Метод експерименту. 3 страница

Найвидатнішими соціологами цього періоду є Еміль Дюркгейм та Макс Вебер.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1857-1917) одержав широке визнання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології. Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, "здоровий" і патологічний стан його, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. У 1896 році в Бордоському університеті він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 p. редагував журнал "Соціологічний щорічник". Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи, яка проіснувала до кінця 30-х pp. Серед найважливіших праць Е. Дюркгейма можна назвати "Метод соціології"", "Суїцид", "Соціологія та соціальні науки", "Соціологія та теорія пізнання", "Хто хотів війни" та інші.

Соціологія, за Дюркгеймом, вивчає насамперед соціальні факти, тобто такі зразки людських дій, почуттів і думок, яким властива незалежність від окремого індивіда. Група людей, доводив Дюркгейм, діє, відчуває і мислить вже не так, як окремі індивіди, з яких вона складається. Дюркгейм запропонував новий принцип аналізу суспільства, що отримав назву соціологізм. Його сутність полягає в розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається з соціальних фактів. Предметом соціології мають бути, вважав він, лише такі соціальні факти, які характеризуються зовнішнім існуванням факту по відношенню до індивідуальних свідомостей; вимушеним впливом, що справляє або здатний справляти факт на ту ж свідомість. Таким чином, Дюркгейм підкреслює, що соціологія повинна мати справу лише з одними соціальними фактами, тобто соціальними явищами і процесами, а не з уявленням про їх.

Е. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі "Метод соціології" він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: "Соціальні факти потрібно розглядати як предмети". Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами.

Дюркгейм активно займався аналізом змін, що відбуваються у суспільстві, намагаючись розглядати їх з точки зору розвитку розподілу праці як складові процесу індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно ослаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди стають більш залежними між собою, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей. А процеси і зміни у суспільстві настільки швидкоплинні та інтенсивні, що не всі здатні включатись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розвиваються традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає все більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу і відчувають свою непотрібність. З цим процесом Е. Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища "аномії" – такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових для них норм, ставиться до них негативно або байдуже. Відчуття людиною невдоволення своїм життям, усвідомлення безцільності свого існування породжується певними соціальними умовами.

Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв проблемі самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство за Е. Дюркгеймом, – своєрідна аномія.

Його творчість справила значний вплив на розвиток соціології. Важко знайти таку її галузь, де б не простежувався вплив ідей Е. Дюркгейма.

Значний внесок у соціологію кінця XIX – початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864-1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології, з яких на соціологічну тематику можна виділити праці "Протестантська етика і дух капіталізму", "Про деякі категорії розуміючої соціології", "Основні соціологічні поняття", "Господарство та суспільство". Його по праву відносять до числа тих всебічно освічених людей, яких стає все менше у міру зростання спеціалізації суспільних наук.

Найвагоміший внесок М. Вебера у розвиток методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої "розуміючої соціолога", теорії соціальної дії. Соціологію він визначив як науку, яка прагне зрозуміти соціальну дію і таким чином без узагальнень пояснити її процес і дію.

В основі соціології М. Вебера лежить вчення про ідеальний тип. Поняття "ідеальний тип" він розглядає як методичний засіб, допоміжний інструмент пізнання об'єктивної реальності, що здійснюється за допомогою емпіричних досліджень. "Ідеальний тип" М. Вебера – це образ, спосіб систематизації результатів мислення, продукт людської фантазії. Позаемпіричне походження "соціальних типів" дозволяє їм служити ніби масштабом для співвіднесення з емпіричною реальністю ("капіталізм", "християнство", "середньовічне господарство" та інші є прикладом для ідеальних конструкцій).

Чималий внесок зробив М. Вебер і у концепцію соціальної стратифікації суспільства. На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації. Він виділив три основних компоненти нерівності, які на його думку, взаємопов'язані і, водночас, незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомості. Представники різних соціальних класів – селяни, робітники, купці – мають неоднакові можливості для отримання прибутків. Цим теорія Вебера близька до марксистської, однак, за Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття "статусні групи", яке виражає другий компонент нерівності. Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку. На статус людини впливає кілька чинників, багатство серед яких далеко не найголовніший, значно більшу вагу має престиж. Окрім багатства і престижу. Вебер виділив і третій тип стратифікації – владу. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але володіти владою.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток Капіталізму. Цікавими є його міркування щодо загального значення ідеології як винника суспільного розвитку.

