КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Гринів О. Родина як первісна клітина суспільства //Церква і соціальні проблеми. Матеріали міжнародної наукової конференції “Енцикліка “Сотий рік”. Львів, 1993. С.227-236
Національно-культурне відродження України повертає нас до релігійних звичаїв і традицій, які збереглись у добрих християнських родинах. Поряд із школами та церковними і громадськими установами такі родини плекають українську мову, що має особливе значення як на матірній землі, так і в країнах поселень українців. Католицька Церква приділяє значну увагу збережен-ню духовних устоїв родини. В енцикліці «Сотий рік» підкреслюється: «Першою і основною структурною одиницею «людської екології» є сім'я, у лоні якої людина отримує перші і вирішальні поняття про істину і добро, пізнає, що значить любити і бути коханим, і, отже, що означає конкретно — бути особистістю» (СР. 4.39). У таких родинах передається віра в; Христа, ще з дитинства прищеплюється пошана до священничого й монашого життя. Блаженніший патріарх Иосиф у своєму заповіті згадував свою українську християнську, глибоко віруючу родину і заповідав нащадкам: «Збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину як невгасаюче вогнище життя і здоров'я Церкви і Народу!»'. Батьків і християнську родину Глава Української Католицької Церкви називав основою здорового суспільства, народу, нації, запорукою їх росту і сили. З великою вдячністю розповідає наш патріарх про свого старшого брата Романа, який став «знаряддям Божого промислу». Завдяки йому майбутній владика вже в п'ятирічному віці навчився читати і писати. Рідна школа «розпалила цю іскру любови до науки». Патріарх Иосиф вважає християнську родину і рідну українську школу запоруками прийдешніх поколінь. Роль цієї родини ще більше підвищилась після поневолення" нашої землі большевицькими імперіалістами, які пробували денаціоналізувати наш народ. Ліквідувавши Українську Автокефальну Православну Церкву на Великій Україні та Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині і Закарпатті, окупанти почали руйнувати українську школу, перетворювати її в кузню бездуховних яничарів. У таких умовах християнська родина залишалась єдиною передумовою виховання майбутніх поколінь нації, їхньою школою, яка зберігала духовність народу.
Найвищим законом християнської родини є любов до Бога, Церкви і народу, а діти — найбільшим Божим даром для батьків. Взаємини між ними грунтуються на єдності, любові й згоді. Релігійне і національне виховання дітей є тим джерелом, в якому «постійно відроджується релігійне і національне життя народу»2. Так ієрархи Української Католицької Церкви розглядають взаємозв'язок особи, родини і народу. Родина з'єднує особу і народ, чим підтверджує свою роль як «першої живої клітини людської спільноти»3. Водночас у християнській родині є не тільки людські, а й Божі сили. Ці сили,'наголошується в Соборному посланні ієрархії Української Помісної Католицької Церкви до 1000-річчя хрещення Русі-України, «будують Боже царство на землі й заповнюють духовний іюступ народів»4. Назване послання, яке присвячене важливим завданням християнської родини для відновлення людської спільноти, дає нам компас для розуміння духовної, кризи нашого суспільства. Руйнування християнської родини внаслідок постійного усуспільнення побуту і витіснення традиційних родинних цінностей. призвело до пагубних наслідків. До найважливіших завдань християнської родини ієрархи нашої Церкви відносять, по-перше, «повне усвідомлення християнської родини про свої права й належна їхня охорона»5, а по-друге, «питання початкового релігійного виховання дітей у родині»6. Такий підхід підтверджується в Енцикліці «Сотий рік»: «Необхідно повернутися до того, щоб дивитися на сім'ю як на с в я т е в житті. Справді, сім'я — священна: це— місце, де життя, дар Божий, може бути відповідно зустрінуто і захищено від багатьох нападів, яких воно може зазнати, і де воно може розвиватись за вимогами справжнього людського зростання» (СР. Ч. 39).
