Гобсбаум Е. Нова жінка С. 74-94. 2 страница

II

Тепер, коли ми звертаємо погляду минуле, рух за емансипацію видається річчю цілком природною, й навіть його прискорення в 1880-х роках на перший погляд не таке вже й несподіване. Більший обсяг рівних прав та можливостей для жінок, так;! само як і демократизація політики — це підспудно (за замовчуванням) елемент ідеології ліберальної буржуазії, хоч яким невигідним та недоречним не видавалося все це її патріархам в особистому житті. Після 1870-х трансформації в середовищі буржуазії закономірно призвели до створення ширшого простору для дружин і особливо дочок буржуа, бо на той час, як ми зазначали, уже склався великий проша­рок непрацюючих забезпечених жінок, що в своїх достатках не залежали від заміжжя, й відтак для них постала потреба в позадомашній діяльності. Крім того, тепер, коли дедалі більше чоловіків-буржуа могли дозволити собі не займатися продуктивною працею, вони почали звертати увагу на діяльність культурну. І провадити цю діяльність повалені ділові люди часто доручали жіночій половині родини, отож виглядає, що тут ґендерні відмінності, ставали менш важливими.

Крім того, певний ступінь жіночої емансипації був, очевидно, конче потрібний самим батькам, бо далеко не кожна родина середнього класу й мало яка родина нижчого середнього класу мала потрібні достатки, щоб утримувати своїх ще неза­міжніх дочок, якщо вони бодай трохи не підроблятимуть. Цим можна пояснити, чому багато чоловіків середніх класів, які нізащо б не допустили жінок до своїх клубів або професійних товариств, так охоче давали своїм дочкам освіту, маючи на увазі певну їх незалежність. Утім, немає підстав сумніватися, що багато ліберальних батьків чинили так просто через щирі переконання.

Піднесення робочого та соціалістичного рухів як головних рухів за звільнення всіх пригноблених безперечно заохотило жінок шукати й собі більшої свободи: невипадково жінки становили чверть членів заснованого представниками нижчого

середнього та середнього класів у 1883 р. Фабіанського товариства. Крім того — щи вже бачили — розвиток сфери послуг та інших неелітних сфер створив чимало нових робочих місць саме для жінок, тоді як розвиток споживчої економіки зробив ясінок головною мішенню для капіталістичного ринку.

Тим-то не треба довго думати, щоб розкрити причини появи "нової жінки", хоч не треба й забувати, що ці причини можуть бути не такі вже й прості, як може видатися на перший погляд. Скажімо, немає жодних переконливих свідчень, що становище жінок помітно змінювалося, коли жінка поступово перебирала на себе ключову економічну роль — роль розпорядника сімейних фінансів та головного покупця. Рекламна індустрія, що за тих часів саме переживала свій перший розквіт, визначила цю роль жінки з властивим собі безжалісним реалізмом. У економіці, яка навіть поміж найбіднішими відкрила масового споживача, реклама не могла не зосередитися на жінках, бо якщо саме жінка робить найбільше покупок для родини, то саме з неї можна висмоктати найбільше грошей. Отож принаймні цей механізм капіталістичного суспільства мав ставитися до жінки вже шанобливіше. Трансформація системи збуту — коли дрібні крамнички, базари та розносна тор­гівля почали поступатися місцем великим'універсальним магазинам та каталогам для замовлень поштою — закріпила це шанобливе ставлення до жінки, виражене в запобіганнях, лестощах, рекламі та виставках-продажах.

