Цимбалістий Б. Родина і душа народу// Українська душа. К., 1992. С.66-97 2 страница

Після всього можна окреслити національний характер як своєрідну персоніфікацію культури даної національної спільноти. Він сам є продуктом даної культури й одночасно носієм її. Він допомогає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або малозміненому вигляді.

Поведінку, типову для родини, не можна легко зміни­ти. Вона ж залежить від "усієї емотивної культури, від її ідеології". "Ідеологічний зміст нації залежить від традицій і становища її в довкільному світі" (Ф. Александер). Ви­стачить порівняти ментальності якогось хліборобського і ловецького племен, расове дуже споріднених або таких самих. Кожному впаде в очі різниця характеру між миро­любним та повільним хліборобом і метким войовничим ловцем. Діти обох племен виховуються за окремими тра­диціями і культурою кожного з них, тобто виховуються згідно з поглядами і способом життя батьків, зумовленими традицією і зайняттям. Це впливання відбивається від першого дня після народження. Ніяким рішенням психо­лог чи педагог, чи політик не потрапить змінити їх вдачу, напр. пропагуючи духа пригодництва, войовничости хлі­боробському населенню, дотепер спокійному і невойовни-чому.

Тип родинного виховання залежить від культурної атмосфери, від ідеологічного змісту суспільности, залеж­них у великій мірі теж від таких факторів, як географічне положення, історія, соціяльна структура, сусідство інших народів і п. Ф. Александер у цитованій статті вказує, що досі досить докладно простудійовано, як типова для даної культури настанова батьків впливає на формування ха­рактеру. Але немає добрих студій про те, як настанова батьків змінюється підо впливом соціяльних і культурних факторів. Загально можна спостерегти, що традиційна по­ведінка, зокрема в вихованні дітей, змінюється повільніше як соціяльна структура суспільности. Напр. американ­ський батько, що виріс у добу піонерства, загартувався в добу швидкої індустріалізації і тому тільки заінтересова­ний у багатстві, з нехіттю глядить на зацікавлення до історії, літератури або науки. Для нього це ознака упадку, бо він не бачить, що часи змінилися, що країна загосподарена, масова продукція забезпечена, і тому можуть про­являтися нові, культурні потреби (за Ф. Александером). Подібне явище можна теж завважити в печатках індустрі­алізації кожної країни. Робітники, хоч працюють і живуть в нових умовах, зберігають ще довго ментальність і пове­дінку своїх предків-хліборобів.

Культурно-антропологічний підхід до проблеми націо­нального характеру не повинен означати знецінення біо­логічних спадкових факторів. Відомо, зовнішня подібність дітей до батьків, інтелігенція, спеціяльні здібності (музи­чні, математичні і п є успадковані. Треба теж припус­кати, що так само успадковані є певні диспозиції темпе­раменту. Але треба сумніватися, чи можна застосовувати закони спадковости одиниці до спадковости рис цілої групи людей і чи можна твердити, що подібності поведінки яко­гось народу — це річ біологічної спадщини.

Біологічний фактор має своє значення, бо й сама куль­тура витворюється на базі природних даних людини. Вона ж продукт людини і її природних нахилів. Природа людини ставить межі і окреслює форми культури. Хоч з другого боку культура впливає і регулює біологічні процеси. Напр., людина сприймає поживу під тиском природного гону і потреби. Але чи вона відчуває голод, тобто потребу їсти 2,3 чи 5 разів на день, в яких годинах, що вона їсть, яке її ставлення до їди ("живе, щоб їсти, чи їсть, щоб жити") — все це продукт культурної зумовлености. Інстинктовні і життєві потреби усіх людей менш-більш од­накові. Але кожна культура, тобто кожна спільнота має власну думку і норми задовольняти їх. Ця спільнота пе­редає кожній генерації вже в дуже ранньому віці систему вартостей, структуру життєвих цілей і засобів до їх осяг­нення.

