РОЗДІЛ V 1 страница

I If і

Конституції відсутнє, що було б зрозумілим, якби Україна конструювалась як парламентська держава, в якій Президенту надаються суто представницькі функції. Проте аналіз консти­туційної компетенції Президента свідчить, що у нас формуєть­ся парламентсько-президентська республіка з істотними повно­важеннями Президента, у тому числі в галузі виконавчої вла­ди. За таких умов винесення Президента за межі вказаних у «Загальних засадах» Конституції гілок влади фактично зовсім не визначає його конституційного статусу, що є порушенням принципу розподілу влад.

Не менш складним, з точки зору забезпечення принципу розподілу влад, є конституційний статус Кабінету Міністрів України, вищого органу в системі органів виконавчої влади. І пояснюється це тим, що, ліквідувавши верховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж встановила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та під­контрольний і підзвітний Верховній Раді України. Відповідаль­ність Кабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президент України призначає, за згодою Вер­ховної Ради України, Прем'єр-міністра України, припиняє йо­го повноваження та приймає рішення про його відставку, при­значає, за поданням Прем'єр-міністра України, членів Кабіне­ту Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади тощо. Загалом слід визнати, що багато пов­новажень Президента України безпосередньо стосуються діяль­ності Кабінету Міністрів і органів виконавчої влади.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізується через затвердження Дер­жавного бюджету України та внесення змін до нього, організа­цію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Отже, Кабінет Міністрів України перебуває у подвійному підпорядкуванні Президенту та Парламенту України. Проте цей інститут, як свідчить вітчизняна і міжнародна практика,

-122-

не завжди ефективний. Такі органи здебільшого орієнтуються у своїй діяльності на більш міцного «господаря», а інший орган, як правило, виконує мінімальні функції з управління цим під­відомчим органом¹.

Характеристика впливу на Кабінет Міністрів буде не пов­ною, якщо не врахувати практично постійну критику його дій з боку не тільки законодавчої, президентської і судової влади, а й інших опонентів. Саме це змушує вищі органи виконавчої влади лавірувати або займати очікувальну позицію. Все викла­дене, що стосується виконавчої влади і Кабінету Міністрів, зовсім не свідчить про їх слабкість. Навпаки, як переконує віт­чизняний і зарубіжний досвід, вплив і значення виконавчої влади постійно зростають, хоч не завжди це адекватно позна­чається на законодавстві.

Центральні органи виконавчої влади (міністерства, коміте­ти, органи центральної виконавчої влади зі спеціальним стату­сом) здійснюють відповідно галузеве, міжгалузеве та інше уп­равління окремими напрямами соціально-економічного і полі­тичного життя країни. І одне з глобальніших завдань майбут­ньої адміністративної реформи у ракурсі втілення принципу розподілу влад полягає у тому, щоб чітко відокремити компе­тенцію Кабінету Міністрів України і центральних органів вико­навчої влади на користь останніх.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні ад­міністрації, голів яких призначає на посаду і звільняє з посади Президент. На місцях є також органи місцевого самоврядуван­ня — ради, які вирішують питання місцевої власності, місцево­го господарства. У такий спосіб врівноважуються інтереси те­риторій та інтереси загальнодержавні.

На нашу думку, на сучасному, кризовому етапі розвитку Ук­раїни для поліпшення оперативного керівництва важливо пе­редусім посилювати виконавчу владу, але це не слід ні в якому разі робити за рахунок загальнонародного представництва. До того ж для недопущення у майбутньому відступів від фунда­ментального принципу розподілу влад Україні треба подолати

¹ Основи конституційного права України / За ред. акад. АПрН Украї­ни, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - С 97-112.

-123-

тенденції пріоритету політичних підходів над юридичними, правову неосвіченість, нігілізм, низький рівень правосвідомос­ті, політичної та правової культури.

З неприпустимості посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої випливає відмова від політики, пов'язаної з деле­гуванням виконавчим структурам будь-яких законодавчих пов­новажень. Така відмова здатна забезпечити передбачену прин­ципом розподілу влад рівновагу між ними, а також мотивуєть­ся тим, що народ під час виборів наділив законодавчою владою тільки парламент. Ще у XIX ст. Дж. Лок дійшов висновку, що «законодавчий орган не може мати права передавати свої пов­новаження на творення законів до інших рук»'.

