Олекса СТОРОЖЕНКО (1806 — 1874)

АНОНIМ

                                            * * *

Найяснейши королю, наш мілостіви пане,

Нехай Богу честь і хвала не престане

Будеть, же і наші очі оглядають Ваше,

Королевськую мілость, що батьки наше

Не оглядали, а тепер нам міло.

О наш монархо, за такоє діло

Обач наш край, обач Твої слугі,

Ми будем жичити век Тобе длугі.

Помагай, Боже, і дорога щесліва,

Куди замислів королевська мость мілостіва.

__________________

Вірш написано 1784 року на честь приїзду на Полісся, в село Дубой, польського короля Станіслава Августа. Автором вважається уніатський священик з Дубоя.

Я за плугом ходжу, панське поле орю, —

Нога в ногу, — коней поганяю,

         Тут стоїть лановий, мов туман степовий,

Та на мене скоса поглядає.

                               В голові моїй думка другу жене,

                               Я хотів би ті думки списати,

                               Записать на папір та зложить із них твір —

                                    Лановий, може, буде кричати.

                                    Помаленьку стаю, папіроску роблю,

                                    Всі кишені до дна вивертаю.

                                    Находжу олівець та малий папірець

                                    І на плузі писать починаю…

                                      Володимир Китаєвський

                    ЧАСТИНА ДРУГА

  

Селище в околицях Кобрина.            Малюнок Ю. Крашевського.

       Видатний український письменник Олекса (Олексій) Стороженко народився 12(24) листопада 1806 року в селі Лисогори на Чернігівщині. Служив у російській армії, після відставки — чиновником при губернаторах Києва і Вільна. Жив у повітовому Брест-Литовську, а докладніше, на приміському хуторі Тришин від 1868 року. Служив тут предводителем місцевого дворянства, а ще — головував на з’їздах мирових посередників (суддів). Мав Олексій Петрович титул дійсного статського радника. Про те, що займався літературною творчістю, мало хто в Бересті знав. Хоч був не місцевий (походив з українського роду, що поселився на Чернігівщині), добре розумів — і по мові, і по думках — тутешніх жителів, був у гущі державних і громадських клопотів. Брав участь у зустрічі коронованих осіб, які проїздили через Брест-Литовськ, займався організацією набору юнаків у російську армію, влаштуванням побуту сільського духовенства. У вільний час малював, ліпив (за проект пам’ятника літописцеві Нестору був удостоєний медалі Академії мистецтв Росії), листувався з друзями. А ще зустрічався з тришинцями. Залюбки слухав їх українську говірку, народні пісні, читав їм свої гумористичні оповідання, перекази з народних уст. Про це у свій час розповідали молодшим людям колишні жителі села Тришин Гаврило й Олексій Кушнеруки, Кирило Ярощук та інші.

           У Бересті Олекса завершив працю над романом, «последним сказанием», за визначенням автора, під назвою «Былое, не минувшее» про повстання 1863 року (твір загубився у редакції московського журналу «Русский вестник», куди був надісланий для публікації), працював над поемою у прозі «Марко Проклятий» (публікувався у львівському часописі «Правда»).

           Ось уже більше століття спить О.Стороженко на старих тришинських могилках. Спиться йому тут неспокійно, бо турбують час од часу люди без відчуття святого. Позаминулого року піднімали могильну плиту, зазирали у склеп, чи нема золота. Але дарма. Письменник жив бідно, хоч і був титулованою особою. Після нього з цінностей залишилася тільки бібліотека — весь його скарб.

           Скарбом для великої України та українців Берестейщини є його літературна спадщина. В оповіданнях, повістях, оповідках і досі палахкотить живий пломінь української відчайдушної душі, замилування героїчною історією своєї батьківщини — України. Творчість письменника — непересихаюче джерело народної мудрості і мовного багатства.

           Однак скарб той, колись, у часи першої нашої «Просвіти», добре знаний і поцінований тут (ім’я О.Стороженка у 20-30-і роки носила українська приватна школа у Бересті, просвітянська бібліотека, де були в достатку його твори), у радянські часи був поснований павутинням забуття. Як і все українське. Дійшло навіть до того, що берестейці не знали місця його проживання. У початку 80-х років, коли до нас у Бересть приїздили українські літератори, не могли господарі показати гостям місце садиби сановитого тришинця…

           Та попри все світ знає і цінує Олексу Стороженка — одного з найвидатніших романтиків української літератури (за визначенням поета Олега Ольжича). Твори його ще за життя письменника виходили у перекладі на російську, німецьку, сербсько-хорватську мови. Правда, для білорусів Стороженко й надалі продовжує залишатись tabula rassa (чиста дошка), хоча, як стверджують літературознавці Т.Кобржицька та В.Рагойша, раніше була спроба донести слово українського письменника до білоруського читача. 1887 року студент Полінковський подав у Петербурзі до цензурного комітету рукопис свого перекладу оповідки Олекси Стороженка «Вчи лінивого не молотом…». Відповідь була категорична — друкувати заборонялося.

           Але ж то було за царя. Тепер же нічого, здається, не забороняється у Білорусі. А білоруський читач чекає на Стороженка.                                                          

                                                                                                  Жовтень 2000 р.

КУДИ НЕ ГЛЯНЬ, УСЕ ТЕБЕ ЧАРУЄ Уривок з оповідання «Закоханий чорт»

Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.

       Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться — намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь — усе пилипони з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а то як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..

       Тут зараз починається отой великий бір, що високі сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги гуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках — мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. Їдеш, було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. «Хліб та сіль, люди добрі!» — скажеш. «Спасибі, — одкажуть і просять: — Сідайте, не погребуйте хлібом Божим!» Сядеш, було, до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: «Пошли вам, Господи, усякого щастя за те, що простих людей не цураєтесь!» Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілується на прощання. «Се, — каже, — щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!» Сміху такого наробить вража молодиця — так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що то за втішні та швидкі тії харківські молодиці — нехай їм легенько ікнеться!

       Проїхавши кілька верстов бором, станеш підніматься на гору. Тут вже темна соснина почина мішаться з дубом, липою, клениною, усе стає густіше, густіше; дерево переплелось вітами — як те волосся; орішник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш їдеш, тим краща врода: пішли і долинки з прогалинами, як рута, зеленими, і яри з проваллям, що як глянеш, то у голові закрутиться. Мій Боже милий! Що за ліс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку свого доживають. Інше, зламане хуртиною і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь — усе тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесеньким вітерцем. Так тобі весело, так легенько, мов у раю!.. Душа мліє, серце труситься, токотить, буцім що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш — не наслухаєшся, як не наслухається мати своєї дитини, бо та мова солодша для неї од медової речі найрозумнішої людини.

Дата добавления: 2023-10-13