Культура мовлення

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ, КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

“Перш ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх через верхню її частину”.

Марк Туллій Цицерон

Людське життя немислиме без спілкування. З його допомогою люди обмінюються інформацією, думками, оцінками, почуттями. Науковці розрізняють два види спілкування: вербальне (від латинського слова verbum – “слово”), тобто словесне, і невербальне – поглядами, жестами, мімікою, штучними умовними знаками та ін.

Уміння досконало спілкуватися є величезним плюсом для працівника ДСНС, котрий прагне досягти високого становища в суспільстві, зробити кар’єру, стати фахівцем. І навпаки, навіть розумний, ерудований і працездатний працівник, котрий не вміє правильно спілкуватися, приречений на труднощі у взаєминах з іншими.

Уміння спілкуватись цінувалося як у минулому, так і нині. Ще в Стародавній Греції в аристократичному середовищі плекалось вміння спілкування, зокрема риторика – ораторське мистецтво.

Мова в житті людини має надзвичайно важливе значення. З оволодіння рідною мовою розпочинається формування національної психології, національного світогляду, почуття любові до свого народу, його культури й історії. Криза людини виникає саме тоді, коли вона не знає рідної мови.

Мова – дзеркало душі народу, з нею людина пов’язує не лише минуле, але й майбутнє народу, його авторитет у світі. Вчені доводять, що найкраще людина мислить рідною мовою, з її допомогою виробляє культуру мислення. Володіння рідною мовою допомагає правильно, зі зрозумілих слів і виразів формувати думки та будувати речення.

Вихована людина зобов’язана володіти культурою мови, бо це – могутній засіб набуття знань, спілкування з оточуючими, а також найважливіший інструмент навчання. Чим краще людина знає мову, тим більші в неї можливості висловлювати думки красиво та влучно.

Мова – не тільки засіб спілкування, вона розкриває внутрішню моральну та духовну цінність людини, а також її психологію. На думку іспанського письменника Б. Грасіана, “в розмові визначається особистість”. На основі мовлення можна чітко визначити, якою саме є людина: культурною, доброю та інтелігентною чи невихованою і злою.

Працівник служби цивільного захисту зобов’язаний не тільки знати ділову мову та володіти нею, аби відповідно до вимог скласти чи оформити той чи інший документ, але й володіти інтонацією мови, щоб віддати наказ або розпорядження. Саме від спілкування з підлеглими, інтонації, мовного запасу, вміння стисло та зрозуміло висловити думку, ідею чи пропозицію залежить авторитет керівника.

Культура мови вимагає дотримання правил мовного етикету (див. Додаток 4). Він є дуже важливим для керівників усіх рівнів. Автор підручника “Етикет і культура спілкування” Я. Радевич-Винницький зазначає, що мовний етикет – це “система стандартних, стереотипних словесних формул, уживаних у ситуаціях, що безліч разів повторюються у повсякденному житті: вітання, прощання, вибачення, запрошення, побажання”. Використання мовного етикету дає можливість виявитися культурі, духовності та етичності працівника ДСНС. Такий працівник сприймається оточуючими як ввічлива, доброзичлива та вихована людина. Проте лише формальне дотримання мовного етикету не гарантує, що ви здобудете повагу оточуючих.

Мовний етикет здатен моделювати поведінку людини, примусити її діяти так, а не інакше у калейдоскопі життєвих ситуацій. Тому старанне дотримання мовного етикету може зупинити прояви словесного хамства, безпардонності, ліквідувати дефіцит доброзичливості, ввічливості в середовищі працівників ДСНС. Цьому може сприяти також мовне збагачення кожного рятувальника.

Багатство мови працівника ДСНС залежить від отримання мовної інформації, яка поступає через ЗМІ і, особливо, через читання художньої літератури.

Художня література – це могутній засіб, без якого не може бути багатства мови. Регулярне читання творів художньої літератури допомагає висловлювати думки стисло, ясно, доречно і правильно.

Слід пам’ятати, що культура мови не терпить багатослів’я, а особливо вживання мовних штампів.

