Іпотека

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння». Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви).

Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне становище.

Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава переносилась на нового власника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню і витіснили старі форми застави. Основним для заставодержця за іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником.

Договір закладу міг мати й інші побічні умови. Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави: б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

30. Відмінність одностороннього правочину від одностороннього договору.

Якщо права й обов’язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.

Одностороннім називається договір (зобов’язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов’язків), а друга несе тільки обов’язки (і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов’язання), в якому кожна із сторін має права й обов’язки, наприклад договір купівлі-продажу.

31. Відмінність реальних контрактів від концесуальних.

Відмінність між реальними і консенсуальними контрактами полягає в тому, що реальні контракти виникають з моменту фактичної передачі речі.

Концесуальні, навпаки, виникають саме з моменту досягнення угоди.

У докласичному римському праві при укладений. договорів, і при тлумаченні його змісту перевагу надавали букві договору, а не його змістом. З цим критерієм розрізнялися і договори: угоди суворого права, угоди доброго сумління.

Перші були притаманні Стародавньої праву, другу-класичному. Перш за все при тлумачення законів спостерігається тенденція до все більшого проникненню в їх сенс, перевагу змістом перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори.

Розрізняли односторонні (одна сторона має тільки право, а інша несе тільки обов'язки) та двосторонні угоди (кожна зі сторін мала права і несла визна-е зобов-ти). Розрізняються договори оплатне (коли майнову вигоду мали обидві сторони) та безоплатні (коли вигоду мала одна сторона).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальне, формальні і неформальні і т.д.

Дата добавления: 2015-05-31