Дев’ятий Вселенський (І Латеранський) собор 1123 року та його рішення

Канони Вселенських соборівлягли в основу Кодексу Канонічного права Римо-Католицької Церкви,редагованого в 1983 р.та Кодексу Канонів Східних Церков,що вступив у дію з1.Х. 1991 року[4, с.16],яким користуютьсяСхідні Католицькі Церкви та Церкви східних обрядів, що не є у злуці з Римом.

Помісні християнські Церкви мають різну думку щодо Вселенських соборів та їх кількості. Якщо дотримуватись основних зовнішніх та внутрішніх ознак Вселенських соборів (про що записано вище), то із усіх соборів, що відомі вченим-богословам та вченим-історикам, тільки два перші Вселенські собори визнають усі християнські Церкви без заперечень, оскільки їх рішення ні в кого із діячів помісних церков не викликає суперечок (окрім деяких протестантських конфесій) [41].

Ассирійська Католицька Апостольська Церква Сходу визнає рішення тільки двох перших Вселенських соборів.

Давні Східні Церкви визнають рішення перших трьох Вселенських соборів.

Східні Церкви візантійського обряду, відомі більшості під назвою Православні (Ортодоксальні) Церкви, визнають рішення перших семи Вселенських соборів.

З погляду Католицької Церкви на сьогодні після розколу 1054 року, який був подоланий аж у ХХ столітті, відбувся ХІХ Вселенський собор [41].

Таким чином, усі собори, відомі в історії християнства, можна поділити на такі групи:

Собори, визнані всіма Церквами: Давніми Східними (Орієнтальними), Православними (Ортодоксальними) та Католицькою Церквами:

49 і 50 рр. – Апостольські ( Єрусалимські ) собори;

325 р. – І Вселенський ( І Нікейський ): прийняття Символу віри, засудження аріанства, визначення дати святкування Пасхи за юліанським календарем;

381 р. ІІ Вселенський (І Константинопольський ): повторне засудження аріанства, формулювання ортодоксального вчення про Пресвяту Трійцю;

Собори, визнані Давньосхідними (крім Ассирійської Церкви Сходу), Православними та Католицькою Церквами:

431 р. – ІІІ Вселенський ( Ефеський ): засудження несторіанства, як одного із виявів монофізиства.

Собори, визнані (крім Давньосхідних) Католицькою та Православними Церквами:

451 р. – ІV Вселенський (Халкідонський): засудження монофізитства;

553 р. – V Вселенський (II Константинопольський ) засудив послідовників монофізитизства, деякі помилки у творах Оріґена;.

680–681 рр. – VІ Вселенський ( III Константинопольський ) засудив монофелітство;

787 р. – VІІ Вселенський ( II Нікейський ) засудив іконоборство та ідолопоклоніння, розділивши поклоніння Богові та пошанування ікон.

Собори, що їх визнають як Вселенські деякі богослови та ієрархи окремих Православних Церков (їх визнають Церкви візантійської традиції), але як вселенські вони не мали визнання папою:

879-880 рр. (IV Константинопольський) – відновив єпископа Фотія на Константинопольському престолі й проголосив анафему на будь-які зміни Нікео-Константинопольського символу віри. У Церквах візантійської традиції одностайно визнається VІІІ Вселенським.

1341-1351 рр. – V Константинопольский: підтвердив богослов’я ісихазму св. Григорія Палами й засудив філософа Варлама, який йому протистояв.

Розбійницькі собори – були скликані імператорами, їх рішення ухвалювалися під тиском, а тому, хоч і оголошувалися як вселенські, не були визнані всіма християнськими Церквами.

341 р. – Антіохійський собор (мав би бути ІV Вселенським) розглядав проблему аріанства та монофізитства частково, але через те, що рішення ухвалювалися під тиском, не був визнаний Церквами;

355 р. – Міланський собор — ухвалив рішення про репресії проти аріян та їх противників (собор не визнаний жодною із сучасних Церков);

449 р. – Ефеський собор теж скликаний імператором, але за рішеннями та умовами їх ухвалення названий “Розбійницьким”;

754 р. – собор, скликаний візантійським імператором для знищення ікон і відомий як “Іконоборчий”, Церквами не визнаний;

815 р. – собор, теж скликаний візантійським імператором, відомий своїми рішеннями про відміну рішень ІІ Нікейського собору, відомий як “другий Іконоборчий собор”, Церквами не визнаний.