Біологічний детермінізм проявляється ще в тому, що кожна людина інтерпретує по-своєму норми власної куль­тури і увесь соціяльний спадок. Вона їх сприймає відпо­відно до своїх успадкованих здібнощів, до своїх минулих досвідів і до свого становища. Звідси стільки різниць між членами даної етнічної групи. Отож, щоб пояснити собі всі індивідуальні особливості людини, муситься глядіти на її біологічний спадок як одну з головних їх причин. Коли ж ідеться про національний характер, тобто про певні спільні цілій нації риси поведінки і ментальности, ствер­джуємо, що це продукт культури.

IV

Отож, якщо хочемо емпірично досліджувати націо­нальну психіку українців, мусимо проаналізувати доклад­но структуру родинного життя в народі, бо воно є носієм традицій у способі думання, настанов до зовнішніх і вну­трішніх побудів, типових відповідей на різні ситуації і т.д. Ця стаття не має на меті подавати таку аналізу української родини ані виводити з неї поодинокі риси національної вдачі українців. Вона, мала метою лише вказати на один залишений поза увагою методологічний підхід, дуже на­дійний для емпіричного досліду національної вдачі. Проте дозволимо собі мимоходом вказати на одну особливість життя української родини, що має, мабуть, центральне значення на формування національної вдачі українців. Ідеться про становище жінки, а зокрема жінки-матері, в житті і ментальності українців. Почнемо від банальних спостережень: українська жінка відограє в нашому гро­мадському житті значно активнішу ролю як, напр., у західньоевропейських народів. В ЗДА жінка теж активні­ша. Навіть в умовах еміграції наші жіночі організації активніші, рухливіші, як, напр., жіночі організації еспанців чи німців. Про їх існування взагалі не чується. В нашій літературі жіночі представниці перевищують нераз чоло­віків своїх бойовим духом і мужеським тоном (Леся Укра­їнка, О. Теліга, О, Лятуринська). Іван франко назвав Лесю Українку єдиним мужчиною в нашій літературі. Мабуть, рідко в якому фольклорі з'ясовується так часто родинні ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, а то й побиває за його "ледачість" тощо, як це є в українській народній творчості. Аналогічних прикладів можна б наво­дити більше. Якщо так є, то не тому, що українські жінки вже через окрему біологічну спадщину більше агресивні, як деінде, ані не тому, що вони свідомо бажають більше влади, але прямо тому, що такий є тип нашої суспільности і нашої культури. Чоловіки підсвідоме бажають бачити такими своїх жінок, правдоподібно взоруючись на образі своєї матері. Якщо б глибше проаналізувати любовне жит­тя українців, мабуть дійшлося б до висновку, що цей підсвідомий образ матері керує їх і при виборі подруги життя. Українець шукає у своєї жінки дещо з матері.

Жінка-мати має особливе значення в ментальності у-країнців. Коли запитувати багатьох українців про їхнє дитинство, найчастіше чується спогади навіяні глибокою любов'ю і пієтизмом до матері. Постать батька зате вихо­дить у тих спогадах бліда, невиразна, мовби вона не мала ніякого значення для їх життя і розвитку. Напр., запиту­ючи підсовєтських українців, в який спосіб могла зберег­тися в них релігійна свідомість, віра і практика під тиском атеїстичної школи і пропаганди, ми могли переконатися, що найчастіше допомогав цьому приклад віруючої матері. Так само пасивний і мовчазний спротив матері совєтській владі зроджував у сина перше недовір'я до цілої совєтської системи, яке пізніше в житті тільки закріплювалося. В наших поетів Україна виступає найчастіше під символом жінки-матері (Т. Шевченко). "Україна-мати", "Ненька-Україна" — це епітети, які самі собою визначають харак­тер українського патріотизму як любовй синів до матері. В релігійному житті часто наголошується культ Богоматері більше, як культ Христа-Богочоловіка.