Однак парламентська практика свідчить про досить широке застосування парламентськими країнами практики делегуван­ня. Чимало авторів обґрунтовують його необхідність. Вони, як правило, посилаються на ускладнення державного керівницт­ва, на необхідність мати можливість терміново вирішувати ок­ремі питання тощо². Проте є майже незаперечним те, що вна­слідок делегування законодавчих повноважень принцип, за яким тільки парламент здійснює законодавчу владу, не відпо­відає дійсності, а тому виникає все більше рис імперського пре­зидентства. З нашої точки зору, є необхідність конституційної заборони делегування повноважень від однієї влади до іншої. Водночас заборона делегування не виключає можливості, а у ряді випадків і необхідності, перерозподілу конституційним шляхом повноважень між законодавчими і виконавчими орга­нами або надання останнім окремих доручень у правотворчій сфері, як це зроблено у п. 4 «Перехідних положень» Конститу­ції України.

Надзвичайно важливе місце у системі розподілу влад посідає судова влада, Так, уже в ст. 6 Конституції України викорис­тано категорію «судова влада», що є частиною доктрини розпо­ділу влад у правовій державі. Це призводить до того, що за ор-

¹ ЛоккДж. Два трактата о государстве: Трактат второй. - М, 1985. -
Гл. XI. - Разд. 142.

² Девідсен М. Виступ на Міжнародному симпозіумі «Конституція не­
залежної України». 3-5 липня 1992. - К.: Укр. правнича фундація, 1992.

-124-

ганами суду визнається самостійність і незалежність, а при­власнення функцій цих органів іншими державними органами чи посадовими особами забороняється. До того ж і будь-яке де­легування функцій судів не допускається. Конституція України суворо заборонила створення і функціонування надзвичайних та особливих судів. Суди є різними за своєю компетенцією та юрисдикцією, однак усі вони мають одне призначення — за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національ-.ної безпеки, дотримання законності та справедливості у сус­пільстві. При цьому забезпечення реалізації передбачених Кон­ституцією України прав і свобод людини та громадянина є го­ловним змістом діяльності органів судової влади. Адже згідно з.Конституцією юрисдикція судів поширюється на всі правовід­носини, що виникають у державі, тобто судовому захисту під­лягають усі права, свободи та обов'язки громадян.

Усе це підтверджує думку про надзвичайно важливий харак­тер і значення судової влади. Адже ніякий інший законодавчий чи виконавчий орган не має права привласнювати собі функції і повноваження, що. входять до компетенції судів. Держава на­діляє тільки суди правом використовувати примусові повнова­ження державної влади, а саме у встановленому законом по­рядку визнавати особу винною у.вчиненні злочину, призначати кримінальне покарання. Головне полягає в тому, щоб забезпе­чити реальну самостійність і незалежність судової влади як системи органів, що чинять правосуддя між різними суб'єкта­ми суспільства. А для цього слід згадати Гегеля і сконструюва­ти судову владу не як систему державних органів, а як складо­вий елемент захисту прав, свобод, обов'язків і законних інте­ресів представників громадянського суспільства. Саме грома­дянське суспільство повинно формувати, будувати та організовувати діяльність судової влади, тільки у такому разі судова влада буде дійсно незалежною, самостійною та об'єк­тивною. У цьому розумінні було б доцільно запровадити інсти­тут безпосередніх виборів суддів після того, як, призначені Президентом, вони відпрацюють певний час.

До того ж доцільно на конституційному рівні передбачити ' створення та основи функціонування самостійної контрольно-наглядової влади, конституційне врегулювання діяльності якої

-125-

слід зосередити в самостійному розділі чинної Конституції або в окремому законодавчому акті. Функціональним призначен­ням цих органів слід вважати захист і охорону конституційного

ладу, а до системи відносити Конституційний Суд України, Уповноваженого з прав людини, прокуратуру, різні державні інспекції.

Отже, слід визнати, що принцип розподілу влад — це не

тільки юридичний принцип, а й еоціальио-нолітичний і струк­турно-організаційний, бо якщо його тлумачити у широкому ро­зумінні, то він врегульовує розподіл влад між правовою держа­вою і громадянським суспільством, державою у цілому та її

складовими одиницями, політичною і державними системами. Він є одним з головних принципів правової держави.

