КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Виправдання
Ойкумена Соловеня
У липні — лихого, похмурого дня Коли моє серце найбільше боліло, — Мале, жовтороте соловеня На дроті колючому сіло.
Хто вигнав шукати поживних плодів На цю осоружну дротину Дитину співця українських садів — Малу, нерозумну дитину?..
Я прагнув збагнути той натяк, той знак Який мені кинула страдницька доля: Жорстокість і ніжність зустрілись отак, Як пісня й неволя.
Та ось до дитини, що впала в траву, Хтось мудрий прислав солов’їху… Спасибі, Природо, що душу живу, Мені посилаєш на втіху.
Цар помирав не від років та ран: Він відкидав тягар життя земного — Бо світ завоювавши, ні на гран Не став багатший на знання про нього.
Вели цареві коней: вибирай. Схиляли юнки перед ним рамена. А імператор думав: де той край, Що міг би стать межею ойкумени?
Смерть воїнів на суші й на човнах Та лихоманка, та голодні мандри, Та сотні башт на бойових слонах Не зупинили війська Олександра.
А зупинила вість: за тим хребтом — Ще не кінець. Лише початок, може… Сам Арістотель скрюченим перстом Цей вузлик розв’язать не допоможе.
Бо то є небокрай: до нього йдеш — А він тікає понад ниви й гори. Якщо немає в ойкумени меж, То як від неї домогтись покори?
І цар помер. Відсутністю межі Його звела природа до могили… А я живу. Мене штики-ножі Від безміру надійно захистили.
В’юниться віхола, немов змія, — Підступно й хижо підповза до мене. Між лазнею і нужником моя Завіяна снігами ойкумена.
О неосяжний, вічний Тео-Пан! Невже й на вишках теж твоя сторожа?.. Мені до горла підступив паркан, Кривавить дух колючка-загорожа.
І постає запитання старе,
Що визрівало в самоті недобрій: Чи витримає серце, чи помре, Коли відкриється для нього обрій?
Даруй вологу, що тремтить на віях, — Я нею спрагле серце орошу. То ти свята для мене, то повія, — І ціле пекло я в собі ношу.
Обурення і радість, і тривога. І сни, що палять душу наяву… Моя любов, можливо, не від Бога, Як світ отой, де я тепер живу.
Люблю нерівно, як горить багаття, На котре падає нічна роса. Злились в одно молитви і прокляття, Болото й небеса.
Ми щедро випили з гіркої чаші, І нам ще вистачить того пиття… Та не шкодуй, бо навіть сварки наші — То прояви життя.
Хай будуть опіки. І ревнощі, і сльози. Нам від чужих зітхань — ні вигод, ні пожив. А хто й на старості собі шукає пози — Той тільки грав, Не жив.
Вічна вдова і диявол (Поема)
Сама вдовиця жала й молотила, І для дітей сама коржі пекла. Аж ось із запічка нечиста сила До неї тихий голос подала.
Диявол
Княгине руська! Де твої палаци? Де горді вої? Де щити й мечі?.. Немов мужичка, загрубіла в праці Ні шовку на тобі, ані парчі.
Твої вітрила в морі сновигали — Співало полотно, немов крило. Тобі корились Новгород і Галич, А про Москву і чутки не було.
Двосічного меча душа сталева Понад Босфором розтинала вись. Хіба ж не ти — німецька королева Була колись? Євпраксіє, озвись!..
…Вдовиця тоскно оглядає хату. В печі танцює вогник на лозі. Упавши на смушину волохату, Сплять хлопчики… Селяни чи князі?
Наснилось вчора… Пресвята Маріє!
Мерщій нечисту силу віджени. А сон отой вдовине серце гріє — Ворушить душу, наче звук струни.
Запахне цвітом яблуневе віття — Тоді, гай–гай, вдовиці не до сну: Мов сніг, розтане враз тисячоліття — І стольний Київ упізна княжну.
Обличчя біло–матове — мов крейда, Підсвічена багрянцем із–за хмар. Євпраксія (на троні — Адельгейда)
Від долі мала не один удар.
Набачилась, як видно, досить лиха — В Європі також вистачає зла… Вона стоїть — наморена старчиха, Яка півсвіту пішки перейшла.
Вклонилась низько. А росинка рання Іскриться на високому чолі… Навіщо трон, коли нема кохання? Ані Дніпра, ні рідної землі.
Не бийте, люди, в золоті литаври — Хай челядь пишні страви прибере. Вона смиренно проситься до Лаври — Євпраксія черницею помре.
І часом на могилі душі ниці Спитають, закопиливши губу: — Німецька королева — І в черниці?!. За що їй Бог послав таку судьбу?
Чому це сниться у селянській хаті — Того я пояснити не берусь: І королівські трапези багаті, І втеча до Славутича. На Русь…
А може, й справді ти, мужичка сіра, Була княжною в іншому житті? Давно вже бачить материнська віра На хлопчиках кольчуги золоті.
Вдовиця молиться — і мимоволі Молитву обертає до вогню. Так пращури молилися у полі, Коліна прихиливши на стерню.
Та якось в передзим’ї серед ночі — У пору непривітну, дощову — Із глибини вогню холодні очі Лукаво подивились на вдову.
Вона аж скрикнула. А очі строго Їй наказали сісти у куток.
Диявол
Твою молитву я почув, небого. Гаразд, подбаю про твоїх діток.
Вдова
Я Богові молилась…
Диявол
Ні, княгине! Раз на вогонь молилась, то мені. Повір, твоя молитва не загине. А те, що ти пізнала уві сні, —
Є суща правда. У ментальнім світі Держава — це Особа. І вона Теж здатна втрапити в смертельні сіті, Неначе нерозсудлива жона.
Ти — Русь. Пізніша назва — Україна. Терпи, голубко, Вічна Удова! Хоч залишилася тобі руїна, Та є у дітях іскорка жива.
Віддай хлоп’ят до мене у науку — Я їх пошлю в Варшаву чи Москву. Вони, набивши на чужому руку, Тобі державність привезуть нову.
Одну умову ставлю: хай забудуть Ту мову, до якої кожен звик. Сини по-панськи розмовляти будуть. Адже ж відомо: Пан — це не мужик.
Війнуло снігом з лугової стежки — Вітри північні зиму принесли. Погасло полум’я. Лиш головешки Іще світилися із–під золи.
Сховалися чи, може, теж зотліли В якомусь потойбічному вогні Ті очі, що із полум’я зоріли,
Пекельною звабливістю страшні.
Княгиня знала: всюди з віку–роду (Як те засвідчують джерела всі) Єдина мова в короля й народу— Але не так у Київській Русі.
Ні, не в Європі, а у себе вдома Вона побачила це згубне зло: Є мова–панія і є сірома… Чому ж одвіку так у нас було?
Вкраїнська мова — це ота, що анти Валами захистили від степів. Але ж церковні й княжі фоліанти Не зберегли народу гордий спів.
Виснажує державу, наче нужа, Між князем і народом ця межа. Свої князі чи зайди — це байдуже; Якби ж то мова не була чужа?
Від визиску, грабунку та розбою У тебе, земле, захисту нема. Ти розмовляєш лиш сама з собою, Але ж для людства ти — Глухоніма…
Задумливо стояла над синами: Ще кілька літ — і вже не дітлахи. Вона жила уже не тільки снами — В уяві їхні міряла шляхи.
Селяни чи князі?.. Та годі, жінко: Ти ж добре знаєш, що не в тому суть. Ці голоски, що вже лунають дзвінко, Які слова між люди понесуть?
Можливо, справді українську мову, Джерел якої ще ніхто не зна, Вони на вітер кинуть, як полову, — І в рідну хату прийде чужина?
