Історія України 21 страница

< /br>

Лекція 19
УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ
• Пошуки шляхів соціально-економічного прогресу в Перші кроки демократизації суспільства в Національні проблеми
Пошуки шляхів соціально-економічного прогресу.
вий, дуже суперечливий етап в історії нашого суспільства відкрила перебудова. Це була відповідь на необхідність ліквідувати допущені раніше помилки та прорахунку подолати негативні тенденції та явища в розвитку Радянського Союзу. Тобто її глибинні причини полягали в де" формаціях, зумовлених пануванням адміністративно-командної системи, історично обмежених форм суспільної організації.
Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена не черговим побажанням партії, а всім ходом розвитку суспільства, станом справ в економіці, соціальній і духовній сферах життя.
Проте з часом поняття «перебудова» віджило своє й наприкінці 90-х років уже майже не використовувалось. Воно було зв'язане з первісною «революційною» ейфорією, з утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичними командними способами. По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією «згори». Вона «планувалась» як відносно обмежена в часі, упорядкована, суворо контрольована операція, під час якої покращувався б старий будинок, але не зводився новий, принципово іншої конструкції. Розвиток подій досить швидко зламав надуману схему.
Завдання оновлення всіх сфер життєдіяльності вимагало глибоких зрушень у вирішальній сфері—економіці. Висунута програма, перетворень передбачала, зокрема, докорінну перебудову організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи на Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була розглянута і в основному схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема забезпечувала організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створювала умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).
У ході реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, здійсне.но передачу бага-тьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Це дозволило ліквідувати майже половину управлінь і самостійних відділів в апараті міністерств і відомств, скоротити більш як півсотні посад міністрів, керівників відомств та їхніх заступників. Усього ж чисельність працівників управління республіканського рівня зменшилася наполовину. Більш як на третину було скорочено обласну ланку управління, затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя, в яких передбачалося функціонування нового робочого органу — Ради Головного планово-економічного управління. Відповідно до нових вимог були визначені основні напрями діяльності Ради міністрів УРСР і нова, досконаліша структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Управлінський апарат скорочено майже на 80 тис. чоловік з річним фондом зарплати 227 млн крб. Пізніше, в 1991 р., Раду міністрів було реорганізовано в Кабінет міністрів.
Здійснено низку заходів щодо дальшого підвищення ефективності виробництва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства й об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування. Дедалі ширше, застосовувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших'' незвичних організаційних структур.
Так, у 1988 р. на території України було зареєстровано лише 8 спільних підприємств, у 1989—75, а в 1990—156. Найбільша кількість таких підприємств створена з фірмами Німеччини, США, Польщі, Австрії, Угорщини. За даними статистики, випуск продукції і надання послуг розпочалися на 113 з них. Спільні підприємства, однак, досі не змогли істотно вплинути на економічну ситуацію в республіці через непослідовність здійснення реформ, недостатність правового забезпечення їхньої діяльності, протиріччя між державами СНД.
Великі надії щодо поліпшення справ на споживчому ринку покла- дались на кооперативний рух. У 1989 р. кооперативи реалізували товарів і послуг на 5,1 млрд крб., заробітної плати одержали 2,5 млрд крб., а для населення реалізували товарів і послуг лише на 0,9 млрд, тобто додатково забрали із споживчого ринку товарів і послуг на 1,6 млрд крб. У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприєм< ства та об'єднання виробничої сфери республіки й частково невиробничих галузей народного господарства. На орендний підряд на кінець 1989 р. перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство" роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38—побутового обслуговування населення. Посилився вплив інтенсивних факторів економічного прогресу, внаслідок чого'чисельність пра-цюючих, наприклад, у сфері матеріального виробництва скоротилася на 700 тис. чоловік. Значно більша увага почала приділятися ресурсозбе-ріганню, більш повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. В республіці в системі Держпостачу було створено три регіональні центри для підготовки продукції до виробничого споживання, почали діяти цехи та дільниці для надання послуг споживачам.
Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це дуже важливий момент, адже структура економіки республіки, що історично склалася, тривалий час залишалася зорієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива.
На Україну припадає близько половини всього виробництва чавуну у країнах колишнього Союзу, 40 % — сталі, прокату, третина — видобутку вугілля, близько 66 % — залізної руди, п'ятої частини — вало-' вого збору зерна, половини — виробництва цукру та олії. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи «А» становить нині 70 %. Тільки у трьох галузях — вуглевидобувній, чорній металургії та машинобудуванні — зайнято майже 2|•^ працюючих у промисловому виробництві. Виробництво національного доходу в цих галузях на одного працюючого в півтора — два рази нижче, ніж у цілому по республіці. Тому не дивно, що Україна за даним показником посідає тільки сьоме місце серед держав СНД.
Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в центрі, в Москві, Україна ж була позбавлена майже всіх прав. 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.' На діяльність цих підириємств уряд України, місцеві Ради не справляли ніякого впливу. За рахунок 5 % продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, аж ніяк не можна було задовольнити усіх потреб українського народу. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування, розпоряджалися' союзні органи, які залишали республіці тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми-
Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Союзні міністерства почали створювати акціонерні об'єднання, щоб перешкодити переходу підприємств під контроль, а пізніше — й у власність місцевої влади. Саме таким способом намірялися відібрати в України автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію, над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували й Декларація про державний суверенітет України і Закон про економічну самостійність республіки. Скрутне становище склалося в сільському господарстві України, потенціал якого зараз характеризується як один із найнижчих серед галузей народного господарства нашої держави. Фондоозброєність тут нижча на чверть, енергоозброєність — на 42 % від інших галузей. На одного працівника, зайнятого в сільськогосподарському виробництві України, припадає лише 15 тис. крб. основних фондів, а в США — 97 тис. дол., енергетичних потужностей — відповідно 33 і 142 кінські сили. За фондоозброєністю сільського господарства Україна відстає, наприклад, від прибалтійських держав у 2—2,5 раза. Тільки половина наявної техніки відповідає нормативним вимогам. Щорічні витрати на ремонт становлять 20 % балансової вартості, а в США— 7%. Щорічно 11,3 тис. га сільськогосподарських угідь вилучаються з використання для несільськогосподар-ських потреб. Украй загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн чоловік. У ряді регіонів України люди пенсійного віку становлять половину сільських мешканців. Рівень оплати в колгоспах і радгоспах на 15—20 % нижчий від інших галузей народного господарства.
