Тема № 1. 2 страница

• куріатні коміції, так само як і Rex, мали законодавчу владу, а також юрисдикцію у деяких

карних та цивільних справах;

• сенат виконував функцію дорадчого органу при рексі, готував проекти законів для народних

зборів, схвалював їхні рішення тощо;

• колегії жерців (зокрема колегії понтифіків) оберігали і тлумачили звичаї, а, відтак, і звичаєве

право.

II. У період республіки органами врядування – державними інституціями були:

• народні збори;

• сенат;

• ординарні патриціанські магістратури;

• екстраординарні патриціанські магістратури;

• плебейські магістратури.

Народні збори існували у вигляді коміцій – зборів патриціїв та плебеїв, які виконували законодавчі,

управлінські та судові функції.

Вони поділялися на:

1) куріатні коміції (розглядали, насамперед, питання сімейного та спадкового права, а також

деякі питання політичного і державного життя);

2) центуріатні коміції (вважалися найголовнішими зборами римського народу і вирішували

всі важливі питання. Їх рішення мав ратифікувати сенат);

3) трибутні коміції (вирішували ті питання, що залишили для них центуріатні коміції);

4) concilia plebis tributa (збори плебеїв, що скликалися для виборів плебейських трибунів та

едилів і вирішення законодавчих питань. Їхні рішення називалися плебісцитами).

Крім того, скликалися неформальні збори (contiones), які могли обговорювати поточні

питання, але не мали права приймати обов'язкові рішення.

Сенат складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше до його складу могли входити і плебеї.

Списки сенаторів з числа колишніх магістратів складали цензори. Сенат визначав головні напрями

зовнішньої політики, а у галузі внутрішніх справ був дорадчим органом магістратів, визначаючи

основні напрями їхньої діяльності, ратифікував рішення народних зборів.

Ординарні патриціанські магістратури (з часом стали патриціансько-плебейськими) включали

такі види вищих магістратів:

1) консули (виконували адміністративні й судові функції, обиралися центуріатними коміціями

у кількості двох осіб: патриція і плебея);

2) претори (спочатку їх було двоє – praetor urbanus та praetor peregrinus – управляли містом за

відсутності консула, мали універсальну юрисдикцію у «спірних справах» на відміну від консула,

який мав юрисдикцію у «безспірних справах».

Крім того, існували нижчі магістрати (для виконання спеціальних функцій):

1) цензори (складали цензи – податкові та військові списки, а також списки сенаторів);

2) курульні едили (наглядали за порядком і розглядали суперечки на ринках);

3) квестори (спочатку виконували роль помічників консулів, з часом на них було покладено

функції скарбників, хранителів державного архіву та інтендантів у провінціях);

4) колегії жерців (крім виконання суто релігійних обов'язків на них покладалося судочинство у

справах, що мали сакральний характер);

5) допоміжні колегії (обиралися для виконання окремих адміністративних функцій –

організації карбування грошей, забезпечення стану доріг тощо).

Екстраординарні патриціанські (з часом стали патриціансько-плебейськими) магістратури:

1) диктатор (призначався з числа консулів, на час існування загрози державним інтересам, але

не довше, ніж на 6 місяців. Мав сукупну владу всіх ординарних магістратур);

2) Magister equitum (начальник кінноти, підпорядкований був лише диктатору);

3) Praefectus urbi («правитель міста», консул, що відповідав за забезпечення функціонування

міста, як соціального організму. Мав останнім покидати місто, коли тому загрожувала небезпека).

До плебейських магістратур входили:

1) трибуни (обиралися зборами плебеїв на один рік у кількості спочатку двох, потім – десяти

осіб. Захищали інтереси плебсу, для чого були наділені правом вето на закони, прийняті

народними зборами);

2) плебейські едили (допоміжні посадовці при трибунах; обиралися зборами плебеїв і виконували

функції, аналогічні функціям курульних едилів).