Звідки все це походить? Згідно з вислідами антрополо­гічних студій, треба б відповісти, що генези таких явищ слід дошукуватися в окремій структурі української роди­ни, в характері родинного життя і родинного виховання дітей. Слідкуючи за життям наших селян у Галичині і переводячи опити дорослих, ми отримали таку картину:

вихованням дітей займається в наших родинах головною мірою мати. Вона має всю ефективну владу в родині вза­галі. Батько не раз свідомо заявляє своє незаінтересування вихованням дітей, мовляв, ту справу він передає жінці. Собі зберігає право встрявати час від часу для покарання дитини. Отож батько для української дитини являється грізним, недоступним, лише караючим авторитетом. Існує теж другий тип батька, доброго, лагідного, який опікується дитиною надмірно і в спосіб більше "материнський". В загальному можна сказати, що структура української ро­дини зберегла дуже багато рис матріярхальної родини. 1 це має далекойдучі наслідки на виховання і формування характеру української людини.

У формуванні людини європейського культурного кола беруть активну участь мати й батько. Спочатку більше займається дитиною мати, але від якого 4-го року життя батько щораз більше цікавиться вихованням дитини, зо­крема сина, керує його навчанням та вводить у життя. Не лише він сам дає йому приклад мужеської постави в житті, але свідомо її впоює. Тип родини в Західній Епропі — патриярхальний. Для нормального розвитку людини єв­ропейського типу дуже важливо, щоб дитина зазнала впливу і матері, і батька. Інакше її розвиток незаверше­ний.

Які наслідки може мати факт, що в українських роди­нах виховання дітей доручається лише матерям? Щоб бачити ті наслідки, треба собі пригадати, що було вгорі сказано про те, як батьки стають для дитини внутрішнім нормативним образом для пізнішої поведінки, і про те, як дочка ідентифікується з матір'ю, а син із батьком. Укра­їнська дитина не може легко ідентифікуватися з батьком, бо він нею цікавиться здалека лише, бо вона боїться його. Тож вона ідентифікується головною мірою з матір'ю. Мати постійно біля неї, вона нею піклується і часом боронить перед гнівом батька. Отож норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам і гієрархії вартостей — типовим для жінки, для жіночої свідомости. Чи не треба тут шукати генези "кордоцентричности української вдачі (від лат. соrdis — серце)" і "переваги функцій почувань", про що пише О. Кульчицький? Чейже в підсвідомому українця керуючим і нормуючим чинником є образ матері. Впливу батька теж не бракує, але він менший, як материнський і менший як, напр., в західноєвропейських народів. Бо навіть коли український батько доступний для дитини, нею цікавиться, то найчастіше, як це було вгорі сказано, він сам дуже "материнський". Звідси висока оцінка таких рис характеру, як доброта, добродушність, лагідність, ніж­ність, м'якість, сердешність як "ідеальних рис", тобто як прикмет ідеальної людини, (Для вияснення лагідности і доброти українців В. Янів приймає існування в українській вдачі сильного "інстинкту несення допомоги"). Звідси та­кож втеча українця до життя в малому гурті, спаяному теплом, сердешністю взаємин, а зате брак мужесько-здобувчої настанови до зовнішнього світу. Це типово жіноча настанова. Український "батько-отаман", як ідеал, це не тип німецького чи англійського воєного провідника, від­важного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма опікується, дбає за всіх, є виро-зумілий до кожного, спільно нараджується перед рішен­ням, отож — отаман з "материнськими рисами".

Деякі західні чужинці, що привикли бачити іншу по­ведінку чоловіків, характеризують поставу українця поо­диноко або і в гурті як поставу "овець" або "ягнят" добросердешних, смирних і боязких перед зовнішнім світом, в тенденцією жити лише у своєму гурті. Така постава укра­їнця звертає увагу кожного західного європейця для якого ідолом є здобування і перемагання перешкод. Тут не бу­демо розцінювати, які риси характеру кращі: лагідність, ніжність чи твердість і войовничість. Підкреслимо лише, що в Европі панівними стали ці останні.

Цікаво, що Хвильовий протиставляв "розляпаній", без­вольній, сантиментальній психіці українців ідеал людей сильних, вольових, здобувчих на взір еспанських конкі­стадорів. Чи не був це протест проти тієї соціяльно-культурної спадщини в нашій психіці, тобто проти переваги материнсько-жіночого сліду над батьківсько-мужеським у підсвідомому українця, те саме можна сказати про поезію націоналістичного покоління, з культом лицарської, відважної людини. Дуже цікавим для глибинно-психологічної аналізи являється образ України в поезії Є. Маланюка як "степової бранки", насилуваної чужим кочовиком, монго­лом; можливо, що інтерпретація того образу призвела б до аналогічного висновку, тобто як відкинення безвольної, "жіночої України" в ім'я варязької, твердої, чоловічої.

В попередніх заввагах приймалося, що такі риси як відвага, здобувча настанова, є "мужеськими прикметами", а лагідність, добросердешність — це жіночі особливості. Це правда, але тільки у відношенні до деяких культур, між ними й європейських. Існують суспільності, її яких риси типово чоловічі й типово жіночі є інші. Звернемо увагу на антропологічні студії Маргарет Мід, в яких вона на прикладі трьох племен з Нової Ґвінеї ілюструє, в якій мірі ті, як сказано, типово мужеські, і ті типово жіночі риси характеру можуть бути зумов­лені культурою, тобто бути продуктом суспільності. В одному племені Арапешів суспільство вважає чимсь пога­ним і неморальним мати амбіції до влади або бажання вибиватися понад інших. Чоловіки і жінки там дуже ми­ролюбні, добродушні, "материнські". Зате плем'я Мундугуморів войовниче: у ловах і боях беруть участь чоловіки і жінки. В кінці в третьому племені — Чамбулів, хоч нема матріярхату (чоловіки є головами родин), норми "мужеської і жіночої поведінки" перевернуті. Жінки дбають за втримання родини, ідуть на ловлю риб тощо. Зате чоло­віки, дуже ніжні, вразливі, займаються декорацією, ви­шиванням, танцями, мистецтвом. Як видно з цих студій, мужеськість або жіночість в характері можуть бути під­креслювані або придушувані залежно від типу культури.

Крім сильнішої материнсько-жіночої печаті на вдачі українця, яку він проявляє протягом усього життя, спеці­альна структура української родини має також вплив на поставу українця до влади і до авторитету в суспільності. Українській малій дитині важко здобути приязний, довір­ливий стосунок до батька. Він надто далекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить як особа, якою страшиться. Деколи він устряває як караючий чин­ник. Дитина мусить йому повинуватися зі страху, але внутрі не любить його і бунтується. Отак назверх послух, а внутрі бунт і ненависть. Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитися від батьківського дому, тобто вирва­тися з-під влади батька. Опісля в суспільному житті лю­дина повторяє цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична. Але навіть, якби це не була влада чужа, українець інтерпретуватиме представників її у світлі своєї постави до влади батька в родині: тобто ставитиметься з недовір'ям, нехіттю, ворожістю до влади взагалі і якщо коритиметься, то лише зі страху, а не з душі. Але ситуація поки що була і є така, що це влада чужа, окупантська, що дає моральне виправдання до бунту проти неї. Коли ж така чужа деспотична влада падає, наступає найчастіше серед українців анархія. Або, говорячи психоаналітичними термінами: після смерти грізного "батька" (влади) "сини" "матері" України стараються не допустити, щоб хтось із них зайняв спорожніле місце, вони не бажають віднови над собою, бо влада для підсвідомості українця — це постійне "насильство", це "страх", отож щось, до чого ставиться з нехіттю. Тому найкраще, коли кожний сам собі пан і всі рівні між собою. Долучується інший мотив: якщо всі рівні, як "сини" однієї матері, не можна допустити, щоб один з них вибивався над інших. У таких неусві-домлених пережиттях і настановах, закорінених глибоко в душі ще з раннього дитинства, можна б шукати вияснен­ня отого особливого підкреслювання українцями рівности усіх, як теж "анархічности української вдачі", тобто не­вміння встановити свою владу і її втримати. Цікаво, що в українських родинах після смерти батька, найстарший син не перебирає керівництва родини, тобто не переймає всієї батьківської влади, як це діється в багатьох патріярхальних народів. У нас сини, як рівні між собою, діляться владою. Діється це або за взаємною згодою мовчазною, або родинне життя стає полем постійних сварок і непоро­зумінь між синами. Єдино мати тримає їх разом. Інша подробиця: в Україні ніколи не існував звичай, ні право передавати всю землю як неподільну спадщину найстар­шому синові, її ділено між усіх синів і навіть дочок, навіть коли деякі з них покидали хліборобський стан.

А ось інше спостереження про життя в українських родинах. Так само тут матимемо на увазі життя селян. Україна хоч тепер уже індустріялізована країна, по своїй психології має ще багато із селянської нації. Українські робітники, інтеліґенти, як колишні вихідні з села, живуть ще селянськими традиціями, звичаями і поставою до жит­тя. Тому вкажемо на спосіб кормлення немовлят у наших селян. Воно відбувається не за усталеним розкладом годин, але в міру бажання дитини. Коли вона відчуває голод і почне кричати, мати відразу підбігає, щоб її задовольнити. Крім того кормиться її щедро, скільки дитина захоче. Психоаналітики твердять, що при такому піклуванні лю­дина в пізнішому віці проявлятиме довір'я до себе і до життя, матиме інстиктовну певність у житті (українське "якось воно буде", навіть коли ситуація справді грізна).

Можливо, що тут, у тих ранніх переживаннях українсько­го немовляти, коріниться вихідна база для життєвого оп­тимізму, для морально-психічної незламиости українсько­го народу, незважаючи на всі історичні лихоліття. До того долучається вплив родючої землі, щедрої української при­роди, яка теж витворює довір'я до себе мов до "доброї матері", що ніколи не заводить.

Очевидно все це гіпотези, натяки, що вимагали б си­стематичних студій. Зокрема, треба берегтися узагальню­вань однієї теорії, якою бажається вияснити все. Саме в тому найбільша помилка. Однією теорією хочуть вияснити забагато. Не можна брати окремих відірваних переживань малої дитини і бачити в них вияснення всього характеру і культури народу. Треба дивитися на ці переживання як на один із складників всього життєвого становища і всього життя дитини, як теж ураховувати переживання і досвіди в пізнішому віці. Цитований вже К. Клюкговн остерігає перед такою однобічністю. Може бути, пише він, що, як запевняють психоаналісти, велика толеранція супроти ди­тини-немовляти йде в парі з особистістю певною себе і добре достосованою до дійсности. Але не слід глядіти на те, як на якесь загальне правило. Дітям навахів (індіанське плем'я) нічого не відмовляється під час перших років життя, проте, як дорослі, вони виявляють досить заляканости. Вона витворюється як реакція на труднощі, які зустрічають навахи як народ.

V

Вкінці вкажемо на перевагу цієї культурно-антропо­логічної методи для досліду національної вдачі над ін­шими методами. По-перше: вона дозволяє обсервувати в примітивних народів всі особливості вдачі і відкривати, як їх вщеплюється в дитинстві. Ця метода дозволяє схоплювати процес формування національної вдачі від самого початку.

По-друге, ця метода дає певне вивершення для інших спроб, у нас, напр., для спроб О. Кульчицького, бо вияснює частинне, як передаються риси вдачі з покоління в поко­ління, риси, які постали під впливом таких факторів, як підсоння, багатство землі, історична доля і п. Всі ці фак­тори впливають на кожну людину поодиноко протягом її життя. Але крім того вони належать до культурної спад­щини даної етнічної групи. В який спосіб? Отож, вплива­ючи протягом усього життя на членів групи, вони в даному формують їх. Всі ці зміни відбиваються в поведінці, в настанові, в ментальності. Дорослі особи, головно батьки, розвинувши нові форми поведінки, нові відповіді на зов­нішні побуди, свідомо вчать їх своїх дітей. Але найважли­віше, що підсвідоме і свідомість дитини схоплює ці зміни у батьків і тим самим втілює ті нові зразки і норми пове­дінки. Напр., хліборобське населення, розташоване на якомусь пограниччі, нагло знаходиться перед небезпекою постійної інвазії. Населення змушене до оборони. Коли це триває протягом кількох поколінь, наступає зміна вдачі. Потреба оборони стає складником національної ідеології і традиції. Життя мусить проходити в постійній чуйності, в напруженості і активній настанові, як теж у суворості. Населення мусить бути готове кожночасно вхопити за зброю. Все це відбивається в зміненій ментальності і по­ведінці батька, старшого брата та інших дорослих. Доро­стаюча дитина підсвідоме починає взоруватись на типі войовника. Так теж під постійною загрозою кочовиків міг витворитись в Україні 16-17 ст. козацький тип, тобто тип вояка-хлібороба. В такий спосіб можна собі теж пояснити наглі зміни в ментальності і вдачі народу підо впливом якогось сильного колективного пережиття, революції то­що. Новий тип українця, що зродився в 20 стол., не є фразою. Наші батьки, що пережили і творили національну революцію, вернулися додому дещо іншими. Таким чи­ном, їхні діти мали перед собою інший тип людини, від якої мали перебирати громадську настанову, спосіб думання і реакцій на певні ситуації. 1 хоч молодші генерації вже особисто не переживали такого революційного струсу, во­ни залишались під його впливом саме за посередництвом своїх батьків.

По-третє, культурно-антропологічна метода дозволяє науково і систематично досліджувати національну психі­ку. Очевидно, вона сама не хоронить перед невдалими і поквапними спробами. Відомий англійський психолог Г. Айзенк розправляється з такою поквапною теорією про американський характер (G. Gorer, Тпе Аmerісаns, 1949). Ґ. Ґорер спирає свої часом дуже сугестивні висновки на власних неконтрольованих спостереженнях. Вони мо­жуть бути в дечому правдиві, але бракує можливосте верифікації. Та такі невдалі спроби ще не знецінюють самого підходу. Бо існують дуже солідні студії, переведені справді за науковими методами. Більшість цих студій сто­сується життя, вдачі і культури примітивних племен і велика трудність є застосувати ці самі методи для студій національної вдачі модерних націй, яких соціяльна струк­тура і життя багато більше зрізничковані. Нація розпада­ється на різні соціяльні групи, яких стиль життя досить відмінний. Іншими словами, культура селян і культура робітника чи інтелігента різняться між собою. Тому, напр., ментальність німецького селянина і французького селяни­на може бути в дечому більш споріднена, як ментальність німецького промисловця і німецького селянина. Але знову в інших аспектах існує багато спільного між промисловцем і селянином одної нації, бо, напр., німецька етнічна група має свою надрядну культуру, надрядну над підкультурами поодиноких кляс. Із взаємного впливання цих усіх фак­торів твориться національна вдача, яка дещо інакше про­являється в кожній соціяльній групі. Інакше представля­ється справа національної психіки, напр., швайцарської нації, зложеної з трьох етнічних груп, з яких кожна має свою культуру. Незважаючи на це існує щось спільне в ментальності і поведінці усіх шваицарців, бо існує над трьома етнічними культурами одна надрядна спільна швайцарська культура. Через те швейцарський німець різниться від німця з Німеччини. А факт тривкого існу­вання психічних різниць між трьома народами Швайцарії доводить, яким важливим для зберігання окремої етнічної культури і психіки є мова. Вона є носієм ідей, способу думання, звичаїв, що передаються з покоління в поколін­ня. Мова є виключно продуктом культури. Все це вказує на складність самої проблематики і на труднощі наукового досвіду. Але, теоретично беручи, такі досліди є можливі. Очевидно, потрібно великого технічного апарату, багатьох антропологів, психологів, які переводили б постійні обсер­вації на великому числі родин, порівнювали б їх із роди­нами інших культур і т. д. Якщо інші державні народи не можуть дозволити собі на те, якщо навіть міжнародні організації не беруться до того діла, що тут говорити про наукову роботу емігрантів у тому напрямі.

Однак існують ще інші причини занедбання того роду дослідів, на які вказує згадуваний вже Г. Айзенк. "Безпе­речно, — пише він, — емпіричні досліджування націо­нальних відмінностей є можливі. Навіть можна сказати, що такі досліди мали б значення для майбутнього розвитку Об'єднаних Націй і для здійснювання постанов міжнарод­них організацій". Коли цього не робиться, то на думку автора тому, що відповідальні люди воліють кабінетні теорії, або не вірять, що соціяльні науки могли б дати точну відповідь (Н.J. Еуsеnсk, Uses and Abusess of Psychology, London, 1953).

Хоч технічних можливостей для широких емпіричних дослідів у нас на еміграції немає, побут на чужині нас у дечому винагороджує. Він дає можливість докладніше обсервувати родинне життя чужинців, їхнє виховання дітей вже змалку, все це порівнювати з формами, панівними в українській культурі і суспільності. В такий спосіб міг би розбиратися певний матеріял для пізнішого наукового син­тетичного оброблення. Знання чужих культур дає кращі перспективи, щоб пізнати власну. Дещо правди є в афо­ризмі, що "хто знає лише власний народ, той його не знає". Крім того, на еміграції відбувається цікавий процес вро­стання наших дітей в чуже середовище, що напевно при­носить деякі зміни в ментальності молоді. Автор цих рядків не має нагоди зустрічатися з багатьма українцями, що є американцями вже від кількох генерацій. Але можна при­пускати, що в тих українців-американців вже майже ні­чого не залишилося з того, що ми звикли вважати націо­нальними рисами українців. Якщо існує яка подібність, то її треба б приписати може подібності деяких аспектів ду­хової атмосфери американської суспільности і української (в ЗДА також становище жінки домінантне, наголощується рівність усіх і т.п.). Тут відкривається поле для обсер­вацій і студій. Мета цих завваг вказати тільки на проблеми і на напрям, куди повинна б звеотатися увага тих, що цікавляться питанням національної вдачі.

Вкінці четверта важливість культурно-антропологічної методи: вона відкриває перспективи свідомого плянового впливу на зміну національної вдачі чи на збереження деяких її рис. "Культури можна робити кращими, бо більша частина "людської природи", на якій — на думку суспільности — створена власна культура, не є взагалі "природою", але є вислідом раннього виховання" (R. Linton). А коли культури можна робити кращими, значить і людей можна виховувати до кращого. Радикальних змін вдачі людини і народу бажали керівники фашистівської Італії, гітлерівської Німеччини і теперішнього СССР. По­минаючи критику змісту самого ідеалу тієї нової людини, до якого вони змагали, сама їх віра в можливість дооснов-ної зміни вдачі народу при помочі пропаганди чи вихо­вання в школах наскрізь помилкова і суперечить вислідам науки. Ніяка радикальна зміна в методах виховання дітей, зміна, відірвана від культурного підложжя, не змінить дорослих людей у бажаному напрямі. Зміна може відбу­ватися через повільну переміну всієї духової атмосфери даної культури, емотивного стану суспільности, традицій дому, ментальности батьків. Отож кращу суспільність можна виховувати малими але продуманими змінами, по­вільним впоюванням певної системи вартостей, яку виз­нається кращою, дрібними деталями у вихованні малих дітей і т.п. Довгий і повільний процес — проте не безна­дійний.

Дата добавления: 2015-05-26