Економічна необґрунтованість закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію призвела до того, що в регіонах з великими питомими трудовими затратами були вищі рентабельність та ефективність виробництва. Закупівельні та роздрібні ціни не стимулювали, а, навпаки, зменшували зацікавленість господарств у збільшенні виробництва. Внаслідок цього Україна ще донедавна перебувала В нерівному становищі в порівнянні з іншими союзними республіками. В 1988 р. для України реалізаційна ціна тонни свинини була встановлена в 1896 крб., а для Литви, наприклад,— 2897 крб. Водночас собівартість тонни свинини на Україні становила.1946 крб., а в Литві—2128 крб. Собівартість тонни молока в господарствах України в 1988 р. становила 284—303 крб. Приблизно така ж собівартість молока (296 крб.) в господарствах Білорусі й прибалтійських республіках, однак реалізаційна ціна в тому ж 1988 р. становила в УРСР 367 крб., у прибалтійських республіках — 406—453 крб., а в Білорусі—514 крб. На виробництво кілограма масла на Україні витрачалося 8 крб. 50 к., а продавалося воно по ціні 3 крб. 40 к. за кілограм. Якщо додати до цього порівняно низькі ціни на сировину, паливо, метал, що переважають в обсязі продукції республіканської економіки, то стає зрозумілою вся та безліч проблем, що виникли.
У республіці велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства України, їх діяльність засвідчила необхідність удосконалення управління сільськогосподар-ським виробництвом, підвищення його ефективності. В результаті з'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єднання. Були зроблені перші кроки в напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Він довів свою виробничу перевагу, зумовив початок відродження раніше покинутих чи оголошених неперспективними сіл. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали вже 529 колгоспів і радгоспів. Уважає-ться перспективною й поширена, наприклад, у Дніпропетровській області нова форма кооперації, при якій промислові підприємства на договірних умовах виконують у колгоспах і радгоспах певні роботи, а господарства постача- ють їхні колективи м'ясом, яйцями, овочами, фруктами та іншими сільськогосподарськими продуктами.
Велика увага почала приділятися й розвиткові на селі особистих підсобних господарств, 'колективного садівництва й городництва, створенню аграрних цехів підприємств та організацій. 1989 р. у республіці функціонували понад 8 тис. кооперативів із кількістю зайнятих близько 140 тис. чоловік. Тільки за 1988 р. вони виробили продукції й надали послуг на суму, що перевищила 400 млн крб. Створення кооперативних товариств відбувається головним чином у споживчій кооперації, системі агропрому, у сфері громадського харчування й побутового обслуговування. Надто низькими темпами створюються кооперативи в галузях промисловості, будівництва, науково-технічного виробництва.
З початком перебудови одразу ж в'иявилися труднощі на її шляху. Окремі з них були породжені нашим минулим, але деякі болючі вузли зав'язало сьогодення. В багатьох випадках перешкодою були половинчастість і некомпетентність рішень, що приймалися. Дуже болісним виявився процес зміни характеру взаємовідносин підприємств із центральними органами управління. Прийнятий у 1987 р. закон про надання підприємствам самостійності не звільнив остаточно колективи від відомчих економічних пут. І досі діють такі могутні підойми з боку міністерств, як всеохоплюючі держзамовлення, різного роду нормативи тощо. Незадоволення тим, як вирішувалися досі питання, пов'язані з розвитком самостійності, самоуправління на рівні трудових колективів, поряд із загостренням соціальних проблем було однією з головних причин страйків шахтарів Союзу, в тому числі України.
Водночас вже перші самостійні кроки підприємств призвели до розквіту групового егоїзму, заниження виробничих планів, намагання поставити вузьковідомчі інтереси вище загальнодержавних, загальнонародних. Серйозним гальмом виявилася недосконалість фінансово-кредитного механізму та існуючої системи ціноутворення. Оптові й закупівельні ціни зовсім не відповідали потребам економічної реформи, жорстким умовам регіонального госпрозрахунку.
Економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. По-перше, тому, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно вела до розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для економіки руйнівним. Регламентоване згори пла-, нування підштовхнуло підприємства до збільшення своїх прибутків не завдяки ефективності та якості роботи,-а за рахунок підвищення цін. А це врешті-решт призвело до повного 'ігнорування інтересів споживача, неконтрольова-ного зростання 'грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв'язків. Це був один із найсерйозніших про рахунків у здійсненні перебудови.
Стан економіки багато в чому визначає ефективність соціальних програм,. На початку реформістських процесів було прийнято рішення про розробку спеціальної програми соціальної перебудови. Відповідно до неї передбачалося різке нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофі-лювання для цього підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Великі надії у розв'язанні соціальних проблем покладалися на самі підприємства та місцеві органи влади.
Темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, -на Україні майже вдвоє випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Це дало змогу здійснювати будівництво житла, загальноосвітніх шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень і поліклінік. Більша частина житла будувалася господарським способом. Прискореними тем< пами зростало індивідуальне житлове будівництво. Практикувалося створення молодіжних житлово-будівельних кооперативів, Проектно-будівельних об'єднань. Зросли обсяги капітального ремонту комунальних квартир з переплануванням для посімейного заселення. Почалася приватизація квартир. Однак програма будівництва житла не виконувалась. Катастрофічне не вистачало й не вистачає будівельних матеріалів, низька їх якість. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров'я й соціального забезпечення, окремим працівникам культури. Було запроваджено вищі посадові оклади вчителям, професорсько-викладацькому складу вузіп, встановлено додаткові пільги по оплаті праці працівникам пугільної промисловості.
Підприємствам була надана можливість підвищувати заробітну плату, соціальне захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак цей процес мав і зворотний бік. Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося підвищення заробітної плати, проте без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. Внаслідок цього грошова маса, наприклад, на Україні збільши-. лася без забезпечення товаром на 10 млрд крб. Це викликало різке розбалансування споживчого ринку. До того ж відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, зокрема за кордон, поширювалися спекуляція, інші зловживання, запанував «чорний ринок». Все це суттєво зачіпало інтереси більшості споживачів, особливо соціальне слабо захищених категорій населення.
З 1991 р. в Україні було розпочато реформу цін. Однак введення- з 1 січня 1991 р. нових закупівельних й оптових цін створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію, адже нові ціни на переважну частину товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,— до порожніх полиць крамниць. Тільки 2 квітня 1991 р. були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Певна річ, цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не розв'язав усіх проблем,. але дальше зволікання з реформами цін повсякчас наближало країну до економічного краху.
З метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби із спекуляцією, тіньового економікою уряд України змушений був тимчасово—до насичення ринку товарами—запровадити з 1 листопада
1990 р. продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами..Але цей захід очікуваних результатів не дав і суттєвих змін у покращанні, становища трудящих республіки не відбулося. Ось чому у зв'язку з лібералізацією з 2 січня 1992 р. цін у Росії та з метою захисту споживчого ринку, недостатнім обсягом готівки для виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших виплат і на виконання -постанови президії Верховної Ради України від 27 грудня
1991 р. «Про соціальний захист населення і внутрішнього ринку Укра- їни» Кабінет міністрів України й Національний банк України запровадили з 10 січня 1992 р. купони багаторазовего використання для розрахунків населення за продовольчі й промислові товари. Планувалося за допвмогою цього через декілька місяців вивести з обігу карбованець і підготуватися до введення національної валюти України.
