РОЗДІЛ Ш 8 страница

Ці принципи співвідношення права і влади пізніше розвива­ли римські юристи, зокрема Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і

Аристотель. Политика. - М., 1911, - С. 9. Аристотель. Зазнач, праця. - С 188.

Цицерон. Диалоги. О государстве // О законах: Пер, с латын, - М.: Наука, 1966. - С. 20.

Цицерон Зазнач, праця. - С. 139.

-103-

Модеетін. Саме завдяки юридичній думці римських юристів формулюється принципово важливе положення про розподіл права на публічне і приватне. З цього часу почали вважати, що приватне право, в свою чергу, включає в себе три частини: природне право (his naturale), право народів (his gentium) і цивільне право (his civile). Природне право, право народів і цивільне право діалектично єдині й мають одні джерела похо­дження. Вони втілюють вимогу справедливості та в цілому.ви­ражають ту головну ідею, що право загалом справедливе. Звід­си римські юристи виводять головну сутність права, яка, на їх­ню думку, полягає в приписові, адресованому людям: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному відплачувати тим, що йому належить; а також головний принцип права (не тіль­ки природного, а й права взагалі) — про рівність, який перед­бачає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність.

Теорії та ідеї античних юристів з проблем формування пра­вової держави поступово стали центральними у концепціях представників юридичної думки Середньовіччя і Нового часу. Про. це свідчить творчість Фоми Аквінського, Джона Уікліфа, Мареілія Падуанського, Генрі Бректона та ін. Так, останній писав: «...силу закону має те, що по справедливості встановле­ної схвалено вищою владою короля або ж князя, за порадою і за згодою магнатів, з загального схвалення держави»¹.

Услід за Арістотелем Г. Гроцій вважав, що справедливість є необхідною ознакою права. При цьому справедливість він тлу­мачив як вимогу розуму, веління самої природи розумної істо­ти. «Тому що право, — підкреслює він, — тут означає не що інше, як те, що справедливо, при цьому перевага в заперечу-вальному, а не в затверджувальному значенні, бо право є те, що:не•суперечить справедливості. Суперечить справедливості те,- що огидне природі істот, які мають розум»². Ф. Бекон проблему справедливості трактував у юридичному розумінні, в

История политических и правовых учений: Учебник / Под ред. В..С. Нерсесянца. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрид. лит., 1988. - С. 134.

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного пра­ва: Пер. с латын. - М.. Госюриздат, 1956. - С. 68-72.

площині певних якостей позитивного права, відрізняв право і закон, розробляв послідовну теорію щодо останнього¹. Дж. Лок доповнював етичний принцип права на щастя принципом рів­ності людей у суспільстві та державі, обґрунтовував принципо­ве положення про право народу на повстання. Саме Дж. Л оку належить теорія свободи особистості, розробляючи яку, він до­водив, що свобода людей, яка перебуває під владою держави, полягає в тому, щоб додержуватись власних бажань у всіх ви­падках, коли цього не забороняє закон, а також не залежати від невизначеної, невідомої волі іншої людини. Актуальним і прогресивним і до цього часу є висунення і теоретичне осмис­лення Локом принципу розподілу влад. При цьому законодавча влада наділяється особливим правом видавати обов'язкові для інших закони, а тому, за Локом, є верховною, а інші види вла­ди підпорядковані їй²..

Нові уявлення про розподіл влад були систематично розроб­
лені у працях французького, вченого-юриста Ш. Монтеск'є.
Основним предметом його юридичних досліджень була полі­
тична свобода, а необхідними умовами її забезпечення визна^:
вались справедливі закони і належна організація державності.
У розумінні Ш. Монтеск'є позитивний (людський) закон пе­
редбачає об'єктивний характер справедливості.'та. справедли­
вих відносин. Найбільш істотно впливають на закони природа
і принципи управління суспільними справами. Ось чому, за
Шї -Монтеск'є, політична свобода загалом можлива лише за
поміркованого правління, де виключена можливість зловжива­
ти владою, для чого необхідно запровадити в державі розподіл
влад на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечуючи 'їх
взаємне стримування і контроль³., • •

Політична свобода, за Ш. Монтеск'є, полягає не в тому, щоб.робити те, що хочеться, а тільки те, що дозволено зако­ном. Інакше це не буде свобода, бо те саме щодо громадянина

¹ Бекон Ф. Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. - Т. 1. - С 476-539.

ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские произведения. - М„ 1960. - Т. 2. - С. 95-116.

Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. - М., 1955.-С. 289

-104-

- 105-

могли б робити й інші. Досліджуючи співвідношення закону і свободи, Монтеск'є розрізняв два види законів про політичну свободу: 1) закони, що встановлюють політичну свободу щодо

державного устрою; 2) закони, що встановлюють політичну свободу щодо громадян. Тобто політична свобода, як політико-правове явище, розглядається в інституціональному та особис­тому аспектах. У подальшому Ш. Монтеск'с особливо детально займався розробкою теорії законів.

Ж -Ж. Руссо висував свій оригінальний проект «виправлен­ня» історії, яку можна вдосконалити за допомогою визнання і практичного використання теорії суспільного договору, згідно з яким кожний громадянин, що передає в загальне надбання і ставить під єдине вище керівництво загальної волі свою осо­бистість і всі свої сили, перетворюється на неподільну частину цього цілого, тобто суспільства і держави, а тому наділяється всією повнотою влади, прав, свобод і обов'язків, відповідаль­ності та розглядається як рівний усім іншим соціальним суб'єк­там¹. Це приводить Руссо до дослідження проблеми громадян­ського суспільства і його співвідношення з державою, що від­бивається у пануванні в державі загальної волі, а відтак — до розробки концепції народного суверенітету, який, щоправда, за Ж.-Ж. Руссо, може реалізуватися тільки через політичний організм (державу). Формою вираження народного суверені­тету є видання законів, Ж.-Ж. Руссо спеціально підкреслює, що найважливішим предметом його дослідження є політичні закони, принципи політичного права, що випливають із сус­пільного договору, тобто знову ж таки саме аспекти співвідно­шення влади, насамперед державної і права. Мета будь-якої системи законів, проголошує Ж.-Ж. Руссо, — свобода і рів­ність.

Особливий інтерес, з точки зору дослідження теорії правової держави, становить вивчення праць німецького класика І. Канта. Держава, на його думку, повинна забезпечувати тріумф права. При цьому право оцінюється з точки зору мора­лі, оскільки у нього вводиться категоричний імператив, який

¹ Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политичес­кого права // Трактаты. - М.; Наука, 1969, - С. 160-162.

-106-

стосовно права вимагає: «...Поводься зовні так, щоб вільне виявлення твого свавілля було сумісне з волею кожного, від­повідно до всезагального закону»¹. А відповідно до цього: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісне з свавіллям іншого, з точки зору всезагального закону сво­боди»².

За І. Кантом, право, як держава у Ж.-Ж. Руссо, виникає в результаті розумної домовленості між людьми, воно є ніби вза­ємним договором про найбільш оптимальну і справедливу (мо­ральну) організацію життя, що на рівні організації суспільства і влади передбачає існування демократичної республіки, тобто того, що називають «правовою державою». Звідси можна дійти висновку, що саме І. Канту належить велика заслуга продов­ження розвитку ідей правової держави. Адже останню він ви­значав, як «...об'єднання багатьох людей, що підпорядковані правовим законам», що дає йому можливість стверджувати, що благо держави полягає у вшцому ступені погодженості дер­жавного устрою з правовими принципами³.

Реалізація вимог категоричного імперативу в сфері держав­ності уявляється І. Канту як правове існування і функціону­вання держави з розподілом влад (законодавчої, виконавчої і судової). За принципом розподілу влад він диференціює і про­тиставляє дві форми правління: республіку, під якою розуміє правову державу, і деспотію, що є еквівалентом монархій, аристократій тощо. І. Кант особливо обстоює верховенство за­конодавчої влади як виразника народної волі та підкреслює її пріоритет щодо інших влад.

Загалом кантівська концепція правової держави не являє собою емпіричну реальність, а є ідеально-теоретичною конст­рукцією (моделлю), якою слід керуватися як вимогою опти­мальної доцільності певних зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Інший видатний німецький вчений Г. Гегель вживав катего­рію «право» в трьох значеннях: 1) право як загальна ідея сво-

¹ Кант И. Соч.: В 8-й т. - М., 1969. - Т. 4, ч. 2. - С 140.

Кант И. Зазнач, праця - С 139. ³ Кант И. Зазнач, праця - С 233.

