Формування національної самосвідомості. Розвиток історіографії та етнографії

Національна самосвідомість, взагалі, включає в себе розуміння історичної, мовно-культурної, побутової, природної окремішності свого народу.

У II пол. XVII – XVIII ст. малоросійська свідомість виступала складовою частиною загальноросійської свідомості.

На зорі національного Відродження (початок XIX ст.) починає формуватися нова українська самосвідомість, що спиралась на фольклор, простонародну мову та історичну традицію. Її формуванню сприяв розвиток історіографії.

Першою узагальнюючою працею з історії України була 4-х томна «История Малой России» Д.Бантинш-Каменського. Головна увага концентрується на діяльності історичних осіб та зовнішньополітичних подіях.

Помітний внесок у розвиток історичної думки зробив Михайло Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а було особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків XIX ст. вважається Микола Костомаров. Більшість праць історика видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він уперше спирався не тільки на історичну роль лише видатних осіб, а й на роль широких масових рухів.

Відомий вчений В.Антонович написав понад 300 праць, створив так звану «документальну» школу українських істориків, в якій є фактичний матеріал та посилання на джерела видатних науковців М.Грушевського, Д.Багалія, О.Єфименка та їх численних учнів.

Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драгоманов, завдяки якому Європа в свій час дізнавалася про Україну. Змушений назавжди виїхати за кордон, він організував у Женеві вільну друкарню і почав випускати український політичний журнал «Громади». М.Драгоманов публікував те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Україні.

З розвиткомісторичної думки тісно пов'язаний розвиток етнографії.

Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який у 1777 р. в Петербурзі видав «Описание свадебных малороссийских обрядов». Через 20 років з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малоросси» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну. Але ще більше значення мала видана в тому ж році «Енеїда» Котляревського, з виходом якої пов’язують початок українського Відродження.

У 1827 році Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університетускладає «Малороссийские народные песни» Його справу продовжив Ізмаїл Срезневський, якому належить збірка народних пісень і оригінальних поезій під назвою «Український альманах».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працюють Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя в усіх його проявах – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Роль освітніх закладів та наукових інституцій в українському національному Відродженні

Здобутки в освітній сфері залишили досить яскравий слід.

У 1803 році Міністерство освіти провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири групи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії, ліцеї), університети.

Поряд із загальноосвітніми діяли й професійні навчальні заклади. Існували кадетські корпуси, де з дітей дворян виховували офіцерів, медична школа, фельдшерська, артилерійське і штурманське училища, морська школа. Біля Харкова відкрилися землеробська школа, яка готувала агрономів.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів. Всього на цей час діяло три університети: в Харкові (1805 р.), Києві (1834 р.), Одесі (1865 р.). На Західній Україні університети працювали у Львов і та в Чернівцях.

Економічний та культурний розвиток зумовили виникнення в Україні й інших навчальних закладів: учительського інституту у Глухові, історико-філологічного інституту у Ніжині, політехнічного –в Києві.

Великого впливу на поширення просвіти, видавництва та шкільної справи мала діяльність Кирило-Мефодіївське братства, який був організований у Києві 1846 року. Товариство було об’єднанням романтиків, які мріяли звільнитися від рабства шляхом створення всеслов’янської спілки вільних народів. Серед членів товариства: М.Гулак, М.Костомаров В.Бєлозерський, М.Маркевич, П.Куліш До складу увійшов 18-річний Т.Шевченко, який відстоював ідею звільнення від рабства тільки революційним шляхом.

У своєму літературному маніфесті «Книзі буття українського народу» члени Кирило-Мефодіївського братства стверджували, що Україна посяде провідне місце в об’єднанні всіх слов’янських народів на засадах рівності, свободи та толеранства.

Ідеї братчиків про волю не сподобалися російському урядові: у 1847 році членів Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано, більшість з них вислані до різних регіонів Росії, дехто потрапив у в’язницю. Т.Г.Шевченка віддали в солдати на 10 років без права писати й малювати. Усіх репресованих членів товариства було амністовано у 1856 році.

У XIX ст. відбувається бурхливий розвиток науки, центрами якої були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М.Максимович, він написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософських та філологічних наук суттєвий внесок зробили перший ректор Харківського університету І.Рижський, засновник вітчизняного слов’янознавства – професор Харківського університету І.Срезневський. Праця Т.Осиповського «курс математики» довгий час була основним підручником для студентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В.Каразін. Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію – теоретичну основу інших галузей знань. Каразін вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

Серед видатних науковців слід зазначити засновника школи фізичної хімії М.М.Бекетова, (його брат О.М.Бекетов – ботанік, син М.М.Бекетов – відомий харківський архітектор), відомого зоолога О.О.Ковалевського, випускника Харківського університету, лауреата Нобелівської премії, мікробіолога І.І.Мечникова.

В напрямку наукового вивчення мови, як втілення «національного духу» народу, працювали дослідники-науковці О.Потебня та Ф.Вовк.

Заслуговують на увагу філософські ідеї П.Д.Юркевича, професора Київської духовної семінарії. Його філософія була альтернативою атеїстичному позитивізму. П.Юркевич прагнув урівноважити однобічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом, в якому надається перевага «серцю», а не «голові».

Дата добавления: 2014-12-07