Підготовка до проведення VІІІ Вселенського собору Православних Церков

Спроби проведення Вселенських соборів були зроблені в 1920-х, 1960-х, 1990-х з метою скликання Вселенського собору, і насамперед Російською Православною Церковою. За останніми даними такі спроби знову активізувались: “ Упродовж 2009 року очікується пожвавлення процесу підготовки до великого і святого Всеправославного собору Східної Церкви”, — заявив секретар Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату з міжправославних відносин проієрей Микола Балашов під час телемосту між Москою і Парижем 13 лютого 2009 року [55].

Чи вдасться скликати такий собор – сказати важко, оскільки всім ієрархам відомо, що право ухвалювати рішення про скликання Вселенських соборів належить папі як першому з-поміж єпископів.

Отож розглянемо ті собори, які Католицька Церква визнає Вселенськими.

Собори, визнані тільки Католицькою Церквою (і папою) та окремими Східними Церквами як Вселенські після розколу 1054 року:

869-870 рр. – VІІІ Вселенський (IV Константинопольський), який засудив патріарха міста Константинополя Фотія за незаконне посідання ним патріаршого престолу при живому, ще й не усуненому Синодом патріархові Ігнатію (≈820-880 рр.). Собор засвідчив гострі суперечності, між західнохристиянською та східнохристиянською богословськими традиціями, які ґрунтувалися на різних філософських засадах Аристотеля і Платона. Церкви оцінюють його відмінно: Католицька Церква визнає його VIII Вселенським, а Православні Церкви - не визнають його таким, але рішеннями послуговуються.

1123 р. – ІХ Вселенський (I Латеранський ): затвердження Вормського конкордату, який юридично поклав кінець боротьбі за інвеституру;

1139 р. – Х Вселенський (II Латеранський ): рішення щодо продовження григоріанської реформи, засудження Арнольда Брешіанського та короля Сицилії Роджера;

1179 р. – ХІ Вселенський ( III Латеранський ): засудження вальденсів, катарів, встановлено порядок вибору папи Римського кардиналами;

1215 р. – ХІІ Вселенський (IV Латеранський ): засудження вальденсів, альбігойців, амальрікан, санкціоновано інквізицію; щодо Тайни причастя вперше вжито термін “ перевтілення” (лат. м. transsubstancio, церк.-сл. переєстествлення).

1245 р. – ХІІІ Вселенський (I Ліонський ): відлучено Фрідріха II Гогенштауфена, прийнято рішення про християнізацію татар, про допомогу королеві Данилу Галицькому. У Соборі узяв участьмитрополит Руси Петро Акерович;

1274 р. – ХІV Вселенський (II Ліонський ): розглянуто рішення про новий похід хрестоносців у порозумінні з греками (представниками Константинопольського імператора) з метою визволення Святої Землі від сарацинів, укладено унії, вивчалось питання розходження східного й західного християнства щодо походження Святого Духа – Філіокве, а також ухвалено рішення про діяльність конклаву та його чинність у 2/3 голосів щодо вибору папи Римського;

1311-1312 рр. – ХV Вселенський (В’єнський ): ухвалено заборонити військово-рицарський орден тамплієрів, велась полеміка проти вальденсів, спірітуалів, бельгардів та інших єретиків; розглядалося питання про реформу в Церкві;

1414-1418 рр. – ХVІ Вселенський (Констанцський ): припинено великі розколи з вибору антипап у Католицькій Церкві; засуджено єретичні погляди Джона Вікліфа; заслухано Яна Гуса та Єроніма Празького, чим і спричинився собор (того не бажаючи) до страти останніх;

1438-1445 рр. – ХVІІ Вселенський (Ферраро-Флорентійський ): розглянуто питання щодо проблем, які перешкоджають порозумінню Східних і Західної Церков: узгоджено питання Філіокве, визнано молитву за померлих, узгоджено питання про чистилище і митарства; були присутні ієрархи та делегації від багатьох Східних Церков та візантійський імператор із Константинопольським патріархом, оскільки розглядалося питання військової допомоги Візантії в боротьбі проти турків; прийнято рішення про визнання рівності та чинності Літургій східних і західного обрядів та визнання рівності й чинності Тайни священства різних обрядів; було підписано низку уній з Коптською, Вірменською, Халдейською, Константинопольською, Сиро-Яковітською Церквами, сирійцями Месопотамії, маронітами з Лівану та іншими Церквами;

1512-1517 рр. – ХVІІІ Вселенський ( V Латеранский ): розгядалося рішення про проведення церковної реформи через поширення Реформаційного руху в Західній Європі;

1545-1563 рр. – ХІХ Вселенський ( Тридентський ): розглянуто проблеми Реформації, про Святі тайни (таїнства) в Католицькій Церкві, проведено літургійну реформу; канонізовано книги Старого й Нового Заповітів (Біблії), ухвалено рішення про контрреформацію;

1869-1870 рр. – ХХ Вселенський (I Ватиканський ): собор ухвалив догмат про первородний гріх, завершив розгляд догмату про чистилище, ухвалив догмат про непомильність папи в питаннях віри;

1962-1965 рр. – ХХІ Вселенський (II Ватиканський ): відмінено обов’язковість латинської мови в богослужінні; проведено літургійну реформу; ухвалено рішення про ставлення до Східних і Православних Церков як церков-сестер; ще раз ухвалено рішення про богонадхненність та канонізацію книг Біблії (після знахідок у Кумрані 1947-1952 рр.), про демократизацію в Католицькій Церкві, розглянуто концепцію Кодексу канонів Західної Церкви та Східних Церков, ухвалено рішення про стосунки із монотеїстичними Церквами та східними релігіями, також про реформи в Церкві та ін. [2; 19; 38; 39; 47].

Таким чином, не всі собори визнаються окремими християнськими Церквами як Вселенські, оскільки були проведені або з порушенням канонів, або скликані не ієрархами Церкви, або під тиском ухвалювалися їхні рішення.

Крім Вселенських соборів, ієрархами окремих Церков: папою, кардиналами, патріархами, архиєпісокопами чи митрополитами та навіть єпископами, можуть скликатися: помісні синоди – збори самих єпископів та помісні собори – збори з участю єпископів, нижчого духовенства та вірних.

Не всі собори є важливими для вивчення, але є ряд помісних соборів, що приймали якісь важливі рішення, що стосувалися обрядів чи традицій тої чи іншої помісної Церкви й ці рішення були потрібними для всієї Церкви.

У Католицькій Церкві визнаються такі помісні собори і синоди, які відіграли важливу роль в історії християнства:

Римський собор, 382 р.;

Карфагенський собор, 418 р.;

ІІ Оранжський собор, 529 р.;

Константинопольський Синод, 543 р.;

Бразький собор, 561 р.;

ІV Толедський собор, 633 р.;

VІ Толедський собор, 638 р.;

Латеранський собор, 649 р.;

ХІ Толедський собор, 675 р.;

ХVІ Толедський собор, 693 р.;

Римський собор, 745 р.;

Фриульський собор, 796-797 рр.;

К’єрський собор 853 р.[25, с.698].

Дослідник історії християнства М. І. Горчаков називає ще собори, що їх визнають Східні Церкви:

Анкірський, 314-315 р.;

Неокесарійський, 315 р.;

Гангрський, бл. 340 р.;

Антіохійський, 341 р.;

Лаодікійський, 363 та 374 рр.

Сардікійський, 394 р., 864 р. 879р.

Ельвірський в католицизмі (≈300 р., Іспанія) [17. Т.2, с.601; 22, с.29].

