Минають зими

Град

На Україні град — так радіо сказало.

Я ж те на свій копил зобразити берусь:

Націлившись на Буг, сичить вогняне жало —

Горинич–Змій летить на Україну–Русь.

Мов дзвін, озвався дуб.

Шумить зелена парість,

Де семеро голів стирчать із туману.

Змій дихає вогнем: з одних здирає старість,

А інших, молодих, вбирає в сивину.

Дівча жене гусей: гиля, гиля до двору.

Я придивляюся: чи це, бува, не ти?…

Змістилися часи: в твою дитячу пору

Таким, як був тоді, я прагну увійти.

Тобі поворожить на намистинках граду?

Приходь, не страшно нам під грушею в саду.

Градинок назбирай — і Змій тебе не вкраде;

І тільки я один у сни твої прийду.

Щоб спокій панував у відданому серці,

Щоб дух тверезості тебе тримав завжди —

Градинки зберігай в чарівному відерці,

А в небезпечну мить до тіла приклади.

Не бійся самоти — лиш нею ми багаті.

Сховайся і заплач, коли впаде журба.

Ох, ті Гориничі…

— Зальотники вусаті.

Від них не вбереже дитяча ворожба.

На Україні град — так радіо сказало.

Немов гірська гарба, гуркоче сизий грім.

А тут, за ґратами, встає вечірнє гало —

Як рама золота із образом твоїм.

“Чому на мене впало стільки зла…”

Чому на мене впало стільки зла

В дні миру і в диму пороховому?

Земля в моєму баченні — мала,

Дрібна пилинка в безмірі живому.

Чи варта ця пилинка наших мук?

Адже ж ми тільки мить на ній живемо.

І мить ота — можливо, тільки звук

Чи літера з космічної поеми…

У пошуках пройшовши цілий світ,

Спиняюсь біля кримської агави.

Вона цвіте лиш раз на сотню літ —

У тім цвітінні сенс її появи.

І я збагнув: оце ж і є мета,

Яка веде нас у людському морі.

Людина Вільним Словом зацвіта —

Заради того Слова світять зорі.

Те горде Слово душі заселя,

Бо щирі душі є для нього домом.

Чому для Слова обрана Земля —

Мені оте достоту невідомо.

Але ж тепер, караючись у злі,

Цю істину приймаю за основу:

Без мук немає волі на Землі;

Без волі до людей не прийде Слово.

Минають зими і надходять весни

З поживою для птахів і тварин.

І кучерявий вітер із–за Десни

Розбризкає в лугах ультрамарин.

І сонце в лісі вигріє дороги,

Куди я вирушав заради рим;

Там власна тінь мені лягала в ноги —

І сам себе я бачив не старим.

А згодом ярина заполовіє

І хмарка набіжить на шовк отав,

На дуб, що є ровесником Софії, —

Я знаю: він мене запам’ятав…

Дай, царю–дубе, пожалітись лукам,

Де нині дощик сіється дрібний,

Що я свого не передав онукам —

Лишився їм далекий і чудний;

Що, бач, кар’єра склалася невдало;

Що ходять вірші тільки з–під поли;

Що хтось на волі ріже хліб і сало.

А тут…

Замовкни, діду, не мели.

Замовкни, діду…

Вже нема і сліду

Мого отам, де я блукав колись.

Туди вже не дійду і не доїду —

Стежки тернами лютими взялись.

Тож дяка й шана вам, кохані руки,

Що зберегли крамольні сторінки, —

Бо, може, не дізнаються й онуки,

Де дідові поховані кістки.

“Незнайомі міста мені сняться щоночі”

Незнайомі міста мені сняться щоночі.

Незнайомі дахи. Незнайомі жінки.

Може, з інших планет?..

До дискусій охочі,

Мене в зали запрошують молодики.

Алюміній і скло. Всюди світяться стіни.

В людях страху немає за слово, за рух.

Щось тут є невловиме моє — з України.

Може, образ жіночий. Чи пісня, чи дух…

Прокидаюсь пітний і сідаю на нари.

А душа десь далеко —

Не тут, не в тюрмі.

Довго плавають в мозку барвисті примари

І ґелґочуть стомовно в пістрявій юрмі.

Я задумуюсь болісно: в чому причина,

Що до мене приходить ця звабна мара?

Наглядач незабаром кормушку

відчинить —

День почнеться зі слів:

— На оправку пора.

Дата добавления: 2015-07-13