Локальний предмет доказування. 1 страница

Розглянуті обставини, які складають предмет доказування, необхідно встановити для вирішення справи по суті. Разом з тим, у ході провадження в кримінальній справі виникає необхідність вирішувати деякі питання, для чого потрібно встановити певні обставини, зокрема у зв'язку зі здійсненням судом (суддею) функції судового контро­лю. Так, скажімо, розгляд у суді подання слідчого про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту потребує встановлення наявності відповідних підстав (ст. 148 КПК). Отже, перелік тих обставин, які необхідно встановити під час вирішення дея­ких питань перебігом провадження в справі складає так званий локальний предмет доказування.

» Відповідні рекомендації містяться в постанові Пленуму Верховного Суду І України № 11 від 7 липня 1995 року (зі змінами, внесеними постановою № 12 І від з грудня 1997 року) «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат».

На жаль, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві такі обставини чітко не визначені і тому суттєве значення мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з цих питань.

Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від

25 квітня 2003 року (із змінами, внесеними постановою № 10 від 11 черв­ня 2004 року та постановою № 25 від 24 жовтня 2008 року) «Про прак­тику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства», зазначив, що під час судового розгляду по­дання про взяття під варту, предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов'язує можливість обрання цього запобіжного заходу. Крім того, суддя з'ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпорядженні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом поряд­ку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчиненого саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про зло­чин, явка з повинною, документи, складені за результатами оператив­но-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо).

Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевіри­ти, чи мали місце передбачені ч.ч. 1 та 2 ст. 106 КПК підстави для за­тримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу дізнання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме злочину підозрюється особа та як він кваліфікується за статтями КК.

У разі, коли питання стосується особи, щодо якої порушено кримі­нальну справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені ст. 94 КПК приводи та підстави до її порушення і чи зазначено в постанові кримі­нальний закон, за ознаками якого порушено кримінальну справу.

Коли питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взят­тя під варту вирішується щодо обвинуваченого, необхідно також пере­вірити, чи є у справі докази, що вказують на вчинення злочину саме цією особою, чи відповідає постанова про притягнення її як обвинува­ченого вимогам ст. 132 КПК, чи було пред'явлено обвинувачення з до­держанням вимог ст. 140 КПК.

Далі Пленум підкреслив, що суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрю­ваного чи обвинуваченого, а постанови про обрання запобіжного за­ходу мають бути викладені у формулюваннях, які забезпечують до­тримання принципу презумпції невинуватості особи.

Установивши наявність зазначених обставин, суддя повинен переко­натися, що в справі є достатні докази, на підставі яких можна дійти ви­сновку про можливість вчинення підозрюваним або обвинуваченим тих дій, для запобігання яких пропонується взяти особу під варту, тобто, що наявні підстави для обрання запобіжного заходу і саме взяття під варту.

Крім обставин, які свідчать про наявність підстав для обрання за­побіжного заходу, досліджуються також обставини, які відповідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан здоров'я, сімейний і мате­ріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркоти­ки, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження

в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше ця особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя). Дослідженню підлягають відомості, що вказують на існування факторів, обставин чи моральні цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього процесуальних обов'язків та не буде займатися злочинною діяльністю (п. 10 названої постанови).

54. Поняття та властивості доказів.

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є од­ним із провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 чинного КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діян­ня, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що ма­ють значення для правильного вирішення справи.

Законодавець визначив суть поняття «докази», застосувавши вислів «фактичні дані». Фактичні дані — це дані про факти, інакше кажучи, це відомості, інформація про факти та обставини. Отже, докази — де відомості про факти, а не самі факти об'єктивної дійсності. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні до слідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.

Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприй мають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі на спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, тії обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випад ку більш-менш очевидна.