Ці та інші соціологічні ідеї М. Вебера привертають увагу багатьох сучасних вчених. І хоч він не залишив після себе своєї школи, однак ідеї "розуміючої соціології", вчення про ідеальні типи, ідеї раціональності, зв'язку економіки, етики та релігії викликали такий значний інтерес, що він вилився у своєрідний "веберівський ренесанс", який наклав свій відбиток на подальший розвиток західної соціології.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством.

Відомий італійський політолог і соціолог Вільфредо Парето (1848-1923) вважав соціологію синтезом різних спеціальних суспільних дисциплін, її мета – вивчення людського суспільства загалом. Метод, за допомогою якого Парето мав намір дослідити загальні принципи влаштування, функціонування і зміни суспільства, він назвав логіко-експериментальним.

Суттєвий елемент соціальної системи – соціальна неординарність, зумовлена одвічною психологічною нерівністю індивідів. Суспільство Парето поділяв на дві великі групи – невелику за чисельністю еліту і масу (нееліту). Еліту і нееліту утворюють відповідно вища і нижча верстви суспільства. Найобдарованіші представники низів "підіймаються нагору", поповнюючи ряди правлячої еліти, найслабші представники якої, деградуючи, "спускаються вниз", у маси. Таке явище називається циркуляцією еліт. Якщо ця циркуляція відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Серед нижчих зростає кількість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, сутність якої, на думку Парето, в оновлені складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні, таким чином, суспільної рівноваги. Суспільну рівновагу може забезпечити тільки така еліта, яка є рішучою і здатною до насильства, вміє здобувати користь від влади, не гребує ніякими засобами.

Наприкінці XIX ст. на зміну натуралістичним школам, які панували в соціологічній науці XIX ст. приходить психологічний напрям. Це було зумовлено тим, що соціологи, незадоволені примітивними біологічними аналогіями, виявили зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки, а також зародженням експериментальної психології та її становленням як самостійної дисципліни.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася – прагнення зводити соціальне до психологічного. Але це прагнення реалізовувалося не однаково, тому у психологічній соціології виділяється декілька напрямів:

• психологічний еволюціонізм;

• інстинктивізм;

• психологія народів;

• групова психологія;

• інтеракціонізм.

Найбільш широко психологічна соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, застосовувалася в США.

Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер Френк Уорд (1841-1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил, який Уорд називає генезисом, доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий бік еволюції Уорд називає телезисом (від англ. ціль). Первинною соціальною силою є бажання, пов'язані з підтриманням життя індивіда та сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду. На основі первинних бажань формуються складніші - інтелектуальні, моральні та естетичні бажання, за допомогою яких Уорд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства. Крім індивідуального існує ще й колективний телезис.

Франклін Генрі Гіддінгс (1855-1931), засновник кафедри соціології в Колумбійському університеті, першої в США, вважав, що суспільство – це психічне явище, зумовлене психічними процесами, а тому соціологія повинна поєднувати в собі як суб'єктивне так і об'єктивне бачення. Саме він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному боці справи. Первинний і елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, це усвідомлення роду, тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

Видатним представником інстинктчвізму вважається англійський психолог Уільям Мак-Дугалл (1871-1938). Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так війни він пояснював схильністю людей до бешкетності і забіякуватості, нагромадження суспільного багатства – скупістю і схильністю до корисливості. Найбільше соціальне значення Мак-Дугалл надавав стадному інстинктові, який утримує людей разом і лежить в основі більшості інстинктів суспільства.

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького вченого Ггостава Лебона (1841-1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку – "еру юрби", коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушує ірраціональна масова свідомість. За Лебоном, юрба – зібрання індивідів, якою б не була їх національність, професіячи які б не були події, що зібрали цю юрбу. Так утворюється колективна душа. Зібрання в таких випадках стає організованою юрбою або юрбою одухотвореною, що становить єдине творіння і підкоряється закону духовної єдності юрби". Поставлені Лебоном теоретичні проблеми анонімності, психологічного зараження і навіювання "людини натовпу" дали поштовх соціально-психологічним дослідженням.