В галузі охорони здоров'я населення головною проблемою для держави є нестача бюджетних асигнувань. І хоча за кількісними показниками забезпеченості лікарнянимиліжками й лікарськими кадрами Україна наблизилася до оптимального рівня, й досі залишаються нерозв'язаними численні болючі проблеми. В республіці розробили Комплексну програму профілактики захворювань і формування здорового способу життя населення на період до 2000 р. Це. багатоцільовий проект. Для здійснення загальної диспансеризації населення при поліклініках уже створено 600 відділень профілактики. В 1988 р. в Києві, Донецьку та Львові були відкриті діагностичні центри, обладнані сучасною медичною технікою, що дозволяє в короткий час і з великою достовірністю виявити найскладніші захворю- вання.
На Україні помітно загострилися проблеми екології. Викликано це насамперед тим, що на території республіки, а вона становила лише 2,7 % змагальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, бо на Україні було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Тобто, при міжреспублікан- ському поділі праці, що реально склався в структурі промислового виробництва, у нас найбільшого розвитку набули такі його галузі, які потребують величезних земельних площ, найінтенсивніше споживають енергію, сировинні й водні ресурси, несприятливо впливають на навколишнє середовище. Позначаються на екологічній обстановці й висока сільськогосподарська освоєність території, густа транспортна мережа, наявність багатьох великих індустріальних міст. Однією з причин такого становища стали допущені в минулому помилки в оцінці екологічних наслідків перетворень, що здійснювалися: розміщення підприємств, меліорації земель тощо.
За оцінкою.Л. Ройстояа, директора Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища (Швейцарія), щорічні витрати України від погіршення її екологічного стану складають 15—20 % валового національного прибутку і є найбільшими у світі. За кількістю технологічного бруду на душу населення Україна посідає перше місце не тільки серед держав колишнього СРСР, а я у всій Європі, зони екологічного лиха охопили більше 15 % її території.
Однією з головних проблем України залишається, звичайно, Чорнобиль. Аварія на цій атомній станції стала великою бідою, боляче відгукнулася в серцях мільйонів людей. Економіка зазнала величезних збитків. Досить сказати, що з господарського обороту вилучено близько 190 тис. га земель. Для евакуйованих з Київської та Житомирської областей були збудовані тисячі будинків садиб-ного типу, півтори тисячі квартир, багато об'єктів соціального призначення. Переселенцям була надана допомога в господарському обзаведенні, побутовому влаштуванні. На все це, природно, необхідні були значні кошти. Потрібні вони й зараз, бо роботи по створенню більш безпечних умов для життя людей в районах, що постраждали, тривають.
Окремі несприятливі тенденції в екології вдалося ослабити, а подекуди й подолати. Так, незважаючи на постійне зростання виробництва, за останні роки на 3 млрд м3 було скорочено забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало. Проводяться роботи з рекультивації порушених земель. Дещо зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але ситуація у багатьох містах все ж залишається досить складною.
Затверджена програма робіт з оздоровлення повітряного басейну, особливо у великих містах. Головне в її виконанні — різке зменшення шкідливих викидів автотранспорту. Передбачається здійснити реконструкцію і технічне переозброєння нафтопереробних заводів і налагодити випуск низькосірчистого дизельного пального й неетилового бензину.
З метою покращання екологічної ситуації Верховна Рада України прийняла у березні 1990 р. постанову «Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню». Нею передбачається припинити нове промислове будівництво у великих містах і районах із підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, до 1995 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широко застосовувати біологічні засоби захисту сільськогосподарських культур та ін.
Таким чином, останніми роками на Україні, хоча й із прорахунками та помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господарювання. Певні зрушення відбулися в промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері. Розвиток економіки характеризувався її дальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Закріпилась тенденція переважання темпів зростання випуску предметів споживання над темпами зростання виробництва засобів виробництва. Високими темпами розвивалися платні послуги населенню.
Разом із тим у ході перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Середньорічні темпиприросту національного доходу знизилися до 3 % проти 3,4% в кожній з двох попередніх п'ятирічок. З початку 1990 р. промислове виробництво зросло менш ніж на один процент при плані на рік 3,6.%. Не вдалося зупинити роз-балансування економіки і споживчого ринку, безгосподарність, необгрунтоване зростання ^цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. Гострими залишалися проблеми забезпечення населення продовольством і житлом, низькими — трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці. Не спадала хвиля злочинності.
На вихід із кризового становища, на підвищення життєвого рівня народу України й були направлені Закон про економічну самостійність України, прийнятий її Верховною Радою у серпні 1990 р., і постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.). Ці документи базувалися на положеннях Декларації про дер- жавний суверенітет України. Закон про економічну самостійність республіки визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фійансово-бюджетної, кре-д'итної та грошової систем.
Усього за 1990—1991 рр. Верховною Радою України було схвалено близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, перетворення України, відповідно до висловленої на Всеукраїнському грудневому 1991 р. референдумі ролі народу, у самостійну державу потребувало перегляду багатьох уже прийнятих документів і підписаних угод. Наприкінці жовтня 1991 р. прем'єр-міністр В. П. Фокін запропонував на розгляд народних депутатів України «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності».
Першочерговими заходами цього документа є великомасштабний перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь галузей і виробництв, що працюють на споживчий ринок. Машинобудування передбачається переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості, при цьому певна кількість нерентабельних підприємств буде закрита. Важливе місце в програмі посідають питання регіональної політики. Уряд України вперше в історії одержав змогу контролювати процес формування економічної структури, приймати рішення щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції тз переозброєння діючііх підприємств усіх без винятку га-луаей матеріалі! мого виробництва. Принципово іншого змісту набуває зовнішньоекономічна діяльність, оскільки експортно-імпортні операції здійснюватимуться виключно через діючі на території України посередницькі організації. Поряд з цим передбачається розпочати використання і такої форми зовнішньоекономічної діяльності, як спеціальні економічні зони. Вони матимуть певну торговельно-виробничу спеціалізацію і сприятимуть розвитку іноземного туризму. Велику роль у реалізації структурної перебудови господарства відіграватиме програма конверсії оборонної промисловості України.
Наприкінці березня 1992 р. Верховна Рада розглянула «Основи національної економічної політики України», їхня суть — Україна перебуває в СНД, але повністю виходить із «карбованцевого простору».