На цих помісних соборах і синодах, як на двох перших соборах у Толедо, розглядалися важливі догматичні питання щодо рівності Осіб у Пресвятій Трійці й було запропоновано вихід для поясненння єретикам з додаванням до “Символу віри” додатка “і Сина ”, що дістало пізнішу назву в латинській мові “Filioque” й не було підтримане VІІІ Вселенським собором, але зупинило поширення єресі проти Святого Духа на Заході, і т. д.

Таким чином, сформувалася традиція щодо проведення помісних і Вселенських соборів, у якій чітко проглядається примат папи Римського у дотриманні традицій Святого Письма та визнанні окремих рішень навіть помісних соборів за важливістю для Христової Церкви.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. Дати визначення понять “ собор” і “синод”.

2. Які собори визнають Західна і Східні Православні Церкви?

3. Назвати собори, що їх визнає Вселенськими Католицька Церква.

4. Чому окремі собори, які мали б бути Вселенськими, більшість християнських Церков такими не визнають?

5. Які відомості подають ранні джерела християнства про скликання Апостольських соборів?

6. Що відомо з творів Отців і Вчителів християнства про співвідношення ролі папи і соборів у вирішенні важливих догматичних питань?

Після розколу 1054 року східна і західна гілка Христової Церкви тривалий час не могли порозумітися. До того ж міжнародна обстановка складалася не на користь християн. Поряд із християнством ще із середини VІІ століття зростала інша й досить цілеспрямована монотеїстична релігія – іслам, яку прийняло багато кочових народів Малої та Центральної Азії, у них починають формуватися ранньофеодальні держави, що об’єднуються у велику мусульманську імперію – Арабський халіфат.

На Заході ж, навпаки, після розпаду величезної Франкської імперії на окремі ранньофеодальні держави обстановка була нестабільною, поки йшло велике завоювання народів.

Після певної стабілізації почалося швидке формування багатьох національних держав у країнах Європи, але поодинці протистояти зовнішній небезпеці цим країнам було непросто.

Водночас у внутрішній ситуації, що складалася у Європі, неоднозначними були стосунки Церкви і держави. Відбувалася традиційна боротьба, що характерна для усіх народів та всіх часів:

а) щодо відносин, які складалися між світською і духовною владою;

б) у змаганні - світська і духовна влада - хто з них вищий або хто над ким має домінувати.

Саме за цього періоду окремі світські володарі країн Європи починають втручатися у внутрішні справи Церкви, намагаючись прислати своїх кандидатів на пост папи, або в іншому випадку - призначити своїх єпископів. Це приводило до постійної боротьби за папську посаду, що свідчило:

- про те, що роль папи як першого єпископа на той час таки зберігалася, була досить важливою та ніхто її не піддавав сумніву;

- для зростання свого авторитету світські володарі держав старалися, щоб осідок папи був у їхніх країнах.

Отож усе це призводило до тривалої боротьби за папську посаду. Свідчення прямого втручання у внутрішні справи Церкви було вручення новообраному понтифікові його папських відзнак.

Напередодні скликання дев’ятого Вселенського собору в 1123 р. (далі – ІХ Вселенський або І Латеранський) у Західній Церкві склалась ситуація, яка зазвичай могла бути вирішена тільки на Всесвітніх зборах вищої ієрархії через втручання у внутрішні справи Церкви світських монархів. Найбільшою проблемою того часу стала боротьба за інвеститури.

Інвеститурою в Середньовіччіназивався акт на володіння землею – передача синьйором феоду своєму васалу [27. Т.І, с.166]. А в застосуванні права інвеститури до духовенства на практиці означало не тільки ввід нового єпископа чи абата в управління землями і залежними людьми відповідної церковної установи, але й затвердження та вступ на духовну посаду, на знак чого королями вручались єпископська палиця і перстень-печатка (перстень-печатка виливався із дорогоцінного металу із родовим гербом єпископа, папи чи абата, він слугував і прикрасою, і печаткою одночасно - уточ. Г. Л.). Світські монархи мали традицію вручати знаки єпископської влади місцевим єпископам та папі Римському після обрання його на престол, зберігаючи таким чином втручання держави у внутрішні справи Церкви.

