Одинадцятий Вселенський (ІІІ Латеранський) собор 1179 року та його рішення

Через певні негаразди в церковному середовищі, боротьбу окремих світських володарів із Церквою, труднощами, з якими зустрілися хрестоносці, моральним занепадом у середовищі духовенства виникли течії та рухи, які, з одного боку, вели до нових розколів у Церкві Христовій, а з іншого – прагнули поліпшити й змінити моральний рівень у середовищі духовенства. Ситуація ускладнювалась тим, що земельні володіння папи Римського входили (перепліталися) в територію Святої Римської імперії, яку очолювали німецькі імператори з династії Гогенштауфенів (1138-1254) [29. Т.І, с.284].

Вальденси – середньовічна секта, яка виникла в останній чверті ХІІ ст. серед кріпаків та ремісників у південній Франції, а пізніше поширилася на Півночі Італії, Німеччини, Чехії, Іспанії. Назва походить від імені засновника цього руху – купця П’єра Вальдо з Ліона (+1217 р.), який 1176 року заснував общину “досконалих”. Він роздав майно бідним і став проповідувати. Спочатку папа Олександр ІІІ дозволив йому проповідництво, але коли той почав по-своєму пояснювати правди віри та не дотримувався правил трактування Святого Письма, то вже папа Луцій ІІ (1144-1145) заборонив поширювати таку науку. Рух вальденсів - це форма протесту проти чинних суспільних порядків, оскільки:

- вони заперечували право Церкви мати власність, хоч вченням Святого письма це не заборонено;

- збирати десятину, яка теж установлена ще Старим Заповітом;

- виступали проти папи як намісника апостола Петра, хоч це суперечить Новому Заповіту;

- заперечували Тайну священства і духовну ієрархію;

- не визнавали пошанування хреста;

- заперечували вчення про чистилище.

Багато в чому вальденси сходилися із катарами, а пізніше альбігойцями. Вальденси проіснували до ХХ століття. Їх слухали на Вселенських соборах. Основна частина представників руху згодом злилася з протестантами [19, с.211-212]. Рух вальденсів не був новим для Церкви. Адже в історії раннього християнства було відоме схоже до нього маніхейство.

Маніхейство – уявлення про вічну боротьбу двох світів - небесного (духовного) світу добра, творцем якого визнавався Бог, і матеріального світу зла, творцем і повелителем якого вважався Сатана. Воно теж відновилося.

Маніхейство лягло в основу руху павликан (представляв Павло Самосатський), який охопив у VІІІ ст. усю Вірменію, Малу Азію, Сирію, Тракію тощо. Єресь павликан проникла до Європи у ІХ ст. як богумільство через македонського священика Богуміла, який проповідував нове Іванове Євангеліє в Х ст. Богумильство в Західній Європі поширилось і стало відоме як єресь катарів.

Катари (від гр. κασαρος – чистий) – єретичний сектантський рух, який ширився в ХІ-ХІV ст. [12, с.319]. Крім відомого вивчення двох начал – доброго й злого, вони заперечували догмати про:

- смерть і воскресіння Христа;

- вважали непотрібними хрест та ікони;

- оголосили диявольським обманом Святі тайни;

- практикували публічну сповідь;

- відкинули Старий Заповіт;

- відкидали світську владу, державні закони, суд феодалів;

- проповідували аскетизм;

- безшлюбність;

- непротивлення злу насильством [19, с.213-214].

До кінця ХІІІ ст. рух катарів занепав, а в ХV ст. – зовсім зник у зв'язку з поширенням протестантизму. Вчення катарів сприйняли пізніше альбігойці [12, с.319].

Альбігойці – послідовники єретичного руху у Франції, Італії, Німеччині в ХІІ-ХІІІст., які заперечували віру в триєдиного Бога, святі Тайни, шанування хреста й ікон, не визнавали влади папи, виступали проти Католицької Церкви, називаючи її диявольською силою. Одним із центрів стало місто Альбі у Франції (провінція Ланґедок). У ХІІІ ст. альбігойці були розгромлені й на початку ХІV ст. перестали існувати.

Боротьба між німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою та папою за домінування над Церквою, поширення нових єретичних течій та рухів у середовищі християн, особливо на Півдні Європи, настільки ускладнили становище Церкви, що виникла потреба скликати Вселенський собор. Скликав (тобто оголосив про його проведення) його папа Олександр ІІІ в березні 1178 року.

