Метод експерименту. 1 страница

Спостереження.

2. Опитування:

а) усне (інтерв'ювання);

б) письмове (анкетування);

3. Аналіз документів.

Конкретніше про методи соціології ми поговоримо пізніше, під час вивчення розділу "Соціологічні дослідження".

МІСЦЕ СОЦІОЛОГІЇ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

Ще в радянській системі освіти існувала така дисципліна як суспільствознавство. Звичайно, тоді вона базувалась на засадах марксизму-ленінізму, але все ж таки несла в собі певні знання з філософії, політології, економіки. Зі зникненням СРСР і така дисципліна як суспільствознавство зникла. Але поняття суспільствознавства залишилось і в наш час. Що ж являє собою суспільствознавство зараз і яку роль відіграє в ньому соціологія?

Щодо визначення суспільствознавства, то тут існують два підходи. За першим, суспільствознавство - це всі знання про суспільство, накопичені людством. За іншим, воно — це система, яка об'єднує всі суспільні науки.

Об'єднавши ці дві точки зору, можна зробити висновок, що суспільствознавство - це система наукових знань про суспільство, накопичена всіма суспільними науками - філософією, історією, політологією, соціологією, економікою тощо. Розглянемо роль соціології в системі суспільствознавства. Вона виражається наступними чинниками.

По-перше, саме соціологія своїм предметом визначає суспільство та його елементи. Отож все, що вивчається соціологією, безпосередньо стосується самого суспільства, чого не скажеш про інші науки.

По-друге, соціологічні знання використовують інші суспільні науки, тобто соціологія виступає як теорія та методологія всіх інших суспільних і гуманітарних наук, її знання є основою, на яку опираються інші суспільні науки. Усі науки, які вивчають різноманітні сторони життєдіяльності суспільства і людини, завжди передбачають і соціальний аспект. Техніка і методика вивчення людини та її діяльності, методи соціального вимірювання та інші, які розробляються соціологією, використовуються всіма іншими суспільними та гуманітарними науками.

По-третє, саме соціологія, як наука найбільш близька до всього суспільного, об'єднує всі суспільні і гуманітарні науки в єдину систему -систему суспільствознавства. Якби не існувало соціології, то зв'язок між іншими суспільними науками був би дуже поверхневий і нечіткий. Значення соціології для інших наук також полягає в тому, що вона дає науково обгрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних структур.

Розглянемо детальніше зв'язок соціології з науками, що входять до системи суспільствознавства.

ЗВ’ЯЗОК СОЦІОЛОГІЇ З ФІЛОСОФІЄЮ ТА ІСТОРІЄЮ

З усіх суспільних наук соціологія найбільш тісно пов'язана з філософією, адже саме з філософії вона бере свій початок. Ще й донедавна ряд науковців вважали, що соціологія є лише частиною філософії. Але все ж таки це дві різні науки, які мають різні предмети досліджень. Бо якщо філософія заглиблюється взагалі в розуміння світу, в проблеми свідомості та буття, то соціологія має своїм предметом вивчення, як вже говорилося раніше, тенденції формування, функціонування та розвитку суспільства і його складових елементів. Якщо філософія (а точніше один з розділів її, найбільш близький до соціології -соціальна філософія) звертає увагу лише на глобальні суспільні явища, то соціологія ж здійснює аналіз ролі і місця людини і соціальних спільностей в суспільстві, їх взаємодії з іншими членами суспільства в рамках різних соціальних інститутів. Якщо філософія є наукою досить таки абстрактною, то соціологія має справу з конкретними фактами дійсності, філософія в переважній більшості є наукою теоретичною, а соціологія з кожним роком дедалі більше відходить в бік практики.

У системі суспільних наук соціологія дуже тісно пов'язана з історією. Об'єктом досліджень обох наук є суспільство, а предметом діяльність людей та людських спільнот в різних сферах суспільного життя, формування і розвиток суспільства. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність.

Відмінність між ними полягає в тому, що історія вивчає не сьогоднішній день, а минуле суспільства, відображає процес в хронологічній послідовності, причому часто іншими засобами, ніж соціологія. Методи соціології і історії, як правило, не співпадають.

