Обов’язки, що накладає на людину Тайна священства.

1. Тайна священства накладає велику відповідальність на священнослужителів – уділяти людям Святі Тайни та вчити їх.

2. Відповідні ступені священичої влади вимагають від них різних обов’язків:

а) перший – пресвітерський, його ще називають священичий – учити, проповідувати й уділяти Святі Тайни людям;

б) другий – єпископський (єпископ-ординарій певної єпархії) – не лише керувати священиками, але й відповідати за людей, довірених йому Богом та митрополитом;

в) третій – архієпископський (митрополит) – керувати єпископами та відповідати за державу чи її частину, доручену йому патріархом;

г) четвертий – патріарший чи кардинальський (патріарх чи кардинал) – відповідає за країну та її народ перед Богом [23, с.374-375].

У Католицькій Церкві є ще один єпископський ступінь – папи. Папа – це священнослужитель, що висвячений на єпископа, вибраний Синодом єпископів керувати Христовою Церквою та єпископами в період між Вселенськими соборами. Він як найстарший над єпископами відповідає за діяльність кардиналів і патріархів, які ведуть свої країни й народи до Бога, за послух, порядок, мир між народами, спокій у Церкві.

У Католицькій і Православній Церквах склалися певні відмінності уставленні до Тайни священства:

а) є певні відмінності у назві різних нижчих священичих ступенів: (лекторат – чин читця; еґзорцист – чин людини, що читала молитви в час здійснення обряду еґзорцизму; аколітат – свіченосці) (див. Додаток Г);

б) щодо вищих чинів у латинському обряді, то піддиякони можуть бути одруженими, але тоді вищі свячення вже не одержують (V-VІ Вселенський собор, Кан. 13) [1, с.61];

в) диякони, пресвітери мусять бути неодруженими – таке рішення про целібат у латинському обряді було ухвалено в Середньовіччі; у візантійському обряді – піддиякон і пресвітер може одружитися перед прийнятям Тайни священства (V-VІ Вселенський собор, Кан. 6) [1, с.58];

г) щодо кожного священичого ступеня та в різних обрядах склався відмінний віковий ценз, який розглядався ще на перших Вселенських соборах.

Усі ці відмінності усталилися ще до розколу 1054 року (ІV Вселенський собор. Кан. 15; 16) [1, с.45], а після нього формується правило целібату в латинському обряді, за яким священикам та єпископам забороняється одружуватись, якщо вони приймають Тайну священства (ІХ Вселенський собор). У візантійському обряді єпископ може бути або із ченців, або із священиків-целєбсів, або вдівець.

Водночас існують спільні риси у Тайні священства в різних обрядах, а саме:

а) ступені священичої влади у латинському та візантійському обрядах збігаються: пресвітеріат, ординатріат, архиєпископат, патріархат, папа;

б) хоч в Апостольських правилах записано, що священики та єпископи можуть бути одруженими, вже на V-VІ Вселенському (Трульському) соборі (Кан. 22) наголошувало, що єпископи мусять бути неодруженими в усіх обрядах і мусять складати іспит [1, с.65], що й підтвердило правило целібату в Католицькій Церкві [22];

в) традиційно склалося так, що на пресвітерський та єпископські ступені висвячували тільки чоловіків;

г) до ХІV сторіччя в Католицькій і Православних Церквах поряд із чоловіками-дияконами були жінки-диякониси, які мали право хоронити померлих, вінчати і хрестити дорослих жінок за відсутності священика та допомагати пресвітерові в катехизації жінок, особливо у країнах, де жінок навчати основ християнської віри могла тільки жінка. Аналіз канонів Вселенських соборів (ІV Вселенського собору. Кан. 15-16) й інших документів християнства показав, що жінки-диякониси могли спочатку мати свячення від 14- річного віку і не черниці [1], відтак їх віковий ценз піднявся до 42 років й дозволяється тільки черницям ставати дияконисами (V-VІ Вселенсьеий собор. Кан. 14; 27; 40; 48) [1]. Згодом у документах Вселенських соборів про них не згадується взагалі.

У документах Вселенських соборів чітко наголошено, що до вівтаря не можна заходити рядовим мирянам (V-VІ Вселенський собор. Кан. 69), але можна стояти представникам влади під час Богослужіння. Заборони для жінок там немає ще й з огляду на духовних осіб, що могли уділити Тайну євхаристії (V-VІ Вселенський собор. Кан. 58) [1]. Виходячи із повчання апостола Павла у “Листі до корінтян”, про те, що жінкам у Церкві не можна говорити (V-VІ Вселенський соб. Кан. 70), але можна пророкувати [5], то можна припустити, що жінки-диякониси активно діяли в перші сторіччя християнства, позаяк виконували важливу роль місіонерок серед жінок, та хрестили дорослих жінок. Коли поступово перейшли до хрещення немовлят, то потреба в жінках-дияконисах просто зникла.

Дата добавления: 2017-02-01