Тема № 1. 1 страница

Основи публічного правопорядку та публічного права Стародавнього Риму.

1. Вступні зауваження

2. Нарис політичної історії Риму (зовнішня історія)

3. Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія)

4. Засади врядування у римській державі

5. Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі

6. Грошова система і державна скарбниця

7. Організація римського війська

8. Громадяни Риму як суб’єкти публічного права

Питання 1. Вступні зауваження

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Воно пережило народ, який його

створив, вийшло далеко за межі Риму й епохи, в яку було створено. Зародилося воно в далеких

глибинах часу, коли Рим був ще невеличкою общиною, яка нічим не вирізнялася серед багатьох

подібних їй общин в Італії.

Як і весь нескладний спосіб життя тогочасного римського народу, римське право являло собою

нерозвинуту, переважно архаїчну систему патріархального і вузьконаціонального характеру. І якщо б воно залишалося на цій стадії, то, безперечно, давним-давно загубилося в архівах історії.

Проте доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька римська

община поступово зростає, поглинаючи сусідні общини, щораз міцнішає у своїй внутрішній

організації. Територія Римської держави дедалі збільшується, поширюючись на всю Італію, а

згодом – Грецію, Іспанію та інші країни. Римська держава стала, за тодішніми уявленнями, світовою державою, яка об'єднала під своєю владою майже весь тогочасний культурний світ.

Разом з тим істотно змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства.

Поступово руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство

змінюється більш складними економічними відносинами.

Ще до появи Риму на узбережжі Середземного моря відбувався жвавий міжнародний

торговий обмін. Рим неминуче стає його учасником, перетворюючись на центр політичного життя

світу, а також центр світового торгового обороту. На його території безперервно встановлюються

численні ділові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Зрозуміло, що ви-

никла потреба в правовому врегулюванні цих відносин. Проте старе римське цивільне право для

цієї мети не було придатне, потрібно було нове право, вільне від будь-яких місцевих та націо-

нальних особливостей, яке б могло однаково задовольняти римлянина й грека, єгиптянина й

галла. Потрібно було не національне право, а право всесвітнє, універсальне.

І саме римське право проймається такими засадами універсальності. Воно вбирає в себе ті

звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, надає їм

юридичної ясності та міцності. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом

усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише

тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд

струнке єдине ціле.

Римське право як навчальна дисципліна знайшла своє зовнішнє вираження ще за часів

середньовіччя, коли воно почало викладатися у таких найбільш відомих європейських

університетах як Сорбонна та Болонья. Інтерес до римського права був обумовлений тим, що воно

характеризується надзвичайно високим рівнем юридичної абстракції та внутрішньої логіки. У

значній мірі національні правові системи сучасних європейських держави беруть свої корені від

системи інститутів римського права.

Слід також зазначити, що римське право відмінне від інших історично відомих правових

систем своєю вишуканою юридичною технікою. Тому римська термінологія і правові конструкції

римських юристів дотепер широко використовуються в сучасному цивільному, сімейному,

комерційному, міжнародному праві. Наприклад, з римського права увійшли до міжнародного

юридичного обігу терміни: алібі, делікт, віндикація, контракт, пакт, компенсація, реституція та

інші. Римські юристи розробили методи юридичного міркування й інтерпретації юридичних

текстів, що і понині використовуються практикуючими юристами.

Питання 2. Нарис політичної історії Риму

(зовнішня історія)

Загальновизнаною датою заснування Риму є 753 р. до н. є. Після цього впродовж двох з

половиною століть Рим перебував під владою етрусків, які істотно вплинули на римську культуру. З

урахуванням цієї обставини перші три століття існування Риму часто оцінюють як «етруську

прелюдію», а відлік власне римської цивілізації ведуть від встановлення республіки у 509 році до н.е.

Після встановлення республіки Рим упродовж кількох століть залишався лише одним з багатьох

міст-держав Італії і Середземномор'я, його покликання як світової держави в цей час ще не було

очевидним. Однак на початку III ст. він заволодіває всім півостровом, захопивши у 272 р. до н. є.