Але в деяких випадках можливе і безпосередне спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним ним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостеріг гає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чиї можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Адже обстановка на місці події не залишається незмінною, як докази в справі використовують не власні враження слідчого, не ті факти, які він спостерігав, а зафіксовані ним у протоколі відомості. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається саме на відомості» інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи

буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунту­вання своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо досто­вірності таких відомостей.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу об­ставину: доказами є відомості саме про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування. Тобто якщо, наприклад, свідок повідомляє не відомості про те, що він бачив або чув, а висловлює свої міркування, умовиводи щодо обставин спра­ви, вони не можуть розглядатися як докази.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того щоб відомості про факти могли використовуватися як до­кази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктами кримінального процесу протягом всього судочинства, тоб­то вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоко­лах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже, йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріаль­ний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Такий матеріальний но­сій іменують джерелом доказів. Отже, як докази ми розглядаємо самі відомості (про обставини, які необхідно з'ясувати в справі), що міс­тяться, скажімо, в протоколі допиту свідка, потерпілого, обвинуваче­ного, у висновку експерта, а сам протокол, висновок (матеріальний носій, на якому такі відомості зафіксовано) є джерелом доказів. До­кази та їх джерела не існують окремо, їх фактично не можна розірва­ти, але з метою більш докладного дослідження поняття доказів теоре­тично можна розглядати окремо докази та їх джерела.

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості міс­тяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом до­казів.

Властивості доказів. Визначення поняття доказів містить посилан­ня на властивості доказів, зокрема на те, що доказами є фактичні дані, на підставі яких установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Якщо відомості не стосуються таких обставин, вони не можуть розгля­датися як докази в конкретній справі. Таким чином, доказами можна визнати тільки відомості, на підставі яких, з допомогою яких можна з'ясувати необхідні фактичні обставини. Таку властивість доказів іменують належністю.

Визначення питання про належність доказів потребує досліджен­ня двох елементів. По-перше, чи стосується факт, для встановлення якого використовується доказ, обставин, які необхідно з'ясувати в да­ній справі. По-друге, чи в змозі доказ своїм змістом такі факти вста­новлювати.

Докази визнаються належними, якщо їх можна використати для встановлення обставин, які складають предмет доказування, а саме: обставин, які становлять кінцеву мету доказування (ст. 64 КПК); до­казові (проміжні) факти, такі, наприклад, як факт перебування підо­зрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу

потерпілого; допоміжні факти, на підставі яких можна дійти висновку про достовірність або недостовірність певних доказів, скажімо дані про причини зміни показань обвинуваченими, потерпілими, свідками, дані про певні вади свідка, у зв'язку з якими він не міг чути деякі розмови, дані про вплив на потерпілого, дані про взаємини між свідком та потерпілим, свідком та обвинуваченим і т. ін. Докази,на підставі яких з'ясовуються обставини, що складають локальний предмет доказування (наприклад, дані про наявність підстав для обрані запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), також є належним при розгляді подання про обрання до обвинуваченого (підозрюваного) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Належними є й докази, які використовуються для знаходження інших доказів (наприклад, дані про те, що певні особи були очевидцями злочину, дані про місце знаходження таких осіб), а також докази, які були зібрані для перевірки версії, котра згодом не підтвердилася.

У деяких випадках для встановлення обставин справи має значення відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, якби події відбувалися відповідно до висунутого припущення, йдеться напри­клад, про відсутність слідів взуття на м'якому ґрунті під вікном, КОЛИ перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно. Такі так звані негативні обставини свідчать про помилковість версії або припущення, а докази про такі обставини мають властивість належності.

Докази визнаються належними незалежно від того, підтверджують вони певні обставини, чи спростовують їх, тобто підтверджують причетність певної особи до вчинення злочину, чи свідчать про непри­четність її до злочину.

Отже, належність доказів — це властивість доказів, яка означає, що за допомогою доказів можна з'ясувати факти та обставини, які мають відношення до справи, сприяють правильному вирішенню справи, прийняттю правильних процесуальних рішень.