Сьогодні внаслідок здійснення економічних реформ спостерігається різке падіння життєвого рівня громадян України, який і раніше був одним із найнижчих у світі. Для мільйонів людей реформа є й залишається важким випробовуванням, що кардинально змінило все життя. Але завойована можливість самостійно будувати своє життя Вселяє надію у реальність вирішення складних соціально-економічних проблем.
Перші кроки демократизації суспільства. Одним із основних напрямів демократизації було визнано розкріпачення діяльності Рад народних депутатів, які поєднують у собі функції законодавства, управління й контролю. Найважливішим етапом цього процесу стали вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів.
Вибори народних депутатів України відбулися 4 березня 1990 р., повторне голосування—з 10 по 18 березня 1990 р. Депутати обиралися до Верховної Ради України, до 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних у містах, 820 селищних, 8996 сільських Рад народних депутатів. У голосуванні взяли участь 31375980 виборців, або 84,55% їхньої загальної кількості. Альтернативність виборів, активна участь у виборчій кампанії нових громадських формувань надали останнім особливої гостроти. Адже на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів — у середньому по шість—сім чоловік на одне місце.
В результаті виборів депутатський корпус значно поновився. До складу Рад було обрано чимало кандидатів у депутати від різних гро- мадських політизованих організацій, які вважали себе представниками демократичної альтернативи офіційним властям. Та переважну більшість депутатських місць здобули представники державного й партійного апарату, господарські керівники різного рангу. Насамперед це стосується депутатів Верховної Ради України, серед яких не виявилося жодного рядового колгоспника, вкрай обмаль робітників, лише 13 жінок. Отже, нинішній склад Верховної Ради України далеко не відповідає соціальному складу населення держави. 15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати в парламентському режимі. Перша її сесія тривала не один — два дні, як раніше, а 60 робочих днів.
Головним завданням народних депутатів Верховної Ради є розробка й прийняття законодавчих актів, спрямованих на поліпшення економічного становища республіки, піднесення рівня життя народу, правове забезпечення реформ тощо. Серед законів, які вже прийнято, особливо важливі — про зміни й доповнення до Конституції, про вибори народних депутатів, про мови в Україні, про державний суверенітет і про незалежність України, про нову українську національну символіку.
Активізації, діяльності Верховної Ради, пропаганді та реалізації ідей державної незалежності України сприяло утворення у парламенті з демократично, настроєних депутатів Народної Ради під головуванням І. Юхновського. (Після підтвердження незалежності України на Всеукраїнському рефедендумі вона фактично припинила своє існування.) Між ними і партапаратною більшістю («група 239») розгорнулася гостра боротьба, що часто негативно впливала на діловий ритм роботи парламенту й гальмувала прийняття конструктивних і виважених рішень. •
Безліч повсякденних питань, що мають величезне значення для кожної людини, вирішують місцеві Ради. Успішне виконання ними своїх функцій багато в чому залежить від ефективності організаційних форм і методів їхньої роботи. Досі ще існує багато штучних перешкод, які сковують ініціативу депутатів: практика попереднього узгодження, дріб'язкова регламентація діяльності, відсутність належної інформації (наприклад, про стан екологічної обстановки в регіонах країни) тощо. Ради економічно залежні від міністерств, відомств, підприємств, колгоспів, радгоспів та організацій, керівники яких нерідко просто ігнорують вимоги місцевих органів влади.
Епохальними подіями в житті України, яскравим свідченням зміцнення демократичних засад і сподівань народів республіки стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р. У бюлетень для та- ємного голосування було включено Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» На день голосування право брати участь у референдумі мали 37885555 громадян, котрі були внесені до списків для таємного голосування. Взяли участь у голосуванні 31 891 742 громадянина, або 84,18 %. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28804 071 громадянин, або 90,32 °/о, «Ні, не підтверджую»— 2417544, або 7,58%. 670117 бюлетенів (2,1%) дільничі комісії визнали недійсними.
Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу України до державної незалежності, його бажання бути господарем у власному домі. Результати голосування гідно увінчують тисячолітню історію державотворення в Україні^ знаменують її повноправне входження до світового співтовариства.
До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатур — В. Б. Гриньова, Л. М. Кравчука,-Л. Г. Лук'яненка, Л. І. Табурянського, В. М. Чорновола, І. Р. Юхновського. Президентом України став Леонід Макарович Кравчук, котрий одержав 61,59 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Помітним чинником, що впливав на оновлення життя у республіці після 1985 р., стали масові політичні акції— мітинги, пікети, акти громадянської непокори владі тощо. Набула поширення така форма розв'язання конфліктів, як страйки, їх організацію брали на себе страйкоми. До цієї форми протесту удавалися шахтарі, вчителі тощо.
Спалах масової соціальної та суспільно-політичної активності підтвердив організований 21 січня '1990 р. з нагоди річниць самостійності й соборності України «людський ланцюг», що з'єднав Київ зі Львовом й Івано-Фран- ківськом. В акції взяли участь 3 млн чоловік.
Вражаючою була голодівка студентів у Києві, що тривала з 2 по 17 жовтня 1990 р., з вимогами відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів у Верховну Раду на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території республіки. Верховна Рада України розглянула вимоги студентів і прийняла необхідні рішення. Тодішній голова уряду республіки В. Масол подав у відставку. Після цього голодівка студентів припинилася. З часом головою уряду країни було обрано В. Фокіна.
Важливу роль у розвитку демократії завжди відігравали різні громадські організації: партії, профспілки та ін. З початком перебудови помітно посилився їхній вплив на політичне, економічне та духовне життя суспільства. Вонипочали широко використовувати право законодавчої ініціативи, брати активну участь в управлінні виробництвом, розподілі житла, організації праці, побуту й відпочинку людей, профспілки, зокрема, повернулися до виконання своїх головних обов'язків, про які забули за роки панування командно-адміністративної системи.
Сьогодні в Україні діють уже 25 політичних партій. Класифікувати їх надто важко, бо багато з них ще не знайшли свого стабільного місця в політичній структурі суспільства.
Найчисельнішою політичною партією ще донедавна була Комуністична (перший секретар С. Гуренко). На початок 1990 р. в її складі налічувалося 3294038 комуністів, які були об'єднані в 72 947 первинних парторганізаціях. XXVIII з'їзд Компартії України, що проходив у червні й грудні (в два етапи) 1990 р., засвідчив стурбованість комуністів республіки станом справ у партії та в суспільстві, визнав необхідність невідкладних практичних дій щодо подолання кризових явищ. З'їзд підтвердив прагнення українських комуністів кардинально оновити партію на демократичних засадах, повернути їй довір'я народу. Виходячи з комуністичної перспективи розвитку людської цивілізації і ставлячи за безпосередню мету створення на Україні соціалістичного суспільства, з'їзд накреслив орієнтири практичної роботи партії в умовах багатопартійності, нових політичних і соціально-економічних реальностей. Але гучні заяви, декларативні рішення та гасла учасників з'їзду, як і раніше, залишилися на папері. Події 19—20 серпня 1991 р. в Москві круто змінили положення Компартії України. У зв'язку з наявністю матеріалів, що свідчили про участь органів Компартії України в державному перевороті, з метою забезпечення умов розслідування справи та стабілізації суспільно-політичної ситуації, керуючись частиною другою статті 7 Конституції республіки, президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. постановила припинити діяльність Компартії України до остаточного розслідування обставин, пов'язаних з серпневим державним переворотом 1991 р. Згодом після розслідування ролі КПУ в серпневих подіях комісією Верховної Ради президія прийняла рішення про заборону діяльності Компартії в Україні.
Повідомлення про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ) було зроблено у березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху. В газеті «Літературна Україна» були вміщені проект статуту таМаніфест ДПУ. Головна мета ДПУ—побудова незалежної «Самостійної Соборної Української Держави». Тому відкидалася будь-яка форма федеративного устрою СРСР. У цьому зв'язку в Маніфесті підкреслювалося, що «нинішня ідея «оновленої федерації» має на меті зберегти великодержавні здобутки радянської Росії та узаконити сталінський план її автономізації». Водночас фундатори ДПУ заперечували можливість проведення референдуму про збереження Союзу, стверджуючи, що «референдум, поширений на всю людність Республіки, далеко не завжди здатний виразити національну волю корінного народу». 15—16 грудня 1990 р. працював Установчий з'їзд ДПУ, який прийняв програмні принципи та статут, обрав керівні органи — Національну раду, Апеляційну та Ревізійну комісії, прийняв ряд ухвал. Головою партії на альтернативній основі обраний Ю. Бадзьо—колишній політв'язень. Парламентським лідером став Д. Павличко.
1—2 грудня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі Демократичної платформи в Компартії України. Більшість членів партії — колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з'їзду. Нова партія відстоюватиме пріоритет загальнолюдських цінностей, за- хищатиме права й свободи людини, викриватиме тоталітаризм. З'їзд заявив про свою опозицію до політики керів-ництва КПУ. Оскільки за Статутом ПДВУ керівництво партією має здійснюватися колегіальне, з'їзд обрав сім співголів. Троє з них — народні депутати України — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко, четверо—'науковці— М. Попович та В. Хмелько (Київ), О. Базилюк (Донецьк), С. Лилик (Львів). 29—ЗО червня 1991 р. відбувся II з'їзд партії. ПДВУ виступила ініціатором та організатором проведення (січень 1992 р.) установчих зборів, на яких проголошено утворення об'єднання «Нова Україна».
Головною метою Української народно-демократичної партії (УНДІЇ), установчий з'їзд якої відбувся 16— 17 червня 1990 р,, було визнано відродження незалежної демократичної правової Української держави. Нова партія проголосила, що спрямовує свою діяльність «на ненасильницьку зміну існуючого тоталітарного державного ладу». УНДП вважала незаконною союзну угоду 1922 р. між урядом Росії та «окупаційним урядом» України і тому до можливого оновлення цієї угоди ставилася, «як до продовження агресії проти України та її народу». Активно. пропагувала ідею створення громадських комітетів та скликання на їх основі-конгресу громадян України. Лідери партії— О. Бондаренко (Луганськ), Т. Соловко (Луцьк), А. Киреєв та Є. Чернишов (Київ).
З жовтня 1989 р. розпочала свою діяльність Українська національна партія. Лідер — Г. Приходько. Установчий з'їзд відбувся у Львові. Одночасно зі створенням УНП під її егідою організована молодіжна структура «Січ». Партія не визнавала існуючу тоді державність на Україні, домагалася демократії й плюралізму, приватної власності, скасування Конституції УРСР та договору про створення СРСР, виведення «окупаційних збройних сил» з усіх українських земель. Майбутню Україну УНП бачить як унітарну буржуазну державу. У складі УНП у лютому 1990 р. організовано ініціативний комітет «За створення Збройних сил України».
ЗО червня 1990 р. в Київському держуніверситеті працювала науково-практична та одночасно установча конференція, на якій були обговорені доповіді про історію лібералізму на- Україні, його місце в сучасному політичному житті, розглянуті програмні принципи діяльності Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). На її установчому з'їзді, що відбувся 24—25 листопада 1990 р., було' обрано трьох співголів партії. Головну мету ліберали вба- чають у забезпеченні прав та свобод людини, захисті особистості й сім'ї як вищих цінностей суспільства, рішучому по- вороті до роздержавлення засобів виробництва, приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації економіки, науки та культури. Виступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише на основі референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про себе й Ліберальна партія України (ЛПУ), яка об'єднує переважно підприємців.
Датою заснування Народної партії України (НПУ) вважається 22 липня 1990 р. Ініціатор її створення—народний депутат України Л. Табурянський. Установчий з'їзд партії відбувся 22 вересня 1990 р. у Дніпропетровську. Мета партії — побудова мирним шляхом самостійної парламентської республіки, збереження народу України, допомога малозабезпеченим, досягнення соціальної справедливості, втілення у життя принципу «Кожна людина має право на щастя».
25—27 травня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України, Термін«об'єднана» повинен був підкреслити, що нова партія прагне поєднати традиції як західної, так і східноукраїнської соціал-демократії, що партія матиме федеративну побудову. Однак внаслідок розколу з'їзду було проголошено дві партії — Соціал-демократичну партію України (СДПУ) та Об'єднану соціал-демократичну партію України-(ОС ДПУ).
Соціал-демократична партія України об'єднала пред- ставників своєї правої фракції, які не прийняли «традиційну соціалістичну ідею переустрою суспільства», відкидали термін «демократичний соціалізм», закликали повернутися «до природного розвитку, заснованого на розумі та доціль- ності», рішуче заперечували марксизм-ленінізм як вчення. Одним із стрижневих пунктів Програми СДПУ була вимога реального політичного економічного суверенітету та незалежності України. Партія вважає необхідним сприяти процесам інтеграції всіх народів, що населяють Україну, в єдину українську націю (на зразок американської) через усвідомлення ними спільних політичних, соціальних, культурних та інших інтересів. Головою Ради партії обрано історика А. Павлишина зі Львова, а головою її правління—А. Носенка (Київ). На II з'їзді -партію очолив народний депутат України О. Сугоняка.
Фракція лівих, що була на з'їзді в меншості, оголоси-і ла про створення Об'єднаної соціал- демократичної партії України. Лідер — юрист з Києва О. Алін. «Базуючись на принципах демократичного соціалізму в тому розумінні, в якому це має місце у світовій соціал-демократії», ОСДПУ проповідує свободу, справедливість, солідарність, примат особистості, право кожного на власну думку. Виступає за федеративний устрій України. Члени ОСДПУ виходять з того, що демократичний соціалізм уже традиційно розглядається західною соціал-демократією не як модель, а як постійний процес, при якому забезпечуються демократичні свободи і конкуренція різних форм власності. На II з'їзді партії (29—ЗО червня 1991 р.) її головою став народний депутат України В. Московка.
У квітні 1990 р. заявила про своє існування партія Всеукраїнське політичне об'єднання Державна самостійність України (ДСУ). На загальних зборах у Львові було затверджено програму і статут Об'єднання, обрано Голов' ну Раду. Очолив її один з ініціаторів утворення ДСУ, колишній пол-ітв'язень, юрист зі Львова І. Кандиба. Головна мета ДСУ—побудова «Самостійної Соборної Української Держави».
В жовтні 1989 р. пройшов Всеукраїнський з'їзд еколо-гічної асоціації «Зелений світ». А 23 березня 1990 р. в Києві відбулося засідання ініціативної групи для створення «партії зелених» України. Була схвалена відповідна політична резолюція, яку підписали народні депутати СРСР Ю. Щербак, Л. Сандуляк і народний депутат УРСР В. Шовкошитний. Установчий з'їзд партії працював 28— ЗО вересня 1990 р. Лідером партії обрано тоді ще члена Верховної Ради СРСР Ю. Щербака. Партія зелених України визначає свою політичну мету як «солідарне суспільство». Ідеологія зелених є складовою демократичної традиції на новому постіндустріальному етапі розвитку суспільства, симбіозом ідей глобального гуманізму, демократії, моральності, незалежності особи, що одержали розвиток у доктринах від Христа та Будди до Махатми Ганді та Вернадського. Мета «зелених» — духовне й фізичне від- родження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.
Найавторитетніше заявила про себе Українська республіканська партія (УРП). її голова—Л. Лук'яненко, відомий політв'язень із 26-річним стажем,' народний депутат України. «Підвалини» УРП заклала Українська Хельсінк-ська спілка (УХС). 29—ЗО квітня 1990 р. на її з'їзді в Києві було прийняте рішення про створення республікан- ської партії. Стрижень програми УРП, головна мета — створення «Української Незалежної Соборної Держави». Засоби, якими партія збирається досягти поставленої мети, не тільки парламентські, а й позапарламентські — бойкотування рішень уряду, організація страйків та акцій громадянської непокори тощо. Відповідно до статуту УРП будує свою діяльність на принципах жорсткої дисципліни, абсолютного централізму та авторитаризму. Основу партії становлять інженерно-технічні працівники, робітники, вчителі, пенсіонери й непрацюючі, молодь, що навчається. Для пропаганди своїх ідей лідери УРП цілеспрямовано використовують депутатську трибуну (10 народних депутатів України належать до Республіканської партії). Важливими завданнями УРП вважає створення власних та завоювання на свій бік діючих засобів масової інформації. Зараз УРП має близько ЗО друкованих видань і об'єднує в своїх рядах майже 12 тис. чоловік. На початку, 1992 р. в Києві відбулася науково-практична конференція «УРП на сучасному етапі».
З початку червня 1990 р. функціонує Українська селянсько-демократична партія (УСДП). На її установчому з'їзді (9 червня) було обрано чотири співголови: письмен-ник С. Плачинда, голова колгоспу-агрофірми зі Львівщини В. Щербина, журналіст Г. Криворучко, директор авто-торговельного підприємства «Вінниківське» Р. Кузьмич. У програмних документах УСДП підкреслюється, що вона «покликана організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів селянства, інтелігенції, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження селянського господарства». Головною метою УСДП визнано побудову незалежної самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими. На II надзвичайному з'їзді партії (лютий 1991 р.) її головою обраний С. Плачинда. Офіційний друкований орган УСДП — газета «Земля і воля».
Українська християнська-демократична партія (УХДП) організована на базі Українського християнсько-демократичного фронту 22 квітня 1990 р. у Львові. Партія має близько 7 тис. членів. Основна її мета — утворення демократичної української держави європейського взірця УХДП висловлюється за повну деполітизацію, демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти. Прийнято програму, статут. Лідер партії — В. Січко.
У Львівській області оголосила про себе також Українська християнська партія жінок (УХПЖ), установчий з'їзд якої проведено 23—24 листопада 1991 р. Партію очолює О. Горинь.
Через газету «Молода гвардія» від 7 серпня-1990 р. заявив про себе ініціативний комітет зі створення Партії слов'янського відродження (ПСВ). Комітет знаходиться в Києві. Своїм найпершим завданням партія вважає досяг- нення повної державної незалежності України і для цього готова співробітничати з будь-якою партією чи організацією «національно-визвольного або загальнодемократичного напряму». Перспективна мета партії — утворення міжнародної організації слов'янських держав, в якій «вони будуть всебічно співпрацювати, координувати свою політику на міжнародній арені, здійснювати економічну інтеграцію, культурне, спортивне, приватне, наукове співробітництво». Партія вирішує завдання об'єднання незалежних слов'янських держав, створення «спільного слов'янського дому, який би забезпечував політичне, економічне співробітництво, безпеку кожного члена, був на світовій арені впливовою силою».
26 жовтня 1991 р. відбувся установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ), в роботі якого взяли участь 287 делегатів із 22 областей та Криму, котрі представляли60 тис. однодумців. На з'їзді було заявлено, що СПУ успадковує від КПРС і КПУ одне право: «бути гідними кращих її представників-комуністів, сповідувати високу ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету». Партія—за національне відродження, за незалежну Україну; в економічній сфері —- за пріоритет суспільних форм власності. Очолює партію народний депутат України О. Мороз.
Заявили про себе також Республіканська партія України, Українська націонал-радикальна партія, партія «Третя республіка» та деякі ін.
Дедалі помітнішого впливу в політичному житті України набувають численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Зараз їх уже десь понад 20 тис. З них 6 тис. мають громадсько-політичний характер, у тому числі понад 40 — виключно політичний. Умовно їх можна поділити на декілька- груп, Найчисельніша група — екологічного напряму: «Зелений світ», «Зелене милосердя», «Небайдужі» та деякі інші. Інша група об'єднує організації історико-культурного характеру: «Меморіал», групу борців антифашистського Опору, Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Товариство єврейської культури, українознавчий клуб «Спадщина» та ін. Досить значну групу складають утворення спортивно-розважального характеру (наприклад, клуби болільників). Численний загін репрезентують виразники соціального протесту, які копіюють форми масових молодіжних рухів Заходу 60— 70-х років: хіппі, пацифісти та ін.