Французький юрист і соціолог Габріель Тард (1843-1904), автор багатьох праць і досліджень із соціальної психології, вважав, що суспільство - лише продукт взаємовідносин індивідів. Свої теоретичні положення Г. Тард застосовував до вивчення громадської думки і "психології натовпу". Змальовуючи натовпи і злочинні секти, він підкреслює ірраціональність, наслідуваність, потребу у вождях. Але головну увагу звертає на процес диференціації громадської думки і формування на цій основі не так емоційної, як інтелектуальної спільноти, в основі якої лежить єдність думок. Однак зведення соціології до "інтерментальної психології" призвело до того, що поза полем зору дослідника опинилася макросоціальна структура, в межах і під впливом якої формуються міжособистісні стосунки.

Подолати цю слабкість шляхом поєднання психологізму з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги – процес взаємодії індивідів (звідси й назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, мислиться не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Контрольні завдання:

1. Назвіть головні характерні риси позитивізму. Чому позитивізм прийшов на зміну Просвітництву?

2. Чому О. Конт вважається засновником сучасної соціології? Які основні положення містить його соціологічна концепція?

3. Дайте порівняльну характеристику поглядам О. Конта і Г. Спенсера; Г. Спенсера і К. Маркса.

4. Які фактори, за соціологічною концепцією К. Маркса, впливають на суспільне розшарування та суспільний прогрес?

5. Назвіть основні натуралістичні напрямки соціології XIX ст. та їхніх представників. Дайте цим напрямкам характеристику.

6. Складіть коротку розповідь на тему: "Внесок Е. Дюркгейма та М. Вебера в розвиток соціології".

7. В чому полягає сутність "розуміючої соціології" М. Вебера?

8. В яких напрямках проводив соціологічні дослідження Е. Дюркгейм?

9. Розкрийте сутність елітарної концепції В. Парето.

10. Назвіть основні школи і напрями соціології XX ст. Проаналізуйте концепції структурно-функціонального аналізу та теорії конфлікту. Знайдіть їх основні протилежні риси.

11. В яких напрямках розвиваються сучасні психоаналітичні теорії в соціології?

12.Що таке феноменологія? Дайте коротку характеристику цій соціологічній концепції.

Теми рефератів

1. О. Конт – родоначальник соціолгічної науки.

2. Теорія суспільства Г. Спенсера.

3. Психологія юрби Г. Лебона.

4. Соціологічні аспекти психоаналізу З. Фрейда.

5. Е. Дюркгейм про цінності та ідеали.

6. Основні напрямки розвитку західної соціології ХХ ст.

Тема 2.3. СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

• Які етапи свого розвитку

пройшла соціологічна думка в Україні

• Які відмінності в суспільній думці України та світу

• На якому рівні розвитку перебуває сучасна українська соціологія

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Витоки соціального пізнання в Україні сягають у сиву давнину, зокрема, в княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української держави - Київської Русі, яка виникла в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного і культурно-економічного центру - Києва і Середнього Придніпров'я.

Існує чимало пам'яток усної і писемної творчості, що свідчать про спроби пояснити суть тих чи інших подій, фактів, явищ, процесів соціального характеру. Багатий у цьому відношенні український фольклор, героїчний епос, зокрема, українські пісні та думи, народні приказки та обряди тощо.

Початковий період в історії Київської Русі збагачувався розвитком літератури, яка висвітлювала різні сторони тогочасного буття. З'явилися перші літературні твори: "слова", "повчання", "проповіді", "життя святих", що складалися для поширення християнства і прославляння князів, бояр, монархів. Водночас, вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств населення.

Одним з перших документів русько-української писемності був дидактико-теологічний твір першого київського митрополита Ілларіона "Слово про закон і благодать" (X ст.), в якому спростовується твердження про існування у світі певного "богообраного народу", відкидається ідея "всепоглинаючої імперії церкви", ведеться велика похвала великому князеві Володимиру і славиться хрещення Русі.

Цінним джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір світського письменника і водночас князя Київської Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" (XII ст.), в якому він закликав своїх синів-князів не творити беззаконня, бути справедливими, гуманними, милосердними до підданих, усвідомлювати свою відповідальність, дбати про славу і могутність держави, відстоювати правду і справедливість, долати ненависть та злобу один до одного заради єдності землі Руської, громадського миру.

