Угорщини був утворений, секретаріат групи комуністів Руської Крайни (Закарпаття). Керівництво тут здійснювали І. Мон-док, Ю. Калинич, Е_ Сайдлер, Ю. Чегіль. У лютому 1919 р. на першій крайовій конференції в Станіславі відбулося об'єднання комуністичних гуртків і організацій Східної Галичини. Першим секретарем Центрального комітету Компартії Східної Галичини, яка на той час об'єднувала 182 члени партії, обрали К. Саврича.

Утворення комуністичних організацій на Буковині, За- карпатті та в Східшій Галичині аж ніяк не було випадковістю. На початку XX ст. на західноукраїнських землях, як і в усьому. світі, остаточно визріли передумови для оформлення в робіуничвму русі найрадикальнішого — комуністичного •— напряму. Комуністичні ідеї, котрі нині переживають глибоку -кризу, у висвітлюваний час лише набирали сили й були дуже привабливими для трудящих. Кому- ністи регіону спрям озували свою діяльність на підготовку пролетарських мас уа їхніх союзників до завоювання політичної влади, обрання Рад робітничих і селянських дєпутатів І возз'єднання всіх західноукраїнських земель із Радян-і еькою Україною.

Очолюваний комуністами рух за возз'єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною набув усена«родного характеру. Великі збори представників з усієї Буковини, що відбулися 3 листопада 1918 р, у Чернівцях, одностайно ухвалили рішення про «прилучення австрійської часті української землі до України». Аналогічне рішення прийняв 21 січня 1919 р. з'їзд делегатів від сільських общин і міст Закарпаття (з'їзд працював у м. Хуст). 21 ве«ресня 1918 р. учасники масових селянських зборів Снятин" щини висловили палке бажання, «щоб Східна Галичина І Буковина були прилучені до матері-України».

Таких прикладів можна навести безліч. Однак західноукраїнське суспільство виявилося розколотим. Трудящі маси—основна рушійна сила революції—сподівалися на одночасне розв'язання і соціальних, і національних проблем. При цьому вони висували на перший план вимогу розподілу власності, в першу чергу земельної. Проте для реалізації) цієї вимоги їм бракувало політичного досвіду та організованості. Лідери ж найвпливовіших у регіоні політичних партій—національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної — мали на мет? вирішення передусім національної проблеми. В це русло вони й прагнули спрямувати революційно-визвольний рух, озброївши його гаслом національної єдності. Що ж до політичного устрою західноукраїнських земель, то згадані партії добивалися їхньої автономії у складі Австро-Угорщини.

Напередодні краху Австро-Угорської імперії 18 жовтня 1918 р, у Львові була сформована Українська національна рада, до якої увійшли депутати австрійського пар- ламенту від Галичини, Буковини та крайових сеймів, представники буржуазних і дрібнобуржуазних партій. На засіданні 19 жовтня Рада ухвалила утворити свою виконавчу делегацію у Відні, галицьку делегацію — у Львові та буковинську делегацію — у Чернівцях. Коли ж унаслідок буржуазно-демократичної революції імперія Габсбургів розпалася, Національна рада в середині листопада 1918 р. проголосила утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). «Український народе'—говорилося в обнародуваній декларації Української національної' ради — У створеній тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над біднішими та економічно слабішими». Далі йшлося про «демократичний лад», «український пар-ламент», «справедливу земельну реформу», «8-годинний робочий день» тощо. Однак до практичної реалізації декларованих обіцянок справа не дійшла. Фактично залишалися недоторканими адміністративний апарат, приватна власність. Уряд ЗУНР схвалив законодавчі акти щодо атрибутики державності, утворення армії, запровадження громадянства, щодо мови та школи, судочинства, однак зволікав Із розв'язанням соц-іальних проблем. Основи земельної реформи, за якою малоземельні й безземельні селяни мали отримати землю, б'ули прийняті лише 14 квітня 1919 р. Проте не слід забувати, що вся законотворча діяльність ЗУНР із перших днів її проголошення відбувалася в умовах польської агресії.