III. У період принципату система державних органів залишилася майже без зовнішніх змін.

Разом з тим, представницькі законодавчі та управлінські органи поступово втрачали реальне

значення, оскільки влада акумулювалася в руках принцепса, котрий управляє країною за допомогою низки

допоміжних органів та служб – Consilium principis, Fiscus caesaris, Praefectus praetorio та

спеціалізованих канцелярій принцепса.

Тривалий час зберігав свою життєздатність інститут преторів: останні виступали як суб'єкт

правотворчості аж до створення «постійного едикту».

IV. Істотно змінюються державні інституції у період домінату.

Вищим органом влади й управління стає імператор. Владні функції він здійснює за допомогою

спеціальних органів: центральних та регіональних (місцевих).

До центральних державних органів належали:

1) Consistorium sacrum (Священна рада) – постійний дорадчий орган при імператорі;

2) вищі бюрократи: quaestor sacri palati – секретар імператора, або ж міністр юстиції, comes

sacrarum largitiorum – керуючий державною скарбницею, або ж міністр фінансів, comes rerum

privatiorum – керуючий імператорським майном, magister officiorum – керуючий центральними

імператорськими установами (імператорською адміністрацією);

3) військові начальники – magistri militum (їх очолював сам імператор).

Перелік регіональних державних органів визначався структурою римської держави доби домінату.

У цей час держава була розділена на 2 імперії, 4 префектури, далі – на діоцези (округи) і

провінції.

На чолі префектур були praefecti praetorio, які виконували функції організації врядування та

судочинства на території префектур. Міські префектури очолювали praefecti urbi, що виконували

аналогічні функції. Діоцези очолювали вікарії, провінції – ректори.

Громади (municipia) та великі володіння імператора й окремих заможних сенаторів (салтуси і

трактуси) мали хоч і обмежене, але самоврядування.

У громадах самоврядування здійснювалося сенатом декуріонів або куріалами; салтусами і

трактусами управляли прокуратори.

Питання 6. Грошова система і державна скарбниця

Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися

належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше – срібною і

золотою. До того, як в обігу з'явилися перші мідні монети, жителі Римської держави користувалися

злитками неопрацьованої міді (aes rude). Мідні аси стали карбувати в другій половині IV століття до

н. є., а срібні монети – динари і сестерції – з 268 р. до н. е. Динарій дорівнював десятьом мідним асам.

Сестерцій складав одну чверть динарія. Римський динарій став найпопулярнішою монетою всієї за-

хідної Римської імперії. Золота монета увійшла в регулярний обіг лише при Цезарі.

Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні

рекса. За доби республіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників

консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без

дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці.

Отже, сенат прибрав до рук управління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарбниці

коштів можна порівняти за наслідками з правом затвердження податків у конституційних

монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою

республіканською скарбницею – aerarium чи aerarium populi romana – починає функціонувати нова

скарбниця, імператорська – fiscus чи fiscus caesaris. Слово fiscus спочатку означало кошик, у якому

під час походу перевозили гроші в обозі війська. Пізніше поняттям фіску почали також

охоплюватися поняття «нерухомість» і «податки». Фіском керував сам принцепс. Доходи цієї

скарбниці складалися головним чином з податків, що надходили з імператорських провінцій. У

aerarium, яким розпоряджався сенат, надходили прибутки із сенатських провінцій. Обидві

скарбниці карбували монету. Однак aerarium випускав лише мідну монету, фіск – золоту і срібну.

Стан імператорської скарбниці був набагато кращим, ніж скарбниці сенатської. Час від часу Август

поповнював своїми внесками сенатську скарбницю, внаслідок чого aerarium потрапляв у все більшу

залежність від імператора.

У добу республіки доходи визначалися витратами (хоч існує й інший принцип: витрати залежать

від доходів). Держава витрачала гроші на утримання війська, будівлю кораблів, зведення

громадських будинків, на релігійні витрати, облаштування доріг. За часів імперії великі суми

грошей витрачалися на утримання чиновництва. Треба було утримувати також імператорський

двір з його численною челяддю. В цей період левова частка коштів йшла на утримання війська.

Майже кожен імператор намагався задобрювати солдат подарунками.

Значними витратами для скарбниці були безкоштовні роздачі хліба, а часом і грошей

плебейським низам міста Риму. Система роздач римським громадянам йде від Гая Гракха. При

Цезарі число користувачів роздачами було зменшено з 320 до 150 тисяч чоловік. При Августі

щомісяця понад 200 тисяч громадян одержували безкоштовне зерно. Незаможним римлянам

роздавали і гроші. Однак, коли юрба зажадала вина, то Август відповів: «Агрипа провів гарний

водопровід, у Римі не бракує води». Втім, за імператора Авреліана столичному населенню перепадав

не тільки хліб, а й свинина.

Державні роздачі й годівлі доповнювалися приватними роздачами. Витрати римських магістратів

чи тих, хто домагався магістратури, на влаштування ігор, іменувалися законними витратами

(liberalitas).

Величезних коштів потребували розваги столичних низів, гаслом яких у пізню республіку

було «хліба і видовищ» (panem et circenses). Август улаштовував пишні й дорогі гладіаторські

ігри. Дорого коштував ремонт старих терм і будівля нових, проведення доріг та їх ремонт, будівля

і ремонт мостів, прориття каналів, прокладення водогонів. Витрачалися гроші на спорудження

й утримання громадських будинків, наприклад, храмів. Наприклад, Веспасіан побудував

Капітолійський храм (Храм світу), а також звів амфітеатр, названий пізніше Колізеєм. За

державний рахунок ще з часів республіки-утримувалася пошта (publicus cursus). Однією з

причин майже постійного фінансового дефіциту доби імперії було марнотратство низки

імператорів. Особливо грішили цим Нерон, що витрачав купу грошей на роздачі та видовища, та

Коммод.

Несприятливі обставини змушували більш розважливих імператорів заощаджувати кошти.

Наприклад, Тиберій зберіг звичайні роздачі, але, ставши принцепсом, влаштовував скромніші

театральні видовища, чим викликав невдоволення римської юрби. Однак, коли йому порадили

підвищити податки, він відповів: «Гарний пастух стриже своїх овець, а не здирає з них шкіру!» Під

час правлінця Марка Аврелія з метою поповнення скарбниці довелося продавати з торгів дорогоцінні

камені, багато прикрашені імператорські шати.

Втім, спроби заощаджувати гроші зазвичай не мали успіху, а іноді навіть були небезпечними

для самого імператора. Приміром, імператор Пертинакс у 193 р. припинив видачу грошових

подарунків варварам. Цей та інші подібні заходи викликали незадоволення придворної челяді та

преторіанців і вони убили Пертинакса. При Олександрі Севері скорочення витрат на армію

викликало серйозні заворушення у військах.

Тому багато імператорів шукали нові джерела надходжень до скарбниці. За свідченням

Свєтонія, імператор Веспасіан установив податок на громадські туалети. Коли його син зневажливо

заговорив про це, батько підніс до його носа жменю грошей і запитав, чи пахнуть вони? Син

відповів негативно. «Але ж це гроші з убиральні!» – сказав імператор. Навіть едикт Каракали про

надання громадянства усім жителям імперії мав певну фіскальну мету, оскільки відтепер нові

римські громадяни мусили платити ті самі податки, що й корінні жителі Риму.

Отже, однією з головних функцій публічно-правових інституцій були і залишалися організація і

забезпечення надходжень до державної скарбниці. Цьому слугувала система оподаткування, яка

постійно видозмінювалася і вдосконалювалася.

Питання 7. Організація римського війська

Підвалини римського військового ладу було закладено ще реформами Сервія Тулія, котрий

розумів, що з метою зміцнення військової потужності Риму необхідно об'єднати дві громади,

створивши римсько-плебейське ополчення. Після поділу країни на 20 округів (територіальних

триб) не тільки члени римської міської, а й плебейської громади були залучені до активної участі в

державному житті взагалі та участі в захисті держави зокрема.