Як докази можна використовувати тільки відомості, які одержані із додержанням всіх вимог законодавства. Цю властивість доказів - одержання на підставі законодавства — називають допустимістю до­казів. У визначенні поняття доказів у ст. 65 КПК є посилання і на цю властивість — доказами є фактичні дані, на підставі яких у визначе­ному законом порядку встановлюють обставини справи.

Передбачені кримінально-процесуальним законодавством поря­док, умови збирання та перевірки доказів спрямовані, по-перше, на забезпечення одержання по можливості достовірної інформації, у вся­кому випадку, інформації, яка може бути перевірена. Йдеться про такі, наприклад, правила, як заборона під час допиту ставити навідні запитання, пред'явлення для впізнання особи разом з іншими особа­ми, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу, участь понятих при провадженні слідчих дій, під час яких здійснюється безпосереднє пізнання та інші. По-друге, правила збирання та перевірки доказів спрямовані на захист від необґрунтованих обмежень прав осіб, які за­лучаються до участі в доказуванні, це правила про проведення слідчих дій, які обмежують права громадян на підставі рішення суду заборона для слідчого бути присутнім при освідуванні особи іншої статі. І якщо це було пов'язане з необхідністю оголювати особу, заборона проводити відтворення обстановки та обставин події, коли це може бути

небезпечним для здоров'я осіб, які братимуть участь у такій дії, або буде принижувати їхню гідність і т. ін.

Принципово важливою є вимога, яка сформульована в ч. З ст. 62 Конституції України — обвинувачення не може ґрунтуватися на до­казах, які одержані незаконним шляхом, а також на припущеннях. На необхідність суворо дотримуватися даного положення Конституції неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема в поста­новах Пленуму № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя», № 7 від 30 травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини та гро­мадянина». В останній постанові Пленум наголошує: якщо буде вста­новлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при об­ґрунтуванні обвинувачення у вироку.

Відомості про факти можна визнати допустимими, якщо вони були одержані за певних умов, які називають ще критеріями допустимості.

1. Перш за все, допустимими докази можна визнати за умови одер­жання їх тільки суб'єктами, які уповноважені на це законодавством. У стадії порушення кримінальної справи правом провести певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення кримінальної спра­ви і таким чином отримати докази наділені відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання. В справах приватного обви­нувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) питання про порушення кримінальної справи вирішує суддя, який за клопотанням сторін може витребува­ти певні докази, медичні довідки, акти судово-медичного освідуван- ня та інші.

У стадії дізнання та досудового слідства право збирати та переіряти докази мають органи дізнання, особи, які провадять дізнання, слідчі, начальники слідчих відділів, прокурори.

Слідчий одержує право на провадження слідчих та інших дій, спрямованих на збирання доказів, після прийняття справи до свого провадження з дотриманням правил про підслідність, передбачених ст. 112 КПК. Відповідно до ст. 119 КПК розслідування особливо склад­ної справи може бути доручено кільком слідчим (слідчій групі), рі­шення про це формулюється у постанові, один зі слідчих призначаєть­ся старшим, він приймає справу до свого провадження, а право збира­ти докази мають усі слідчі групи, які зазначені в постанові. Слідчий має право збирати докази на підставі окремого доручення (ст. 118 КПК), або судового доручення (ст. 315-1 КПК).

Відповідно до ст. 114-1 КПК право збирати докази надано також начальнику слідчого відділу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, може брати участь у провадженні дізнання та досудового слідства, бути присутнім при провадженні слідчих дій, ставити питання допитуваним, має право особисто про­водити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі у будь- якій справі (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК), таким чином він збирає та переві­ряє докази.