Утім, то тільки буржуазних леді вже довший час вважали за цінних клієнток. Більшість витрат малозабезпечених або цілком бідних верств і далі йшли на речі найпершої потреби або на традиційні споживчі товари. Коло тих товарів, що їх господарство мало тепер за конче потрібні, дещо розширилося, однак особисті предмети розкоші для жінок, як от парфюмерія чи модне вбрання, досі були озна­кою виключно середнього класу. Ринкова потуга жінки поки що не надто позначи­лась на її становищі, особливо в середніх класах, де роль жінки як головного покупця була аж ніяк не новиною. Можна було б навіть твердити, що ті рекламні й журна­лістські трюки, що показали себе найефективнішими, мали, коли вже нате, тенден­цію закріплювати традиційні стереотипи жіночої поведінки. З іншого боку, орієнтований на жінок ринок створив чимало нових робочих місць саме для жінок-фахівців, і багато цих жінок також — маючи на те очевидні причини — активно цікавилися фемінізмом.

Хоч який складний цей процес, одне можна сказати напевно: протягом кількох десятиліть перед 1914 р. сталися разючі зміни в становищі й прагненнях жінок, принаймні тих, що належали до середніх класів. Найочевидніше свідчення цього — помітне поширення середньої освіти для дівчат. У Франції кількість ліцеїв для хлопців увесь цей час залишалася незмінною (десь на рівні 330 — 340), тоді як кількість таких самих закладів для дівчат зросла від жодного у 1880 р. до 138 в 1913. Число дівчат, що там навчалися (близько 33000) складало третину від числа хлопців. У Великій Британії, де перед 1902 р. не було національної системи середньої освіти, число шкіл для хлопців зросло від 292 в 1904/5 роках до 397 в 1913/14, тим часом кількість шкіл для дівчат збільшилася від 99 до цілком співмірної цифри (349)*. УЙоркширів 1907/8 роках кількість дівчат-учениць середніх шкіл майже дорівню­вала кількості хлопців: але, що найцікавіше, в 1913/14 pp. число дівчат, що не

¹ Число шкіл спільного навчання, що майже напевно мали нижчий освітній рівень, зросло не так помітно - від 184до281.

припиняли навчатися в державних школах після шістнадцяти років, було набагато більшим, ніж число хлопців¹¹.

Не всі країни однаково завзято взялися залучати дівчат (нижчого середнього й середнього класів) до офіційної освіти. У Швеції, приміром, цей процес відбувався і набагато повільніше, ніж в інших скандинавських країнах, у Голландії практично І стояв на місці, в Бельгії та Швейцарії зміни були ледь помітні. Про Італію, де було всього 7500 дівчат-учениць, годі й говорити. І навпаки — в Німеччині на 1910 рік * середню освіту здобувало близько чверті мільйона дівчат (далеко більше, ніж у * Австрії). В Росії — це трохи несподівано — число дівчат, залучених до середньої ^; освіти, досягло тих самих чверть мільйона ще в 1900 р. В Шотландії прогрес був * набагато скромніший, ніж; у Великій Британії чи Валлії. Університетська освіта для І жінок розвивалася приблизно рівномірно у всіх країнах. Прикметний виняток становили знову-таки царська Росія, де число жінок-студенток зросло від менш як ^: 2000 в 1905 р. до 9300 в 1911, і, звісно ж, США, де загальне число студенток (56000 в 1910 р.) мало не подвоїлося порівняно з 1890 р. й було незрівнянно вище, ніж у інших університетських системах. На 1914 рік у Німеччині, Франції та Італії було від 4500 до 5000 жінок-студенток, в Австрії — 2700. Треба зазначити, що в Росії, США та Швейцарії жінок було допущено до університетської освіти ще в 1860-х, в Австрії — тільки в 1897, в Німеччині — аж в 1900-1908 pp. (найпізніше — в самому Берліні). Більшість жінок студіювали медицину. В Німеччині на 1908 рік — коли першу жінку було призначено викладачем німецького університету (Мангаймської комерційної академії) — тільки 103 жінки закінчили якийсь інший факультет, окрім медичного. Такі національні відмінності в прогресі жіночої освіти поки що не привернули до себе значної уваги істориків¹².

Хоч усі ці дівчата (за винятком жменьки, якій пощастило потрапити в такий чисто чоловічий заклад, як університет) не отримували такої самої — і за змістом, і за рівнем — освіти, як їхні ровесники-хлопці, однак сам той факт, що офіційна середня шкільна освіта жінок середнього класу стала досить частим, а в деяких країнах та для певних верств — майже нормальним явищем, був абсолютно безпрецедентним.

Друга ознака великих змін в становищі (молодих) жінок — щоправда її важче виразити в цифрах — це більша свобода діяльності в суспільстві. Йдеться і про фак­тичну свободу як особи, і про більшу свободу в стосунках із чоловіками. Це мало особливе значення для дівчат "респектабельного" походження, затиснених вузькими рамками традиційних умовностей. Періодичні танцювальні вечірки в громадських місцях, спеціально призначених для таких потреб (тобто не вдома й не на урочистих балах, організованих з особливої нагоди), свідчать про певне послаблення цих обмежень. У 1914 р. розкомплексована молодь у великих західних містах та на курортах, уже познайомившись із сексуально провокативними ритміч­ними танцями сумнівного, але екзотичного походження (аргентинське танго, синкопований степ афро-американців), танцювала їх по нічних клубах або, ще більше шокуючи громадськість, по готелях і ресторанах підчас вечірнього чаювання або між поданням обідніх страв.

Усе це передбачало свободу дій не тільки в соціальному, але й у буквальному сенсі. Хоч жіноча мода аж до часів після Першої світової війни не виказувала аж

" Margaret Bryant. The Unexpected Revolution. London, 1979. P. 108.

¹² Edmee Charnier. L'Evolution intellectuelle feminine. Paris, 1937, P. 140, 189. See also H.-J. Puhle "Warum

gidt es so wenige Historikenrinnen?" Geschichle und Gesellschaft, 7 Jg. (1981). P. 373.

надто яскравих ознак емансипації, однак просторіше й вільніше вбрання, популя­ризоване інтелектуальним естетизмом уже в 1880-ті роки, модерністським мистец­твом та фешенебельною модою останніх передвоєнних років, — то вже перша ластівка, що провіщала скоре зникнення тих оснащених китовим вусом обладунків, що закривали жіночу фігуру від сторонніх очей. З цього погляду важливо сказати про втечу жінки з напівтемної чи ледь освітленої келії буржуазної домівки на чисте повітря, бо ж це також, принаймні при певних нагодах, означало звільнення від тісного та незручного вбрання й горезвісних корсетів (та від штивних бюстгальте­рів, що їх замінили після 1910 р. значно еластичніші). Недаремно в Ібсена ковток свіжого повітря, що прорвалося в норвезький дім, став символом звільнення його героїні. Спорт не просто давав молодим чоловікам та жінкам багато можливостей зустрічатися як партнери поза умовностями домівки та домочадців. Жінки, щоправда небагато з них, ставали членами нових туристичних та альпіністських клубів. Велосипед, цей рушій свободи, розкував жінок набагато більше, ніж чоловіків, бо жінка значно більше потребувала вільного руху. Він дав жінкам навіть більше свободи, ніж мали вершниці-аристократки, бо ті все одно приневолювані жіночою скромністю, наражалися на значний ризик їздячи верхи на жіночий лад — боком. Якою мірою спричинився до жіночої свободи характерний передовсім для жінок середнього класу звичай проводити наодинці вакації на літніх курортах — зимовий спорт тоді ще зводився до парного катання на ковзанах, решта видів тільки зачиналися, — коли чоловіки тільки вряди-годи навідувалися до своєї половини, здебільшого лишаючись працювати по своїх міських конторах?* У кожнім разі, спільне купання, попри запеклий опір охоронців моралі, неминуче відкривало більше жіночого тіла, ніж це допускала вікторіанська пристойність.

Важко сказати, якою мірою більша свобода дій означала більше сексуальної сво­боди для жінок середнього класу. Секс поза шлюбом дозволяли собі, безперечно, тільки небагато свідомо емансипованих дівчат, що майже напевно шукали ще й інших способів виразити своє звільнення — в політичній діяльності абощо. Як згадує одна росіянка, після 1905 року "прогресивній дівчині стало вельми непросто без довгих розмов відшити настирливих залицяльників. Провінційні хлопці були не надто вимогливі^л£_н]£х _вистачдло про стих поці лунків, та от столи чні студен ти... від них нелегко було відкараскатися. " Невже ви така с таромодна, фройляйн?" А яка дівчина хотіла здаватися старомодною?"¹³ Достеменно невідомо, наскільки великими були такі групи емансипованих молодих жінок, хоча майже напевно найчисленнішими вони були в царській Росії**, зовсім мізерні в середземноморсь­ких країнах і досить великі в північно-західній Європі (включаючи Велику Британію) й містах Габсбургської імперії. Невідомо, чи спонукала жінок більша впевненість в собі частіше вдаватися до адюльтеру як найпоширенішої форми позашлюбних зв'язків. Є величезна відмінність між перелюбством як різновидом утопійних мрій про звільнення від кайданів подружнього життя — представленим в типових романах XIX століття на зразок "Мадам Боварі" — та порівняною свободою французьких чоловіків та жінок середнього класу: дотримавшись певних

' Читачі, що цікавляться психоаналізом, можливо, помітили, яке велике значення мали вакації в

одужанні пацієнток, описаних у лікарських журналах Зиґмунда Фройда.

¹³ Rosa Levins-Meyer. Levine. London, 1973. P. 2.

" Цим можна пояснити непропорційне значення російських жінок-емігранток в прогресивних та

робітничих партіях в таких країнах, як, приміром, Італія.

умовностей, заводити собі коханок та коханців — як це представлено в бульварних * французьких п'єсах тих часів. (І романи, й бульварні п'єси, до речі, писалися зде­більшого чоловіками.) Утім, адюльтер, та й загалом усякий секс в XIX столітті — це така річ, про яку важко говорити мовою цифр. Що можна сказати напевне, то це,; те, що такий тип поведінки був буденним явищем в аристократичних та великосвітських колах, особливо у великих містах, бо там (завдяки потайним та j знеособленим установам на зразок готелів) легше зберігати подобу пристойності*".

Та якщо кількісний погляд мало чим може зарадити історикові, то подивившись на все з точки зору якості, важко не помітити: тогочасні чоловічі найрізкіші викази щодо жінок починають дедалі частіше визнавати жіночу почуттєвість. Часто це _г були спроби утвердити, засобами науки або письменства, першість чоловіків в активній інтелектуальній діяльності й закріпити пасивне, другорядне становище жінок у відносинах між статями. Не так вже й важливо, чи виражався в цих заявах чоловічий страх перед пануванням жінки, як то видно з творчості шведського драматурга Стріндберґа та молодого й неврівноваженого австрійця Отто Вайнін-ґера, чия праця " Стать і характер" (1903) за двадцять два роки витримала 25 видань. Цитований на кожнім кроці наказ чоловікам від філософа Ніцше: "Йдеш до жінки — не забудь канчука" ("Так говорив Заратустра")¹⁴ — фактично нітрохи не більше "сексистський," ніж похвала жінкам від Вайнінґерового сучасника й шанувальника Карла Крауса. Краус твердив, що "жінка позбавлена саме того, що дозволяє чолові­кові сповна використати свої здібності" '⁵. Те саме твердив і психіатр Мьобіус (1907), говорячи, що "культурний чоловік, відірвавшись від природи," потребує собі в доповнення природної жінки. На підставі таких тверджень дехто (як той-таки Мьобіус) доходив висновку, що вищі освітні заклади для жінок треба взагалі скасувати, дехто (як от Краус) не був такий радикальний. Проте загальна настанова щодо жіноцтва одна й та сама. Бачимо, однак, виразне й нетипове для раніших часів наголошення на сильних еротичних інтересах жінки як такої: для Крауса "почут­тєвість [курсив наш] жінок є джерелом оновлення для чоловічої духовності [Ceistigkeit]". Віденський fin-de-siecle, ота дивовижна лабораторія новочасної психології, найневимушеніше і найвитонченіше, проголосив сексуальність жінки. Клімтові портрети віденських дам, не кажучи вже про портрети жінок взагалі, — це не просто проекція чоловічих сексуальних фантазій, це образи особистостей, що мають власні — й могутні — еротичні потреби. Малоймовірно, щоб ці портрети не відображали якоїсь дещиці сексуального життя середнього й вищого класів Габсбурзької імперії.