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-плебейське військо, було забезпечено

можливість подальших загарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

Неявка на військовий призов каралася:

1) грошовим штрафом. Незрозуміло, однак, чи призначався цей штраф за неявку на військову

службу чи за ухилення взагалі від виконання громадських обов'язків;

2) конфіскацією майна;

3) тілесним покаранням;

4) продажем у рабство.

Звільнялися від військової служби особи, які досягли граничного віку (46–60 років), фізично не

здатні до несення військової служби, а також ті, хто взяв участь у певній кількості походів.

Звільнення від військового обов'язку могло також мати місце при прийнятті жрецького сану, за

постановою сенату у вигляді нагороди за заслуги перед Римом. Певною мірою звільняли від

виконання військових обов'язків в епоху Республіки тимчасові і безстрокові відпустки.

Коли набір до армії було закінчено, солдати присягали у тому, що їх можна вести на будь-яку

війну, що вони не залишать значків та прапорів легіону, не вчинять нічого протизаконного і

завжди виконуватимуть усі розпорядження і команди консула.

Крім загальної присяги, були присяги спеціальні. Зокрема, існували:

а) присяга прапору (sacramentum);

б) табірна присяга, коли всі особи – вільні й раби, що перебували в таборі – присягали нічого не

викрадати, все захоплене доставляти трибунам;

в) coniuratio – клятва не тікати, не залишати лав війська. Такого роду обіцянка мала місце при

evocatio, коли через небезпеку, що загрожувала Риму, до армії залучали й тих, хто звичайно був

звільнений від військової служби.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких частин:

1) легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2) частини італійських союзників (socii);

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей (auxilia).

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були зрівняні у правах з римськими

громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: римських громадян і

найманців.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20–24 тисяч

осіб.

Командування збройними силами покладалося на консулів. Якщо обидва консули перебували

з армією, то вони керували нею по черзі, змінюючись щодня. Головнокомандувачі мали при собі

квестора і кілька легатів, яким під час бою могло бути доручено командування окремими

частинами. Якщо для командування армією призначався диктатор, то і при ньому створювалися

відповідні командні структури, куди входили начальник кінноти і кілька легатів. Після утворення

провінцій консули були командувачами тільки в Італії, а у провінціях командування здійснювали

управителі останніх. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову владу.

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер патриціансько-плебейського ополчення,

наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. є. римський полководець Гай Марій допускає

до військової служби всіх бажаючих. Солдати одержують озброєння від держави і плату за службу, що

стає їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія налічує 70–75 легіонів. У кожнім легіоні

було 6 тис. піхотинців і 700 кавалеристів. Загальна чисельність римської армії становила близько 500

тис. осіб.

Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно

остаточно стає професійним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як добровільність

вступу до армії, тривалі терміни служби і досить висока платня. З політичних та фінансових

міркувань Август скоротив армію майже вдвічі – до 250 тис. осіб, половина з яких служила у римських

легіонах, а половина – у допоміжних військах, що рекрутували за рахунок провінціалів (галлів,

германців, фракійців та ін.).

Імператори намагалися всіляко заохочувати військові традиції, культивувати у війську дух

корпоративності, прагнули зміцнити дисципліну і викоренити ледарство. Формуванню традицій,

зокрема, слугувало насадження релігійної ідеології (як зазначав Сенека, «...найпершим зв'язком

між солдатами є релігія»). Зміцнення дисципліни досягалося постійним завантаженням солдат

корисними справами: навчаннями, маршами, земляними та будівельними роботами, котрі корисні

ще й тим, що поліпшують фізичну підготовку воїнів, якій приділялася значна увага. Формуванню

духу корпоративності у війську сприяло те, що очолював його сам імператор, а вищий і старший

офіцерський склад формувався з сенаторів або вершників і підпорядковувався імператору.

Легіони, когорти й али (яли) одержували «персональні» номери і найменування.