Великою цінністю для вивчення соціальної думки Київської Русі є епос "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), основну спрямованість якого становить ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ-ХІІ1 ст.). Спочатку, як записи подій за роками, вони велися ченцями по монастирях і поступово перетворилися у науково-літературні твори. Ці записи, за свідченням спеціалістів, стали своєрідними енциклопедіями найрізноманітнішого історико-соціологічного матеріалу. Найбільша збірка літописів - "Іпатіївська", яка збереглася у п'ятьох відписах, починаючи з XII ст. "Іпатіївський літопис" М. Грушевський характеризує як правдивий архів нашої історіографії. У ньому знайшли відображення події ХІ-ХІІІ ст. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву "Повість временних літ". Даний твір – наукова праця, до якої автор додав свою власну концепцію – ідею єдності руської землі та політичної незалежності.

Виняткове значення для протосоціології має складена на підставі норм українського звичаєвого права збірка законів "Руська Правда". Ця законодавча пам'ятка князя Ярослава і його послідовників лягла в основу Литовських статутів і законодавства гетьманської доби.

Монголо-татарська навала у середині XII ст. і наступне 150-річне панування Золотої Орди призвело до занепаду соціально-економічного, політичного і культурного життя в Україні.

В другій половині XIV ст. більшістьукраїнських земель потрапили в залежність від Великого князівства Литовського (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і Волинь), а у 1387 p. Галичина входить до складу польської держави. Починаючи з XV ст., українські землі почали потерпати від набігів кримських татар, які знищували край. Ні литовський, ні польський уряди не були в змозі організувати оборону прикордонних українських земель. Це мусили робити самі люди, й саме це, разом з іншими причинами, призвело до виникнення козацтва, яке стало оплотом оборони України від татар, а також підняло стяг боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. В кінці XVI – в XVII ст. значення козацтва значно зросло. Козаки, здобувши славу видатних воїнів, на Заході стали синонімом України.

До речі, з історією козацтва пов'язані переписи населення в Україні, поява в XVI-XVII ст. реєстрових козаків. У 1570 p. польський король Сигізмунд II Август включив до реєстру 300 козаків. Цей реєстр, по суті, започаткував формування особливої соціальної верстви, що мала певні привілеї і утримувалася за рахунок державної казни.

В другій половині XVI – в першій половині XVII ст. з'явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, послань, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічної літератури зумовлене наростанням боротьби українського народу проти шляхетської Польщі.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський (1513-1566), якого сучасники називали українським Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку й існування держави, повинні підкорятись всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити. Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби зав'язує їх одним вузлом. Завдання держави дбати про громадянина, а громадянина – дбати про державу.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли важливу роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII-XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін.

Важливим на той час джерелом протосоціологічної думки був твір Христофора Філалета "Апокрисис" (1597), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища в суспільстві, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав. Мислитель проголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Народ, за його переконанням, повинен захищати свої права.

Найвизначніше місце у розвитку соціальної думки кінця XVI - початку XVII ст. посідає мислитель з Галичини Іван Вишенський (бл. 1545-бл.1б20). Провідною ідеєю його "Послань" є життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного гноблення. У таких творах як "Порада", "Послання до всіх в лядській землі живущих" та інших він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, соціальної та національної рівності, свободи віросповідання, справедливості у сфері духу, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

З точки зору соціальної проблематики, викликає інтерес творчість таких випускників Києво-Могилянської академії як С. Яворський та Ф. Прокопович.

Зокрема, Феофан Прокопович (1682-1736) вважав найголовнішими факторами суспільного прогресу освіту, науку і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і поліпшить суспільний лад. Нещастя і зло виникає, вважав Ф. Прокопович, від недостатнього знання, і найголовніша причина зла криється в тому, що людина не знає саму себе. Розглядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві залежать не від належності до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Продовжуючи думку І. Вишенського, Ф. Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства, до яких він зараховує бояр, ченців, духовенство. До суспільне корисних верств населення він відносить простий люд, купців, власників мануфактур а також чиновників. Отже, погляди Прокоповича певною мірою співпадали з поглядами його сучасників – західних економістів, ідеологів буржуазного капіталістичного способу виробництва, який зароджувався в тогочасній Європі, зокрема У. Петі, Д. Рікардо та А. Сміта.