ЗВ’ЯЗОК СОЦІОЛОГІЇ З СУСПІЛЬНИМИ, ПРИРОДНИЧИМИ ТА ТОЧНИМИ НАУКАМИ

Крім філософії та історії, соціологія зв'язана ще з рядом гуманітарних та природничих наук,

Соціологія співпрацює з економічною наукою, предметом якої є вивчення процесу виробництва, а також вивчення різних форм відносин, що складаються в процесі виробництва, їх розвиток та функціонування. Ці форми виробництва часто заключають в собі і різні види соціальних відносин, які в свою чергу вивчає соціологія. Отож, бачимо, що сфери вивчення цих наук часом співпадають. Але соціологію все ж таки цікавить не сам процес виробництва матеріальних благ, який є базовим для вивчення економічною наукою, а лише участь людини і людських спільнот в ньому, залежність якісного і кількісного результату виробництва від особи виробника і від відносин, що складаються між виробниками.

Тісно зв'язана соціологія і з політологією. Адже вони мають спільний предмет дослідження. Та все ж вони відрізняються між собою. Соціологія не претендує на загальний аналіз проблеми влади і в центр своєї уваги ставить більш скромне завдання — виявити місце і роль людей і соціальних груп в сфрері політичних відносин.

Існує певний зв'язок соціології з правовими науками. Адже утворення правових інститутів є часто наслідком соціальних процесів. Правові науки також користуються соціологічними даними при вивченні владних відносин, норм права, процесів формування правової культури.

Дуже тісний зв'язок має соціологія з психологією. Адже обидві вони вивчають структуру особистості, мотиви поведінки, механізми утворення і функціонування соціальних груп. Але між ними є й чимало відмінного. Адже соціологія не вивчає особливості психіки людини, а лише залежність поведінки особистості в суспільстві від них. Психологія ж, навпаки, вивчаючи малі соціальні групи намагається дослідити лише те, як вони можуть впливати на психіку людини. Отже, психологія зосереджує свою увагу на психіці людини, а соціологія на її діяльності у межах соціальних спільностей, соціальних інститутів та суспільства в цілому.

Великий вплив здійснює соціологія на розвиток етики і естетики, даючи якісну і кількісну оцінку ступені розвитку норм і цінностей, що регулюють відносини між людьми. Взаємовідносини в сім'ї, в колективі, моральний стан можна встановити за допомогою специфічних методів, що знаходяться в розпорядженні соціології.

Дослідженнями соціології користується також і педагогіка, намагаючись пояснити вплив соціальних проблем на рівень освіти.

Існує зв'язок соціології з природничими та точними науками.

Тісний зв'язок має соціологія з статистикою і математикою. Адже вона часто використовує статистичні та математичні методи для обробки даних, отриманих в ході проведення соціологічних досліджень. Натомість і статистика часто використовує дані, отримані в ході соціологічних досліджень.

Важливе значення в розвитку соціології набувають міждисциплінні зв'язки. На міждисциплінній основі виникла соціальна психологія, розвивається соціолінгвістика, проходить стадію становлення соціопедагогіка.

Таким чином, соціологія тісно зв'язана з великою кількістю суспільних, гуманітарних і навіть точних наук. Сфера досліджень соціології і цих наук часто співпадає, але в будь-якому випадку соціологія зберігає свої специфічні особливості.

Контрольні запитання:

1. Дайте визначення суспільствознавству. Чому, на Вашу думку, поняття "суспільствознавство" можна розглядати з кількох позицій?

2. Якими факторами визначається роль соціології в системі суспільствознавства?

3. Чому серед всіх суспільних наук найбільш тісно соціологія пов'язана з філософією та історією? Якими факторами визначається цей зв'язок?

4. Наведіть приклади взаємодії соціології з будь-якою гуманітарною, природничою або точною наукою?

5. Назвіть науки, які виникли в результаті міждисциплінних зв'язків соціології. Чому виникають ці науки і яке це має значення для соціології?

6. Чому перші уявлення про суспільство починають формуватися лише в античному світі?

7. Що таке протосоціологія? З якими подіями пов'язують появу соціології як окремої науки?