У зв'язку з військовими реформами доби принципату зростає значення особистої охорони

принцепса – преторіанської гвардії, яка формувалася винятково з числа римських громадян-італіків і

мала низку привілеїв: на відміну від легіонерів, преторіанці служили не 20, а 16 років, одержували

платню не 12 тис. сестерціїв у рік, а 20 тис. тощо. За Августа преторіанська гвардія складалася з 9

когорт (cohorts praetoriae) пo 1000 осіб у кожній. Згодом преторіанці брали активну участь у

палацових змовах, усуваючи одних імператорів та висуваючи інших.

У період пізньої імперії відбувається «варваризація» армії, що відображає зіткнення імперії з

варварською периферією: в армію широко залучають варварів. Військо комплектується майже цілком

за рахунок рекрутчини. Змінюється і військова доктрина: військо розташовується на кордонах;

зменшується чисельність легіону (до 2 тис. і навіть до 1 тис. осіб), внаслідок чого він стає більш

мобільним; рухливі частини становлять резерв і направляються на ділянки, яким загрожує

небезпека.

Внаслідок необхідності спеціальної регламентації життя війська виникає особлива гілка

публічного права – jus militare (мілітарне, або ж військове право).

Боєздатність війська залежить від рівня його підготовки, дисципліни вояків у мирний та

військовий час. Це чудово розуміли римляни і тому вирішенню цих проблем, у тому числі засобами

публічного права, приділялася значна увага.

Слід зазначити, що публічно-правові засоби забезпечення боєздатності римського війська

застосовувалися вже на етапі його формування.

Зокрема, оскільки від початку військова служба була прерогативою вільних громадян, низку

заходів було спрямовано на те, щоб вберегти армію від проникнення до неї осіб рабського

походження. Як свідчить Марціан: «Рабам забороняється будь-яка служба у війську під страхом

смерті». Не мали права перебувати на військовій службі й вільні люди, які добровільно опинилися в

служінні іншим особам, а, отже, морально чи матеріально залежали від них. Відповідно до цього

принципу імператор Аркадій видав едикт, згідно з яким колони не могли потрапити на військову

службу. Принцип суворого відбору кандидатів до війська знайшов відображення й у правилі,

згідно з яким заборонявся доступ в армію тим особам, чиє юридичне становище (зокрема status

libertatis ) оспорювалось, хоча б у дійсності вони були вільними. До числа осіб, яким заборонялося

служити в армії, належали також: а) викуплені (з полону); б) звинувачені у вчиненні карного

злочину.

На підтримання дисципліни у вже сформованому війську було спрямовано гнучку систему

досить суворих покарань.

До них належали: 1) страта; 2) тілесні покарання (castigatio), що могли бути у формі

бичування, биття різками і кийками; 3) заслання на острови; 4) направлення у штрафну частину; 5)

грошовий штраф; 6) накладення особливих повинностей; 7) розжалування; 8) ганебне вигнання з

армії; 9) позбавлення пенсії, яка належала воїну за військову вислугу.

Разом з тим у вигляді заходів покарання не могли застосовуватися до військовослужбовців: а)

направлення на примусові роботи у каменоломні чи копальні; б) віддавання на розтерзання диким

звірам; в) повішення. Крім того, до воїнів не застосовувалося катування під час допитів.

Розглянемо публічно-правові засоби боротьби з порушеннями у галузі військових відносин.

Серйозним порушенням вважалося дезертирство. Покарання за цей делікт було різним,

зважаючи на те, чи вчинений він у мирний чи воєнний час, однією особою чи групою, вперше чи

повторно. Дезертирство у мирний час каралося досить м'яко. Наприклад, той, хто служив у

кінноті, підлягав розжалуванню, піхотинець – переведенню в іншу частину. Однак дезертирство, вчинене

під час війни, каралося, за загальним правилом, стратою. При розгляді справи про дезертирство

звичайно брали до уваги такі обставини: 1) яку зброю мав дезертир; 2) яким був розмір його

жалування; 3) у якому чині був дезертир; 4) звідки він дезертирував; 5) якою була поведінка