§ 4. Принцип реальності крав, свобод,

обов'язків і законних інтересів

людини та громадянина

Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина передбачено статтями 21— 23, 56—64 Конституції України. Він разом з принципами вер­ховенства права і розподілу влад складає основу правової дер­жави. Сутність його полягає в тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини та громадянина повинні бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забез­печені та гарантовані всіма соціальними суб'єктами і насампе­ред державою. Для нього остання повинна створювати зовніш­ні й внутрішні механізми. •Зовнішній механізм забезпечення реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів люди­ни та громадянина характеризується постійним розширенням і оновленням міжнародних відносин у сфері гарантування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини. Світова спіль­нота визнала права людини загальнолюдською цінністю.

З цього погляду можна стверджувати, що правова держа­ва — це така організація влади, що обмежена правами і свобо­дами людини та громадянина. Ці права і свободи є системоут­ворюючою категорією щодо правової держави, адже остання виникає та існує, в особі всіх державних організацій, для їх за-

- 126-

безпечення. Права і свободи людини та громадянина визнача­ють взаємовідносини не лише індивіда і держави, а й держави та інших соціальних суб'єктів. Йдеться про те, що держава по­винна підтримувати і забезпечувати тільки такі колективні со­ціальні інтереси, які не суперечать правам і свободам конкрет­ного індивіда. Водночас правова держава покликана забезпечу­вати у суспільстві розумний компроміс, попереджувати со­ціальні катаклізми і потрясіння. А тому в більшості країн світу кількість і якість прав людини неухильно зростає. При цьому вони спочатку закріплюються у міжнародних договорах і уго­дах, а потім і у національному законодавстві конкретної дер­жави. Однак рівень політичного, економічного і культурного розвитку в різних державах різний. Деякі держави через об'єк­тивні та суб'єктивні причини не можуть забезпечити не тільки міжнародну кількість і якість прав людини, а й свої власні пра­ва, що продекларовані у національному законодавстві. Так створюється певний розрив між тим, що проголошено, і прак­тикою його реалізації. У різних країнах мірило і сама сутність цього розриву різні, не є однаковими його причини і витоки, методи і способи його подолання.

Саме це й обумовлює необхідність створення спочатку тео­ретично, а потім і практично універсального механізму гаран­тування реальності прав людини і громадянина. Він повинен охоплювати всі сторони життя суспільства і забезпечувати існування і дієвість прав, свобод, обов'язків і законних інтере­сів людини та громадянина. Цей механізм не є незмінним, він перебуває в постійній динаміці, удосконалюється, пристосо­вуючись до умов життя суспільства, що змінюються.

Отже, після декларування прав, свобод, обов'язків і закон­них інтересів у міжнародних нормативно-правових актах, най­важливішими з яких є Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні пра­ва, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Фа­культативний протокол до Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права, Європейська конвенція з прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього тощо, вони повинні відображатися в національному за­конодавстві держави, насамперед в її конституції і законах.

-127-

При цьому в національному законодавстві держави права і свободи людини та громадянина мають викладатися таким чи­ном, щоб вони пов'язували всю систему органів держави. На­приклад, у ч. З ст. І Основного Закону ФРН записано: «Ниж-ченаведені основні права зобов'язують законодавця, виконав­ця і правосуддя як безпосередньо діюче право». Далі мають створюватися різноманітні органи, що захищають і гарантують права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини та грома­дянина. Ними у світовій практиці визнаються: Конституційні суди (ФРН, Іспанія, Італія); Конституційні ради (Франція); Верховний Суд (США); Державна рада (Італія); адміністра­тивні суди, суди загальної юрисдикції, омбудсмани (Швеція, Франція, Польща) тощо.