Сьогодні організації Руху діють в кожній області республіки. майже в усіх містах та районах, осередки — в багатьох трудових колективах. За даними других Всеукраїнських зборів Руху, кількість його членів становила близько 5 млн. чоловік. Проведено три з'їзди Руху (вересень 1989 р., жовтень 1990 р. і лютий—березень 1992 р.). Починаючи з березня 1990 р. видається друкований орган Руху—«Народна газета» (тираж 10 тис. примірників).
Головними цілями своєї діяльності Рух вважає зміцнення української незалежної держави, побудову демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє- народовладдя, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки.
Визначаючи завдання Руху після референдуму та виборів Президента, голова Руху І. Драч підкреслював, щоРух та інші демократичні сили мають об'єднатися навколо Президента і спільно будувати незалежну України. Такої лінії додержуються, зокрема, й М. Горинь і Л. Лук'яненко. Однак В. Чорновіл та його прихильники, вважаючи, що Рух програв, бо програла внутрішня демократія, а на місцях при владі залишилися старі сили, що блокують реформи, виступили, по-перше, за те, щоб Рух залишався опозицією, і, по-друге, за реорганізацію Руху за дворівневим принципом — створення на його базі політичної партії та громадської організації прихильників Руху.
На III зборах Руху, щоб уникнути розколу, було прийняте рішення обрати не одного голову, а трьох співголів, якими стали І. Драч, М. Горинь та В. Чорновіл. Вищий керівний орган Руху—Центральний провід—був сформований за такими узгодженими квотами: кандидатури, запропоновані В. Чорноволом,— дві третини від складу про- воду, а решту—кандидатури І. Драча та М. Гориня.
Рух надаватиме Президентові всіляку допомогу, якщо той буде послідовно проводити у життя демократичні перетворення, економічні реформи та захищати незалежність України. ГҐроте Рух гратиме роль конструктивної опозиції, контролюючи усі дії Президента та Верховної Ради.
25—26 вересня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Селянської спілки України (ССУ). Це — незалежна, самоврядна, масова громадсько-політична організація, яка на добровільних засадах об'єднує представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки й культури, охорони здоров'я й побуту, інших соціальних груп населення республіки. Головною метою Спілки, її генеральною лінією є захист інтересів селянства, піднесення його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня, активізація трудової і політичної діяльності, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села, втілення в життя законів, спрямованих на докорінні зміни виробничих відносин на селі та визнання рівноправності різних форм власності й господарювання, зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, розвиток сільськогосподарської науки, захист навколишнього середовища суверенної України. ССУ має зараз у своєму складі більше мільйона членів, її головою обраний І. Моз-говий.
^ Із спілки «виросла» Селянська партія України (СелПУ), установчий з'їзд якої відбувся в січні 1992 р, в Херсоні. Голова — С. Довгань,

Набувають розвитку й робітничі організації. Найма-совіші — Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих. Спілка трудящих Донбасу, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу, Об'єднаний комітет робітників Західного Донбасу, Союз робітників Горлівки.
Активно проявляють себе організації національних меншостей, які компактно проживають у республіці. Особливо помітна діяльність Організації кримсько-татарського національного руху та Національного руху кримсько-татарського народу. Головна 'їхня мета •— утворення в Криму національної автономії.
Однією з суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою й церквою. Розвивається процес створення організацій релігійного характеру. Віруючим повертають храми, інші культові споруди. Забезпечуються більш сприятливі умови для здійснення свободи слова та віросповідання. Важливою громадською подією стало святкування влітку 1988 р. 1000-річчя прийняття християнства на Русі. Помітно зростає інтерес народу до моральних витоків своєї культури, історії релігії.
Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи активно створюються й молоддю України. Вже заявили про себе Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Пласт тощо.
Спілка незалежної української молоді (СНУМ) — самодіяльна громадсько-політична організація молоді. Основна мета — «побудова демократичної Української Самостійної Соборної Держави». Гасло СНУМу — «Україна і Бог», І Всеукраїнський з'їзд СНУМу відбувся. 26— 27 червня 1990 р. в Івано-Франківську.
Установчий з'їзд Української студентської спілки (УСС) відбувся 8—9 грудня 1989 р. в Київському держуніверситеті. На з'їзді схвалено програмну Декларацію та статут УСС. Мета УСС — розширення прав студентів, зокрема—забезпечення всіх стипендією на рівні прожиткового мінімуму, надання усім бажаючим гуртожитку, ліквідація пропускного режиму в студмістечках, екстериторіальність та автономія навчальних закладів, прийняття демократичних статутів вузів, добровільність військової тамедичної підготовки, забезпечення прав студентів брати участь у вирішенні всіх важливих питань навчального процесу, ліквідація державної монополії на освіту. На початок жовтня 1990 р. Спілка налічувала близько 2 тис. членів.
Ідея створення Студентського братства (СБ) виникла навесні 1988 р. на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Установча конференція Студентського братства Львова пройшла в травні 1989 р. Були обрана Рада організації, прийнятий статут. Сьогодні також діють Студентські братства Івано-Франківська, Ужгорода, сту- дентська спілка «Щире братство» в Рівному, які дещо відрізняються в своїх програмних заявах та діях. Мета СБ — консолідація студентства для відстоювання своїх прав та інтересів, формування демократичної народної інтелігенції. СБ виступає проти будь-яких порушень соціальних, політичних, національних та релігійних прав студентів і молоді, за розвиток демократизму мислення.
На базі об'єднання руху молодіжних організацій (у тому числі Студентського братства, УСС) утворена Спілка Українського студентства (СУС), яка поєднує в собі функції політичної та профспілкової організації.
1989 р. можна вважати роком другого народження Пласту. Його опікунську Раду очолив І. Юхновський. Пласт охоплює дітей та молодь віком від 6 до 24 років. Пластуном має право стати лише той, хто визнає християнські цінності, що тисячоліття плекались українським народом. З цього випливає й активний патрютизм пластуна. Найвища мета Пласту — Велике Завтра, а безпосередня — вихована людина. Засобом виховання постають українознавство, природознавство, релігієзнавство, мистецтво, техніка, спорт.
Одним з основоположних принципів демократії є гласність. Світовий досвід показує, що без неї не може бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. Гласність — запорука державного, відповідального ставлення до справи, вихідний пункт психологічного здоров'я суспільства. З початком перебудови гласність поширилася на всі галузі нашого суспільного життя. На сторінках газет і журналів з'явилося чимало матеріалів, насамперед про страхітливі лиходійства сталінізму, про ті часи, коли політичне й державне керівництво республіки, слухняно виконуючи волю центральних відомств, по суті, готувало майбутню соціально-економічну кризу України. Значну увагу журналісти й публіцисти при-діляли викриттю тих, хто своїми діями перешкоджав перебудові, намагався загальмувати прогресивні перетворення, встановити над гласністю контроль, підпорядкувати її своїм корисливим інтересам.
Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного і суспільного життя, неухильне дотримання законності й правопорядку. Справжня демократія не існує поза законом і над законом. Соціальна реальність у нашій країні довела необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого законодавства, зміна- структури й методів діяльності юридичних установ, підвищення правової "культури керівників різних ланок управління, громадян повинні були зміцнити такі демократичні засади, як гуманізм, справедливість, повага до людини, суворе дотримання її прав і свобод..
Національні проблеми. Вирішення цих проблем має життєво важливе значення й глибокий суспільно-політичний зміст для України.
За даними перепису 1989 р., населення України налічує 51,7 млн чоловік і складається з представників більш як 100 національностей. Абсолютну більшість становлять українці—37,4 млн. чоловік (72,7%) і росіяни—11,4 млн чоловік (22%). Більше 5 млн. чоловік (майже 5 %) — представники інших народів. Серед останніх найчисленнішими є євреї — 486 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 325 тис., поляки — 219 тис., угорці—163 тис., румуни—134 тис., греки—99 тис. чоловік.
Вихідним пунктом національно-державного будівництва е реальний суверенітет України. Без нього неможливі повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний рвзвиток України, збереження та подальший розквіт культури, мови, утвердження національної гідності й самобутності українського народу, всіх національних груп, що проживають у республіці. Державний суверенітет України — це повновладдя її народу на своїй території, право самостійно вирішувати питання політичного, економічного і культурного життя країни, визначати форми й структуру органів державної влади й управління, недоторканість території держави, становлення України як реального суб'єкта міжнародних відносин.
Важливим кроком на шляху до суверенітету була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. Із 385 депутатів, зарєстрованих на ранковому засіданні 16 липня, за Декларацію проголосували 355, проти були 4, не взяли участі в голосуванні—26 (однак 18 із них звернули-ея до секретаріату сесії з проханням прилучити їхні голоси до голосів «за»). Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи, тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом 00Н та іншими міжнародно- правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила незалежність України та створення самостійної держави — України. Це означає, що Українська держава має свою неподільну й недоторкану територію, на якій діють виключно Конституція і Закони України. Вона сама здійснює захист і охорону своєї державності, гарантує всім своїм громадянам права і свободи, виключно сама розпоряджається своїми природними багатствами, самостійно веде свою економіку, має свою валютно- фінансову систему і грошову одиницю, сама проводить міжнародну політику і встановлює рівноправні стосунки з сусідами, сама розвиває науку, освіту, культуру.
Незалежність України — історична, політична, економічна необхідність. Вона продиктована всім розвитком нашого народу, вона — єдина перспектива для інтеграції у світову співдружність народів.
Могутнім імпульсом у боротьбі за незалежність України та створення самостійної держави стали Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. та угоди про ліквідацію СРСР, підписані в Мінську та Алма- Аті. 7—8 грудня 1991 р. в Біловезькій пущі під Брестом відбулася зустріч Голови Верховної Ради Республіки Бєларусь С. С. Шуш-кевича, Президента Росії Б. М. Єльцина і Президента України Л. М. Кравчука. Підсумком зустрічі стала офіційна констатація факту розпаду Союзу РСР, а також підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав, відкритої для всіх колишніх республік СРСР та інших країн.
На Алма-Атинській зустрічі 21 грудня 1991 р. керівники Азербайджану, Бєларусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав. «З утворенням Співдружності Незалежних Держав,-—підкреслюється в ній,—Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування. Держави — учасниці співдружності гарантують відповідно до своїх конституційних процедур виконання міжнародних зобов'язань, які випливають з договорів та угод колишньогоСРСР». Співдружність — це не держава, в ній не передбачено ніякого центру з вертикальними управлінськими структурами та президентом. На цьому ще раз було наголошено на зустрічі керівників незалежних держав Співдружності 20 березня в Києві.
В Україні певною мірою склалася й продовжує формуватися система управління національними процесами. Указом президії Верховної Ради від 10 квітня 1990 р. утверджений Державний комітет України у справах національностей. При АН України створені Інститут націо- нальних відносин і політології, центр з вивчення проблем міжнаціональних відносин, розроблено комплексну програму «Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин». В ряді академічних інститутів працюють групи та відділи, об'єктом досліджень яких є національне питання.
\ Деформації часів культу й застою, недооцінка значення національної самобутності українського народу, нехтування культурно-етнічними проблемами представників інших національних груп України загострили проблеми функціонування в республіці національних, мов, розвитку національних культур. Значно звузилася сфера вживання української мови, впав її престиж. Був порушений мовний статус театрів — більше половини українських театрів ставили вистави російською мовою. Не кращою була ситуація і в кінематографі. За останні десять років тільки половина фільмів на кіностудії ім. О. П. Довженка.виходила українською мовою. Одеська кіностудія із 60 фільмів лише три випустила українською мовою. Скоротилася питома вага українських радянських і класичних українських п'єс. Різко зменшилась кількість шкіл з українською мовою навчання. У вузах викладання велося, як правило, російською мовою. Українська мова майже зовсім була витіснена з наукового вжитку, діловодства.
, Важливою віхою національно-культурного розвитку оес-публіки стало прийняття Закону «Про мови в Українській РСР». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов всіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Важливою позитивною якістю Закону є те, що він закріплює норми, спрямовані на захист мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а та-кож мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті передбачають правову.відповідальність,
При прийнятті Верховною Радою постанови про порядок введення в дію Закону України про мови враховував ступінь готовності до реалізації -його положень. Саме тому, прийнявши рішення про введення Закону в дію з 1 січня 1990 р., Верховна Рада встановила для поступового впровадження у всі сфери суспільного життя окремих його положень інші терміни — від трьох до десяти років. Уряд за дорученням Верховної Ради розробив державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Україні, де, зокрема, конкретизував строки впровадження положень Закону про мови щодо окремих регіонів.
Активно й плідно почало діяти Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (нині — Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка). Збільшилась мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови й літератури, історії, фольклору, мистецтва. Значно більше часу присвячується зараз вивченню рідної мови й літератури в школах. Українська мова почала помітно активніше використовуватись у вузах і технікумах. Зросли можливості видання книг та навчальних посібників, створення фільмів і вистав українською мовою. Підготовлена державна програма розвитку історичних досліджень, покращання вивчення й пропаганди історії України.
Святом культур не тільки народів колишнього Радянського Союзу, а й багатьох зарубіжних країн став 175-літ-ній ювілей від дня народження великого українського гуманіста Т

Дата добавления: 2015-05-22