Гобсбаум Е. Нова жінка С. 74-94. 3 страница

* Відсоток жінок серед організованих членів профспілок на 1913 рік:
Країна Відсоток

Велика Британія 10,5

Німеччина 9

Бельгія (1923) 8,4

Швеція 5

Швейцарія 11

Фінляндія 12,3

²⁰ Ці дані подано в: Woytinsky W. Die Welt in Zahlen, II: Die Arbeit. Berlin, 1926.

²¹ Обчислення з Men and Women of the Time, 1895.

Тим соціалістична та революційна політика відрізнялася від політики консерва­тивної, що у Великій Британії — хоч напевно ніде більше — тішилася підтримкою багатьох феміністок-аристократок²², але не давала їм таких самих можливостей, діберальні політичні партії відрізнялись віл соціалістичних і тим, що їх члени, за незначними вийнятками, були чоловіками. Втім, присудження Нобелівської премії _миру Берті фон Зютнер (1905) доводить, що на той час жінці було відносно легко залишити свій слід у політичнім житті. Найважче завдання, без сумніву, випало тим жінкам, що долали глибоко ешелонований опір, офіційний та неформальний, чоловіків в організованих професіях, навіть попри те, що жінкам уже вдалося захопити спочатку невеликий, але дедалі ширший плацдарм у медицині: на 1880 рік у Великій Британії та Валлії було 20 жінок-лікарів, на 1901 рік — 212, на1911— вже 447. З цього погляду ще видатнішими бачаться досягнення Марії Склодовської-Кюрі (ще одного дитяти царської Росії), яка в цей період одержала дві Нобелівські премії за наукову діяльність (1903, 1911). Такі світочі, як мадам Кюрі, ще не повною мірою відображають участь жінок в чоловічім світі. Результати цієї участі могли бути просто дивовижними, особливо коли зважити на мізерне число активних жінок: варто тільки згадати роль жменьки емансипованих британських жінок в оновленні робочого руху після 1888 (Анні Безант та Елеонори Маркс) або мандрівних пропа­гандисток, що так багато зробили для постання молодої Незалежної лейбористської партії (Енід Стейсі, Кетрін Конвей, Керолін Мартин). Проте, хоч майже всі такі діячки обстоювали права жінок і здебільшого, особливо в Британії та США, палко підтримували політичний феміністичний рух, саме феміністичній діяльності вони приділяли тільки побіжну увагу.

Ті, що зосередилися на феміністичній діяльності, займалися переважно політич­ною агітацією, бо права, яких вони вимагали, наприклад виборче, могли постати тільки внаслідок політичних та правових змін. Вони навряд чи могли сподіватися якогось сприяння від консервативних та клерикальних партій, а їх відносини з ідео­логічно близькими до фемінізму середніх класів ліберальними та радикальними партіями часто бували напружені, особливо у Великій Британії, де саме ліберальний уряд в 1906 — 14 роках ставив найбільший опір потужному рухові суфражисток. Часом (як-от серед чешок або фіннок) вони приставали до опозиційних рухів, що обстоювали національне визволення. В соціалістичних та робочих рухах жінок заохочували зосередитися на проблемах власної статі. Багато соціалісток-фемініс-ток так і робили, і не лише через те, що нестерпне становище працюючих жінок волало про негайні дії. Вони побачили, що права й інтереси жінок треба обстоювати так само й усередині власного руху, дарма що рівність статей становила елемент його ідеології. Давалася взнаки відчутна різниця між нечисленним авангардом прогресивних чи революційних активістів і масовим робітничим рухом: останній-бо складався не просто з чоловіків (основну масу оплачуваних робітників і пере­важну більшість організованих робітників становили чоловіки), з чоловіків, які мали традиційне ставлення до жінок і, котрі, будучи членами профспілок, прагнули усунути дешево оплачуваних конкуренток. А дешевшої робочої сили, як жінки, годі й уявити. Утім, робочим партіям, особливо після 1905 року, вдавалося послаблювати

²² Іменний покажчик феміністичного "Щорічника англійської жінки" (1905) включав 158 титулованих леді, зокрема тридцять герцогинь, маркіз, віконтес та графинь. До покажчика входило аж чверть усіх британських герцогинь. Для консервативного фемінізму див. також Е. Hal£vy. A History of the English People in the Nineteenth Century. 1961. Vol. VI. P. 509.

й певною мірою залагоджувати такі суперечності в своїх лавах, створюючи більше И
спеціальних жіночих організацій та комітетів. $

Серед політичних вимог феміністок чи не на першому місці стояло право голосувати на парламентських виборах. До 1914 року це право не було визнане на ■# державному рівні ніде, крім Австралазії, Фінляндії та Норвегії, хоча жінки й мали У це право в деяких штатах США і до певної міри — на виборах до регіональних * урядів. Гасло боротьби за жіноче виборче право на той час не підіймало у свою І оборону багато жіноцтва й небагато важило в національній політиці, за винятком. хіба що США та Великої Британії, де це гасло спиралося на більш ніж серйозну jj підтримку серед жінок верхнього та середнього класів і серед політичних лідерів *# та активістів соціалістичного руху. Боротьбі додавала драматичності тактика ~ безпосередніх дій Жіночої соціально-політичної спілки ("суфражисток") в період _г 1906-14 років. Проте суфражизм не повинен би заслоняти від наших очей масові "Ц форми політичної організації жіноцтва — групи тиску, що чинили помітний вплив -, на справи, особливо стосовні до жінок — як от кампанії проти торгівлі "білими t рабинями" (що призвели до ухвалення в США акту Манна 1910року) — або на такі справи, як становлення мирних відносин між країнами та боротьба проти пияцтва. ^ Якщо в миротворчій діяльності вони, на жаль, не досягли великих успіхів, то щодо пияцтва вони чи не найбільше спричинилися до ухвалення вісімнадцятої поправки до американської Конституції (якою запроваджено "сухий закон"). Однак поза межами США, Великої Британії, Голландії та Скандинавії незалежна політична діяльність жінок (окрім жінок — членів робітничого руху) не мала великої ваги.

IV

Втім, фемінізм мав іще один важливий момент, уплетений поміж політичними й неполітичними дебатами щодо жіноцтва: сексуальне звільнення. То було драж­ливе питання — доказом тут править переслідування жінок, що переконано пропагували планування сім'ї: Анні Безант в 1877 було позбавлено через це її дітей, згодом те саме спіткало Марґарет Сенджер та Мері Слоупс. До того ж воно не вкладається як слід в рамки жодного руху. Великосвітська публіка, змальована у видатному романі Пруста, або Париж незалежних і часто багатих лесбійок, таких, як Наталі Барні, легко сприймали сексуальну свободу — чи то традиційного, чи то нетрадиційного спрямування — в потрібних випадках, зберігаючи при цьому подобу пристойності. Одначе — як свідчить Пруст — вони не асоціювали сексу­альну свободу ні з глибоким громадським або приватним задоволенням, ні з соціаль­ними перетвореннями; навіть більше — їх (за винятком невисокого рівня богемних митців та письменників анархістського уподобання) нітрохи не приваблювала перспектива таких перетворень. Натомість соціальні революціонери, безперечно, прихильно ставилися до сексуальної свободи вибору для жінок — сексуальна утопія Фур'є, що нею так захоплювалися Енгельс та Бебель, ще не цілком пішла в забуття — тож соціалістичні рухи гуртували довкола себе ворожих до традицій і культури, утопійних й богемних пропагандистів усіх мастей, включаючи й таких, що вибо­рювали всім право спати з ким завгодно й яким завгодно способом. Гомосексу­алісти, такі як Едвард Карпентер або Оскар Вайлд, поборники сексуальної терпимості, такі, як Гевлок Елліс, емансиповані жінки різних схильностей, такі, як Анні Безант або Олів Шрайнер — всі вони протягом 1880-х років оберталися в орбіті

_йЄчисленного британського соціалістичного руху. Вільний союз без посвідок про цілюб уважали не тільки за прийнятний, але й фактично — в особливо пройнятих антиклерикалізмом колах — за єдино прийнятний. Утім, як показують пізніші незгоди Леніна з його товаришками по партії, надмірно заклопотаними сексуальним питанням, самі соціалісти не спромоглися порозумітися, як підходити до того "віль­ного кохання" та наскільки питання сексуальної свободи важливе для соціалістич­ного руху. Проповідник цілковитого звільнення інстинктів психіатр Отто Ґрош (1877 — 1920) — злочинець, наркоман і колишній послідовник Фройда, що дістався найвищих інтелектуальних та мистецьких кіл Гайдельберґа (не останньою чергою завдяки сприянню своїх коханок сестер Ріхтгофен, коханок або вдів Макса Вебера, Девіда Лоренса та інших), Мюнхена, Аскони, Берліна й Праги — являв собою ніцшеанця, не надто прихильного до Маркса. Його захоплено сприймала частина довоєнних богемних анархістів, поки решта ганили його як ворога моралі, та й він сам вітав усе, що допомогло б повалити наявний лад, але однаково — Ґрош був елітарник, якого важко віднести до якоїсь політичної моделі. Одним словом, сексу­альне звільнення як програма дій породжувало більше проблем, ніж пропонувало рішень. 1 поза нечисленною авангардистською богемою ця програма приваблюв ала

мало кого.

Серед поставлених або винесених на передній план питань було й питання про те, щу за майбутнє чекає жінку в суспільстві, яке забезпечить їй рівні права, рівні можливості й однакове ставлення. Передовсім ішлося про майбутнє родини, що її осердям є жінка-мати. Неважко було передбачити, що невдовзі жінка скине той тягар домашнього господарства, який середні й верхні класи (особливо у Великій Британії) вже й так полегшили, наймаючи хатню прислугу та якомога раніше відряджаючи своїх синів до пансіонів. Американські жінки в країні, де прислуги було обмаль, довго вимагали — й тепер нарешті почали допевнятися свого — запровадити в домі технологічні новації, здатні заощадити їхню працю. Крістін Фредерік в "Домашньому журналі для дам" (1912) навіть радила завести в госпо­дарстві "наукове планування". Починаючи з 1880 р. в побут поволі почали входити газові кухонні плити, починаючи від останніх передвоєнних років значно швидше стали поширюватися плити електричні. В 1903 виник термін "порохотяг". 1909 року скептичній громадськості вперше запропоновано електричні праски, проте найбільшої популярності цей винахід дочекався тільки за прийдешніх міжвоєнних ровів. Почалася механізація пралень — щоправда, поки що не домашніх: виробництво пральних машин у США за період 1880 — 1910 pp. зросло вп'ятеро²³. Соціалісти й анархісти, що однаково палко леліяли технологічну утопію, сприяли всіляким колективним заходам і віддавали багато уваги створенню дитячих садочків, ясел та закладів громадського харчування (перший приклад яких — шкільні їдальні), дозволяючи жінкам поєднувати материнство з працею та іншою діяльністю. Втім, проблеми це ще повністю не вирішило.

Чи не призведе емансипація жінки до заміни традиційної нуклеарної сім'ї якоюсь іншою відмінною формою людського співжиття? Етнографія, що саме в той час переживала буйний розквіт, доводила, що традиційна родина — далеко не єдиний відомий історії варіант. «Історія людського шлюбу» (1891) фінського антрополога Вестермарка до 1921 р. витримала п'ять видань і була перекладена

Для подальшої інформації див. S. Giedion. Mechanisation Takes Command. New York, 1948.

французькою, німецькою, шведською, італійською, іспанською та японською. Фрідріх Енгельс своєю працею «Походження сім'ї, приватної власності та дер­жави» (1884) зробив у цій справі потрібні революційні висновки. Та хоч революціо-нери-утопісти багато експериментували з новими формами колективних спільнот — найтривкішим плодом цих експериментів став кібуц єврейських поселенців у Палестині — молена напевне твердити, що багато соціалістичних лідерів і ще більше їхніх послідовників, не кажучи вже про менш "прогресивних" осіб, бачили в майбут­ній перспективі оновлену, але все-таки нуклеарну сім'ю. Щоправда, вони далеко не однаково дивилися на тих жінок, що основою свого життєвого шляху обрали шлюб, порання на гоподарстві й материнство. Як сказав Бернард Шоу одній еманси-пованій кореспондентці, емансипація жінки потрібна передовсім їй самій²⁴. Хоча помірковані соціалісти (наприклад, німецькі "ревізіоністи") й пробували боронити святість домашнього вогнища, теоретики лівого крила здебільшого розуміли, що емансипації жінки можуть допомогти тільки праця поза домом та інтереси поза родиною, отож всіляко заохочували і те, й інше. Тільки от поєднати материнство та емансипацію виявилося непростим завданням.

Багато, мабуть переважна більшість емансипованих жінок середнього класу, що старались добитися вершин у світі чоловіків, вирішували це завдання, не заводячи дітей, не виходячи заміж, часто (приміром, у Великій Британії) дотри­муючись фактичної обітниці дівоцтва. Причина такого рішення не просто в ворожості до чоловіків, часом прихованій за почуттям жіночої вищості перед іншою статтю, яке часто мало місце поміж крайніх представниць англо-саксонського суфражистського руху. Не є воно й простим побічним наслідком тодішнього демо­графічного становища, коли надлишок жінок — 1'/₃ мільйона в самій тільки Великій Британії на 1911 рік — багатьом не залишав шансів одружитися. Шлюб і далі був "кар'єрою", яка заполоняла думки багатьох жінок, навіть тих, що не займалися фізичною працею, й заради заміжжя багато жінок з дня весілля назавжди кидали шкільну освіту або працю в конторі, навіть якщо ніхто й не приневолював їх це робити. Натомість до такого рішення жінок штовхало вельми реальне утруднення: як має жінка поєднати два відповідальні заняття. На той час тільки виняткові сили й винятково внутрішні сприятливі обставини робили це завдання здійсненним. Якщо ж таких можливостей не було, то, приміром, така феміністка-робітниця, як Амалія Райба-Сейдль (1876-1932) мусила на пять років (1895 — 1900) відмовитись від своєї дожиттєвої войовничості в лавах Австрійської соціалістичної партії, щоб народити своєму чоловікові трійко дітей²⁵ — річ, за нашими поняттями, непробачна. Берта Філпотс Ньювол (1877 — 1932), видатний, та безпідставно забутий історик, вчинила навіть ще непростимішии, з іншого погляду, вчинок: вона зважила за потрібне відмовитися від керівної посади в Кембріджському Ґертон-коледжі, бо "була потрібна своєму батькові й відчула, що повинна бути біля нього"²⁶. Ціна самозречення була висока, й жінки, що обирали шлях кар'єри, як от Роза Люксем­бург, знали, що цю ціну має бути заплачено і що вони платять її сповна²⁷.

Наскільки ж сильно змінилося становище жінки за півста років перед 1914-им? Питання не в тім, як вимірювати, але як оцінювати зміни, що, звідки не подивитися,

^2< Bernard Shaw and Woman ed. by Rodelle Weintraub. Pennsylvania State University, 1977. P. 3-4.

²⁵ Dictionnaire biographique du mouvement ouvrier international: L'Autriche ed. by Jean Maitron and George
Haupt. Paris, 1971. P. 285.

²⁶ T.E.B. Howarth. Cambridge Between Two Wars. London, 1978. P. 45.

²⁷ J.P. Nettl. Rosa Luxemburg. London, 1966. 4.1. C. 144.

справили помітний вплив на багатьох, а може й на більшість жінок міського та промислового Заходу й стали справді доленосними для жіноцтва середніх класів. (Проте варто ще раз наголосити, що разом усі ці категорії становили тільки невелич­кий відсоток від жіночої половини людства.) За простими й елементарними мірками Мері Волстонкрафт, яка вимагала однакових прав для обох статей, відбувся величез­ний прорив — жінки отримали доступ до багатьох занять та професій, що до того часу становили монополію чоловіків. Цю свою монополію чоловіки завзято боронили, часто навіть всупереч здоровому глуздові та буржуазній пристойності: приміром, коли чоловіки-гінекологи доводили, що жінки ніякне придатні для того, щоб лікувати специфічно жіночі хвороби. На 1914 рік ще небагато жінок проникли через пролом у стіні чоловічої оборони, але тоді цей шлях став відкритим, принаймні теоретично. Крім того, жінки стояли на порозі великої перемоги у своїй тривалій боротьбі за рівне громадянське становище, символом якого було виборче право, — дарма що на перший поглядуспіхів ще не було видно. До 1914рокуурядивсеще затято опиралися жіночим вимогам, та вже менше як за десять років жінки отримали право голосувати на національних виборах у Чехословаччині, Австрії, Данії, Німеччині, Ірландії, Голландії, Норвегії, Польщі, Росії, Швеції, Великій Британії та США*. Очевидно: ця визначна зміна стала кульмінацією тої боротьби, що провадили феміністки ще перед війною. Що ж до рівних прав перед (цивільним) законом, то баланс досягнень не такий позитивний, хоч деяку вже надто кричущу дискримінацію було таки усунуто. У справі рівності доходів помітних змін не сталося. Жінки, заневеликим винятком, далі заробляли багато менше від чоловіків, навіть на такій самій роботі. Та й перепадали жінкам переважно роботи, що їх працедавець мав за "жіноче заняття" й через те оплачував набагато нижче.

Можна твердити, що Права Людини, проголошені Французькою революцією, через сто років після Наполеона поширилися й на жінок. Жінки стояли на порозі рівності в громадянських правах. Чоловіки, хоч як неохоче, привідкрили для талано­витих жінок шлях нагору. Оглядаючись назад, легко побачити обмеженість цих досягнень, так само як ми бачимо всю обмеженість Прав Людини часів Французької революції. Хоча бажані й давно сподівані, вони не були достатні, особливо для переважної більшості жінок, пригнічених бідністю й шлюбною залежністю.

Та навіть перед тими, кого найбільшою мірою зачепив прогрес емансипації, — жінками усталених середніх класів (нова й стара дрібна буржуазія та нижчі середні класи сюди, напевно, не відносяться) та молодими незаміжніми жінками працездатного віку — постала серйозна проблема. Якщо емансипація означає вихід за рамки приватної й часто ізольованої сфери сімейних, господарських та особистих відносин, де жінка була так довго замкнена, то чи може жінка — і як може жінка — зберегти ті елементи своєї жіночності, що не були просто ролями — ролями, що накинули на неї чоловіки в світі, влаштованому для чоловіків? Іншими словами, як може жінка, залишаючись жінкою, на рівних змагатися в громадській сфері, сформованій чоловіками й, отже, пристосованій для інакше створеної статі?

Мабуть, немає незмінної відповіді на це запитання, що в різних формах постає перед кожним поколінням, яке серйозно замислюється над становищем жінок в суспільстві. Кожна відповідь або сукупність відповідей може задовільно спрацю­вати тільки в певних історичних обставинах. Як же ж відповіли на це питання перші

' Фактично в Європі жінки не отримали виборчого права тільки в Середземноморських країнах, включаючи Францію, у відсталих регіонах східної та південно-східної Європи, Угорщині та Швейцарії.

Дата добавления: 2015-05-26