Збереження цих прав має забезпечуватись законодавством. Хоч у Соборному посланні до 1000-річчя хрещення Русі-України не називається держава, якої це' стосується, та цілком очевидно, що йдеться про колишній СРСР. Ряд норм цивільного, сімейного і кримінального права прямо чи посередньо дозволяв втручатись у' життя християнської родини. Батьки позбавлялись свого природного права виховувати дітей у християнському дусі. Спрощений порядок розлучення знецінював значення родини, зумовив різке падіння моралі серед нашого народу. Про святість подружнього життя говорити в таких умовах можна лише з жалем або з іронією. Жорстокий режим роз'єднував подружжя, відокремлював дітей від батьків, прирікаючи останніх на самотню старість. Люди не могли обороняти законну автономію родини та її гідність перед деспотичною владою. Соборне послання оцінює початкове релігійне виховання дітей у родині як великий і святий обов'язок батьків, бо «ніхто не може їх вповні в цьому заступити»7. Батько й мати — це перші вчителі, і від них залежить, чого навчиться дитина—добра чи зла. «Брак добрих вказівок і поучень витворює в душі дитини порожнечу, яку легко заповнює всяке зло»8,—навчає послання. Хоч у вихованні дитини батьків не може ніхто заступити, але допомогти їм можуть Церква і школа. Така взаємодопомога і взаємодоповнюваність становить засадниче положення родинної педагогіки. Його ігнорування дало негативні наслідки серед нашого народу. З трьох суб'єктів виховної роботи один був взагалі вилучений упродовж цілих десятиліть. Йдеться про Національну Церкву, бо офіційна церковна організація в Україні насправді доповнювала колоніальну адміністрацію як знаряддя духовного поневолення. Між родиною і школою не було єдності в питанні виховання дітей. Робота школи підпорядковувалась компартійним настановам. Як наслідок—виховувались люди з подвійною мораллю, що створювало грунт для аморальності.
Нині, в умовах розбудови Української держави в духовно спустошеній країні, обов'язок батьків як перших і головних виховників дитини стає обов'язком великої ваги перед майбутнім народу. У пошуках відповіді на поставлені життям питання звертаємось до II Ватіканського Собору, який закликає батьків «створити таке родинне середовище, оживлене любов'ю та пошаною до Бога й людей, що сприяло б всесторонньому вихованню дітей, індивідуальному і соціальному»9. Ієрархи нашої Церкви застерігають батьків, аби вони не виховували своїх дітей самолюбами, а передали їм правдиву Христову Віру, щиру й жертвенну любов.до своєї рідної Церкви й свого народу. Батьки мають прищепити дітям «глибоке почуття відповідальності про •загальне добро своєї Церкви й свого народу, щиру любов до Бога й до ближнього» 10. Як бачимо, любов до своєї Церкви і свого народу виступає в єдності з любов'ю до всіх людей, пов'язується з відчуттям основних людських прав і суспільної справедливості до кожного. ' Соборне послання до 1000-річчя хрещення Русі-України пронизує біль за долю поневоленого народу. Ієрархи звертаються до нього: «Сьогодні в нашому світі безбожного комунізму й бездушного матеріялізму, в світі поневолення деяких народів, а в тому й України, й українські батьки повинні приготовити своїх дітей духовно, інтелектуально й фізично до християнського служіння Богові, своєму народові й всім тим, що будуть потребувати Їхньої помочі»". Вже тоді ієрархи вважали за необхідне поставити українську родину в самому центрі уваги. «Це треба б, — закликають води,—зробити вже тепер, коли Світовий Конгрес Вільних Українців проголосив Декаду Української Родини, й ціла українська спільнота мала б звернути свою окрему увагу на духове й матеріальне добро нашої української родини за вказівками Синоду Єпископів Католицької Церкви в грудні 1980 року»12. Мета полягає в тому, щоб «обновити нашу українську родину в Христовім дусі, а через українську родину обновити наш український нарід»13. Така мета випливає з самої суті церковного й громадського життя.
