Тема № 1. 3 страница

історичне коріння. Пояснювалося воно з точки зору доцільності тим, що римляни завжди особливо

турбувалися про безпеку військового табору, а отже про те, щоб ні свої, ні чужі не порушували

порядок доступу на огороджену територію. Історичним та релігійним підґрунтям суворих санкцій

була традиція вважати міські стіни священними. Як відомо, вбивство Ромулом Рема тільки за те, що

той перестрибнув борозну, яка мала позначати межі міста (майбутнього Риму), пояснюють тим, що

ця борозна символізувала майбутні міські стіни, на неприступність яких посягнув Рем. Легше

покарання чекало того, хто перестрибував рів навколо табору. Його за це лише виганяли з війська з

ганьбою і без пенсії;

7) замах на особу начальника. Той, хто підняв руку на свого начальника, мав бути страчений. При

цьому «замах на особу начальника» трактувався досить широко. Малася на увазі не лише

особистість останнього, а й ознаки його влади як військового командира. Зокрема, засуджувався

до смертної кари той воїн, який навмисно ламав жезл, що носив центуріон;

8) симуляція хвороби вважалася публічним деліктом високого ступеня суспільної небезпеки,

оскільки свідчила про вперте зловмисне бажання ухилитися від виконання обов'язків військової

служби. Те, що мотивом симуляції був страх, лише обтяжувало провину, оскільки сміливість і

доблесть належали до числа римських чеснот і високо цінувалися у суспільстві. Тому легіонер, який

зі страху перед ворогом симулював хворобу, виснаження тощо, мав бути страчений;

9) замах на самогубство був таким самим проявом слабкості, негідної римського громадянина, і

тому ті, що вчинили замах на самогубство, підлягали страті. Однак цей крайній захід могло бути

замінено ганебним вигнанням з армії, якщо винний на своє виправдання посилався на такі мотиви,

як розчарування у житті, хвороба, почуття сорому, нестерпні страждання тощо. Досить

поблажливим було ставлення до тих, хто замах на самогубство вчинив під впливом сп'яніння чи

внаслідок «легковажності, яку неможливо приборкати». У таких випадках винного переводили до

іншої частини;

10) продаж озброєння трактувався досить широко, оскільки це поняття охоплювало продаж не

тільки власне зброї, а й різноманітного військового обладнання, одягу, аксесуарів тощо. Отже, цей

вид публічного делікту диференціювався залежно від того, чого і скільки було продано. Найбільш

сувора відповідальність солдата передбачалася за продаж всього озброєння і

власне зброї. Якщо було продано все озброєння в цілому, то такий злочин прирівнювався до

дезертирства, що тягло страту. Продаж панцира, щита, шолома, меча, тобто власне зброї, також

прирівнювався до дезертирства, і винний засуджувався до смертної кари. У разі продажу якоїсь

частини озброєння покарання встановлювалося залежно від значення проданого. Наприклад, за

продаж панчіх чи плаща карали різками. Покаранню підлягали також ті, на кого покладалося

зберігання озброєння: вони відповідали на тих самих засадах, що й солдати.

Існували також «супутні» делікти такого ґатунку: привласнення чужої зброї, втрата зброї тощо.

Втрата зброї під час походу свідчила про злочинно недбале ставлення солдата до виконання

обов'язків військової служби, а тому прирівнювалася до продажу зброї і тягла засудження до

смертної кари. М'якше каралося привласнення чужої зброї. Очевидно тому, що це могло свідчити

про «мілітарний» ентузіазм порушника. Тому той, хто привласнив чужу зброю, лише підлягав

розжалуванню. Втім, іноді покарання могло навіть обмежуватися лише переводом до іншої частини;

11) поранення товариша по загону диференціювалося як вид делікту, залежно від характеру дії,

знаряддя, яким було завдано поранення, оскільки останнє свідчило про більшу чи меншу на-

вмисність порушення. Наприклад, той, хто завдав рани каменем, підлягав ганебному вигнанню з

війська. Якщо ж поранення було завдано мечем, то винний підлягав смертній карі;

12) залишення місця в строю, за умови, що не було ознак більш тяжких порушень, вказаних

вище, каралося побиттям кийками або переведенням до іншої частини.

Питання 8. Громадяни Риму як суб’єкти публічного права

Суб'єктом публічних відносин і публічного права у Римі вважався римський громадянин (civis

romanus). Слід зазначити, що це поняття не є тотожним поняттю «фізична особа», яке за-

стосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний

суб'єкт – civis Optimo jure. Для визнання за особою стану римського громадянства необхідна була

наявність сукупності вимог: належність до римської громади, особиста свобода, наявність певного

сімейного статусу, досягнення певного віку.

Особливістю римського громадянства як правового інституту було те, що воно від самого

початку визначалося сукупністю правових вимог і, у певному розумінні, було створено правом,

маючи суворо особистісний характер. Тому римське право виключало можливість наявності у

суб'єкта публічного права подвійного громадянства: як зазначав Цицерон, цього не допускала

«велич римського народу», часточку якої набував кожен громадянин Риму.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість

користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли

протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за

наявності певних умов. Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А

після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей.

Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язків магістрата і сакральних

функцій на деяких жрецьких посадах.

Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:

• право участі у зборах, зібраннях та організаціях;

• право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового

цензу;

• право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – або безпосередньо,

або через трибунат;

• право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні, судові та інші

функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення публіч-

ного правопорядку.

Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:

• обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і

прибутків;

• обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);

• обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення

спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;

• обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх

використання;

• обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами

правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини

доби тощо).

Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової

правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних

прав у галузі приватних відносин: права укладення законного римського шлюбу (jus conubii), права

здійснювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (jus

comercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римського громадянства, залежав

від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі.

У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю

тягло осуд суспільства (turpitudo) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеження

права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнства пануючою

релігією при визначенні належності до римського громадянства малося на увазі й обов'язкове

сповідання тільки християнського віровчення, причому в офіційно-канонічному, визнаному

державною владою тлумаченні. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших

конфесій (іудеї тощо) не могли користуватися правами римського громадянина. Тобто існували

своєрідні «неофіційні» вимоги до того, хто хотів мати римське громадянство, що мали вже не

правовий характер, а свого роду морально-етичне звучання.

Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою

належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних

правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки.

Адже жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за

загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком

жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і

злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки

Риму були скоріше «номінальними суб'єктами» публічного права.

Дата добавления: 2015-05-31