останнє з грецьких міст-колоній Великої Греції – Тарент.

Політичні горизонти Риму невпинно розширюються, він стає все агресивнішим і це неминуче

призводить до конфлікту з наймогутнішою державою Середземномор'я того часу – Карфагеном.

Пунічні війни, що тривали майже століття, йдуть з перемінним успіхом, однак врешті-решт

завершуються розгромом Карфагена і створенням римської провінції Африка, що стає однією з

житниць Риму.

Після цього, в результаті вдалих походів на схід Середземномор'я, Рим підкорює елліністичні

держави – спадкоємниць імперії Олександра Македонського, Малу Азію тощо, внаслідок чого

утворюються нові провінції: Нарбонська Галлія, Єгипет та ін.

На межі тисячоліть формується Римська імперія, яка вже є тепер не лише європейською

державою, а й африканською та азійською. Середземне море стає внутрішнім: на його берегах

розкинулися володіння Рима.

Діючи за принципом «поділяй і володарюй», сенат встановлює неоднаковий статус для різних

територій Риму: особливий статус мають міста, що здалися на милість переможців, колонії римських

громадян у провінціях, міста-союзники, міста-муніципії, що зберегли первісну систему управління

тощо.

Така диференціація, встановлення відчутних пільг для римських громадян призвели до

парадоксальної ситуації: в І ст. до н. є. союзники оголосили Риму війну за право стати римськими

громадянами. Громадянська війна закінчилася перемогою Риму, однак вимоги союзників було

задоволено. З цього часу вже говорять про «римську» Італію. Проте за межами Італії провінції, як і

раніше, зазнають нечуваної експлуатації.

Характеризуючи в цілому зовнішню політику Риму, слід звернути увагу на парадокс, який

полягає в тому, що демократизація політики щодо народів та держав, які увійшли до складу Риму,

пов'язана не з республікою, а з імперією, особливо її раннім періодом – принципатом.

Хоч перше століття принципату ще минає в завойовницьких війнах, однак їхній розмах

поступово зменшується – імперія досягла максимально розумних меж. Останнім імператором, за

якого тривали завоювання, був Траян. Після його смерті у 117 р. Адріан обмежується забезпеченням

цілісності й безпеки імперії. Для охорони кордонів зводиться система укріплень, характер яких

свідчить про оборонну військову доктрину Риму. Кількість легіонів скорочується. Армія все частіше

формується з жителів провінцій, особливо це стосується прикордонних районів.

У 212 р. едиктом імператора Каракали всім вільним підданим держави надано римське громадянство. Це

ще більше полегшує торговий обіг, внаслідок того, що усувається диференціація правосуб'єктності

жителів Риму залежно від їхніх взаємин з державою, що мала місце до цього.

У результаті провінції розвиваються більш чи менш гармонійно, спілкуючись і обмінюючись

товарами одна з одною, і всі разом (або принаймні, у більшості) наслідуючи Рим в організації

міської інфраструктури, системи управління, сільськогосподарського виробництва тощо. Площа

імперії в добу її розквіту сягає 3,5 млн. кв. км, довжина кордонів – 10 тис. км, а населення – 70 млн.

Формується не лише регіональна або місцева, а також єдина загальнодержавна економіка.

За часів розквіту імперія була подібною до федерації, в якій міста-держави та інші державні

утворення об'єднані під егідою Риму, однак загалом є досить незалежними суб'єктами. Кожен з них

був цілком самостійним і міг користуватися благами «Pax Romana» (Римського Світу). На цьому

підґрунті переможці-римляни зуміли об'єднати переможені народи, перетворивши їх з

підкорених підданих на своїх громадян.

Питання 3. Соціально-економічна структура Риму

(внутрішня історія)

Увесь римський народ (populus romanus) утворював єдину громаду та розділявся,

відповідно до традиції, на 300 родів. Кожен рід складався з декількох родин (сімей)

патріархального типу. При цьому 10 родин формували курію, а 10 курій – трибу, яких

спочатку було всього три.