Важливе місце у цій справі посідають спеціальні процедури: конституційні, судові, адміністративні, профілактики і попере­дження, припинення і розслідування порушень прав і свобод людини та громадянина, контролю за 'їх дотриманням, можли­вості їх тимчасового обмеження. Не слід забувати про спе­ціальні органи та особливий механізм здійснення охоронної і правоохоронної діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Безперечно, проблема реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів має не тільки правовий аспект. Вона тісно пов'язана з політичним і економічним положенням суспіль­ства, станом його духовності та консолідованості. Отже, для того, щоб створити в Україні правову державу, в якій би були реальними права, свободи і обов'язки людини та громадянина, потрібно:

— створити єдину Концепцію забезпечення прав, свобод,
обов'язків і законних інтересів людини та громадянина і таким
чином забезпечити послідовність, системність і комплексність
вирішення цього завдання;

— у згаданій Концепції або в іншому законодавчому акті пе­
редбачити шляхи підвищення правової культури посадових
осіб, конкретні міри відповідальності за відхід від права, який
найбільш очевидно виявляється в неповазі до прав, свобод,
обов'язків і законних інтересів людини та громадянина. Права
останніх — це категорія, що є чужою для правосвідомості біль-

-128-

шості тих, хто, за чинним законодавством, покликаний забез­печувати її недоторканність. Найбільш очевидним підтвер­дженням цьому є 'їх відношення до Конституції України;

— слід активно пропагувати, а, можливо, навіть і вчити са­мих громадян захищати свої права, використовуючи правосуд­дя, можливість звернення до вітчизняних державних органів і міжнародних та національних недержавних органів і організа­цій. Такими засобами захисту можуть бути звернення до засо­бів масової інформації, використання найрізноманітніших гро­мадських об'єднань (партій, професійних спілок), звернення до трудових колективів. Особливого значення набувають пра-возахисні рухи, тобто колективні дії у формі різних об'єднань 'для захисту прав і свобод, що переслідують або ж загальні, або 'ж конкретні цілі (дітей-сиріт, учасників війн, жертв політич­них репресій тощо). Це, мабуть, одна з найскладніших і вод­ночас найважливіших проблем нашого суспільства;

— реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина безпосередньо залежить від сили (ав­торитету) держави, Останню не можна вважати непотрібним явищем, ворогом громадянського суспільства. А тому вкрай важливо визначитись, яку державу ми будуємо, але незапере­чне одне: вона має бути міцною і демократичною. Тільки вона і саме вона може виступати від імені всього народу» Політика приниження ролі держави не має нічого спільного з роздер­жавленням власності, конкуренцією, приватизацією, створен­ням вільних ринкових відносин. Всі ці явища спрямовані на побудову громадянського суспільства, що діалектично передба­чає існування правової держави, а держава знаходить свою міць у праві. Держава повинна зміцнюватися шляхом послі­довного укріплення і вдосконалення усіх влад — законодавчої., виконавчої, судової. Розкоординованість влад, непогодженість 'їхніх дій, а тим більше протистояння — свідчать про слабкість держави, неможливість вирішення нею своїх завдань і функ­цій. Міцна держава не має нічого спільного із тоталітарною

державою;

— поряд з визнанням норм Конституції України нормами прямої дії, слід встановити принцип прямої дії норм міжнарод­ного права у сфері охорони і забезпечення прав людини і при-

,,-,. ₁₂₉.

вести у відповідність з ним національне законодавство, насам­перед у тому розумінні, щоб визнати на конституційному рівні весь комплекс прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина з урахуванням досвіду міжнародного права і національно-культурних потреб держави;

— необхідно також детальніше регламентувати право осіб на правову допомогу з урахуванням того, що у випадках, перед­бачених законом, ця допомога надається безоплатно і кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Насамкінець зазначимо, що у вітчизняній і зарубіжній юри­дичній літературі виділяються й інші принципи правової дер­жави. Так, до них відносять пов'язаність законом усіх держав­них органів, взаємну відповідальність держави і особи, висо­кий рівень забезпечення правопорядку, дозволено все, що пря­мо не заборонено законом, та ін. Але всі вони виступають як додаткові або похідні від вище розглянутих і, безперечно, голо­вних принципів правової держави. До того ж ми вважаємо, що ці та інші якості правової держави, що їх пропонують в юри­дичній літературі різні автори, не слід було б відносити до ка­тегорій принципів через їх другорядність і недостатню для принципів абстрактність. їх можна називати ознаками, харак­теристиками, якостями правової держави. Неправильно також ототожнювати завдання, принципи і механізми їх реалізації у правовій державі. Так, В. С. Нерсесянц до принципів правової держави відносить: верховенство правового закону, реальність прав і свобод індивіда, організацію і функціонування суверен­ної судової влади на основі принципу розподілу влад, правову форму взаємовідносин держави і суспільства'. З цим не можна не погодитися.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности - М 1993. - С. 15.

-130-

Люди не можуть дати силу праву і дали силі право.

(Б, Паскаль)

РОЗДШ IV

статус людини і громадянина в національному праві України

§ 1. Поняття та зміст правового статусу людини і громадянина

Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Ук­раїнського народу розвивати і зміцнювати демократичну, со­ціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регла­ментації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідно­син. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу (від лат. status) означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індиві­да в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюва­тися різними правовими нормами та мати різні характерні оз­наки. -Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в ос­нову розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу:

загальний, або конституційний;

5* -131 -

спеціальний, або родовий; - індивідуальним.

Нас'цікавить конституційний правовий статус людини і гро­мадянина. В юридичній літературі є різні визначення правово­го статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий ста­тус особи — це юридично закріплене становище особи в сус­пільстві¹.. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина². М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'яз­ків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правово­го становища³. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його, необхідної передумови. Хоч у літературі, є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасни­ком правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї катего­рії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і делік-тоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правово­го статусу особи без цього елемента. Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної від­повідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.

Слід враховувати необхідність включення до структури пра­вового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реаньність і викликає зацікавленість кожної особи в реа­лізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту⁴. Отже, можна сказати, що поняття пра­вового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій 'їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.

Матузов Н. И. Правовая система и личность. - Саратов, 1987. - С. 48. ² Чхиквадзе В. М, Гуманизм, мир, личность. - М., 1972. - С. 86.

Витрук Н. В. Основы теории положения личности в социалистиче­ском обществе. - М., 1979. - С. 31.

⁴ Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР. - М., 1985. - С. 9-11.

-132-

Таким чином, правовий статус особи — це юридичне закріп­лення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві.

Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважа­ють структуру правового статусу, що складається з таких еле­ментів:

• статусні правові норми і правові відносини;

• суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки;

• громадянство;

• правові принципи і юридичні гарантії;

• законні інтереси;

• правосуб'єктність;

• юридична відповідальність.

Розглянемо ті елементи правового статусу, що не будуть предметом нашого подальшого аналізу.

Законні інтереси особи — це дозволені нормативно-право­вими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами., соціальними цінностями., послугами.

Принципи правового статусу — це основні ідеї,, що харак­теризують положення людини і громадянина в сучасному сус­пільстві. Ці принципи розглядають у широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію право­вого статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21—24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян;

б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод;

в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і
обов'язків; д) неможливість позбавлення громадянства і права
змінити громадянство; є) неможливість вигнання громадян за
межі України і видачі іншій державі; є) найвищу соціальну
цінні».ть прав людини і громадянина; ж) користування інозем­
цями та особами 'без громадянства передбаченими законом
правами і свободами; з) додержання конституції і законів., ви­
конання іноземними громадянами і особами без громадянства
інших обов'язків, передбачених законом; і) надання іноземцям
права притулку,

-133 -

Насамперед ст. 21 встановлює принцип свободи і рівності всіх людей у своїй гідності та правах і проголошує, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Рівність людей означає, що кожна людина дорівнює іншій в її особис-тіеному, політичному, економічному, моральному й правовому становищі в суспільстві та державі. З огляду на це, а також враховуючи велику соціальну цінність для суспільства і держа­ви кожної особистості, держава захищає її гідність, права й свободи. Цей захист забезпечується насамперед за допомогою права, системи правових норм, що діють у суспільстві й дер­жаві. Тому право повинно чітко регламентувати цей принцип, наприклад, порядок відносин між органами державного апара­ту і громадянином, громадськими організаціями тощо. Рівно­правність громадян передбачає: а) рівність перед законом; б) рівність прав жінки і чоловіка; в) рівність громадян будь-якої національності.

Конституція України (ст. 24) конкретизує гарантії рівності як громадян України, так і -інших осіб. Ці гарантії полягають у забороні існування будь-яких привілеїв та обмежень за озна­ками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пе­реконань, статі, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, місця проживання, за мовними та всіма іншими оз­наками як фізичного, так і соціального характеру. На нашу думку, доцільно було б зазначити у цій частині, що не може бути також привілеїв, пов'язаних з посадою особи, за винят­ком тих посадових привілеїв і пільг, що чітко визначені у за­коні. Отже, рівність перед законом означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та со­ціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Дата добавления: 2015-05-10