Органи дізнання є належними суб'єктами одержання доказів під час проведення дізнання після прийняття справи до свого прова­дження в межах повноважень, які передбачені ст. 101 КПК. в стро­ки, передбачені ст. 108 КПК. Певні дії, спрямовані на одержання

доказів, здійснюють особи, які провадять дізнання (дізнавачі), яких призначають у кожній установі в певному порядку. Після закінчення дізнання справа передається слідчому, і в подальшому орган дізнання може провадити дії, спрямовані на одержання доказів, тільки на підставі письмового доручення слідчого відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК, а також при виконанні окремого доручення слідчого відповідно до ст. 118 КПК.

Оскільки відповідно до ст. 66 КПК докази можна одержати шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, належними суб'єктами збирання доказів є співробітники оперативних підрозділів Міністер­ства внутрішніх справ, Служби безпеки України й інших установ, які наділені правом провадження таких заходів відповідно до ст. 5 Закову України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року (із змінами та доповненнями).

У стадії судового розгляду суб'єктом збирання, перевірки та оцін­ки доказів є суд. У судовому засіданні саме суд вирішує питання про обсяг та порядок дослідження доказів, враховуючи, звичайно ж, дум­ку сторін; суд вирішує клопотання сторін про виклик та допит нових свідків, про призначення експертизи, витребування додаткових дока­зів, а також про приєднання до справи документів, які надають сторо­ни. Суд покликаний забезпечити сторонам усі умови для активної участі в доказуванні, сторони задають питання під час допиту підсуд­ного, потерпілого, свідків, а відповідають ці особи суду, сторони звер­таються з клопотаннями про приєднання до справи певних докумен­тів, а вирішує питання суд, виходячи з того, чи можна буде використа­ти такі документи як джерела доказів. Судді також задають питання допитуваним особам; призначаючи експертизу, судді остаточно фор­мулюють питання, які були запропоновані сторонами.

Якщо суд дійде висновку, що наявних у справі доказів недостатньо для встановлення необхідних обставин, він може дати доручення слід­чому про проведення слідчих дій для одержання необхідних доказів (ст. 315-1 КПК), а також повернути справу на додаткове розслідуван­ня (ст. 281 КПК). Суд першої інстанції також збирає докази, виконую­чи доручення апеляційного суду за необхідності усунути неповноту або однобічність судового слідства (ч. 4 ст.358 КПК).

Суд апеляційної інстанції також може провести судове слідство, під час якого він збирає докази, забезпечуючи сторонам можливість активної участі в доказуванні (ч. З ст. 368 УПК).

Усі перелічені особи та органи можуть бути визнані належними суб'єктами збирання та перевірки доказів, якщо немае підстав для їх відводу. Одержання доказів особами, які підлягали відводу, робить одержані ними відомості недопустимими. Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику за­стосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» вважає істотним по­рушенням кримінально-процесуального законодавства проведення розслідування особою, яка підлягала відводу, що потребує у всякому разі повернення справи на додаткове розслідування.

У разі звернення компетентних органів України за правовою допо­могою до інших держав на підставі міжнародних угод належними суб'єктами збирання доказів є уповноважені працівники відповідних правоохоронних органів та судів іноземних держав. Іноді можна зустріти твердження, що суб'єктом збирання доказів є захисник. Статтею 48 КПК передбачено право захисника збирати ві­домості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від грома­дян та юридичних осіб..., одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. Але необхідно мати на увазі, що зібрані захисником відомості можуть ста­ти доказами тільки в тому випадку, коли відповідні особи (дізнавач, слідчий, прокурор, суд) ухвалять рішення про приєднання до справи таких документів. Передбачивши право захисника опитувати грома­дян, законодавець не визначив порядку такого опитування, не зазна­чив, як можна використати в справі такі пояснення. В практиці судів України пояснення, які одержав захисник від громадян, як докази не приймаються. Такі пояснення захисник може одержати для того, щоб з'ясувати питання про ті обставини, які відомі певній особі, а згодом заявити клопотання про допит такої особи як свідка. Захисник наді­лений правом надавати докази, таке ж право є у підозрюваного, обви­нуваченого, потерпілого, всі перелічені особи не можуть розглядатися як суб'єкти збирання, одержання доказів. Ті документи або речі, які зазначені особи пропонують приєднати до справи, стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, в про­вадженні якого перебуває справа.2. Другою умовою визнання доказів допустимими є одержання їх із належного джерела.