8. Що є об'єктом і предметом соціології? Чим відрізняється предмет соціології від її об’єкта?

9. Дайте визначення соціальним спільностям та соціальним інститутам. Поясніть відмінності між ними.

10. З якою метою Р. Мертон запропонував ввести середній рівень в структурі соціології? Яка відмінність між трьома рівнями соціологічних знань?

11. Охарактеризуйте основні методи соціології. Назвіть сильні і слабкі сторони кожного з них.

12. Назвіть основні і другорядні функції соціології. Поясніть їх.

Теми рефератів

1. Роль соціології в соціальному реформуванні сучасного суспільства.

2. Дискусія про предмет соціології.

3. Суспільство та соціологія на початку третього тисячоліття.

4. Громадська думка про соціологію.

5. Людина як соціальна істота.

БЛОК 2. Історія соціології.

Вивчення історії розвитку соціології є одним з найважливіших питань соціології, оскільки найцінніші надбання суспільної думки можна застосовувати і в сучасному світі.

Соціальні питання завжди цікавили людину, оскільки вони торкаються кожного з нас. Пройшовши тривалий час свого розвитку, соціологія ХІХ ст. стає самостійною наукою, яка з того часу і дотопер спрямовує всі свої зусилля на вирішення найбільш актуальних проблем в різних сферах суспільного життя.

Тема 2.1. ВИТОКИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ ТА РОЗВИТОК ПРОТОСОЦІОЛОГІЇ ДО ХІХ СТ.

• Чому важливо вивчати історію суспільної думки
• Які основні етапи розвитку протосоціології
• Які мислителі зробили найбільший внесок у розвиток суспільної думки

ЗАРОДЖЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку соціології як окремої науки про суспільство займається історія соціології.

Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв’язку з міфологією. У давніх міфах, які у різних народів мають свої особливості, втілені первісні уявлення людей про навколишню природу, невід’ємною частиною якої тодішня людина вважала і себе.

З розвитком людського суспільства міфологічне тлумачення і сприйняття дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях про боротьбу історично існуючого чи фантастичного героя зі Злом, про перемогу Добра, Справедливості. Міф, який був населений язичницькими богами та іншими фантастичними істотами, заступає епос, у центрі якого людина, яка діє на тлі історичної долі народу, історичних подій. В одних народів епос виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших - в умовах рабовласницьких чи феодальних відносин. До таких епічних творів можна віднести відомі "Ілліаду" та "Одіссею" Гомера, "Махабхарату", вірменський героїчний епос Х ст. "Сасунці Давид". У Західній Європі герфчний епос мав форму балади, у слов'янських народів - історичних пісень, оповірей та билин.

У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності та її відтворення у свідомості індивіда та маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становления математики та природничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплавства, військової справи тощо. Проте, всі тодішні знання знаходилися в рамках філософії, оскільки філософія виникла значно раніше від природничих наук і втілювала тоді в собі нерозмежовані знання. В межах філософії розвивались і перші суспільні знання.

Стародавні індійські трактати - дхармашастри, зокрема "Манавадхармашастра" ("Закони Ману"), розповідають про організацію збирання різних даних, необхідних для економічної та політичної діяльності.

У Китаї в II ст. до н. е., як оповідається в "Ші дзі" ("Історичних записках"), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для раціонального розподілу податків.

Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також згадується в Біблії у другій книзі "Царств".

Та найбільшого розвитку соціальні знання набули в епоху античності, особливо в період її розквіту (V-IV ст. до н. е.). З мислителів цього періоду найцікавіші міркування належать, насамперед, Платону й Арістотелю.

Платон (427-347 pp. до н.е.) був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто створив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі і розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучилися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, поет, ремісник і землероб. На його думку, в суспільстві всі громадяни мають займатись тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому і полягає соціальна справедливість - кожен має своє і виконує теж своє.

Основними чинниками, що на думку Платона, породжують соціальні протиріччя, є багатство і бідність, тому найкращою є та держава, в якій у людей все спільне. Для соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Виховання дітей - компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з матерів буде однаково любити всіх дітей -ровесників своєї дитини.

Цікавим є і його міркування про те, що характер уряду держав визначається якостями людей даної держави.

Учень Платона Арістотель (384-322 до н. е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософи, фізиці, психології, логіці. Значне місце в його творчості посідають і роботи з проблем суспільствознавства. Арістотель вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Він обстоював необхідність приватної власності, бо коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде бережливо ставитися до того, що йому належить. Взаємини громадян у суспільстві Арістотель вважав вищою формою спілкування. Кожен окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага.

Значним соціологічним відкриттям Арістотеля є теорія "середнього елемента", згідно з якою "середній елемент" - соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (раби у визначенні "середнього елемента" до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься з людей переважно середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Арістотель був упевнений, що бідність породжує злочинність у суспільстві і там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави. Тому Арістотеля вважають провісником політики "середніх верств населення". У XX ст. теорія "середнього класу", що обґрунтовує його стабілізуючу роль в суспільстві, посіла провідне місце в соціології.

Чимало для розвитку соціальної думки і практики було зроблено і в Стародавньому Римі. Так давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н. е.) ввів у практику "цензи" - перепис громадян та їхнього майна з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу в суспільстві.

Загалом, праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці в світі і знайшли своє відображення в творах і поглядах діячів наступних епох.

РОЗВИТОК ПРОТОСОЦІОЛОПІ У СЕРЕДНІ ВІКИ ТА В ЕПОХУ І ВІДРОДЖЕННЯ

Перехід від античності до Середньовіччя сповнений такими парадоксами в логіці всесвітньої історії, які й до цього часу не вирішені наукою, бо різні філософські, культурологічні, історичні, соціальио-філософські, соціальні та інші розробки й теоретичні системи, хоч і містили у собі певні раціональні елементи, але жодна з них і досі не може претендувати на повноту відтворення й пояснення цього феномена.

Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла в своєму розвитку три етапи:

Перший етап (V-X ст.) - раннє Середньовіччя - характеризувався значним впливом релігійних догм на політичне, культурне і духовне життя;

Другий етап (XI-XIV ст.) - період розвинутого феодалізму - пов'язаний появою поряд з релігійним мисленням гуманістичних тенденцій в суспільній свідомості та практиці;

Третій етап (XV-XVII ст.) - пізнє Середньовіччя - виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою останнього. Періоди розвинутого феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися також поверненням певною мірою до норм та традицій, які панували в науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають епохою Відродження (Ренесансу).

Період раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші з тих часів трактати "отців церкви" присвячені богослівській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.

Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Августин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія земного людства обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама і Єви і Страшним судом. За цей час відбувається випробування волі людей до добра, спокутування першородного гріха, закликання кращої частини людства до побудови священної спілки праведників, відокремлення праведників від грішників. Люди повинні прагнути потрапити в "Град Божий", тобто в "небесне суспільство".

Взагалі, за його концепцією, в історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за божественними стандартами, інші - за земними. Августин символічно називає ці суспільства "державами", одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому - піддаватися довічній карі разом з дияволом. Протилежна й мораль цих суспільств: громадяни першого беруть від цього життя тільки найбільш необхідне, терпляче чекаючи вічного блаженства в майбутньому, громадяни другого хочуть будь-якими засобами добре влаштуватись у цьому житті. Земний град "створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для земного града притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників града небесного охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.

Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роз'їдають егоїзм і ворожнечі. Такі думки фактично збігаються з деякими сучасними уявленнями про соціальні процеси, зокрема про нетривкість і непостійність процедури співробітництва.

Загалом суспільна модель Августина є моделлю теократичної держави, в якій обґрунтовується необхідність підкорення світської влади авторитету церкви.

В епоху Відродження була започаткована нова система моральних і соціальних цінностей. Вирішальним напрямком став перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Певного поширення набули й утопічні погляди.

Провідним напрямом початкового етапу доби Відродження став гуманізм.

Гуманізм - система поглядів в історії людства, яка визначає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток, щастя, на прояв своїх; здібностей. Величезною заслугою гуманістів була орієнтація на античну культуру та її відродження й використання для розвитку філософії, філології, мистецтва. Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження розкриті в мистецьких та філософських творах великих гуманістів — Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Леонардо Бокаччо, Леонардо Бруні, Мігеля Сервантеса, Леонардо да Вінчі та ін.