Про низький рівень мовної культури працівника ДСНС свідчить використання у позаслужбовий час мови, якою ми користуємося в службовому середовищі. Працівник, добре обізнаний з вимогами мовної культури, вільно володіє декількома мовними стилями, зокрема діловим, художнім, науковим.

Дуже поширеним у наш час стало таке явище, як антиетикет у спілкуванні – вульгаризми (грубі слова або вирази, які перебувають поза нормами літературної мови) і лихослів’я (лайка, “матюки”). Їх використання може образити та принизити того, з ким ви спілкуєтесь.

Дуже бідним у площині культури виглядає працівник, мовна лексика якого заповнена словами та фразами на зразок: “короче”, “тіпа”, “блін”, ”що ти гоніш” та ін. Вживання слів з, так званого, “блатного жаргону” свідчить про низький рівень культури представника служби цивільного захисту.

Найбільш небезпечне для особистості та суспільства – лихослів’я. На думку доцента Національного університету “Львівська політехніка” О. Каліченка, ненормативна лексика – це не звичка, а діагноз. На рівні фізичних законів він доводить, що лихослів’я – це патологія, дисгармонія, забруднення всього оточуючого. Воно спричиняє моральну деградацію та зубожіння внутрішнього світу людини, руйнує її енергетику, і, що найгірше – негативно впливає на навколишнє середовище, стає причиною ослаблення генетичного апарату нащадків.

На думку В. фон Гумбольта, ”культура суспільства залежить від культури мовлення. Якою є мова, такою є і поведінка людини.... Нечиста та вульгарна мова є моральною недугою людини, бо несе за собою руйнацію людської душі”.

З прадавніх часів українці забороняли лихословити вдома, акцентуючи на тому, що духи предків, які живуть у печі, уважно спостерігають за поведінкою у сім’ї. Зважаючи на велику повагу, якою користувалися в українській родині старші люди та предки, члени сім’ї уникали лихослів’я та сварок біля домашнього вогнища.

Сучасна розумна людина повинна мати напоготові внутрішній бар’єр для негативних емоцій, думок, лихослів’я, не впускати їх у підсвідомість.

Працівники ДСНС зобов’язані свідомо втілювати в життя гасло: “Державній мові – державне сприяння”. Залежність від мови сусідів, активно плодить психологію національної меншовартості. Кожен працівник повинен усвідомити, що застосування у практичній діяльності української мови є втіленням державного правового мислення, а також забезпечує більш сприятливі умови для розвитку та самореалізації особистості.

Складовими культури мови, крім її знання, є правильність висловлення думок, уміння правильно застосувати інтонацію й емоційне забарвлення.

Оволодіння культурою мови – складне мистецтво. Це безперервний процес, над яким постійно повинна працювати кожна людина, адже мова створює індивіду авторитет серед оточуючих.

Тон, такт, лаконічність, образність – складові мови, без яких культурному співрозмовнику не обійтись.

Культура мови – могутній засіб спілкування з людьми, вміння впливати, переконувати, відстоювати власну позицію, те, без чого не може обійтися кожен керівник. У поєднанні цих рис з вихованістю, тактовністю, уважним ставленням до людей виявляється духовна сила, наше піклування про загальне благо. Добрі манери у спілкуванні – це приклад високоосвіченої та культурної людини.

Правильність поглядів і міркувань співрозмовник повинен доводити не силою голосу, а логікою фактів, переконливістю висновків, аргументованістю. Толерантне сприйняття чужих думок і поглядів, уміння вислухати співрозмовника також належать до мовної культури спілкування.

Дехто вважає, що авторитет – це непохитність власних міркувань, упертість, і навіть недопущення думки, яка розходиться з власною. Поступитися власною думкою для таких людей означає, ніби-то, виявити слабкість. Насправді, тактовний співрозмовник може не погоджуватися з думкою інших, але свою правоту зобов’язаний доводити конкретними, обґрунтованими аргументами.

Дата добавления: 2015-05-26