Перелік джерел міститься в ч. 2 ст. 65 КПК, але закон зазвичай не визначає конкретно, з якого джерела можна одержати ті чи інші відо­мості. В деяких випадках такі вказівки є. Так, ст. 76 КПК визначає, что певні обставини можна встановити тільки на підставі висновку експерта. Відповідно до ст. 69 КПК тільки з висновку експерта можна одержати дані про наявність у свідка фізичних або психічних вад, уна­слідок яких він не може правильно сприймати певні факти та давати про них показання. Якщо для встановлення деяких обставин необхід­но застосувати наукові, технічні, або інші спеціальні знання, джере­лом таких відомостей може бути тільки висновок експерта (ст. 75 КПК). На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постано­ві № 8 від 30 травня 1997 року (зі змінами від 25 травня 1998 року) «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», указав­ши, що акти та інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (напри­клад, про причини аварії, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для від­мови в призначенні експертизи.

Очевидно, що інформація стосовно справи, яка відома певній особі, може бути одержана з такого джерела, як показання свідка, а якщо це інформація, якою володіє особа, котрій було злочином заподіяно мо­ральну, матеріальну або фізичну шкоду, джерелом доказів буде пока­зання потерпілого (звичайно ж, за умови, що таку особу визнано по­терпілим).

3. Наступна умова визнання відомостей допустимими — додер­жання належної процедури одержання доказів, тобто дотримання процесуального порядку збирання доказів та закріплення їх відповід­но до вимог кримінально-процесуального законодавства.

Засоби збирання доказів зазначені в ст. 66 КПК. Це провадження слідчих дій, витребування предметів та документів, вимога про проведення ревізії, прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб, проведення оперативно-розшукових заходів. Крім того, в стадії порушення кримінальної справи передбачена можливість збирання і відомостей шляхом відібрання пояснень від посадових осіб та громадян (ст.97 КПК).

Засобом збирання доказів можна вважати також прийняття заяв та повідомлень про злочини. В таких заявах та повідомленням міститься інформація про події та обставини вчиненого злочину, заявник повідомляє, хто заподіяв йому тілесні ушкодження, які саме речі у нього викрадено і т. ін.

Найбільш розповсюдженим засобом одержання доказів є слідчі дії. Слідчі дії безпосередньо спрямовані на одержання або перевірку до­казів і провадяться в певній процесуальній формі, яка детально регламентує порядок, послідовність проведення кожної слідчої дії. Докази і можна отримати тільки в результаті проведення тих слідчих дій, які передбачені КПК України, і в тих стадіях, в яких дозволено законом провадження таких дій. Скажімо, в стадії порушення кримінальної справи можна провести тільки огляд місця події (ст. 190 КПК) та на­кладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), в стадії дізнання та досудового слідства перед­бачено провадження всіх слідчих дій, в стадії пепереднього розгляду справи суддею слідчі дії не провадяться, в стадії судового розгляду до­зволяється провести допити, очну ставку, пред'явлення для впізнан­ня, огляд місця події, призначити експертизу. Якщо виникає необхід­ність у провадженні інших слідчих дій, суд може дати доручення слід­чому (ст. 315-1 КПК). Суд апеляційної інстанції має право провести ті ж дії, що і суд першої інстанції, якщо визнає за необхідне провести судове слідство. На підставі постанови прокурора про перевірку ново- виявлених обставин можна провести всі слідчі дії. В інших стадіях проведення слідчих дій не передбачено.

Слідчі дії не можна провести в справі, в якій зупинено проваджен­ня (ст. 206 КПК), якщо в такий справі виникає необхідність провести якусь слідчу дію, необхідно ухвалити рішення про відновлення слідства.

