Новий Європейський колоніалізм

У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в колоніальному світі відбуваються процеси, які дають змогу говорити про новий етап Європейської колоніальної політики. З під влади Європейських метрополій звільняються переселенські колонії Пн. І Пд. Америки. 4 липня 1776 р. проголосили незалежність 13 англійських колоній на Атлантичному узбережжі Пн. Америки Англія, яка не мала сильної сухопутної армії, виявилась не спроможною справитись з опором 3 млн. населення США. В 1803 р. до території США приєдналась колишня французька Луізіана за 15 млн. доларів викуплена у Наполеона, а в 1846 р. – Флоріда, Техас та Орегон захоплені–викуплені в Іспанії. Наприкінці століття, в 1898 р. США відібрали в Іспанії і Гавайські острови. Загалом же, протягом ХІХ ст. територія США зросла в 4 рази, була компактно заселена вихідцями переважно з Англії, Ірландії і Німеччини. Тут зформувався новий силовий центр загальносвітового значення з Європейською культурою.

Аналогічним чином складалась історична доля центральної та Південної Америки. В 1804 р. з під залежності Франції вийшов острів Гаїті. А між 1810-1926 рр. втратили свої колонії в Америці й Іспанія з Португалією, зайняті війнами в Європі. Натомість постали Мексиканські Сполучені Штати, Сполучені провінції Центральної Америки, Велика Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія, Парагвай, Чилі, Сполучені провінції Ла-Плати (майбутня Аргентина), Уругвай, Бразильська імперія. В 1902р. Іспанія втратила останню свою велику американську колонію – Кубу.

В аналогічному напрямку просувались інші переселенські колонії. Хоча вони й зберігали формально залежний статус.

Це стосується, зокрема, Канади, відвойованої свого часу Англією у французів (1714-1763 рр.). на базі двох колоній англомовної Верхньої Канади (Онтаріо) та франкомовної – Нижньої (Квебек) у 1867 р. було створено домініон Канади з широкою автономією. А також – Австралія, що заселялась спочатку виключно англійцями, на 4/5 засудженими за злочини. В січні 1901 р. шість австралійських колоній з 4 млн. населенням були об’єднані в домініон Австралійський Союз. Такий же статус дістала й Нова Зеландія.

У той же час промислова революція та переваги сучасного адміністративного апарату (включаючи армію та флот) були використані Європейськими державами для нових колоніальних загарбань.

Об’єктами боротьби спочатку були країни – виробники прянощів та бавовнику. Першість захопила Англія. Вона розпочала з індійської Бенгалії, а на 1856 р. поставили під свій контроль весь Індостан. Приблизно 2/3 цієї території (в основному приморським) управляв з 1859 р. призначений Лондоном віце-король, решта перебувала під протекторатом. Крім того до віце-королівства воєнним шляхом була приєднана Бірма (М᾽янма). На противагу Нідерландській Індії (Індонезія) англійці зайняли о. Цейлон, Малакку та Сінгапур.

Франція витіснена з Індії, захопила В’єтнам, Лаос та Камбоджу. У 1887 р. з них було створено Індокитайський Союз. Незалежність у цьому регіоні зберегли лише Непал та Сіам (Таіланд).

Одночасно з останньої третини ХІХ ст. Намітилось просування Росії в Центральну Азію, на території населені або тюркськими (туркмени, узбеки, киргизи), або іраномовними(таджики) етносами.

Формально суверенним залишався Китай – найбільша за територією та чисельністю населення держава Азії. Однак, уже в 1856 р. англійці відібрали в нього Сянган (Гонконг). У відповідь на це Франція утвердилась в південному Китаї, Німеччина – на п-ві Шаньдунь, Японія відібрала о. Тайвань. А північні Китайські області – Внурішню Монголію та Маньчжурію – поділили на зони впливу Росія з Японією.

В Африці до 70-х р. ХІХст. Проникнення європейців обмежувалось лише «крапковими» володіннями у стратегічно важливих приморських районах. Зміни поки-що носили тут частковий характер, зокрема існування республіки Ліберія – чорношкірими емігрантами з США, колишніми рабами.

Справжній розподіл Африки стався в останній чверті ХІХст..

Першість і тут тримала Англія, яка намагалась вибудувати своєрідну вертикаль з півночі на південь. В 1882р. вона фактично оволоділа Єгиптом, потім настала черга Судану, Уганди, Кенії. В 1920р. захоплені або куплені землі Родезії, Ботсвани, Лесото, Свазіленду, Зулуленду були об’єднані у Південно-Африканський союз зі статусом домініону. У Західній Африці англійці обмежилися багатими на золото, прянощі та нафту – С’єра-Леоне,Золотим Берегом, Намібією та Нігерією. І хоча побудували вертикаль «Каїр-Кейптан» Британії не вдалося більшість стратегічно важливих позицій Африки залишилось за нею.

Франція намагалась збудувати свою Африканську імперію із заходу на схід. І це теж певною мірою не вдалось, хоч Франція все ж стала «державою №2» Африки. Було завойовано Алжир, потім васалом став бей Тунісу, султан Марокко. Південніше екватора французам дістались порівняно бідні та малозаселені території. Тут були створені: Французька Західна Африка (Сенегал, Мавританія, Малі, Гвінея, Буркіна-Фасо, Нігер) та Французька екваторіальна Африка (Чад, Конго, Габон). Французи захопили стратегічно важливий о. Мадагаскар.

Решта держав обмежились меншими придбаннями: німці захопили – Того, Камерун і Танзанію; бельгійці – Конго; Італія відібрала у турків пустелі і кам’янисті території Еритреї, Сомалі і сучасну Лівію.

Отже на початку ХХ ст. В Африці залишились лише дві незалежні держави – Ефіопія та Ліберія.

Тоді ж, наприкінці ХІХ – початок ХХ ст. була поділена і Океанія між Англією, Францією, США та Німеччиною.

На 1900 р. колоніальні володіння становили 55% території суходолу з 35% населення. Абсолютну першість тримали Англія (45% колоніальних територій та майже 70% їх населення) та Франція (відповідно 15% та (9,5%), а також Бельгія, Німеччина, Португалія, США, Італія та Росія.

На відміну від першої хвилі колонізації, друга захопила територію, в основному вже обжиті і відносно заселені. В них продовжувало переважати тубільне населення, хоч воно й скорочувалось, або витіснялось – як у Кенії, Алжирі чи Південній Африці. Європейські мігранти у більш-менш значній кількості з’явились лише у Північній Африці на півдні та Кенії. Проживали вони переважно у містах.

Дата добавления: 2015-05-24