Всупереч думці, поширеній римськими істориками, соціальні протиріччя між патриціями і

плебеями починаються не «від заснування міста», а виникають лише наприкінці VI ст. до н. є. Після

спалаху протистояння між ними в 494 р. до н. є. патриції змушені, хоч і зі значними обмеженнями,

дозволити плебеям брати участь у політичному житті міста.

Після цього республіканські інститути Риму формуються на принципах розподілу влади і контролю

органів управління одне за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони і

плебісцити; виконавчу владу здійснюють магістрати, що обираються на рік і не підлягають

переобранню на повторний термін; один з видів магістратів – претори – наділяється кримінальною,

адміністративною та цивільною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофесіоналами

складає судову владу; сенат, що складається з колишніх магістратів, затверджує закони і результати

виборів, контролює діяльність магістратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики,

веде нагляд за фінансами і додержанням священних ритуалів – фактично здійснює керівництво

державою.

Важлива роль відводиться народним трибунам, що обираються тільки з числа плебеїв: вони

мають право вето на рішення магістратів і користуються імунітетом.

У ранньому Римі переважало натуральне господарство. Основною соціальною та економічною

ланкою суспільства була familia, тобто сукупність людей – як вільних, так і рабів, – що перебувають

під владою одного pater familias (батька родини). Спочатку земля належала римській громаді в

цілому. Окремі громадяни могли отримати її лише у колективне (пасовища, луки, ліси) або у

індивідуальне користування і володіння (посідання).

Дрібні землеволодільці складали основну масу виробників матеріальних благ. Рабів у період

ранньої республіки було небагато, а ставлення до них – доволі ліберальне, оскільки перші війни

йшли між ближніми сусідами, до того ж з перемінним успіхом, що не виключало можливості й

римлянину побувати у полоні. З цих причин значення рабської праці в суспільному виробництві

було невеликим.

Однак у міру зростання Риму, перетворення його з міста-держави на світову державу відбуваються

істотні зміни в економіці, суспільстві, політичних інститутах, самому характері давньоримського побуту,

ментальності його громадян.

З часом дрібне селянське господарство зникає, поступаючись місцем латифундіям.

З'являється товарне виробництво, і його переваги стають очевидними.

Своєю чергою, зміна системи господарювання веде до соціальних змін. Нобілітет захоплює

ager publicus (колишні громадські землі). Утворюється також клас торговців і фінансистів, роль

якого все більше зростає відповідно до зростання ролі рухомого майна в житті суспільства.

Раби, кількість яких тепер становить десятки і сотні тисяч, являють собою не тільки масу

дармових працівників, а й серйозну соціальну силу, що є загрозою для основ держави.

Республіканські інститути, що так добре функціонували за часів ранньої республіки,

виявляються непридатними для реалізації мілітарної політики, забезпечення нормального

функціонування різноманітних сфер держави.

Криза призводить до громадянських війн, спроб реформ (брати Гракхи, Марій),

встановлення диктатур (Сула, Гай Юлій Цезар). У підсумку поступово формується принципат,

який характеризують як «римський варіант монархії елліністичного типу».

Першим принцепсом стає внучатий племінник Гая Юлія Цезаря – Октавіан, якому сенат у 40 р.

до н. є. присвоює титул імператора, у 30 р. – вручає владу трибуна, у 27 р. – надає ім'я Август. З 19 р. до

н. е. Октавіан Август – куратор моральності, 112 р. до н. є. – Великий понтифік. Отже, в руках

принцепса зосереджується вища військова, цивільна і релігійна влада.

З принципатом починається нова доба – пізній Рим (імперія). Порівняно з неспокійними

останніми роками республіки вона здається «золотим віком».

Скорочуються, а потім припиняються завойовницькі війни. Всередині імперії, в цілому, також

встановлюється мир. Цьому сприяє те, що влада принцепса не передається у спадок. Замість цього

при Антонінах було встановлено, що наступником принцепса є особа, всиновлена ним зі згоди

Сенату.

Слід зазначити існування суперечливих тенденцій розвитку римського суспільства і держави. З одного

боку, триває згортання демократичних республіканських інститутів. Наприклад, магістрати втрачають

своє значення – їх замінюють префекти, чиновники, що призначаються імператором. Відбувається

зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають відпущені на

волю колишні раби грецького походження. Канцелярія імператора стає централізованим адміні-

стративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні

міністерства і відомства. З іншого боку, відбуваються позитивні зміни в соціальному житті суспільства.

Зокрема, вживаються заходи до зменшення попиту на рабів на ринку. Зростає кількість рабів,

відпущених на полю, підвищується роль останніх у політичному та економічному житті країни.

Проте «золотий вік» тривав недовго. Наприкінці II ст. починається період внутрішніх і зовнішніх

потрясінь Риму, причиною яких були:

• велике переселення народів Євразії, що виливається для Риму в нашестя германців;

• економічні та соціальні труднощі;

• виникнення християнства, що руйнує систему традиційних римських цінностей;

• зростання невідповідності між організацією внутрішніх структур Римської імперії і постійною

необхідністю захисту кордонів від зовнішньої загрози;

• збільшення ролі армії (вже не «чисто римської» за своїм складом) у політичному житті, що

призводить до втручання військових в управління державою, появи низки «солдатських

імператорів» тощо.

Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

Варто звернути увагу на широкий характер проведених ним реформ, особливо в

адміністративній галузі. Реформи стосувались державного устрою, адміністративної сфери,

податкової, грошової системи та ін. Імперію було поділено на чотири частини, на чолі яких були

поставлені два августи і два цезаря. Рим перестав бути столицею (власне кажучи, столиць стало

чотири – Трир, Мілан, Сирмій, Никомодія). І навіть коли наступник Діоклетіана Костянтин знову

відновив єдність держави, Риму не було повернуто його статус столиці. Нею стало грецьке місто

Візантій, що дістало найменування Константинополь і неофіційний титул «Новий Рим».

Аналізуючи численні реформи Діоклетіана і Костянтина та їхні наслідки, варто звернути увагу

на дві, можливо, найважливіші обставини.

Перша з них полягає в тому, що з реформами почалась остання фаза існування Римської держави.

Іронія долі полягала в тому, що Рим, який колись вигнав Тарквінія і обрав республіку, в пошуках

порятунку прийшов до домінату – монархії, але вже не етруського, а східного типу. Як засвідчив

подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відкладення кінця.

Друга обставина почасти пов'язана з першою. Домінат, попри зовнішню його ефективність,

від початку був недостатньо життєздатним. Реформи часто-густо давали негативний результат.

Наприклад, збільшення числа провінцій від сорока до ста, що мало на меті наближення

правителів міст до їхніх володінь, потягло значне збільшення бюрократичного апарату; створення

діоцезів і префектур з метою посилити централізоване управління призвело до сепаратизму.

Бажаючи підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, держава прикріплює

до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонат, але колони, наближені за реальним станом

до рабів, працюють вже майже так само неефективно, як і останні.

З метою підвищення рівня життя держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, однак

це веде лише до сплеску спекуляції.

І хоча Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала ще близько тисячоліття, однак це була вже

інша культура, інша цивілізація, де римські державні інституції та право зазнали істотних

трансформацій.

Питання 4. Засади врядування у римській державі

Слід зазначити, що конкретних понять, тотожних сучасним «держава», «державне врядування»,

«самоврядування» тощо, римська юриспруденція не сформувала. Ті відносини та інституції, що

обслуговували норми публічного права, іменувалися res publicae – «справи публічні (суспільні)»,

що трактувалося як порядок організації структури, котра діє в інтересах усіх громадян, визначення її

повноважень, порядку реалізації цих повноважень, застосування державного примусу тощо.