Рішення про проведення слідчої дії повинно бути прийняте в тій формі, яка передбачена КПК, якщо КПК передбачає необхідність одер­жання рішення суду або санкції прокурора для проведення слідчих дій, то необхідно одержати таке рішення або санкцію. При проваджен­ні слідчих дій необхідно додержуватись вимог кримінально-процесу­ального законодавства щодо часу проведення слідчої дії, участі певних осіб в її провадженні (захисника, понятих, спеціаліста, перекладача) порядку, послідовності виконання окремих дій. Порушення вимог за­конодавства при провадженні слідчих дій тягне визнання одержаних відомостей недопустимими. Так, Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодав­ства, яке забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» за­значив, що порушення вимог закону щодо участі захисника при про­вадженні слідчих дій може бути підставою для визнання недопустими­ми х доказів, котрі були зібрані під час виконання таких дій.

Перебіг та результати кожної слідчої дії повинні бути зафіксовані у відповідному протоколі, який складається з додержанням правил, пе­редбачених ст. 85 КПК. Крім того, при провадженні слідчих дій мож­ливе застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису відповідно до ст.ст. 85-1, 85-2 КПК. Статтею 87-1 КПК передбачена можливість повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Таке фіксування обов'язкове на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду, а відмова в тако­му клопотанні визнається істотним порушенням кримінально-про­цесуального законодавства, що потягне визнання всіх відомостей, одержаних у судовому слідстві, недопустимими, а рішення, ухвалене в такій справі, підлягає скасуванню.

Інші засоби одержання доказів не регламентовано так докладно, як провадження слідчих дій. Витребування предметів і документів здійснюється шляхом надіслання відповідного запиту, а отримані за таким запитом документи приєднуються до справи. Якщо учасники процесу або інші особи подають певні предмети або документи для приєднання до справи, то прийняття таких предметів або документів оформлюється відповідним протоколом. Рішення про приєднання до справи речових доказів та документів фіксується у відповідній по­станові.

Кримінально-процесуальне право України не містить конкретних указівок про наслідки порушення кримінально-процесуальної форми доказування. Очевидно, що істотні порушення потягнуть визнання ві­домостей, які одержані з такими порушеннями, недопустимими, а отже і не дозволять використати їх як докази. А от деякі незначні по­рушення закону під час збирання чи перевірки доказів можливо «ней­тралізувати» і використати одержані відомості як докази. Розгляне­мо, як впливають на допустимість доказів порушення визначених ра­ніше умов (критеріїв) допустимості.

Перша умова — одержання доказів належним суб'єктом. Пору­шення такої умови неможливо «нейтралізувати», такі порушення, як одержання відомостей неналежною особою, в усіх випадках тягнуть визнання відомостей недопустимими.

Друга умова щ одержання доказів з належного джерела, відомості, одержані з неналежного джерела, в усіх випадках є недопустимими. Скажімо, у випадках, коли відсутні документи, на підставі яких мож­на встановити вік обвинуваченого, єдиним належним джерелом буде висновок експерта. Робити висновки щодо віку обвинуваченого, ви­користовуючи інші джерела, неприпустимо. Звичайно ж інші джере­ла доказів для встановлення такої обставини, як вік обвинуваченого, теж можуть бути одержані і використані для перевірки висновку екс­перта, можливо на їх підставі виникнуть сумніви щодо достовірності експертного висновку, що призведе до призначення повторної експер­тизи.

Третя умова — додержання належної процедури одержання дока­зів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Зазначимо, що докази можна отримати тільки тими засобами, які передбачені кримінально-процесуальним законодав­ством України, а одержання фактичних даних засобами, які не перед­бачені законом, потребує визнання їх недопустимими. Не можна, на­приклад, в Україні провести перевірку показань на місці. Якщо виникає необхідність провести відповідну перевірку, можна провести огляд місця події з участю певного суб'єкта, або відтворення обстановки і обставин події.

Дата добавления: 2015-05-07