Третя ознака змін — жінки почали привертати помітно більше громадської уваги як особлива суспільна група осіб, що мають власні інтереси й власні прагнення. Безперечно, саме бізнесові ділки з їх гострим нюхом першими відчули принадність специфічного жіночого ринку — приміром, жіночих сторінок у нових масових газетах для нижчого середнього класу або часописів для жінок та дівчат, що тільки недавно стали письменними, — та навіть ринок оцінив, наскільки вигідніше, з огляду на рекламу, трактувати жінок не тільки як споживачів, але й як самостійні особистості, що мають свої здобутки в житті. Грандіозна англо-французька

Міжнародна виставка 1908 року вловила дух епохи. Прикметою виставки стали не тільки галасливі рекламні акції, бучне уславлення обох імперій та перший спеці­ально побудований олімпійський стадіон, але й розміщений у центрі виставки Палац ясіночої праці, що містив історичні матеріали про видатних жінок XIX століття — "королівського, благородного та простого походження" (там були представлено художні ескізи молодої королеви Вікторії, рукопис роману "Джейн Ейр", карета, якою славетна Флоренс Найтінґейл перевозила поранених підчас Кримської війни іт.ін.), зразки мистецького шитва та інших жіночих ремесела, книжкові ілюстрації, фотографії тощо¹⁶. Не можна не відзначити також особисті досягнення жінок у змагальній діяльності, найкращий прикладяких — знов-таки спорт. Запровадження одиночного жіночого розряду на Вімблдонському тенісному турнірі (через шість років після того, як почалися одиночні змагання чоловіків), потім початок жіночих змагань на французькому та американському тенісних чемпіонатах — це стало в 1880-х більшою революцією, ніж ми можемо собі уявити сьогодні. Щоб поважна, навіть заміжня жінка з'явилася перед публікою в такій ролі сама, без дітей, без чоловіка — ще двадцятьма роками раніше це було просто неймовірно.

III

З очевидних причин набагато легше документально висвітлити свідомі кампанії за емансипацію та діяльність тих жінок, яким насправді вдалося потрапити в досі виключно чоловічі заповідники життя. І феміністичні громади, й такі передові жінки — всі вони являли собою чітко окреслені й через свою незвичайність добре описані меншини серед західного жіноцтва середнього й вищого класів. Документальних свідчень дійшло до нас особливо багато ще й через те, що діяльність або навіть саме існування таких меншин часто викликали сперечання й опір. Така виразна видимість феміністичних кампаній відвертає увагу від загального тла історичних змін у соціальному становищі жінок — про ці зміни історики можуть робити тільки опосередковані висновки. Справді, навіть свідоме розгортання боротьби за емансипацію ми не зможемо збагнути повною мірою, якщо зосередимося тільки на войовничих речниках феміністського руху. Бо ж велика частина тих, що брали участь у такій боротьбі, й майже напевно переважна більшість її учасниць у країнах континентальної Європи — за винятком хіба що Скандинавії та Голландії — не належали до якигось специфічно феміністських угруповань. Здебільшого вони провадили боротьбу за звільнення жінки в рамках ширших рухів за громадянські свободи, таких, як робітничий або соціалістичний. Утім, діяльність власне феміністок треба розглянути бодай коротко.

