Полiтична цензура як форма iдеологiчного контролю (1920-19ЗO-тi рр.)

Політичні репресії в радянській державі стали невід’ємною частиною тоталітарного режиму. Вище партійно-державне керівництво СРСР застосовуючи державний терор, боролося з потенційною чи реальною опозицією, індивідуальним інакодумством, прагнуло взяти під контроль всі сфери життя суспільства, зокрема духовну. Політична цензура, виступаючи в ролі «ідеологічного жандарма» радянського суспільства, була покликана боротись із «ворогами народу і партії» не за допомогою силових методів, а шляхом обмеження їх інтелектуальної та творчої праці.

Дієвий та багатофункціональний механізм політичної цензури протягом 1920-1930-х рр. охопив усі сфери культурного життя України. Цензурні обмеження завдали великої шкоди українській культурі в цілому. Ведучи боротьбу із «буржуазно-націоналістичними» напрямами в літературі, театрі, кіно, музиці, впроваджуючи ідеологічні стандарти для митців, радянська влада знищувала їх, як морально, так і фізично. Знищення відбувалось не лише за допомогою фізичної розправи. Закриття архівів для науковців, видавництв, театрів для окремих авторів, позбавляло їх матеріального добробуту та можливості творити. Вилучення книг з обігу, внесення їх до переліку творів заборонених до використання через «ідеологічну недосконалість», приводило до «загибелі» авторів у пам’яті людей.

Попередній контроль у системі політичної цензури був чи не найефективнішою і досконалою формою політичної цензури. Вже на цій першій стадії цензурного перегляду вилучалась велика кількість «ідеологічно шкідливих творів». Крім попереднього контролю існували контроль наступний та військовий. Вони поставали як методи впливу та стримування суспільних ідей та думок, що не відповідали стереотипам радянського життя. В 1920-1930-х рр. поняття каральної цензури набуло буквального значення. В роботі колегій Головліту і його місцевих органів брали участь представники ДПУ-НКВС, що засвідчувало неминучість покарання за розголошення певної інформації. Між двома відомствами встановлювались тісні контакти щодо санкцій відносно авторів-порушників, тиражів видань, окремих екземплярів, що вимагають вилучення й утилізації. Потрапляючи під наступну цензуру, друкована продукція вилучалась з обігу повністю, або ж окремими тиражами.

Процес наступної цензури для будь-якого типу видань визначений в «Інструкції органам Головного управління літератури та видавництв УСРР» від 1925 р.: «Наступний перегляд видань звільнених від попереднього перегляду робиться більш ретельно, звертаючи увагу, головним чином на недопущення відомостей, які складають військову таємницю. При цьому на всі великі видання, за виключенням афіш, листівок та оголошень, складається “відгук”».

Каральна цензура працювала керуючись не лише нормативною базою ЦУСДу-Головліту, а також секретними вказівками партійно-державних органів. Кожен автор, редактор, видавництво прагнули отримати найповнішу інформацію про заборони і виконати всі процедурні нюанси, щоб не потрапити в поле зору органів держбезпеки. Попередня цензура творів друку передбачала виключення усіх ідеологічно-шкідливих висловів із рукописів книг та статей.

Покарання після наступного контролю при порушенні цензорами, типографіями та редакціями існуючих заборон були такими: «закриття видавництв або окремих видань, скорочення тиражу, накладення штрафу і передання до суду відповідальних осіб».

Виявляючи «шкідливу інформацію», винних у «розголошенні державних і військових таємниць» та передаючи їх під слідство, органи цензури включались у процес політичних репресій. Крім того, встановлення наступної цензури забезпечувало контроль управління над роботою власних працівників, які здійснювали попередню цензуру, що забезпечило більшу надійність всієї системи.

Інший напрямок діяльності ЦУСДу-Головліту УРСР, що пов’язаний із політичними репресіями, — заборона видавати твори класово-ворожих письменників та митців. Жорсткі вимоги щодо цього встановлювались вищим партійно-державним керівництвом України, яке давало науковцям, літераторам, драматургам, режисерам не стільки наукову або літературну оцінку, скільки політичну. Зокрема, життя в СРСР зображувалось загалом позитивно, замовчувались соціальні конфлікти (між номенклатурою і звичайними громадянами, між російською та іншими націями, між сільським та міським населенням, між пропагандою та дійсністю).

Органи цензури, щоб не пропустити у друк твори певних авторів, інколи навмисно затягували процес цензурування, пояснюючи це цілком «об’єктивними» причинами: невідповідність тексту рукопису до основних вимог часу, низький художній рівень твору тощо. Особливо посилився тиск на авторів після чисток партапарату на початку 1930-х рр. До Культпропу ЦК КП(б)У з районів надходили листи, в яких місцеві партосередки просили надіслати відповідні інструкції щодо літератури авторів, яких ЦК назвав «ворожими елементами». В період масових репресій другої половини 1930-х рр. ледь не щоденно надходили циркуляри про вилучення книг партійних і державних діячів, майстрів культури.

«Вороги народу» були не лише серед верхівки партії. Оскільки чистка партапарату відбувалась по всій вертикалі, то «контрреволюціонери» були і в місцевих органах. їх література також підлягала вилученню. Велика кількість заборонених п’єс — це твори заборонені власне через політичні погляди їх авторів, а не через їх низьку художню якість. Таким чином, органи цензури разом із ДПУ-НКВС включились у діяльність радянської репресивної машини. Використовуючи властиві їм методи роботи, ЦУСД-Головліт України допомагав органам держбезпеки викривати «ворогів народу» та «шкідників». Політичні репресії незмінно приводили до викреслень імен «ворогів» з літератури та вилучення їх творів з обігу. Важливим критерієм заборони творів була ідеологічна відповідність авторів.

Дата добавления: 2017-01-14