-107-

боди; 2) право як певний ступінь і форма свободи; 3) право як закон (позитивне право). Але всі ці розуміння права є скла­довими елементами об'єктивного духу, в який, окрім права, „ входять мораль і моральність. Об'єктивний дух діалектично існує поряд із суб'єктивним духом (антропологія, феноменоло­гія, психологія) і абсолютним духом (мистецтво, релігія, філо­софія). Роль об'єктивного духу щодо права полягає в тому, що це той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли сво­бода вперше набуває форми реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових інституцій. У цьому розумінні всю філософію права Гегеля можна було б назвати «філосо­фією правової свободи». Адже саме через цю філософію Г. Ге­гель виходить на правові проблеми єдності поняття права і йо­го здійснення, форм держави, права приватної власності, форм неправди, до яких відносить простодушну неправду, оду­рювання, примус і злочин, розподілу і єдності влад, внутріш­нього і зовнішнього суверенітету держави, війни і миру, розріз­нення права і закону та багато ін.¹. Безперечно, найбільшим досягненням Г. Гегеля щодо теорії правової держави є стверд­ження і дослідження ідеї існування і функціонування грома­дянського суспільства².

До основоположників теорії правової держави слід віднести також Р, Моля, який свої основні теоретичні положення ви­клав у праці «Наука поліції у відповідності з принципами пра­вової держави». Виділяючи певні види держав, він доводить, що деякі з них засновані на ідеї права. Форма правління таких держав може бути різною, але вона завжди повинна гаранту­вати досягнення таких цілей: «...по-перше, охорону юридично­го порядку,... як умову усього подальшого; по-друге, сприяння розумним людським цілям,... оскільки власних засобів окре­мих особистостей для досягнення цих цілей недостатньо»'*.

Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер, с нем. / Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 75-359.

² Гегель Г. В. Ф. Зазнач, праця. - С. 228.

³ Моль Р. Энциклопедия государственных наук. - М., 1868. - С. 255-
257.

-108-

Проблемами поняття, ознак., принципів правової держави-займалися не тільки зарубіжні, а й вітчизняні вчені. Першим серед них слід назвати професора Київського університету К. О. Неволіна, який у своїй праці «Энциклопедия законоведе­ния» вперше в Україні підійшов до вивчення філософсько-ме­тодологічних проблем правової держави через дослідження теорії права. Перебуваючи під впливом вчення Гегеля, лекції якого К. О. Неволін слухав у Берлінському університеті, він тлумачив проблему свободи у її зв'язку з правом через катего­рії сутності та явища, закономірності та випадковості, об'єк­тивного та суб'єктивного, історичного і логічного щодо темати­ки енциклопедії законодавства. Це зумовлює необхідність вис­вітлення проблеми співвідношення права ї моралі, права і по­літики, права і закону, влади і права¹.

Перший ректор Київського університету- М. О. Максимович теоретично опрацьовував оригінальну ідею про виховання-лю­дини — громадянина, захисника справедливості, особливу ува­гу звертаючи при цьому на. політико-правовий взаємозв'язок держави та особи, 'їх взаємні права й обов'язки, взаємну відпо­відальність. Він доводив, що людина від природи здатна само­вдосконалюватися, тому суспільний прогрес за допомогою ви­ховання необхідно розглядати не тільки як загальний закон розвитку суспільства, а і як обов'язковий наслідок потреби особистості.

У праці «Держава і особистість», яка є доопрацьованою стат­тею «Держави правової і соціалістичної», Б. О. Кістяковський характеризував правову державу, як «вищу форму державного буття», що відпрацьована людством, але стверджував, що в ідеалі можуть існувати й інші, навіть досконаліші форми дер­жавності, до яких відносив соціально-справедливу або соціа­лістичну державу. На його думку, соціалістична держава та­кож має бути правовою². Характеризуючи правову державу, Б. О. Кістяковський зазначав, що найважливішою ознакою та­кої держави є те, що в ній закладені певні межі її влади, тобто

Неволин К. Энциклопедия законоведения. - К., 1838. - Т. 1. - С. 3-168; Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 556.

-109-

остання обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організо­вуються за допомогою самого народу, влада в ній є безособо­вою у тому розумінні, що керують не персонапії, а загальні, правила чи правові норми.

Юридичними засобами існування і функціонування правової держави Б. О. Кістяковський визнавав недоторканність особи, «народне представництво, яке забезпечується народом» та солі­дарність влади і солідарність націй. Гарантіями цих солідарнос-тей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Аналізуючи взаємозв'язок держави і права, Б. О. Кістяковський зазначав: «Держава та право — це дві сторони одного й того самого складного явища, а детальніше — право є той початок, з якого складається дер­жава»¹.

Загалом слід зазначити, що теоретичні розробки видатних вчених минулого з повною впевненістю можна назвати ге­ніальними в площині державно-правових проблем, що розгля­даються. Адже і на сьогодні абсолютна більшість з цих прин­ципових положень, що стосуються ідей правової державності, не втратила своєї актуальності як у теорії, так і на практиці. їх лише доповнили, осучаснили, іноді по-іншому інтерпретували.

Отже, правова держава — це така суверенна, політико-тери-торіальна організація влади, яка існує і функціонує в грома­дянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і за якої на основі останнього реально за­безпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів лю­дини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну від­повідальність згідно з правовим законодавством.

Слід одразу зазначити, що правова держава є одним із най­визначніших загальнолюдських політико юридичних ідеалів, який у юридичній науці набув вигляду теоретичної конструк­ції. Тому теорія, під якою загалом розуміють сукупність за­гальних положень, що створюють науку або її розділ, в тому

¹ Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 505.

- 110 -

числі і правової держави, не є догмою і має різні форми вира­ження, повноту змісту. Різні автори, що займаються цією проблемою, розглядають її у неоднакових аспектах, вклю­чають у теорію правової держави різну кількість і якість ознак, елементів, принципів, критеріїв оцінки і диференціації тощо. Але незаперечним є те, що тільки держава здатна надати юри­дичної загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її прав і свобод. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це основною своєю функцією, то вона може вважати­ся правовою, або ж такою, що прагне стати нею.

Для формування правової держави необхідний високий рі­вень розвитку суспільних відносин, проте не слід цей процес прив'язувати до конкретної епохи, соціально-економічної фор­мації, суспільного устрою, типу або ж форми держави. Право­ва держава — це загальнолюдське поняття, і цінність її в тому, що це питання про панування справедливого права в суспіль­стві, верховенство закону тощо. До того ж суспільна практика поки що не знає повної реалізації цієї проблеми, а тому стави­ти так питання дещо передчасно.

§ 2„ Принципи правової держави.

Принцип верховенства права

у правовій державі

Теорію правової держави, як і будь-яку іншу ідею чи кон­цепцію, можна розглядати через її принципи. Принципи пра­вової держави — це найголовніші, найзагальніші закономірнос­ті цієї теорії. При цьому завдання полягає в тому, щоб виявити і розглянути дійсні принципи правової держави, не ототож­нюючи їх з ознаками, рисами, завданнями, механізмами пра­вової держави. До них слід відносити принципи верховенства права, розподілу влад, реальності прав, свобод, обов'язків і за­конних інтересів людини і громадянина.

Принцип верховенства права зафіксований у ст. 8 Консти­туції України. Він у правовій державі визначає умови життє­діяльності всього соціального організму, тобто порядок ство­рення, існування і функціонування державних органів і гро-

-111-

мадсышх організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Саме завдяки цьому принцип верховен­ства права модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у правоутворенні, правореаліза-ції, правоохоронні.

Цей принцип також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності дер­жави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає і твердження про те, що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насампе­ред, обмежити ним державну владу. Адже, як відомо, в право­вій державі владі притаманні певні межі, яких вона не може переступити. Обмеженість влади у правовій державі, ство­рюється визнанням за особою непорушних та недоторканних, прав, розподілом влад, чітким визначенням компетенції її структурних одиниць тощо. Вперше у правовій державі ви­знається, що особа має певну сферу самовизначення і самови­явлення, в яку держава не має права втручатися.

Відповідно до цього принципу повинна помінятися сама фі­лософія розуміння права і прав людини. Адже Загальна декла­рація прав людини, міжнародні пакти з цього питання затвер­джують абсолютну цінність людської особистості, її пріоритет над державою, природний, невід'ємний характер прав і свобод людини. Виходячи з цього, вітчизняній юридичній науці та практиці слід по-новому підійти до визначення зовнішнього ви­раження права, тобто до розуміння закону і загалом законо­давства. Необхідно визнати, що закон — це не продукт довіль­ної діяльності держави, він Повинен, по-перше, відповідати де­мократичним правовим принципам справедливості, гуманізму, демократії тощо; по-друге, затверджувати і забезпечувати пра­ва, свободи і законні інтереси громадян; по-третє, відображати суспільні відносини, що об'єктивно склалися, не допускати їх надмірного випередження чи відставання від них. Законода­вець, у тому числі національний, має зрозуміти, що у своїй діяльності він обмежений цими закономірностями; і лише піс­ля цього можна говорити про один з істотних кроків на шляху до розбудови правової держави,

-112 -

Формування правової держави у нашій кращі, враховуючи її минуле і сучасне, буде складним і тривалим, процесом, який вже нині вимагає здійснення кардинального реформування по­літичної, економічної, правової та інших соціальних систем суспільства, проголошення задоволення прав, свобод і обов'яз­ків особи головною функцією держави, відродження мораль­ності, побудови громадянського суспільства.