Як уже сказано, властиво феміністичні рухи були нечисленні: в багатьох конти­нентальних країнах їхні організації охоплювали кілька сотень або в кращім разі кілька тисяч осіб. Членів для них постачав переважно середній клас. Вони іденти­фікували себе з буржуазією та сповідували буржуазний лібералізм, цілі якого намагалися поширити на жіноцтво. Саме тут вони набули певної потуги, але саме

•" Мова йде виключно про середній та верхній класи. Не йдеться про дошлюбну чи позашлюбну сексуальну поведінку жінок-селянок чи робітниць, які, звичайно, становили більшість усього жіноцтва. ^н Вперше перекладено англійською 1891 року. ^,s Caroline Kohn. Karl Kraus. Stuttgart, 1966. P. 259; J.Romei. The Watershed of Two Eras. P. 604.

¹⁶ Утім, для тих часів типово, що "жінки-митці воліли виставляти свої роботи здебільшого в Палаці мистецтв". Типово також, що Жіноча промислова рада скаржилася в часописі "Тайме" на нестерпні умови, в яких працювали тисячі жінок протягом підготовки виставки. Donald R.Knight. Great White City, Shepherds Bush, London: 70th Anniversary, 1908-1978. NewBarnet, 1978. P. 26.

цим вони й окреслили межі власних можливостей. Вимоги права голосу, доступу І до вищої освіти, права працювати й належати до кваліфікованих професій, *" боротьба за таке саме правове становище й права, які мають чоловіки (особливо ^г щодо прав майнових) — н авряд ч и ці питання^адль^ісошил ювали ж інок, що не * належали до заможноїjra освіченої буржуазії. Не треба також забувати, що жінки *• середніх класів, принаймні в Є^рошГмогли"відносно вільно долучатися до такої боротьби, бо перекладали весь тягар домашньої праці на плечі іншої, набагато * численнішої верстви жінок — своїх служниць.

Обмеженість західного фемінізму мала не тільки соціальне й економічне, але й культурне коріння. Та форма емансипації, до якої змагав цей рух — політична й ~ правова рівність статей, вільна участь особи в житті суспільства без огляду на стать — передбачала трансформований тип соціального життя, далеченький від тради­ційних уявлень про "місце жінки". Візьмімо крайній випадок: прогресивні бенгаль­ські чоловіки, що хотіли показати свій західний світогляд, вивівши своїх жінок, до того замкнених у жіночій половині до му, "до вітальні," викликали, самі того не споді­ваючись, загострення сімейних відносин і замішання поміж жіноцтвом — жінкам було невтямки, що вони виграють навзамін втраченої автономії, підпорядкованої, проте вельми реальної, в межах тої частини дому, яка була однозначно їхня". Чітко окреслена "жіноча царина" — чи то окремих жінок в рамках домашнього госпо­дарства, чи то жінок загалом в рамках спільноти — могла здаватися прогресисткам звичайною відмовкою для того, щоб далі пригнічувати жінок. Так воно почасти й було. І що більше слабшали традиційні соціальні структури, то більшою мірою справа оберталася саме так.

Одначе в рамках своєї царини жінки мали багато колективних та особистих можливостей, якими також не варто нехтувати: приміром, саме жінки були береги­нями й форматорками мови, культури та соціальних цінностей, чи не найголовні­шими творцями "громадської думки," визнаними ініціаторами усяких громадських заходів (наприклад в обороні "моральної економіки") і, останньою чергою, особис­тостями, що не тільки вміли на всі боки вертіти своїми чоловіками, але й у певних питаннях та певних обставинах чоловіки повинні були коритися їм. Влада чоловіків над жінками, хоч яка абсолютна в теорії, на практиці народу була не така вже й безмежна чи свавільна, так само як влада абсолютних монархів Божою волею ніяк не була необмеженим деспотизмом. Кажемо це не для того, щоб виправдати чоловіче або монарше панування, але для того, щоб пояснити: багато жінок, які, через брак чогось ліпшого, протягом поколінь "зжилися з системою," порівняно байдуже ставилися до ліберальних гасел, що не обіцяли жодних практичних пере­ваг. Кінець кінцем навіть серед ліберально-буржуазних спільнот, приміром серед француженок, що належали до середніх класів тадрібної буржуазії, — жінок далеко не дурних і не схильних до покірливої пасивності — зовсім небагато бралися обстоювати жіноче виборче право.

Часи мінялися, підлеглість жінок утверджувалася чоловіками повсюдно, пихато й відкрито, але однаково залишався чималий простір для рухів за звільнення жінки. Утім, якщо ці рухи й здобували широкої підтримки поміж масами тогочасних жінок, то, парадоксально, не як рухи специфічно феміністські, як жіночий складник в рамках широких рухів за розкріпачення всіх людей. Звідси й привабливість нових

" Цим визначенням я завдячую студенту д-ра Мукерджі Сіднейського університету.

революційних та соціалістичних партій. Вони особливо застановлялися над еманси­пацією жінки — найпопулярнішим викладом соціалістичної доктрини була "Жінка й соціалізм" провідника Німецької соціал-демократичної партії Августа Бебеля. Справді' соціалістичні рухи створили чи не найсприятливіше громадське середо­вище, де жінки — не йдеться про представниць мистецьких професій та нечислен­них виплеканих дочок еліти — могли розвивати свою особистість та свої таланти. Навіть більше, вони обіцяли цілковито перебудувати суспільство, а без цього, як розуміли жінки-реалістки, неможливо змінити усталений характер відносин між статями*.

Відповідно справжній політичний вибір переважна більшість європейських жінок мала робити не між фемінізмом та ширшими політичними рухами, а між церквами (передовсім католицькою церквою) та соціалізмом. Церква, провадячи запеклі оборонні бої проти "прогресу" XIX століття, боронила ті права, що жінка мала в традиційному устрої, захищала тим завзятіше, як її паства та, в багатьох відношеннях, її духовний персонал ставали дедалі жіночішими: наприкінці століття серед церковного кліру майже напевно було більше жінок, ніж будь-коли з часів Середньовіччя. Навряд чи випадково, що найвідоміші католицькі святі тих часів — жінки: св. Бернадетта Лурдська та св. Тереза з Лізьйо — обох канонізовано в пер­ших роках XX століття. Так само невипадково, що саме тоді Церква почала активно заохочувати поклоніння Діві Марії. У католицьких країнах Церква давала заміжнім жінкам могутню зброю проти їхніх чоловіків, заробивши цим нелюбов останніх. Отож, приміром в Італії або Франції, антиклерикалізм мав здебільшого виразний присмак ворожості щодо жіноцтва. Втім, церкви обстоювали права жінок коштом того, що спонукали своїх відданих прихильниць визнавали традиційну субордина­цію й засуджувати емансипацію жінок, яку пропонували соціалісти.

Статистично кількість тих жінок, що воліли боронити права своєї статі за допомо­гою побожності, незрівнянно переважало число тих, що свідомо воліли боротися за звільнення. Справді, соціалістичний рух напочатку приваблював до себе тільки авангард винятково здібних жінок — переважно, як слід очікувати, представниць середнього та верхнього класів. Отож, перед 1905 роком ми не бачимо жодних слідів хоч трохи значного членства жінок в робітничих та соціалістичних партіях. Протягом 1890-х років не надто численна Французька робітнича партія мала серед своїх членів у всякому разі не більше 50 жінок, або 2-3 відсотки¹⁸. Коли до партії й приставало багато жінок, як от в Німеччині після 1905 p., то вони приходили до партійних лав переважно як дружини, дочки або (як у відомому романі Горького) матері чоловіків-соціалістів. Перед 1914 роком не було нічого подібного до, скажімо, Австрійської соціал-демократичної партії середини 1920-х років, в якій мало не ЗО відсотків членів становили жінки, або Британської лейбористської партії 1930-х, що мала серед своїх членів близько 40 відсотків жінок, хоча в Німеччині відсоток жінок в соціалістичних партіях вже тоді був досить високий¹⁹. Відсоток організованого жіноцтва у профспілках зоставався незмінно низьким: мізерно

' Така перебудова суспільства не конче мала відбутися в формі соціальної революції, як того сподівалися представники соціалістичних та анархістських рухів.