Зовнішня політика уряду ЗУНР була непослідовною, особливо з Огляду на відверті наміри польських панів захопити Східну Галичину. За вказівкою емісара Париаької конференції, французького генерала Бартелемі, який прлбув до Східної Галичини в лютому 1919 р., уряд ЗУНР уклав із латиською Польщею угоду про перемир'я. Водночас у березні й травні 191-9 р. керівництво Західноукраїнськол Народної Респуібліки відхилило іїропозиції українського Радянського уряду про спільну боротьбу проти польських окупантів.

У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосила об'єднання (злуку) двох республік. Проте це був лише декларативний акт, бо ні уряд УНР, сфера влливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, не мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протибюрстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток: української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлен-ня державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким. Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що «Директорія аж ніяк іге зацікавлена у справі Східної Галичини». Таку ж заяву Курдииовський зро'бив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що «Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв'язками», а «Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини;». Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели до того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейнжли З'бруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір із панською Польщею гсро включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 19 19 р. урядами УНР і ЗУНР «соборної України».

В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття — чеськими. Тоді як уряди ЗУНР і УНР чекали на ласку країн Антанти й США щодо української проблеми, західноукраїнські трудящі виявляли велику політичну активність. Кульмінаційними подіями їхньої революційної боротьби в той чао стали Хотинське повстання (січень 1919 р.) проти румунських окупантів, установлення радянської влади на Закарпатті, як і в усій Угорщині, у березні 1919 р; повстанння робітників і солдатів Дрогобича (підтримане жителями навколишніх сіл) проти уряду ЗУНР у квітні 1919 р., проголошення Бойківської Радянської Республіки та утворення Галицької Соціалістичної Республіки влітку 1920 р. Однак утримати соціальні й національні завоювання через збіг різних обставин їм тоді не вдалося.

Соціально-економічне становище краю. Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини. їхня частка в промисловому потендіалі була у два—три рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країн-окупантів. Понад 80 % мешканців краю займалося сільським господарством.

Тимчасова стабілізація світового капіталізму як наслідок придушення революційних битв робітничого класу та посилення експлуатації трудящих у різних країнах виявлялися не однаково. Якщо Німеччина, Франція, США за станом на 1924 р. подолали післявоєнну економічну та політичну кризи, то в Польщі, Румунії, частково в Чехо-Словаччи-ні процес стабілізації затягувався. Кризові явища в деяких галузях виробництва зберігалися тут ще в 1926 р. Слабка конкурентоспроможність економіки цих країн на зовнішньому та вузькість внутрішнього ринку особливо згубно по- значалися на становищі трудящих західноукраїнських земель. На відміну від корінних польських, румунських, чеських територій промислове виробництво тут у 1924—1928 рр. не тільки не зростало, а, навпаки, дедалі більше занепадало. В 1913 р. у краї було видобуто 1114 тис. т нафти, у 1923 р.— 737 тис., у 1926 р.— 796 тис., у 1928 р-743 тис., а в 1938 р.— лише 507 тис. т.

Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до економіки Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини й робочої сили. Тут розвивалося тільки таке виробництво, котре не вимагало великих капіталовкладень і давало швидку віддачу. Часто-густо сировина, вивезена із західноукраїнських земель у центральні райони Польщі, Румуніїй Чехо-Словаччини, поверталася сюди у вигляді промислових товарів. Вивіз сировини і матеріалів, з одного боку, і ввіз готової продукції — з іншого, значно гальмували розвиток продуктивних, сил краю, посилювали його колоніальну залежність від західних сусідів. Ситуація ускладнюва- лася й тим, що в е кономіці останніх переважав іноземний капітал: французька, американські, англійські, угорські та інші банки контролиювали тут від 44,4 % виробництва у деревообробній проми словості до 88,5 % У нафтовій. Слід при цьому зауважити, і-цо, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20—30-х роках, їхній занепад у роки світоввої кризи 1929—1933 рр., місцева національна буржуазія у- гострій боротьбі з польськими, румунськими, чеськими»а іншими конкурентами спромоглася зміцнити свої позиа.ії в промисловості й торгівлі, розширити свою банківське— кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об'єднань, як «Маслоспілка», «Цент-р-оспілка», «Народн-а торгівля», «Центробанк», «Карпатія», «Дністер» та ін. Збільшилася кількість українських купців, фабрикантів, домовласників. Наприкінці 30-х років лише у Львові націо нальній буржуазії належало близько 50 промислових підприємств.