Поставивши родину в центр уваги, Церква закликала всі зорганізовані сили української спільноти (церковні, громадські, наукові, політичні) конкретизувати свої завдання. Родинне виховання зумовлюється тим, що батько й мати віддають усе своїй дитині не з якоїсь винагороди, а з любові як найніжнішого і найвищого мотиву. До давніх українських традицій відноситься рівність у родині жінки з чоловіком. Проте така рівність грунтувалась на належному поділі ролей. Матерям належала домашня праця й опіка над дітьми. Матір посідала таке почесне місце, що український родинний устрій дослідники називають матріархатом. Не випадково з матір'ю асоціюється сама Україна, адже в часи лихоліть на 'матір лягала головна моральна відповідальність не лише за честь роду, а й за гідність всього народу. Упродовж цілих століть українська жінка як жінка поневоленої нації, виховуючи дітей, передавала їм національні традиції. Плекані і збережені в родині, ці традиції не могли вмерти в громаді. Дотримання їх протидіяло асиміляторським потугам окупаційної влади. Не менший тягар лягав на плечі української жінки на чужині, їй доводилось виховувати дітей в умовах неприхильного довкілля, нездорових впливів. У чужомовному морі наш нарід міг винародовитись і зникнути, відірватись від рідного коріння. Для українського народу жінка — це ідеал матері, ідеал подруги, ідеал родини. Такий ідеал створювався упродовж віків, а його остаточне завершення невіддільне від боротьби нашого народу за християнську віру й національну незалежність, Як зазначає доктор Богдан Цимбалістий, українська дитина «ідентифікується головною мірою з матір'ю. Мати постійно біля неї, вона нею піклується і часом боронить перед гнівом батька. Отож норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам і гієрархії вартостей—типовим для жінки, для жіночої свідомості»14. '• • Традиційне ставлення українців до жінки не має нічого спільного з марксистським обгрунтуванням фактичного зневаження жінки під гаслами її урівноправнення з чоловіком. На практиці воно дало пагубні наслідки. По-перше, зрівняння в правах жінки з чоловіком означало не що інше, як її нове закріпачення і приниження. Вона була рівноправна з чоловіком виконувати тяжкі роботи, які в цивілізованому суспільстві прийнято вважати виключно чоловічими. По-друге, «відібрано від - неї гідність матері, відібрано від неї виховання дітей, якими намагається опікуватись держава, що виховує їх, як сама хоче у своїх «яслах»15. По-третє, спроба замінити родинне виховання дітей державним показало', що таким способом культивується бездуховність цілих, поколінь. Таке виховання немало спричинилось до загального падіння моральності людей, росту злочинності серед молоді. Відчужені від традиційного трудового виховання в українській родині, діти відучились шанувати працю та її плоди. Престиж праці в очах молодого покоління впав. Про звільнення жінки від праці, щоб посвятити- себе повністю вихованню дітей, не могло бути й мови. В уже' згаданому Соборному Великодньому насланні' вказується: «Сумно стверджувати, що є такі системи й держави, що під плащиком високих гасел зрівняння жінки з мужчиною якраз її понизили, забрали від неї те, чим Бог її вивищив, позбавили ЇЇ тих обов'язків, до яких Бог її покликав, і наложили на неї такі тягарі, якими хоч ніби вона зрівняна з мужчиною, але тим вона стала: нещасною і не собою» 16. Такий висновок підтвердився наступним п'ятнадцятиріччям після цього послання ієрархів Української Католицької Церкви. Звичайно, у сучасному суспільстві багато жінок не хоче обмежуватись хатньою роботою, набуває різних професій і прагне працювати згідно з професійним покликанням. Тут не можна обійтись загальними вказівками, а треба конкретного підходу. Його суть полягає в тому, щоби жіноча праця в державних чи інших робітнях не перешкоджала жінкам займатись домашніми спрадами і виховувати дітей. Церква заперечує тим, хто ігнорує особливості жінки й розглядає її лише як робочу силу для суспільного-виробництва. Водночас робиться- застереження про те що жінка не може бути жертвою- пр-офесійної дискримінації, яка силкується принизити здібності жінок. Нарешті, при рівній праці з мужчиною жінка має