Значне місце в історії соціологічної думки України XVIII ст. належить вихідцеві з козацької родини Григорію Сковороді (1722-1794). Проповідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах, серед яких можна виділити такі як "Начальная дверь к христианскому добронравию", "Наркісс", "Разговор, называемый Алфавит или Букварь мира" тощо, висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру.

У своєму першому соціофілософському творі "Начальная дверь" Г. Сковорода розвинув учення про два світи, чи дві натури, з яких складається увесь світ. Одна натура видима, друга - ні. Видимий світ - це світ матеріальний, невидимий – духовний, "божественная сутність", це Бог, який існує у всьому – у природі, людині, і він е істиною.

Поряд з ученням про дві натури, Г. Сковорода висунув ідею про три світи: перший – великий світ, що складається з безлічі інших світів, цей світ – макрокосмос, якому немає меж. Два других – це частини великого світу, малі світи. Один з них – мікрокосмос – це людина, а другий – це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти, бо до неї Г. Сковорода підходить, як до вивершення історичного людського пошуку мудрості та правди про таємницю буття. Кожен такий світ має дві натури: зовнішню – матеріальну і внутрішню – духовну.

На думку Г. Сковороди, увесь світ є пізнаваним, а людський світ –здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи Всесвіту людина повинна насамперед пізнати сама себе. "Пізнай себе" –головне гасло трактату Г. Сковороди "Наркісс". Пізнати себе - це значить пізнати божеське у собі, а ще точніше – сам взірець правдивої людини – Христа. Щастя людини є в ній самій. Воно не залежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Згідно з його вченням, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи тощо є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн. Свою діяльність він розглядав як служіння простолюддю і прагнув його просвітити. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у праці, волі, рівності, де будуть закони супротивної тиранії.

Таким чином, центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Важливе місце в українській соціологічній думці XVIII ст. належить одній з перших демократичних конституцій Європи – "Конституції прав і вольностей Війська Запорозького" Пилипа Орлика та його найближчих сподвижників. З точки зору соціальної проблематики, особливий інтерес викликають ті статті Конституції, в яких розглядається суспільний склад козацької республіки та, говорячи сучасною мовою, соціальна політика держави. Тут, зокрема, йдеться про необхідність збереження того соціального устрою, який завжди був у запорожців при гетьманах. Автори Конституції вважали за необхідне зберегти, насамперед, верхні ієрархічні рівні: тих посадових осіб, які б мали здійснювати верховну владу – гетьман – генеральна старшина – полковники – генеральні радники – генеральний підскарбій. Аналогічна структура повинна була зберігатися й на місцевому рівні – у козацьких полках. У Конституції йшлося також про необхідність справедливого ставлення до нижчих верств суспільства. А щоб не було зловживань зі сторони як вищих чинів, так і гетьмана, на ці посади керівників передбачалося обирати "вільними голосами".

Таким чином, соціальні концепції, які постали в Україні, починаючи від княжої доби до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем та підходів щодо їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань, автори намагалися осмислити як окремі, так і загальні соціальні явища, що послужило інтелектуальним потенціалом в подальшому вивченні суспільства як системи, а також механізмів його функціонування.

Традиційно початок українського національно-культурного відродження пов'язується з виходом "Енеїди" І. Котляревського (1798 p.), що була написана живою українською мовою. В Галичині національне відродження пов'язане з діяльністю "Руської Трійці", яка започаткувала західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс.

Про початок національного відродження свідчила також поява наукових творів фольклорного, етнографічного та історичного змісту, насамперед "Опис весільних обрядів" Г. Калиновського, "Землеописания о Малой России" М. Туранського, "Записки о Малороссии" Я. Марковича та "Історія Русів" невідомого автора, які дають підстави стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманітарної освіти й культури зробили провідні діячі Кирило-Мефодіївського Братства, що існувало у 1846-1847 pp. М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович та ін. Своєрідним маніфестом кирило-мефодіївців стала "Книга Буття українського народу", в якій подано картину історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "Відродження, або повстання України з мертвих".

Дата добавления: 2015-05-26