Тяжким було ст»новище в сільському господарстві, його енергооснащеність, -гак само як і в промисловості, залишалася надзвичайно низькою. Врожайність основних сільськогосподарських ку льтур на західноукраїнських землях у 20—30-х роках не пиеревищувала довоєнного рівня (на Буковині була навіть дещо нижчою), і тільки на Закарпатті спостерігався деяквй прогрес. Структура посівних площ, де технічні та кормові культури займали мізерну частку, відбивала яскраво виражений екстенсивний характер місцевого сільського господарства. На довоєнному рівні тупцювало й тваринництво, а на Західній. Україні та Буковині порівняно з указангим часом ще й зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, овець, свиней.

Найпекучішими проблемами західноукраїнського села були, як і до того, безземелля та надлишок робочої сили. Вони загострювалися колонізаторською політикою окупаційних властей, їхнжми реформами. У вересні 1919 р. в Румунії був підготовлений проект аграрної реформи на Буковині, проте з утілен дям його у життя панівні класи не квапилися. Тільки в лизіні 1921 р. проект був затверджений сенатом. В умовах спадання революційної активності мас і зникнення безпосередньої загрози пануванню буржуазії та поміщиків вони всіжяко обмежували й без того майже сим-волічні поступки селянам. Зокрема, поміщицький наділ, що не підлягав експропріації, на Буковині збільшувався з 50 до 100 га. У квітні 1919 р. був опублікований аграрний закон у Чехо- Словаччині, за яким поміщик міг володіти більш ніж 100 га аемлі. «Основи земельної реформи», прийняті волоським сеймом у липні 1919 р., передбачали, що парцеляції (тобто поділові володінь великих землевласників на дрібві ділянки— -«парцели»—для продажу їх селянам) не підлягали господарства площею 60—180 га. А вже восени того х року уряд Польщі дозволив поміщикам мати до 400 г«{ водиочас узаконювалася приватна парцеляція, тобто розпродаж земельних ділянок самими поміщиками.

За своїм характером аграрні реформи, здійснювані в Польщі. Румунії та Чехо- Словаччині, були буржуазію-поміщицькими. Тому-то й органи, покликані «відчужувати» •емяі у поміщиків і наділяти нею селян, утворювалися із самих поміщиків, куркулів і представників влади. Всі заході щодо реалізації реформ супроводжувалися свавільством, відкупами, спекуляцією, шахрайством. Сприяючи роз-іі?ко«і капіталістичних відносин яа селі за прусським шляхом, ці «входи не полегшували становища безземельних і малоземельних селян. Так, 33.8 % усіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8 — державі, 2,1 % — церкві, тед{ як 48,4 % напівпролетарських господарств мали лише до 2 га кожне, а близько 1 млн господарств узагалі були безземельні та малоземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарів. Аби забезпечити прожитковий мінімум своїм родинам, власники наділів площею до 2 га (а в гірських районах і ті, які мали наділи площею 2—5 га) мусили вдаватися до сторонніх заробітків за наймом у сільської буржуазії та поміщиків.

Земельний голод місцевого селянства посилювався утворенням спеціальних фондів для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 р. польський сейм прийняв спеціальний закон, за яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів виділялося 111,7 тис. га найкращих земель. Уже на кінець 1922 р. тут існувала 3104 господарства колоністів, їхні інтереси захищала «Центральна спілка військових поселенців», а на місцях—воєводські та повітові союзи. Одночасно зріс наплив на західноукраїнські землі й цивільних колоністів, котрі до 1923 р. зайняли 445 тис. га- Утворена у Львові в липні 1923 р. «Спілка поселенців», з якою співробітничали й українські помі-_ щицько-куркульські елемевти, була опорою панівних класів у здійсненні великодержавно-шовіністичної політики. В 1930 р. вона налічувала 16 тис. членів. У Вашківеиькому, Вижнищжому, Заставиівському, Кіп-манському, Сторожинеиькому та Чернівецькому повітах ва Буковинібуло виділено 5 тис. га для румунських, на Закарпатті —19 тис. га для чеських колоністів.

За допомогою аграрних реформ окупаційні власті намагалися остаточно колонізувати місцеве селянство. Це прискорювало соціальну диференціацію останнього і вкрай загострювало класові й національні суперечності в західноукраїнському селі. Головним чинником цих суперечностей був не національний, а соціальний, адже в процесі поляризації класових інтересів гуртувалися поміщики й куркулі різних національностей, іцо протистояли таким же багатонаціональним масам селян-бідняків. Частка українців у загальній кількості поміщиків у західноукраїнському регіоні була досить великою. Наприклад, у Львівському воєводстві вони становили 13 % числа великих землевласників, які мали понад 1 тис. га кожний, у Волинському—33 %. За своєю зажерливістю, нещадністю у визискуванні селян Хруцькі, Луцькі, Ливчанівські, Козубські, Васильки та інші поміщики-українці нічим не відрізнялися від польських, румунських, чеських експлуататорів.

Застій у промисловості та сільському господарстві, аграрні реформи тощо зумовлювали зростання безробіття в місті й на селі, а отже, й злиднів і пауперизму. Реальна заробітна плата робітників навіть у 1928 р. неперевищувала рівня 1910—1913 рр., а в роки світової економічної кризи й депресії значно знизилася. Робочий день у промисловості тривав 9—10 і більше годин на добу. Закон про 8-годин-ний робочий день і соціальне законодавство залишалися фікцією. Медичне обслуговування, життєвий рівень й умови праці робітників на західноукраїнських землях були гіршими, ніж у центральних районах Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Наприклад, зарплата тут була у півтора—два рази нижчою, а кількість нещасних випадків (у розрахунку на 100 чоловік) —у півтора—два рази вищою за відповідні показники в метрополіях.

У роки світової економічної кризи безробіття в краї набуло небачених масштабів. У 1931—'1932 рр. кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. чоловік, на Закарпатті — 100 тис., на Західній Україні (за даними польської офіційної статистики) — 27 тис. (це тільки зареєстрованих; насправді ж буржуазна статистика фальсифікувала цифри, не враховуючи безробітних у дрібній промисловості, торгівлі, транспорті, сільському господарстві; в одному ли- ше Львові у роки кризи налічувалося ЗО—40 тис. безробітних).

Промислова криза на західноукраїнських землях тісно перепліталася з аграрною, зубожілі селяни постійно поповнювали армію безробітних міста. Внаслідок цього пересічна заробітна плата промислових робітників у 1931 р. зменшилася на 14—ЗО % (у ряді випадків аж на 40 %). А за- робітна плата західноукраїнського сільськогосподарського робітника в 1931 р. була найнижчою в Європі.

Важкі соціальні умови життя трудящих західноукраїнських земель посилювалися їхнім національно-політичним безправ'ям, занепадом національної культури- Уряди Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини прагнули витруїти з їхньої свідомості самі поняття «українці», «український». Державною мовою на Західній Україні була польська, на Буковині — румунська, на Закарпатті — чеська. На роботу а державні установи приймалися лише ті, хто володів цими мовами. Водночас постійних утисків зазнавала українська мова, закривалися школи. Всі чотири вищі учбові заклади Західної України, розташовані у Львові, були повністю полонізовані, а доступ до них української молоді — вкрай обмежений. Наприкінці 20-х років кількість неписьменних серед українського населення Львівського воєводства становила 29,2%, Тернопільського—39,3, Станіславського— 46, Волинського—68,8, на Буковині—60, на Закарпатті— 70 %. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався військовий стан. панували політичний терор, жорстоке переслідування національно-визвольного руху.

Національно-визвольна боротьба трудящих. Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір робітничого класу й трудящого селянства Буковини, Закарпаття та Західної України.

Прихильниками найбезкомнромісніших форм боротьби виступали комуністичні організації, об'єднані на початку 20-х років із компартіями країн-окупантів, їхню тактику визначив V конгрес Комінтерну (1924), який висловився за «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії гасла об'єднання роздертих імперіалізмом на частини українських областей у радянську робітничо-селянську республіку». Конгрес з особливою силою підкреслював, що боротьба західноукраїнських трудящих може бути успішною лише за умови її найтіснішого координування з боротьбою робітників і селян Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини.

Під керівництвом партійних комітетів працювали комсомольські й профспілкові організації. Крім того, комуністи вміло використовували економічні, культурно-освітні, спортивні об'єднання трудящих. Під їхнім впливом у різний час перебували такі масові легальні об'єднання робіт-ників і селян, як - «Союз пролетаріату міст і сіл», «Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання» («Сель-роб»), «Українське селянське об'єднання» (Західна Україна), «Визволенням—партія українських працюючих Румунії (Буковина), «Союз працюючого селянства», «Об'єднання трудящого селянства» (Закарпаття).

В організації мас на боротьбу проти соціального й національного гніту трудящих західноукраїнських земель велику роль відігра-вали комуністи—депутати парламентів Польщі й Чехо-Словаччини. У своїх виступах і запитах до уряду вони протестували проти запровадженого на західноукраїнських землях режиму соціального та національного гноблення, проти насильницької асиміляторської політики окупаційних вл астей.

Комуністичні організації Буковини, Західної України, Закарпаття в різний час видавали понад 200 газет і журналів. Незмінною популярністю в масах користувалися «Наша правда», «Земля і воля», «Сель-Роб», «Праця» (Західна Україна), «Боротьба», «Борець» (Буковина), «Карпатська правда», «Мункан уйшаг», «Працююча молодь», «Голос життя» (Закарпаття) та інші видання, на шпальтах яких обнародувалися програмні, ідейні та організаційні принципи діяльності комуністичних організацій, обговорювалися питання тактики, висвітлювалися соціально-економічне становищ.е в краї, боротьба трудящих мас тощо.

Незважаючи на ряд помилок тактичного характеру (про них ітиметься далі), комуністичні організації західноукраїнських земель користувалися великим авторитетом у ро-бітничому та селянському рухах, в усьому суспільно-політичному житті. Висунута VII конгресом Комінтерну (1935) та активно здійснювана комуністичними організаціями Буковини, Західної України, Закарпаття тактика єдиного робітничого та широкого народного фронту зумовила консолідацію всіх демократичних сил у боротьбі за соціальне й національне визволення трудящих західноукраїнських земель.

Разом із тим слід зауважити, що комуністичні організації західноукраїнських земель (як, до речі, й світовий комуністичний руї у цілому) не завжди прави льно орієнтувалися в розстановці класових сил у суспільстві, недооцінювали роль соціал-демократії в революційному процесі, значення боротьби за демократичні права та свободи. Бажане—бути одним-єдиним виразником інтересів пригноблених мас—комуністи нерідко сприймали як дійсне й, ігноруючи факт підтримки значною частиною населення (в тому числі й трудящого) інших політичних партій та об'єднань, «відмов ляди» останнім в їхньому праві на участь у на- ціонально-визвольному русі.

Дата добавления: 2015-05-22