¹⁸ Claude Willard. Les Guesdistes. Paris, 1965. P. 362.

¹⁹ G.D.H.Cole. A History of the Labour Party from 1914. London, 1977. P. 480; Richard J. Evans. The Femi­
nists. London, 1977. P. 162.

малий у 1890-х (за винятком Великої Британії) і пересічно 10 відсотків у 1900-х*²⁰. Та оскільки жінки в переважній більшості країн не мали виборчих прав, то найпере­конливіший показник їхніх політичних симпатій залишається невідомим і подальші умоглядні побудови тут річ марна.

Отже, більшість жінок стояли осторонь усяких рухів за емансипацію. Ще й надто, більшість тих жінок, життя, діяльність та погляди яких свідчать, що вони наполегливо старалися розбити ґрати своєї клітки — отої традиційної "жіночої царини" — ставилися до ортодоксальних феміністичних кампаній без особливого захоплення. Ранній період жіночої емансипації приніс щедрий урожай славетних жінок, але найвидатніші поміж них (наприклад Роза Люксембург чи Беатріс Вебб) не бачили причин присвячувати свої здібності справам тільки одної статі. Це правда, що тепер жінці стало дещо легше добитися громадського визнання: після 1891 р. британський довідник "Чоловіки епохи" став називатися "Чоловіки й жінки епохи". Та й громадська діяльність в жіночих справах або справах, що, як вважали, особливо непокоять саме жінок (наприклад добробут дітей), могла тепер надати активній жінці певної ваги у суспільстві. Втім, шлях жінки в чоловічім світі й далі зоставався тернистим — щоб досягти успіху, жінка мусила докласти надлюдських зусиль і мати справді неймовірний талант. Тим-то й число тих, що спромоглися на успіх, було вельми скромне.

Безперечно, більшість таких успішних жінок займалися діяльністю, що, на переконання тогочасної громадськості, не суперечила традиційній жіночності, як от сценічне мистецтво чи (для жінок середнього класу, особливо заміжніх) пись­менство. Чи не найбільше британських "жінок епохи," відзначених в 1895 p., були письменницями (сороквісім) та сценічними діячками (сорокдві)²¹.У Франції Колет (1873 — 1954) була одночасно й письменниця, й акторка. Перед 1914 роком одна жінка вже здобула Нобелівську премію за працю на ниві письменства (шведка Сельма Лаґерльоф, 1909). Крім того перед жінками відкрилася можливість профе­сійного зростання, приміром в освіті, зважаючи на швидке поширення середньої та вищої освіти для дівчат, або — звичайно у Великій Британії — в новій журналіс­тиці. В період, який розглядаємо, перед активними жінками вималювся ще один багатонадійний вибір — участь у політиці та кампаніях лівого напрямку. У 1895 р. найбільший відсоток визначних британських жінок — третину — віднесено до категорії "Реформатори, Філантропи тощо". Найбільше можливостей жінки фак­тично мали в соціалістичній та революційній політиці, як про це свідчить приклад низки жінок із царської Росії, що працювали по всій Європі (Роза Люксембург, Віра Засулич, Олександра Колонтай, Анна Кулічова, Анжеліка Балабанова, Емма Ґольдман) та кількох жінок в інших країнах (Беатріс Вебб у Великій Британії, Генрієтта Роланд-Голст у Голландії).

Дата добавления: 2015-05-26