Профспілкових органів в Україні

Напрями вдосконалення діяльності

Проблема розбудови системи соціального партнерства у першу чергу пов’язана з вибором її моделі, яка має враховувати національну специфіку країни, а також досвід розвинутих країн. Ключовими тут є три чинники: типологія профспілок, характер їхніх відносин з державою, особливості їхніх стосунків з об’єднаннями підприємців. Враховуючи це необхідно розглянути специфіку чотирьох основних моделей соціального партнерства: контрактну, конфліктну, корпоративну й автономну.

Кожна з зазначених моделей соціального партнерства має свої переваги і свої недоліки. Контрактна модель недооцінює партнерську роль профспілок і держави, конфліктна загострює профспілкову конкуренцію та соціальні конфлікти, корпоративна містить небезпеку одержавлення профспілок, автономна ігнорує роль держави та монополізує профспілкове представництво у відносинах з роботодавцями. Усе це доводить необхідність вироблення сучасної більш прогресивної й ефективної моделі, якою може стати поєднання конфліктної та корпоративної моделі у так звану кластерно-корпоративну модель, у якій відчутною є роль територіальних об’єднань профспілок і роботодавців та органів місцевого самоврядування [23].

Виділимо чотири основні напрямки участі найманих працівників і профспілок у справах підприємств, які виступають предметом економічної демократії: виробнича участь (участь в управління виробництвом), майнова участь (участь у власності на засоби виробництва), фінансова участь (участь у розподілі і реалізації результатів виробництва) і соціальна участь (участь в управлінні соціальними фондами).

Зазначимо, що не існує оптимальної форми участі, яка могла б бути ефективно застосованою повсюдно. Кожна з них може застосовуватися самостійно, але все частіше вони діють у поєднанні одна з одною, породжуючи синергетичний ефект. Найкращі результати програми участі дають у тих випадках, коли вони застосовуються не ізольовано, а в поєднанні передової організації управління, економічної та фінансової мотивації, соціальної допомоги і захисту [30].

Побудова моделі економічної демократії, перш за все, вимагає врахування особливостей діючої системи соціального партнерства. Окрім неї, вона має враховувати обрані профспілками форми та напрямки економічної демократії; ступінь участі найманих працівників і профспілок в управлінні; сфери, на які ця участь розповсюджується, організаційні форми участі; рівень профспілкової демократії та самоврядування тощо. Завважуючи на це, відповідно до чотирьох моделей соціального партнерства, виокремлюються і чотири моделі економічної демократії: консультативна, контрольна, співуправлінська та співучасна.

У контрактній моделі соціального партнерства використовується консультативна модель економічної демократії. В її основі лежить теорія управління людськими ресурсами, що спирається на консультування із профспілками в управлінні виробництвом і індивідуальне матеріальне заохочення найманих працівників у власності та прибутках. Законодавством гарантовано тільки фінансову та майнову участь, виробничу – лише колективними договорами [37].

Контрольна модель економічної демократії застосовується у конфліктній моделі соціального партнерства. Вона ґрунтується на концепції робітничого контролю, який надає профспілкам можливість обмежити права адміністрації підприємств у вирішенні життєво важливих питань найманих працівників за їхнього безпосереднього залучення до управління виробництвом, власністю, прибутком тощо. Конституцією закріплено майже усі основні форми участі, а урядом створено спеціальні органи для контролю за їх реалізацією.

У корпоративній моделі соціального партнерства застосовується співуправлінська модель економічної демократії, яка базується на принципі спільно прийнятих рішень і взаємних зобов’язань в управлінні виробництвом, керівній ролі профспілок у спеціальних фондах і гарантується законодавчою базою, що надає профспілкам вирішальної ролі у всіх формах участі [24].

Співучасна модель економічної демократії склалася в умовах автономної моделі соціального партнерства і виходить із концепції співучасті, яка покладається на партнерські відносини працівників і бізнесу в управлінні виробництвом. Відмінність цієї моделі в тому, що органи участі формуються не на профспілковій основі, а шляхом пропорційного представництва працівників підприємства, яке гарантується законодавством [26].

Підбиваючи підсумок аналізу основних моделей економічної демократії, М.Юрков стверджує, що тут, як і в галузі соціального партнерства не існує ідеальних моделей. Консультативна модель недооцінює участь профспілок у соціальних фондах, контрольна – у прибутках, співуправлінська – у власності, співучасна – в управлінні [37].

На наш погляд, пошук конструкції для України має проводитися шляхом синтезу контрольної та співуправлінської моделі у самоуправлінську модель, яка передбачає поєднання активної участі профспілок в управлінні виробництвом і соціальним страхуванням. Ефективність соціального партнерства її сьогодні визначається, насамперед, розширенням прав найманих працівників, зміцненням соціальних програм і соціального громадянства.

Профспілки на сьогоднішній день змогли утвердитися у суспільстві як громадська організація, яка, насамперед, покликана захищати права та інтереси найманих працівників і здатна використати всі форми та методи діяльності, включаючи і політичну функцію. Зокрема, ефективною формою діяльності профспілок є лобіювання інтересів своїх членів в органах державної влади – перш за все, у Верховній Раді України.

На думку З.Голован, активізація політичної діяльності профспілок в період незалежності України була сигналом, який засвідчував неможливість розв’язувати проблеми, що виникли в соціально-економічній системі країни, наявними засобами. Профспілки, через свою природу, виконують функцію провідника соціально-економічних вимог в політичну систему. Профспілки діють як на локальному рівні (на рівні підприємства, місцевості), так і в масштабах всієї країни. У останньому випадку профспілки, взаємодіючи з політичними партіями, стають політичним суб’єктом [7].

У політичному житті суспільства профспілки виступають як потужна група інтересів і одна із груп тиску, яка впливає на владу, але не прагне її завоювати. Втручаючись у сферу політики, профспілки неминуче стикаються з необхідністю визначити свої взаємини зі структурами державної влади, політичними партіями, іншими громадськими організаціями та об’єднаннями і рухами. Від правильного їхнього встановлення залежить не тільки виконання функціональних обов’язків профспілок, а й успішність формування та існування громадянського суспільства. Основними формами політичного співробітництва профспілок є: парламентські вибори, законодавча ініціатива, урядові консультації, трудове судочинство, громадський контроль, лобізм тощо.

Можна виокремити три основні та найпоширеніші форми політичної діяльності профспілок України: їх участь у виборчих кампаніях, співпраця з політичними партіями та застосування акцій протесту [23].

У виборчих кампаніях профспілки беруть участь перш за все для того, щоб отримати доступ до законотворчого процесу і скерувати його у бік захисту інтересів трудівників. Вони користуються наступними методами: висування кандидатів в депутати від профспілок, утворення власної партії (Всеукраїнська партія трудящих) та підтримка певної політичної партії. Це принесло певні результати: було створено профспілкове представництво в парламенті, депутати підтримані профспілками розробили ряд важливих законів, які регулювали окремі аспекти у сфері трудових відносин, соціального захисту тощо.

Співпраця з політичними партіями визначається відсутністю тотожності поглядів у різних профспілкових об’єднаннях стосовно характеру взаємовідносин з партіями. Так «традиційні» проголошували готовність до співпраці з політичними партіями. «Незалежні» профспілкові об’єднання неодноразово наголошували на своїй незалежності, розраховуючи на партнерські стосунки з ними. Відомий дослідник Н.Євсюкова вважає, що найприйнятнішим принципом взаємовідносин цих двох організацій є співпраця на рівноправній основі, а оптимальним союзником профспілок є партії центристської орієнтації.

Разом з тим слід констатувати, що якщо одні вчені наголошують, що у політичній діяльності профспілки виглядали не як самостійна впливова сила, а лише як ситуативний попутник політичних партій, які намагалися їх використати під час виборів. Та зауважували про політичну індиферентність профспілок, то інші прогнозують подальше зростання політичної ролі профспілок, пояснюючи це тим, що оскільки їх діяльність пов’язана із значними масами людей, без залучення яких до політики неможлива подальша демократизація суспільства [23].

Аналіз страйкового руху в Україні та участь у ньому профспілок дозволяє зробити висновок не про прямий, а лише про опосередкований зміст політичного аспекту страйків. Ті ж акції, у яких політичні вимоги висувались безпосередньо, були результатом дій певних політичних сил, які намагались вирішити свої проблеми діями страйкарів. Професійним спілкам вдавалось дотримуватися нейтральності в політичних поглядах, що, у свою чергу, дозволило утримувати страйковий рух у межах чинного законодавства.

У процесі вироблення стратегії політичної діяльності профспілковим організаціям варто, в першу чергу, зберігати незалежність від органів влади та нейтральність щодо політичних партій. Така позиція, з нашої точки зору, дозволить їм об’єктивно та без упередженості реалізувати власні ідеї та програми за допомогою політичних методів боротьби, що позитивно позначиться на ефективності їх діяльності в сфері захисту соціально-економічних прав робітників.

Дата добавления: 2015-08-31