Правила, що слугували організації публічних справ, вважалися такими, що належать до права

божественного (fas) чи до права людського (jus), що власне були певною – більш чи менш

однорідною – частиною норм jus civile. При цьому заздалегідь визначалося, що на приписи

публічного права не можуть впливати положення природного права і jus gentium. Основним

принципом організації публічних справ визнавалася перевага громадського інтересу над інтересами

окремої особи, що на практиці, зазвичай, виглядало як перевага доцільності над справедливістю. У

приватному праві, навпаки, домінуючим беззастережно визнавався принцип справедливості,

рівності, адекватності правового становища і поведінки суб'єктів правовідносин.

Джерелом усіх державних приписів визнавався римський народ – Populus Romanus, суверенітет

якого мав втілюватися в усіх головних принципах та інститутах публічного правопорядку. Всі владні

органи чи посадові особи мали повноваження лише завдяки тому, що римський народ передавав їм

певну частку суверенітету останнього, і тому мали право і повинні були здійснювати надані

повноваження лише у визначених межах. Разом з тим, могли бути приписи, що перевершували

суверенітет і владу народу. Це – божественне право, що перебуває над правом людським, над правом

публічним. Тому певні сторони суспільного буття не підлягали публічно-правовому регулюванню,

як такі, що взагалі не можуть визначатися людьми. Отже, розмежування на fas і jus було важливим і

для вимог публічного правопорядку.

Внутрішня організація владної структури мала бути взаємно врівноваженою, щоб у всіх

політичних змаганнях домінувало прагнення до найкращого втілення волі римського народу.

Сполучення в організації державного ладу засад авторитарності, колективного за сутністю

врядування аристократії і безпосередньої демократії вважалося обов'язковим і таким, що гарантує

життєздатність Res publicae.

Через свою суспільну значимість публічні справи вимагали певної суспільної угоди – з'ясування

та узгодження поглядів багатьох людей. Тому колегіальність є необхідною рисою процедури

прийняття державних рішень. Однак обов'язковість врахування інтересів більшості, особливо коли

йдеться про вираження думки більшості через представників, не належала до засад римського

публічного правопорядку. Доцільним і корисним в інтересах Римського народу може бути рішення

одного, але таке, що враховує «поради багатьох».

Необхідність узгодження державницьких рішень з «інтересами римського народу» зумовило

збереження існування у Стародавньому Римі народних зборів навіть тоді, коли реальне значення

останніх майже зійшло нанівець. Як зазначалося, народні збори (comitia) були трьох видів: куріатні,

центуріатні та трибутні (плебейські). Всі види народних зборів не могли діяти самостійно: їх

обов'язково мав скликати повноважний магістрат – посадова особа, що радиться з народом; їхні

рішення, прийняті з порушенням встановленого порядку, не вважалися такими, що мають

обов'язкову силу.

Куріатні збори називалися так тому, що голосування питання відбувалося по куріях, що

історично були підрозділами римської громади. До компетенції куріатних зборів належали різні

категорії «публічних справ»: релігійні, сімейні, політичні тощо. Зокрема, куріатні коміції

вирішували такі релігійні справи, як посвята у сан жерця; сімейно-спадкові – посвідчення заповіту;

політичні – обрання верховного провідника римського народу, надання посадовим особам публічно-

правових повноважень, надання римського громадянства; судово-процесуальні – оскарження

судових рішень тощо.

Центуріатні коміції відображали цензову систему організації демократії. У них брали участь усі

повноправні члени громади відповідно до їхнього майнового цензу. Основним повноваженням

центуріатних зборів було прийняття законів від імені римського народу, а також обрання деяких

посадових осіб. Саме через право прийняття законів центуріатні збори стали головним осередком

вирішення більшості справ публічного характеру.

Трибутні збори були за своєю сутністю формою самоврядування громади за територіальною

ознакою: їхні рішення були обов'язкові тільки у межах даної триби (а лише у Римі на початок І ст.

н.е. було 35 триб). Вони вирішували організаційні та господарські питання місцевого значення:

фінансування місцевих господарських потреб, організацію та підтримання правопорядку на

території триби тощо.

Важливим принципом організації влади був чіткий розподіл повноважень різних видів зборів, що ніколи не

перетиналися, а тому і не конкурували між собою.