Крім того, серед окремих церковних осіб поширився гріх симонії. Бажання духовних осіб мати великі матеріальні здобутки підривали авторитет Церкви.

Третьою проблемою, з якою зіткнулася папська влада, було збереження давньохристиянської традиції щодо одруженого духовенства. А це приводило до того, що іноді церковні посади діставали люди низької духовності, які прагнули єпископської влади заради здобуття матеріального добра і не залишили світське життя (конкубінат), хоча воно й було дозволено і Святим Письмом, і рішеннями перших семи Вселенських соборів [1].

Відтак перед Церквою постала проблема про пошук нових шляхів щодо вирішення цих питань. Першими змінити стан справ намагалися ще ченці в Клюні, які започаткували рух за очищення Церкви. З-посеред ревних прихильників клюнійських вимог був чернець Гільдебранд, який фактично керував справами папського престолу. Саме з його ініціативи папа Микола ІІ провів 1059 р. помісний синод на якому був установлений новий порядок вибору папи: зборами кардиналів без утручання ззовні [27. Т.І, с.168].

Як стверджують західні дослідники, цю проблему почав розв’язувати ще папа Сильвестр ІІ (999-1003), відтак папа Лев ІХ (1049-1054), який одягнув габіт монаха-паломника і носив його до того часу, поки кардинали не проголосили папою, тобто став папою шляхом виборів, а не за імператорським призначенням, Стефан ІХ (1057-1058), Микола ІІ (1059-1061) та інші. Утім найбільшим реформатором став Римський папа Григорій VІІ (1073-1085). Щодо особи папи Григорія VІІ, то свідчення дослідників розходяться [32, с.70; 45, с.108-109]. Але те, що клюнієць Гільдебранд, обраний папою 1073 р. під іменем Григорій VІІ, вніс у реформу новаторський дух, відзначають усі дослідники [23, с.86]. На жаль, довести справу до кінця йому не вдалося: він помер 25 травня 1095 р. Саме Григорій VІІ застосував своє папське право впливу на німецького імператора Генріха IV, відлучивши його від Церкви за зловживання владою, та тим самим, фактично, створив для нього такі політичні умови, коли імператор став у своїй країні персоною “non grata”.

Із часів діяльності папи Григорія VІІ залишилися документи, що свідчать про зв’язки київських королів із Римським престолом. Це листи папи Григорія VІІ (від 15 травня 1075 р.) до сина Ярослава Мудрого короля Дмитра-Із’яслава “Королю Русі послання. Григорій єпископ слуга слуг Божих. Дмитру, королю Руси, і дружині-королеві, вітання і апостольське благословення” [8, P.5-6] та до польського короля Болеслава [8, P.7-8], де він обстоює законні права короля Дмитра-Ізяслава на київський престіл.

По смерті папи Григорія VІІ боротьбу за інвеститури продовжили інші папи. Римський понтифік Урбан ІІ (1088-1099) на помісних синодах у Мельфі видав канони проти гріха симонії та проти прийняття церковних гідностей із рук мирян, проти порушення целібату. Тривала боротьба між папами Урбаном ІІ, Геласієм ІІ (1118-1119) та німецькими імператорами Генріхом ІV та Генріхом V за вплив на церковні справи.

Урешті-решт, у результаті тривалих суперечок та непорозумінь папи Каліста ІІ (графа Бургундії - Ґі, понтифікат протягом 1119-1124 рр.) із представниками світської влади (німецьким імператором Генріхом V) 23 вересня 1122р. на міжнародному конгресі було підписано Вормськийконкордат (від лат. concordia – договір між святим престолом, а пізніше главою держави Ватикан, і представниками (урядом чи очільником) певної держави) [16, с.210]) у м. Вормсі між папою та німецьким імператором Генріхом V [39, с.146]. Ця угода мала компромісний характер.

Конкордат підтвердив, що духовна влада належить тільки Церкві, а світська влада не має права до неї втручатися: у процес вибору пап та призначення єпископів чи абатів, Це викликало великий ентузіазм духовенства про що засвідчують багато тогочасних документів. 1122 рік вважався роком початку нової епохи.

Про скликання Вселенського собору було оголошено папою в грудні 1122 року, після укладення Вормського конкордату, що підтверджував компроміс між папою та імператорською владою.

На прохання архієпископа Майна та з нагоди урочистого підтвердження конкордату папа Каліст ІІ (1119-1124) скликав собор, на який були запрошені всі єпископи та архієпископи Заходу [55].

ІХ Вселенський собор (І Латеранський) 1123 р. скликаний папою Калістом ІІ з метою ратифікувати Вормський конкордат.

Cобор проходив у храмі св. Йоана Латеранського – кафедральному соборі єпископа Риму. За головування самого папи він тривав з 18 березня по 6 квітня 1123 року. Тут були присутні близько 600 абатів та 300 єпископів [64] (за іншими даними, 997 учасників) [39].

Рішення ІХ Вселенського (І Латеранського) собору, ухвалені 1123 року:

1) Затвердив положення Вормського конкордату, а саме:

а) церковні достойники (єпископи та архімандрити) в Німеччині будуть вибиратися вільно і канонічно, хоч у присутності імператорів, але без втручання імператорів, симонії та насильства; король буде вручати єпископові тільки знак світської інвеститури – скіпетр – аж через 6 місяців після затвердження його папою, а знаки духовної інвеститури - єпископський перстень і хрест – вручатиме папа чи хтось із його легатів;

б) в інших частинах Святої Римської імперії – Бургундії, Італії - король не може вручати новообраному єпископові єпископський перстень і хрест, а тому німецький імператор Генріх V зрікся цього права; вибори єпископів тут відбувалися членами єпископських капітул;

в) Церква одержить втрачене майно, а те, що належить їй в єпархіях буде передаватися за законом;

г) єпископи в інших частинах імперії вибиратимуться без присутності імператора чи його представників без симонії й насильства.

2) Оголошено 22 канони в Церкві, які стосуються вибору духовенства та його прав і обов’язків. Ці канони пізніше лягли в основу Кодексу канонічного права Західної Церкви (4. ККСЦ. §710-712):

Канон 1: засуджував симонію.

Канони 3 і 11: забороняли священикам (пресвітерам), дияконам, піддияконам та монахам мати дружин і наложниць. Їм також заборонялося використовувати працю жінок у домашньому господарстві (крім випадків передбачених давніми канонами). Шлюби нижчого духовенства, хто бажав далі бути священиком, анульовувалися, а колишнє одружене духовенство, яке залишалось ієреями, попадало під кару каяття (сповіді).

Канон 4: позбавляв мирян права розпоряджатися церковною власністю.

Канон 6: рукоположення священнослужителів, здійснені єресіархом Бурденом (антипапою Григорієм VIII) після його засудження, визнані недійсними.

Канон 11: гарантував недоторканість сім’ї та майна хрестоносців.

Каноном 14: відлучалися від церкви миряни, котрі присвоїли церковні пожертвування, а також ті, котрі будували навколо храмів фортечні укріплення.

Канон 16: засуджував тих, хто перешкоджав паломникам, які йшли до Риму.

Канон 17: абатам і монахам заборонялося допускати грішників до Тайни каяття, відвідувати хворих, уділяти їм Тайну соборування та брати участь у служінні Меси (тобто уділяти Святі тайни, крім монахів-священиків, тобто ієромонахів. - уточ. Г.Л.). Але саме їм доручалося одержувати миро та освячений єлей у єпископів для своїх дієцезій (єпархій) [64].

Значення ІХ Вселенського собору дуже велике. Це був перший собор після великого розколу 1054 р. Церкви Христової на Західну і Східну. Собор започаткував розмежування повноважень світської та духовної влади у різних країнах та ухвалив низку канонів щодо духовенства. Він проходив у той час, коли формувалися ранньофеодальні держави і його рішення мали важливе значення для збереження ранніх християнських традицій щодо незалежності ієрархії від світської влади.

Звісно викоренити насильство світської влади над духовною було не просто, а тому пройде ще кілька десятків років, поки остаточно зникне симонія та інші порушення і зловживання.

Дата добавления: 2017-02-01