Виходячи з. цього, можна стверджувати, що верховенство, права у сфері економічної системи має виражатися в регулю­ванні якнайбільшої кількості виробничих відносин, зокрема щодо володіння, використання і розпорядження власністю. Право повинно охопити не тільки всю сферу виробництва, а й розподілу, обміну і споживання. До того ж слід зазначити, що сучасний стан розвитку економіки вимагає існування плюра­лістичних економічних відносин, різних форм і видів господар­ської діяльності, якісного поєднання ринкової економіки, дер­жавного планування і прогнозування, знищення державного монополізму, антимонопольно! політики, ефективної зовніш­ньоекономічної та інвестиційної діяльності тощо. Об'єктивна необхідність виникнення і розвитку нових економічних явищ матеріально зумовлює верховенство права, на підставі і відпо­відно до якого ці явища виникають і функціонують. Крім того, виникнення нових виробничих відносин за своєю сутністю по­требує верховенства права, міцного, стабільного правопорядку і законності, успішної боротьби зі злочинністю.

Більш того, діалектика соціального життя свідчить, що еко­номічну реформу можна здійснити тільки за умови розширен­ня і поглиблення політичної демократії, вдосконалення подаль­шого забезпечення прав людини, підвищення ролі права у сус­пільстві. З іншого боку, глибоке реформування економічної системи здатне забезпечити поліпшення матеріального рівня життя людини, а, отже, також впливає на розгортання полі­тичної демократії, забезпечення прав, свобод і законних інте­ресів громадян, визнання всіма соціальними суб'єктами вер­ховенства права, як найбільш універсального і значущого со­ціального регулятора, а в цілому — формування правової дер­жавності.

-113-

Принцип верховенства права у політичній системі будь-якої держави є надзвичайно важливим, оскільки політична сфера життя суспільства завжди характеризується протистоянням різних політичних сил. Ця політична боротьба ніби затьмарює собою єдину мету розвитку суспільства, його безпеку, безпеку окремих громадян, їх права тощо. Держава ж у політичній системі є особливою політичною одиницею. Вона покликана врегульовувати політичну боротьбу різних елементів політичної системи, забезпечувати правопорядок і законність, гарантува­ти права, свободи і законні інтереси громадян. Тому держава наділяється особливою (суверенною) владою. Іноді це призво­дить до узурпації інтересів громадянського суспільства публіч­ною владою, і держава стає над суспільством і правом. У таких державах верховенство щодо права дістає політика, що при­зводить навіть до свавілля і насильства. Таких прикладів все­світня історія знає чимало, відомі й негативні наслідки такої державності. Тому людство в особі своїх кращих представників завжди боролось і повинно протистояти етатичній ролі держа­ви спочатку в політичній, а потім у всіх інших соціальних сис­темах.

Аналізуючи функціональний взаємозв'язок держави і права, доходимо висновку, що він може бути двох видів: або ж вер­ховенство держави над правом, або ж пріоритет права над дер­жавою. В реальному суспільному житті цей взаємозв'язок постійно розвивається й видозмінюється, він може бути також у стані відносної рівноваги. Така діалектика у відносинах дер­жави і права пояснює багатоманітність форм політичної систе­ми і державної влади: від демократичної та плюралістичної по­літичної системи до системи особистої влади й однопартійності; від демократичного державно-правового режиму (ліберально­го, радикального, консервативного) до тоталітарного (фа­шистського, расистського).

Принцип верховенства права в політичній системі підпоряд­ковує державу громадянському суспільству, яке за умови його реальності саме вирішує питання про форму, зміст і соціальне призначення держави. Цей принцип лежить в основі визнання народного суверенітету і його первинності щодо суверенітету націй і держави. Саме тому Конституція України, поряд із ви-

-114-

знанням і проголошенням дії у ст. 8 принципу верховенства права у ст. 5 встановила, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є її народ і тільки він може здійсню­вати цю владу безпосередньо, через органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, принцип верховенства права і політична демократія нерозривні.

Цей принцип має значення і в інших галузях суспільного жілтя. Він безпосередньо стосується духовної системи суспіль­ства. Адже культура особистості та правова держава — це по-няітя, що доповнюють одне одного. Дійсні цілі правової дер­жави не можуть обмежуватися тільки сферою економіки і по­літики. Вона мас піклуватися про задоволення нематеріальних (духовних) інтересів людини: про формування, у тому числі, правової свідомості та культури і на цій основі підвищення за­гальної юридичної грамотності, подолання правового нігілізму, конформістського відношення до права.

Дата добавления: 2015-05-10