Данте Аліг'срі (1265-1321) більше відомий в історії культури як італійський поет, що вперше почав пистати народною мовою. Усвоїй "Комедії"" (пізніше названій "Божественною комедією") він поєднує з одного боку богословські, з іншого - філософські, наукові і поетичні уявлення про світ. Двоїстість суспільних поглядів Данте, цілковито набожної людини, особливо впадає в очі, коли він з натхненням говорить про великих філософів і поетів античності, симпатія до яких беззаперечна. Данте вводить систему нових уявлень про людину як істоту, що належить "обом природам" - божественній і земній, говорить, що слід берегти і цінувати людину, бо однією з особливостей її душі є воля, яка може вибирати між добром та злом.

Численні проблеми політики, історії, науки, етики Данте розглядає не в теологічному розумінні, а через суспільну думку свого часу і своє особисте світосприйняття як філософа і поета.

Франческе Петрарка (1304-1374) - філософ-мораліст, один з основоположників гуманізму Відродження, серйозно захоплювався античною культурою, ідеї якої він втілював в умовах нових історичних обставин своєї епохи. У праці "Про засоби проти щасливої і нещасливої долі" Петрарка говорить про наявність двох начал у людини - доброчинності і фортуни (долі). Людина завжди прагне до щастя, проте, якщо вона його знаходить в багатстві, то не досягає щастя, оскільки багатство породжує скупість, заздрість, корисливість, зло. Людина може досягти щастя лише через мудрість і хороші вчинки.

Леонардо Бруні (справжнє ім'я Аретіно) (1370-1444) - видатний історик, письменник, автор праць "Данте", "Життя Петрарки", якими поклав початок гуманістичній історіографії. У своїх працях "Історія флорентійського народу", "Записки про події мого часу" відкидає легенди й чудеса й однозначно орієнтує історичний пошук на вивчення соціальних явищ. Він вважав, що історія розвивається виключно завдяки діяльності людей і вбачав їх покликання в сприянні добробуту і слави держави. Взаємодія і спілкування між людьми забезпечують кожному можливість об'єктивізувати свої потенційні задатки та здібності й досягти самовдосконалення.

На пізньому етапі Відродження культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів, поступово замінюються новими. Проблеми особистості витісняються, їх місце займають більш загальні проблеми суспільства, походження держави, механізми взаємодії між особистістю й суспільством тощо. Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючу соціальну реальність, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи.

Одним із найяскравіших вчених того часу став італієць Пікколо Макіавеллі (1469-1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обгрунтував теорію організаційної поведінки.

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Макіавеллі вважав, що правитель, який прагне досягнути успіху, повинен узгоджувати свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих. Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі, оскільки нагородами і підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорстокість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "пост-індустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта, Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Голландський політик Гуго Гроцій (1538-1645) у праці "Про право війни та миру" вперше викладає ідеї "природного права" і "суспільного договору". Він вважає, що в природі людини, на відміну від тварин, закладена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собою подібними. Для подолання ізольованості, ворожнечі люди склали спільний договір і створили державу. Держава має забезпечити їм умови миру і злагоди, захистити їх власність, покарати за злочини тощо.

Паралельно з індивідуалістичними концепціями, з'являються концепції утопічного соціалізму, основоположниками яких були англієць Томас Мор (1478-1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639). У своїх творах вони проповідують ідею соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності. Томас Мор, автор роману "Утопія", справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність. Він гостро засуджував приватну власність на засоби виробництва, вважаючи її причиною всіх нещасть в суспільстві. Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства - людина. Все підпорядковується її здоров'ю. Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених від одягу неодружених.

Томмазо Кампанелла визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави ("Місто Сонця"), де існує общинне життя, яке грунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого люди не служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей допомагає людям зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години. Взявши за основу платонівські ідеї, Т. Кампанелла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки повинні бути суворо регламентовані. Керівництво визначає, які чоловіки й жінки підходять один одному, і коли вони можуть вступати у статеві відносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким від народження поталанило бути найздібнішими.

Дата добавления: 2015-05-26