винного на службі; 6) які обов'язки по службі були на нього покладені; 7) чи вчинене дезертирство

однією особою, чи групою осіб; 8) чи не вчинив винний під час дезертирства ще якогось злочину; 9)

скільки часу пройшло з моменту дезертирування; 10) як він поводився останнім часом; 11) чи з'явився

знову в свою частину добровільно, чи був затриманий. Передбачалася посилена відповідальність за

групове дезертирство. Наприклад, якщо до новобранців, що дезертирували вперше, застосовувалися

більш легкі покарання, то за повторне групове дезертирство наставала відповідальність на загальних

підставах, тобто винних засуджували до страти.

Суворо карався перехід на бік ворога. Хоч за загальним правилом воїнів не могли піддавати

катуванню і страті шляхом повішення чи віддання на розтерзання диким звірам, але перебіжчики,

навіть ті, що повернулися потім назад, підлягали таким ганебним покаранням. Юрист Таррунтеній

Патерн зазначав, що «зрадники і перебіжчики у більшості випадків мають бути засуджені до страти;

після розжалування їх піддають катуванню, оскільки розглядають як ворогів, а не як воїнів». Карали

на горло не тільки того, хто вчинив злочин, а й того, кого затримали, коли він збирався перейти на

бік ворога.

Значну увагу приділяли розмежуванню навмисного переходу на бік ворога і потраплянню у

полон. При цьому детально з'ясовували всі обставини, за яких воїн потрапив у полон та його

поведінку в полоні. Якщо легіонер був захоплений ворогом під час переходу і потім повернувся з

полону, то його реабілітація залежала від того, як він поводився у неволі. Зокрема, можливе було

поновлення на військовій службі, але за умови, якщо встановлено, що, будучи захопленим в полон,

він намагався втекти з неволі та не перейшов добровільно на бік ворога. Якщо полонений не

повернувся тоді, коли міг це зробити, то його вважали перебіжчиком.

До перебіжчика прирівнювали захопленого у полон ворогом під час перебування у таборі.

Суворість кваліфікації у цьому випадку пояснюється частими порушеннями правил вартової

служби, яким за всіх часів історії римської армії надавалося особливе значення. Перебіжчика щадили

лише у виняткових випадках: наприклад, якщо перебіжчик привів разом із собою велику кількість

«бандитів» або виявив інших перебіжчиків.

Тяжкими публічними деліктами, що тягли суворе покарання, вважалися також:

1) розголошення військової таємниці, що прирівнювалося до зради. Той, хто повідомив ворогу

військову таємницю, засуджувався до страти;

2) заклик до повстання карався стратою. Якщо результатом такого заклику стали лише легкі

заворушення (подання скарг магістрату тощо), то підбурювача лише розжалували;

3) втеча з поля бою. Того, хто, перебуваючи у лавах легіону, першим кинеться до втечі,

пропонувалося з превентивною метою страчувати у присутності всього легіону. Страті підлягав також

той, хто у бойовій обстановці залишав передову позицію, рів тощо. Якщо з поля бою тікав весь легіон,

то страті підлягав кожен десятий легіонер за жеребом (децимація);

4) непокора начальнику і невиконання наказу завжди каралися смертю, навіть якщо дії порушника

спричинили позитивні наслідки для війська;

5) неподання допомоги начальнику. Підлягали страті воїни, що навмисно відмовилися під час бою

захистити свого начальника, чи віроломно залишили його, наслідком чого стала загибель

останнього. Якщо воїн мав можливість захистити свого начальника, але не зробив цього, то він

прирівнювався до такого, що здійснив напад, і тому підлягав страті. Від карної відповідальності

солдати звільнялися лише у разі, якщо з якихось причин не мали можливості надати допомогу

своєму начальнику;

6) перелізання через вали, що оточували табір, або через стіну навколо міста каралося стратою. Таке

суворе покарання за, здавалося б, незначний делікт мало як раціональне підґрунтя, так і глибоке

Дата добавления: 2015-05-31