Аристократичний елемент у державному устрої втілював у собі сенат (Senatus), котрий

розглядався як «збори кращих людей», що покликані керувати всією громадою. Сенат формувався

головним чином з тих, хто своєю діяльністю довів уміння керувати народом, виконувати функції

врядування. Це були колишні магістрати – посадовці, військові начальники тощо, які до того ж мали

відповідати досить високому майновому цензу. Пізніше звання сенатора стало спадковим і

поступово перетворилося на категорію не тільки державно-політичну, а і станову. Сенат вважався

нібито «опікуном» римського народу і тому був наділений певними імперативними

повноваженнями: він міг не затвердити прийнятий народними зборами закон (хоч сам приймати

закон права не мав), представляв республіку у зовнішніх відносинах, розпоряджався державною

скарбницею, контролював діяльність посадових осіб. Однак впливу на обрання посадових осіб,

тобто, у кінцевому підсумку, на перспективу змін свого власного складу, сенат не мав.

Отже, другим важливим принципом організації влади у Стародавньому Римі був чіткий розподіл

повноважень між різними органами. При цьому жоден орган влади не міг представляти римський

народ у цілому. Таке рішення було проявом згадуваної вимоги «діяти разом з Римським народом».

Крім того, правило про розподіл (навіть подрібнення) повноважень між різними органами влади

створювало необхідні правові гарантії від узурпації влади, чого дуже остерігалося римське

суспільство, яке зі значними зусиллями позбавилося одноособової влади вождів архаїчного періоду.

Слід зазначити, що наявність системи взаємних стримувань і розподілу повноважень різних

державних органів, що не перетиналися і не збігалися, трактувалася римською юриспруденцією як

гарантія реалізації народного суверенітету. Salus populi suprema lex – благо народу є найвищий

закон. У цій сентенції втілювалися головні засади організації публічної влади у Стародавньому

Римі взагалі і доктрини публічного права, як продовження публічної влади, зокрема. Тому

допускалося, що народ може звільнити когось від вимоги додержання права і закону.

Встановлюючи правила поведінки, народ може також звертати свою волю як у майбутнє, так і в

минуле. Втім, тут слід зробити застереження: у римській правовій традиції навіть рішення народу

були обов'язкові лише тоді, коли немає заперечень з боку богів чи героїв. Наріжним каменем

римського публічного права був принцип народовладдя, однак це не є тотожним поняттю влади

простої, «арифметичної» більшості народу.

Питання 5. Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі

Органи врядування мають подвійну природу. З одного боку, їх можна розглядати як частину

публічного порядку, що існує в державі й забезпечує функціонування державного механізму. З

іншого, – оскільки коло, порядок формування, функції та характер діяльності таких інституцій є

предметом правового регулювання, то норми, присвячені їм, становлять частину публічного права.

Тому їх можна розглядати і при характеристиці елементів суспільного та державного устрою, і при

характеристиці положень публічного права (правопорядку).

Оскільки ознайомлення з системою органів врядування для нас становить інтерес у контексті

розгляду напрямів розвитку Римського суспільства, держави і права, то спочатку обмежимося

загальною характеристикою динаміки тих інституцій, що безпосередньо впливали на правотворчий

процес, визначаючи його тенденції та принципові засади. Потім, встановивши засади врядування та

розуміння його сутності римською юриспруденцією, зможемо перейти до характеристики

повноважень окремих державних інституцій та порядку їхнього здійснення.

І. В архаїчний період суспільно-політичний устрій мав основою племінний лад, чим і

визначалася система органів врядування:

• вищу виконавчу, військову, релігійну та судову владу мав Rex. (Термін «Цар», що

вживається зазвичай, тут, на нашу думку, не придатний, оскільки є похідним від більш

пізнього латинського терміну «Caesar».) Рекса обирали народні збори (куріатні коміції)

довічно. Але вони ж могли і змістити його у разі вчинення злочину (що і сталося з останнім

рексом – Тарквінієм). За традицією Rex мав і вищу законодавчу владу, про що свідчать

згадки про закони Ромула, Нуми Помпілія, Сервія Тулія;

Дата добавления: 2015-05-31