Одинадцятий Вселенський собор (далі - ХІ Вселенський або ІІІ Латеранський собор)проходив в березні 1179 року. На нього прибуло 302 єпископи, крім папи, з Центральної та Південної Італії (124), Англії, Шотландії, Ірландії, Франції, Німеччини, Іспанії (19 єпископів), Далмації (5) тощо.

Відбулося три сесії Собору 5, 14 і 19 березня 1179 року, на яких було розглянуто такі важливі питання:

- остаточне викорінення антипапської схизми;

- засудження єресей вальденсів та катарів, що ще збереглися;

- відновлення церковної дисципліни.

Ріішення ХІ Вселенського собору лягли в основу 27 канонів, серед яких найважливіші такі:

Канон 1: Для уникнення повторення схизми у виборах папи та появи антипап, папу Римського повинна вибирати тільки колегія кардиналів. До того ж претендент буде вважатися законно обраним тільки в тому випадку, коли за нього проголосували 2/3 від загальної кількості числа кардиналів. Якщо кандидат, що набрав недостатню кількість голосів, усупереч результатам голосування оголосить себе папою, то він сам і його прихильники підлягають відлученню від Церкви (ескомунікації).

Канон 2: Анульовував усі призначення та рішення, підготовлені антипапами Віктором IV, Пасхалієм III і Калікстом III. Усі ці антипапи оголошені єресіархами.

Канон 3: Заборонив висунення на єпископську посаду осіб, що не досягли 30 річного віку, та обмежив коло претендентів особами, народженими із законного шлюбу.

Канон 7: Заборонив брати плату за уділення Святих Тайн, благословення, похорон.

Канон 9: Закликав військово-рицарські ордени тамплієрів та госпітальєрів, що сперечалися між собою, дотримуватися канонічних правил чернецтва.

Канон 11: Заборонив духовним особам мати жінок у своїх оселях як дружин чи як служниць, а також часто відвідувати жіночі монастирі.

Канон 19: Установив обов’язкове відлучення від Церкви світських осіб, які брали податки з церков й віруючих без відома духовенства.

Канон 24: Заборонив постачання сарацинам будь-яких матеріалів (в тому числі й наукових), що могли би бути використані для побудови ними флоту чи інших військових об’єктів.

Канон 27: Зобов’язував світських володарів боротися із єресями [55].

Крім того, на ХІ Вселенському соборі було розглянуто такі питання, які склали пізніше низку канонів, що лягли в основу виборів патріархів Східних Церков (див. ККСЦ, § 72) [4], а саме:

1) З метою відновлення церковної дисципліни одна духовна особа повинна мати одну парохію або одну церковну посаду.

2) Ухвалено рішення про нерозривність Тайни шлюбу й запроваджено поняття “уневажнення шлюбу”.

3) Сформульовано остаточно рішення про формулу хрещення (4. ККСЦ. §751-758).

4) Ще раз засуджено симонію як один із тяжких гріхів, питання про який розглядалося окремо.

5) Прийнято рішення про заборону (під загрозою екскомуніки) стосунків з мусульманами в торгівлі (зброєю, деревом для побудови кораблів, науковими винаходами).

6) Розглянуто ідеї руху вальденсів (1176 р.), а також засуджено єресі катарів, альбігойців (ХІІ-ХІІІ ст.), що поширились у Франції, Італії, Німеччині.

7) Усього прийнято 27 канонів, які лягли в основі майбутнього Кодексу канонів Західної Церкви, ухваленого пізніше, аж в ХХ сторіччі.

Таким способом ХІ Вселенський собор через канонічне право (прийняття певних канонічних правил) забезпечив великий прогрес в організації папської влади та церковній ієрархії, але посилив тенденції до закритості вибору папи (через таємницю конклаву) [19].

Після собору 1198 р. папа Інокентій ІІІ (1198-1216) утворив комісію, яка проводила розслідування справ єретиків, і доручив це цистеріанцю Перту Кастельно, відкрив університети в Оксфорді і Парижі.

Як бачимо, що на цьому соборі було обговорено й ухвалено рішення про впорядкування внутрішнього життя Церкви.

Але життя ставило нові проблеми, які мусила вирішувати Церква, тобто вища ієрархія, яка її представляла у світі. Їх і мав би вирішити наступний Вселенський собор.

Дата добавления: 2017-02-01