отримувати таку саму платню. Оцінюючи родину як основу народу і його надію, Українська Католицька Церква закликає звернути увагу на молоді українські родини. Ієрархи журяться долею» української родини на чужині, попереджують про небезпеку для збереження національної ідентичності через: розповсюдження так званих «мішаних подруж», які складаються з представників різних націй. Прикладом для української молоді є діти-: стародавнього' Ізраїльського народу: аби зберегти свій рід, вони не одружувались з жінками іншого народу. Цілі покоління ізраїльської молоді виховувались на книзі Товит, яка заповідала брати жінку з роду своїх предків і не одружуватись з чужинками. Так ізраїльський народ зміг врятуватись від асиміляції в чужомовному морі упродовж цілих століть. Владики звертаються до народу, посилаючись на нашу історію: «Україна була славна;тим, що високо цінила, сімейне життя і берегла в ньому Божі заповіді і високо цінила святу тайну подружжя. Коли будуть здорові християнські родини, буде здоровим і християнським наш нарід»17. Хоч владики свої слова посилають українським родинам на чужині, та їхні уболівання так само стосуються наших родин на матірній землі. У СРСР проводилась цілеспрямована політика перемішування націй, переселення українців за межі батьківщини. Планова русифікація була піднесена до рангу державної політики. Як наслідок, наголошує Блаженніший Патріарх Йосиф у посланні до президії III СКВУ, наш народ, «приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей» 18.. В Україні постійно збільшується кількість національне змішаних родин. Уже в 1970 році вона перевищувала 20 відсотків. Особливо розповсюдились українсько-російські шлюби. За межами України діти у таких родинах відносять самі себе, як правило, до росіян. Та навіть у Києві дещо більше 60 відсотків молоді від українсько-російських шлюбів приймають українську національність19. Водночас збільшується кількість малодітних родин. У цьому Україна випередила пересічні показники колишнього СРСР. Якщо на поселеннях денаціоналізація української молоді зумовлена тим, що вона «починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження», то на матірній землі становище набагато гірше. В Україні національна церква заборонена, а та, яка дозволена, допомагає більшовицькій партії проводити планову русифікацію. Український народ поставлений в такі умови, що мусить боротись проти загрозливої денаціоналізації,.«змагатись за душу і серце кожної української людини,. а особливо молодої людини»20. Таке змагання за людину Патріарх Йосиф називає справою «всенародної,.загальнонаціональної вагомості і значення»21. Для збереження національної ідентичності українці повинні й надалі підтримувати зв'язки з матірною землею, як це робили піонери українських поселень. Вони докладали зусиль, щоб їхні діти навчались у рідних школах в Україні. Після Першої світової війни українські поселенці надавали допомогу для вдів і сиріт на батьківщині. Виконуючи настанову Митрополита Андрея «держатись разом і зберігати традиції»22, наші брати за межами України будували церкви і розвивали церковне життя. У часи, коли Українська земля стогнала під більшовицьким ігом, українські юнаки з поселень не мали можливості відвідати землю своїх батьків. Та вони не забували того, якими шляхами проходили їхні предки в 'пошуках кращої долі. Студенти з Північної Америки їздили в Європу, щоб побачити ті стежки, якими йшли їхні батьки в часи Другої світової війни з України за океан. Звертаючись до українських студентів із З'єди-нених Стейтів Америки і Канади, Патріарх Иосиф наголошував: «Ходіть по тих стежках з призадумою. Належите до великого народу, якого сліди найдете по цілім •світі—сліди повні шляхетних і славних вчинків українського імени, якими наша Батьківщина славиться серед народів»23. Вчення Української Католицької Церкви про родину як клітину української нації має позачасову вартість. Незважаючи на проголошення України незалежною державою, роль родини не зменшується, а набуває ще більшого значення у процесі виходу з нинішнього кризового становища.
Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 521; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |