Ворони та голуби

Благання

Брати

Спливе іще одна зима,

А там і смерть не за горою.

Був цілий рід —

І вже нема.

Лишились тільки ми з сестрою.

Іване, де ти є тепер —

Величний, наче бог поганський?

Під дротом з голоду помер

В концтаборі

Коваль луганський.

Коли мені для перших рим

У мові слів було замало,

Ти видавався вже старим.

А в сорок, бач, тебе не стало.

То був концтабір на війні,

Де мерли воїни голодні.

Яким же молодим мені

Ти уявляєшся сьогодні!..

А брат Григорій, що зумів

Ще й наших таборів зазнати,

Не пережив їдких димів

Алчевського хімкомбінату.

Він не цуравсь ніяких спроб:

Від шила–швайки до зубила.

Та був насправді хлібороб —

Свята земля його любила.

Земля — мета його турбот.

Він перед нею мав провину:

Втік із колгоспу на завод,

І зрештою —

У домовину.

Брати мої! Було нас три.

Ловлю повітря спраглим ротом:

О, як нестерпно для сестри

Усіх нас бачити за дротом!

Чи, може, ти, двадцятий вік,

Йдеш по слідах бісівських ратиць,

Що мусить чесний чоловік

Отак усе життя каратись?

Того, хто втратив цілий рід,

Лукаве слово не привабить.

Той самий світ…

Той самий дріт…

І тільки ми

Не ті вже, мабуть.

Лечу кудись орбітою земною.

Люблю й ненавиджу усе земне…

Не я пишу, а Слово пише мною —

Воно вже вкрай заїздило мене.

Не інший хтось — мене загнало Слово

Сюди, де дротом заткана нора.

Благаю, всемогутній душолове,

Пусти мене на волю —

Вже пора!

Я звершив Боже і людське веління

І вже чогось нового не скажу

Із того, що майбутні покоління

Як вирок покладуть на цю межу.

Я ще не долюбив жіночі руки

І не дослухав пісню у гаю.

А десь ростуть без дідуся онуки —

Впусти їх, Боже, в бороду мою.

Я все сказав, нітрохи не збрехавши.

Як я тебе ненавиджу, тюрма!

Пусти мене — і я піду, як завше,

Туди, де для очей

Межі нема…

Та йдуть роки. І серед ночі знову

Мене хтось будить поштовхом у бік.

На кого верхи сіло віще Слово —

Той, далебі,

Пропащий чоловік.

Як можна пояснити ці потреби

Природи чи суспільної доби:

Ще до схід сонця у мордовськім небі

З’являються ворони й голуби?

Ворон — мільйон, а голубів — десятки.

Вони у небо здіймуться ривком —

І опромінені рухливі цятки

Повідомляють: сонце за ліском.

Летять на тлі ранкової заграви

Понад берези, вишки, сіножать.

І хочеться гукнути: Боже правий!

Це ж душі тих, що у землі лежать.

А в небі те, що бачимо за дротом:

На сотню поліцаїв — кілька нас.

Смердить повітря над беззубим ротом

Від матюків —

То крук його потряс.

Це гайвороння вішало, вбивало.

І грабувало мертвих.

А тепер

(Мов правооборонцям мук замало)

Суддя нас разом поза дріт запер.

Законом стало хиже беззаконня,

Бо ті, що судять, —

І самі раби…

Колючий дріт обсіло гайворонням

На плечі нам сідають голуби.

Дата добавления: 2015-07-13