І справу наших предків, справу кровну Зганьблять серед хмільного туману?.. — О Господи! Скарай мене, гріховну, Якщо те лихо я не відверну!
А той, хто жив не Божим заповітом, Хто власні крила темряві віддав, — Зробившись хмаркою, летів над світом І українську землю оглядав.
Річки широкі і поля родючі. Дай тільки людям волю — і вони Родити змусять навіть вирви й кручі, Не тільки ці чорноземні лани.
Таких багатств іще не знало людство: Уродить скрізь, де землю зрушить плуг, Не сухозлоть, не пишне словоблудство, А вільний хліб. І в людях — вільний дух.
Особа, визріваючи в громаді, Здобуде шану і могутність крил… Ото вже й буде край захланній владі, Що не від Бога, а від темних сил.
Диявол
О ні!! Для мови вашого загалу Хай стане домом не палац, а хлів,—
Щоб ви на кожнім кроці відчувала Неповновартість хлопів і хохлів.
Хай мозок ваш, немов дірявий ятір,
Вам ловить лиш облуду і ману. Нехай сини вшановують не матір, А добру хіть несуть на чужину.
Тоді пітьма, що висне понад краєм, Зупинить плин духовної ріки — Народ, який колись мене скарає, Сам в летаргії спатиме віки.
…Отак впокоївши підступну душу, Марудний в розрахунках, мов глитай, Володар темряви зійшов на сушу І сів на трон… Де саме — не питай.
Улітку під вербою біля хати (Як добре, що скінчилася зима!) Княгиня почала дітей навчати. Авжеж! Вона їх вчитиме сама.
Вітрець з лугів приносить запах сіна, За вербами хвилюється Дніпро, — Тепер напишем, діти: “Україна”. Але вони виводять: “Ма–ло–ро”…
Так само завтра і позавтра буде. Лише найменший із синів — Петрусь, Хреста поклавши на чоло і груди, Побожно вивів: “Україна–Русь”.
Хоч як не билася матуся бідна (Не шкодувала вечорів і днів), А рідна мова їм була не рідна — Неначе хто зачаклував синів.
Коли ж не сподівалась поторочі, В березовому полум’ї рудім Вона побачила ті ж самі очі, Для котрих піч — Однаково, що дім.
Диявол
Пробач за ці нагадування часті — У тебе денця в пам’яті нема. Якщо ти справді зичиш дітям щастя— Облиш навчать мужицького письма..
…Княгиню аж затіпало від гніву. З водою горщика жбурнувши в піч, Вона побігла па вологу ниву — О Боже Сонячний! — Тобі навстріч.
Молилася і землю цілувала, І плакала у вишитий рукав. А в голові думок лиха навала І важко так, Мов світ на груди впав.
Дітей будила також на молитву. Змарніла й висохла від сліз скупих. І ніби виграла з нечистим битву — Він зрештою від неї відступив.
Радіє серце матері, бо діти Любили щиро материнський дім; Навчились рідним словом володіти — Яке багатство відкривалось їм!
Вони вже знали: мова в них не згірша Від інших — ніби глибочінь ріки. На ній утнеш і проповідь, і вірша, І філософську працю — На віки.
Вони вже розуміли, що без мови Ні власної державності, ані Тієї пісні, що співають вдови Серед степів широких по війні.
О так! Усі слов’яни — наші браття. Та у братів дорослих — все своє: Сім’я і хата, вогнище-багаття І сонце, що на шибці виграє.
Коли ж сильніший входить на подвір’я Слабкішого і чинить там розбій — Аж вітер з подушок ганяє пір’я! — Тоді який він брат? Він ворог твій.
…Княгині вже привидилось: на схилі, Де Володимир підійма хреста, Її сини, що нині вже при силі, Із материнським словом на вустах
Звертаються до рідного народу. А на Софії вдарив перший дзвін: Він проголошує святу свободу — Про Віче Рівних сповіщає він.
Диявол зброю проти нас тримає І крадькома вигострює щодня. Була вечеря в горщику — й немає: Її перевернуло бісеня.
Лише в печі від каші зашкварчало (Крупинки не лишилося на дні!) Та язики, яких не помічала Раніш, — Тепер лизались у вогні.
Можливо, що комусь від того смішки. Та діти помічали з кожним днем: Як довго в піч дивитися, то ріжки І хвіст рудий побачиш над вогнем.
Немила стала материнська хата — Шкребеться у хлоп’ячі душі страх: Вискакують із печі бісенята, Регочуться й танцюють по кутках.
І не лише вечері не зварити, Не тільки жасько глянути в кутки — Уже, дивись, города перерито, Уже й корову доять відьмаки.
У комірчині порожньо і голо — Ще до Різдва кінчилося зерно. І закрадається у хату голод, Якого тут не бачили давно.
Якийсь панок приїхав Із Варшави. А інший — З Петербурга чи Москви. Бажаєш для синів багатства й слави — Нагоду цю не випускай, лови.
Поїхали сини — обидва старші. Бо кожен досить голоду терпів. Для них тепер мундири, плаци, марші Замінять ласку батьківських степів.
Щасти Їм, доле, у чужому царстві — Даруй чини. дворянство, ордени… А менший з матір’ю на господарстві — Хай засіває ниву щовесни.
У старших не залишиться і згадок Про хату, в котрій житиме Петро. Тож мова предків лиш йому у спадок Дістанеться — Його святе добро.
Нехай вона не вибилась поки що У люди, ніби вбога удова; Нехай у світі є і кращі, й вищі Від неї мови — Та вона жива!
Вона жива — і це найбільше диво: О як її лиха рука стриже! Жива, мов іскра та, яку огниво Під кременем до часу береже.
До кого слово праотців перейде — Те слово, котре вигострив Тарас? Євпраксія (на троні Адельгейда) Іще в селянку втілиться не раз.
Чи на Полтавщині, чи на Волині — Вона не знайде спокою ніде: Диявол вкаже шлях її дитині, Синів у яничари поведе.
Добра і правди — невелика жменька. А лиха — мов озера уповні. Чужинець так не поглумиться з неньки, Як рідний син, що зріс на чужині.
Він шле на безоружних зброю грізну — Йому сумління душу не гризе. А брата кинувши у кліть залізну, Вмирати в ліс мордовський відвезе.
Бо тлумачем нових законів, правил (В модернім одязі, відома річ!) Лишається отой старий диявол, Що обезкровив Запорозьку Січ.
Він мешкає в найкращому готелі, У нього вибір прізвищ та імен. Свого хвоста ховає у портфелі — Тож зовні не диявол, а джентльмен.
Де збори — він уже прокравсь до зали, Тихенько до президії проліз… Та ми з Петром його давно впізнали — Тому й потрапили в мордовський ліс.
А на світанку, як велося здавна (Ще в дні Бояна, Ігореві дні), Євпраксія чи, може, Ярославна Роняє сльози на міській стіні.
Щоправда, від стіни уже ні сліду, Зате сльоза та ж сама, що й була. А чи здорова, Петре, чи приїде Твоя матуся в цю обитель зла?
Минуло, певне, київській княгині Чи тисячу, чи, може, й більше літ. Та й досі в неї очі сині–сині, А в золотій косі вишневий цвіт.
О нене! Ти приймаєш люті муки, За всіх дітей та за усіх жінок. І світ до тебе простягає руки, Щоб зодягнути зоряний вінок.
Хоч ти ще й досі мешкаєш у хижі Між тихих верб і яблуневих крон, Не в Києві, княгине, не в Парижі — В самому Сонці є для тебе трон.
Ти не помреш у випарах ядучих Отам, де грати і залізна кліть— Босоніж пройдеш по дротах колючих І станеш світлом для тисячоліть.
Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 248; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |