ЯК РУЙНУВАЛИ ЗАПОРОЗЬКУ СІЧ Фрагменти із «Споминків про Микиту Леонтійовича Коржа»

Слава не поляже;

                                                       Не поляже, а розкаже,

         Що діялось в світі.

         Чия правда, чия кривда

                     І чиї ми діти.

                              (Т.Шевченко ,«До Основ’яненка»).

ХІ

       На другий день ми прокинулись не дуже рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти, краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулії, сів і мене попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли.

— Бач, паничу, — сказав він, огледюючи дерева, — які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п’ятдесят літ.[1]           

Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав:

Саме на зелені святки прийшов до нас великим

військом генерал-поручник Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не починав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через двоє суток примчали гінці звістку, нам і Текелієві, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а

на третій день

Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:

А що , панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?

Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на весь кіш гомін підняли.

Нехай Текелій, — гримнули, — хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!

Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина — отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:

— Хоч ми, — кажуть, — московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!

А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:

—Убойтеся, — каже, — Бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви — християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі Господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од Бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп’ятий на нім, коли ви його не послухаєте, всі загинете необачно!

Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:

— Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!

Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:

— Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?

—Треба йти, пани-товариші, — одказав кошовий, — бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, Господи поможи! Дай, Боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде, як Бог дасть!

Та, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія. Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. «А се, — каже, показуючи на курінних отаманів, — теж військова старшина». От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим Бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав:

—Хто це у вас так смачно готує?

—Є у нас, — одвітив кошовий, — такі скусні кухарі.

От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові — по одному. «Щоб, — каже, — такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд».

Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць¹, обізвався до Текелія:

—Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.

—По-яківському се він розмовляє? — спитав Текелій. — Нічогісінько я не розчовпу, що він розказує.

Так Строць і розтолкував цю приказку.

—Ви, добродію, — каже, — їсте з блюда, та худі¹, а ми їмо з корита досита — подивіться, які ми гладкі.

__________________

¹ Роман Строць був отаманом Канівського куреня (приміт. автора).

Після обід Текелій довго ще вештався по кошу, оглядував курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ; щоб вони їхали у Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, а суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать², а самим десь дальш помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю.

—А що ви мені скажете, запорожчики? — спитав Текелій.

—От що, добродію, — кажуть січовики, — ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі нікуди йти?

— Так, запорожчики, так, — одказує Текелій, — нікуди не відлучайтесь без мого відома.

    —Так оце ж, для сього відома,— загомоніли козаки,—і

прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.

— Добре, запорожчики, добре, — каже Текелій. —

______________

        ¹ Текелій був родом сербин, і як усі серби, високий і худорлявий (приміт. автора).

        ² У шори убрать, себто обдурить, обманить (приміт.автора).

Та який же перше був у вас звичай?

— Та у нас, добродію, — загомоніли козаки, — про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.

— Куди ж оце ви, — спитав Текелій, — наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?

— До Тилигула¹, добродію, — кажуть січовики, — до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платити та й панам трохи уділить?

— Добре, запорожчики, добре, — одказує Текелій, зареготавшись. — Ідіть з Богом, заробляйте та і в казну збирайте.

— Чуємо, добродію, чуємо, — загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.

Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу; зібрали увесь свій військовий риштунок; харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скільки їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилигула. Через кілька днів

прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм

не боронять тих білетів, прийшли і треті, і четверті та,

добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і

помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос ___________________

¹ Тилигул-річка вливається великим озером у Чорне море. Сей лиман прозивався по-турецькій Дели-Гиль, по-нашому — Скажене плесо. Сюди-то ходили запорожці на заробітки до лями (тягнуть неводи) (приміт. автора).

— нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!

— Куди ж вони позаходили, — питавсь Текелій. — Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?

Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки — так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а вже та хліб-сіль в душі у Текелія сидить.

— Повели і нам, вельможний пане, — просять, — написать білети на заробітки.

— Та куди ж вам, — крикнув Текелій, — злющі запорожці, оці білети?

— На Тилигул, добродію, — одказують. — На Тилигул, до лями, на заробітки.

 — Все в Тилигул та в Тилигул, — гримнув Текелій, затупотівши ногами, — сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. — та й потурив їх від себе.

Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія за хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дала дропака. Побачив Текелій, що якось

приходиться не до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав до себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло — десятка не налічив би.

— Чом же ви не всі прийшли? — спитав Текелій.

— Як нам, добродію, усім прийти, — одказали отамани, — коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.

    — Куди ж вони позаходили, що їх нема? — знов спитав Текелій.

— Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, — одказують, — а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди¹, а війська козацького нема — порозходилось!..

— Куди ж вони порозходились? — гримнув Текелій,

— де ваші січовики?

       — Як, де? — обізвались отамани. — Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?

Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.

— Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка; прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю, в Бабадазі, понад Чорним морем, на

землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть², хліб жують і постолом добро возять!

       От тобі, паничу, і кінець !

______________________

  ¹ Що сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких

гісторичних рукописах об їм нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка:

Ой полети та полети, чорная галко,

та на Дон рибу їсти!

Ой принеси та принеси, чорная галко,

од кошового вісти. /Приміт. авт./.

² В 1830 року після турецької войни найбільша половина козаків передалась Росії і вийшла з Бабадага з кошовим Осипом Михайловичем Гладким знов у Росію. Теперечки сі запорожці осадились побіля Азовського моря і прозиваються азовськими козаками /приміт. авт./.

ХІІ

Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії розмови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров’ю, а в турецьку війну — в Бабадазі, де осадились

запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.

В 1832 році на іванівський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про зруйнування коша, і так подібно до оповідання, що я, давши кобзареві карбованця, зазвав його до себе на квартиру і списав ті вірші. От вони.

       Гей, із-за зеленого гаю

                                    Червоне сонечко зійшло.

                                    Гей, з московського краю

                                    Велике військо прийшло.

                                    Червоне сонечко

                                    Високо вже стоїть,

Дивиться батько в оконечко

       Та й каже: «Дітки

                                    що будемо робить?

                                    Ось перед нами

                                  Царицине військо стоїть,

                                    Чи не за нами,

                  Щоб йшли татар к чортам гонить?»

                                    —«Ой батьку,

                                    щось воно не те!

           Чого сі гармати горл в вічі стоять?

                                    Треба, батьку, спитати,

       Чого вони од нас хотять?»

       Ой провідали запорожці,

Що Нечоса Текелю послав,

                                   Щоб нас з старшиною

І всю славну Січ зруйнував.

                                   Був же той день

      Великі зелені свята,

       О, бодай же твоя, Нечосо,

      З того часу душа проклята!

    «Гей, діти, запорожці,

     Що будемо чинить?

     Москаль кличе в гості,

       Будемо чи ні йому голову хилити?

     Як будемо його зустрічати:

     Чи з хлібом-солею,

     Чи війну об’являти,

    Чи йти до його доброю волею?»

         Одні кажуть: «Мир лучче всього».

  А сі: «Нехай вам випалять очі,

     То й пропадемо аж до одного».

     —«Ніколи сього не буде,

      Щоб ми оддали Січ-мати,

     Поки що світ-сонця

      Будем Січ нашу рятувати!»

      «Бога бійтеся, діти! —

    Каже панотець архімандрит,—

      Що ви хочете робити?

      Прокляті будете із роду в рід.

      Ви, діти — християни,

                    І підіймаєте руки на братів?

      Не робіть в своєму серцю рани.

           Щоб милосердний Бог вас простив,

       От вам хрест Божий.

       На його ви положіться,

                     І совіт мій вам гожий,

       Ні в чім, діти, не журіться».

        «Ну, панотче, по-твоєму нехай, —

      Послухають тебе запорожці;

      Бери, Петре, хліб та сіль

      Та й ходім до Текеля в гості,

       Ну, батьку, Господи поможи,

       Пошли нам добрий час!

       Хліб, батьку, положи,

       Та й говори за нас.

               Бо війною, батьку, нічого не вчиним,

       Треба доброю волею робити;

       Ходім вже, поклон вхилим

       Та й почнем про діло говорити».

                  Хліб-сіль Текеля прийняв

                     І почав нас угощати.

       А як добре підгуляв,

       То став і нас до себе прохати.

       А в нас Петро кошовий

       Має звичай свій:

       Пішов генерала зазивати

       До себе обіда козацького вживати.

       Їв Текеля обід бурлацький

       Та все смакував,

       А опісля по-козацьки

      Вином та медом запивав.

      Ой пішов Текеля в свою палатку

      Та й став міркувать,

      Що йому робить спочатку

      І як нашу Січ зруйнувать.

      Уже всі наші паланки

      В Текелієвих руках,

      Уже всі його палатки

     По наших січових кутках.

     Ой прочитав Текеля папір

     Кошовому, писареві од цариці,

     Треба нам їхати у двір

                  Аж у дві столиці.

                 Ой зібрав наш Кални                                

                 Храбрую дружину,

Сердешний брався аж за ніж

   Та проклинав лиху годину.

   Сірома Калниш захлипав гірко.

   З кожним козаком обіймався,

   Сказав: «Прощай, славне, храбре військо!»

   Та вже більш і не вертався!

                                «Гей, батьки-отамани,

   Кажіть, де поділи старшину?»

   Бере нас жаль за серце,

   Як згадаєм славну старовину!

   Ой почали січовики думать, гадать,

                              Як би москаля в шори убрать.

   А далі до Текелія пристали

   Щоб дав білети — роботи нам шукать.

   Ой рушили запорожці

   До лями на заробітки

   Закивали п’ятами, сіроми,

Тільки товаришам дали звістки.

Текелій хоч після й огледівся,

А запорожців — поминай як звали!

Ой бідний зажурився,

Що в шори його убрали.

Ох життя наше минулось,

Життя бурлацьке!

Коли б воно вернулось,

Славне життя козацьке!

Гей, братці, озьміть у руку

Пісочку та й посійте

Ой тоді воно вернеться,

Як той пісочок зійде!¹

Корж помер в октябрі 1835 року на 104 році довгого свого життя. Змалку і до смерті жив він і працював задля людей і, може б, ще промаявся на світі, коли б, збираючи подаяніє на погорілу в Михайлівці церкву, не застудив себе, переїжджаючи восени через Мокрую Суру. Царство тобі небесне, добрий чоловіче, вічна тобі пам’ять.

ЧОЛОВІК ТА ЖИТО байка

Чоловік в годину щасливу

Засіяв Житом ниву.

Незабаром зима приспіла

І білою пеленою те Жито вкрила.

Весною сонечко пригріло,

Тепленькими дощами змочило…

І Жито піднялось,

Заколосилось, розрослось.

Зжав Чоловік своє Жито і в копи зложив,

Швиденько обмолотив,

Провіяв та й на віз

І на торг повіз.

__________________

¹ Ся сама пісня, з деякими одмінами, надрукована і в «Истории

Новой Сечи» Скальковського (приміт. авт.)

— Скажи мені, — спитав Чоловік, — чого се ти ридаєш?

— Хіба не знаєш? —

  Жито йому в одвіт:

— Того, що не дають мені і на світі пожить:

  Не вспіло я в колоссі засушиться,

  В скирти зложиться,

        Як вже мене ціпами облупили,

В мішки вложили і на базар везуть…

А там змелють, спечуть та й згамкають…— І сльози   

Посипались по дорозі,

         Як просо з дірявої торбинки.

 — Не продавай, —каже Жито, — мене сиротинки.

Весною в великій пригоді тобі стану,

Нагодую тебе і грошенят достану. —

Чоловік, хоч і не з тих, щоб Житу потурать,

Він знав, на те воно й Жито, щоб його продавать;

Та на віку сам добре з лихом знався,

Так і від других бідолах не цурався.

 — Не плач, — каже, — а слухай, що я тобі скажу:

       Волів продам, свитину заложу,

Втричі дорожче дам,

За що продам,

А ік великоднім святкам

Назад тебе візьму до себе,

          Щоб тільки ти не плакало на мене.

Щоб байку сю розібрати,

Треба дещо розказати.

 Восени, як люди хлібець позбирають,

То подать зараз з них і виправляють,

        Що є, те збірщики й гребуть,

          І луплять, і деруть…

От сердеги не що, як Жито, на продаж і везуть…

        За що продав, аби продати,

Подушне, земщину віддати

І збути лютую напасть.

«Може, — думає, — Біг дасть,

Сим Житом, що припасаю,

Прохарчуюся до нового урожаю».

Чоловік, як одно лихо з пліч збуває,

       Про друге й не згадає.

                      А буває,

Як з печі ввірветься, сього не гадали

           Москалів на постій пригнали,

В гамазеї усхло чимало,

Дві мірки дав, так мало:

Ще давай «общественне», кажуть

(По губах, бачите, нас мажуть).

 Не тоне, не горить ні від якої напасті,

Тільки хіба й можна що вкрасти…

А там відсипного пану,

Чим Бог послав — отаману,

Дещо кури поклювали,

Розсипали, попсували,

Мишам на долю теж досталось…

Зирк! І в закромі нічого не зосталось.

Не минула ще й зима,

А хліба вже нема!

А тут на лихо ще й Жито дорожче стало,

Нема хліба, і в капшуці дуже мало…

От чоловік свитину заставляє, волів продає,

А втричі за те Жито дає,

Що продав восени.

Люди добрі! Глядіть —

Копійчину про запас бережіть,

Бо на світі так буває,

Заплаче худоба, то й хазяїн ридає.

Вінцент ДУНІН-МАРЦІНКЕВІЧ (1808-1884)

Видатний білоруський письменник Вінцент Іванович Дунін - Марцінкевіч народився 23 січня 1808 року ( за іншими джерелами — наприкінці 1807 року) у фольварку Панюшковичі Бобруйського повіту Мінської губернії в сім’ї орендатора. Навчався Вінцент у Віленській базильянській бурсі, тамтешньому університеті на медичному факультеті. Через хворобу полишив навчання, погодя служив секретарем у приватному бюро, потім чиновником Мінської консисторії, тамтешнього кримінального суду, архіваріусом. 1840 року поселяється у набутому фольварку Люцинка. Відтоді література стає його головним заняттям.

Ранні вірші В. Дуніна-Марцінкевіча написані на польській мові. Першим його твором на білоруській мові є поема «Гапон». Згодом з’являються інші — «Вечорниці», «Купала», «Травиця брат - сестриця», «Зальоти» («Залицяння»). Поет написав лібретто першої білоруської опери «Ідилія», переклав на білоруську мову знамениту поему «Пан Тадеуш» А.Міцкевіча. Водночас Вінцент Дунін-Марцінкевіч є автором не менш знаменитої комедії «Пинська шляхта», яку ми вирішили  включити в нашу антологію.                                

         Публікуючи «Пинську шляхту», робимо, зрозуміло, виняток. Адже В. Дунін-Марцінкевіч не є ні нашим земляком, ні українським автором. Він, повторюємо, відомий білоруський і польський поет, засновник нової білоруської літератури, фундатор білоруського театру (в українській літературі таку місію, як відомо, виконував славетннй Іван Котляревський, автор знаменитої «Наталки-Полтавки» та славнозвісної поеми «Енеїда», нещодавно заново прочитаної в Україні). Ми ж берем Дуніна-Марцінкевіча не з цієї оказії, а як свідка нашої української присутності на Пинщині, сумлінного й талановитого свідка, який не став перелицьовувати мову пинчан ( це зробили його не зовсім коректні співвітчизники в 1918 році), а відтворив її, як і суспільні відносини в нашому регіоні, щиро й достовірно.

Нагадаємо читачам коротенько історію «Пинської шляхти».  Вважається, що роком її створення є 1866-й, хоч факт цей подається згаданими перекладачами при запізнілій публікації твору. Зрозуміло, підхід до теми, до освоєння пинської говірки відбувся значно раніше, очевидно, ще в сорокових роках, коли поет навідував Полісся, зокрема садибу свого приятеля, також поета Ігнатія Зеновіча, котрий проживав у поселенні Ольпень Пинського повіту. Ольпень — сельце, мабуть, невеличке, бо на карті його не знайти. Знаходиться неподалік Давид-Городка, тепер Столинського району. До речі, там же написано й вірша «Весна!» (12.05.1849) — натхненного гімну весні, волі, господній благодаті. В Ольпені, напевно, відбувається й дія комедії «Пинська шляхта». Мова усіх персонажів — українська. Навіть зрусифіковані Кручков і Писулькін, і ті у колі земляків, виборсуючись із казенщини, канцеляризмів, раз у раз переходять на поліську говірку. Видно, непогано знав нашу мову і сам автор. Деякі дослідники, усвідомлюючи цей феномен, роблять навіть сенсаційні гіпотези про можливість існування третього, поліського періоду творчості Білоруського Дударя. При цьому губляться у здогадках, чому він не відбувся, а скінчився на  «Пинській шляхті».

Текст комедії у виправленому на білоруський лад стані був надрукованнй уперше в газеті «Вольная Беларусь» у двох випусках за 1918 рік. Через п’ять років видання повторили, зазначивши, що оригінал п’єси десь загинув у час польської окупації Мінська.

Та все ж оригінал відшукано, він зберігається у Державному історичному музеї Литви у Вільнюсі. Довгнй час після знахідки дослідники вважали його перекладом на українську мову. Але врешті прийшли до висновку: це був оригінал, бо писаний рукою самого Дуніна-Марцінкевіча. А переклад на білоруську мову, як уже сказано, зроблено значно пізніше, після революції, яка, до речі, прагнула все перевернути, поставити з ніг на голову.

Подаємо текст «Пинської шляхти» за публікацією п’єси в додатку до видання творів письменника, здійсненого в Мінську 1984 року у видавництві «Мастацкая Літаратура».Діалоги відтворюємо українською транскрипцією, ремарки і примітки — російською, як вони і написані в оригіналі.

 ПИНСЬКА ШЛЯХТА. Явление 1

Марися (сама, сидя на скамье, прядет припевая).

   №1

Тяжко жити мні, дивчати,

С милєнкім в разлуце, —

Лаєт батько, лаєт мати,       

     Що сирденко в скуцє

    Годи сидит над прясницєй,

   Я хочу бит молодицєй.

Мати каже: вік молоди,

Ой, ти єщє мала!

А вжє сама в ети годи

Батьком любовала!

      Годи сидит над прясницєй,

     Я хочу бить молодицєй.

Ой, так! Нехай ганит батько, нехай лаєт мати, а я люблю Грицька і любіті єго вік буду. Ой, бедниє ж наші головенькі! Що се за дур напав на батьков? По п’яну завелиса дай побилиса с собою за шляхєцьтво, а ми с Грицьком чрєз то горуєм да униваєм. Єго батько подав на мого в суд жалобу і сігодня приїдєт в околицю Найяснейшая Корона на слідство ¹. В нім цилоє нашє спасеньє.

_______________________   

¹ В прежние годы асессоры, или заседатели, что ныне становые пристава, одне избираемы были во время дворянских выборов, другие назначаемые правительством, что называлось от короны, и потому последних пинская шляхта обыкновенно величала Найяснэйшей Короной.

Як приїде, то ми с Грицьком поклонимся єму в ногі да і будем просити да молити, щоб вюн погодив нашіх батьков і щоб вюни дозволили нам побратиса. А вюн такі сирдіти, не допущай Бог! Як наставит один вус угору, а други вниз, як зиркне одним своїм воком, а крикне: по найяснейшому указу! — то батькі злякаются і сладят нам висільє (Садится). Да що ето сталоса Грицьку? Вже соненко високо, а вюн нє приходит? (Грицько медленно указывается из-за дерева и тишком подкрадывается к Марисе).Боюса, щоб не встали батькі, нельга було б і побачитися с ним. (Встает и, расхаживая по сцене, продолжает) Ой, Грицько, Грицько! Ти щось тепер ставса вєлмі леніви, тобі, певно, тепер сирцє так вже не тоскує по мні. Як приде, то покажуса пєрєд нім сєрдитою, і хоть будет просити дай моліти, щоб поциловала, то не поцилую. Бог ня! не поцилую!

Дата добавления: 2023-10-13