Освітянська та наукова справа на Слобожанщині

Становлення освіти в Слобідській Україні тісно пов’язане з міграційними процесами, які проходили в II п. XVII ст. Переселенці з Правобережної України принесли з собою просвітницькі традиції, про що свідчить велика кількість братств, шкіл та друкарень при них. Там же, в Правобережній Україні, знаходилась серцевина освіти та культури всієї України, перший навчальний заклад у Східній Європі – Києво-Могилянська колегія (з1704 року – академія). Любов до освіти переселенці принесли на Слобожанщину і, передусім, це стосується шкіл. Вони з’являються при церквах разом із заселенням регіону. Церковні школи були трикласними. В першому класі вивчався буквар, в другому – часослов, в третьому – псалтир. Навчання велось народною українською мовою. Велику роль у навчально-виховному процесі відігравали тілесні покарання – різки. У школах вчились діти заможних селян, козаків, міщан та духівництва.

У поширенні початкової освіти в Україні, в тому числі й Слобідської, певну роль відігравали мандрівні дяки-вчителі. Більшість з них – вихованці українських шкіл, які «мандрували» з місця на місце по різним селам під час своїх канікул в пошуках заробітку.

Церковні школи, а також мандрівні дяки, хоч і давали початкову освіту, але відігравали в XVII-XVIII століттях велику просвітницьку роль.

Новий етап розвитку освіти в Слобідській Україні пов’язаний з діяльністю Харківського колегіуму. Цей навчальний заклад було переведено до Харкова із Бєлгорода, і через 5 років він одержав статус колегіуму. В основних рисах він копіював Києво-Могилянську академію. В Україні колегіум став другим за значенням навчальним закладом після славнозвісної академії. В колегіумі викладалось багато дисциплін, серед яких: граматика й синтаксис, поетика, риторика, філософія, богослов’я, латинська й грецька мови, спів.

Пізніше додали математику, геометрію, французьку та німецьку мови, історію й географію. В «додаткових класах» для дворянських дітей з'явилась інженерна та артилерійська справи, згодом – живопис і архітектура, вокал та інструментальна музика. Саме в Харківському колегіумі була започаткована наукова діяльність Слобідської України. Серед викладачів слід визначити філософа та поета Г.С.Сковороду, художника І.С.Саблукова, природодослідника Г.С.Двигубського, композитора А.Л.Веделя, архітектора П.А.Ярославського та ін.

На поч. XIX ст. колегіум перетворився в чисто духовний навчальний заклад, чому значною мірою сприяла політика уряду. Він навіть отримав назву «Харківська духовна семінарія». За 100 років свого існування колегіум перетворився на центр науки та освіти Слобожанщини, сприяв розвитку культури в цілому. Не дивно, що відомий дослідник краю Д.І.Багалій назвав його Духовною Академією Слобідської України.

В XIX ст. розвитку початкової та середньої освіти сприяло створення єдиної системи освіти від нижчої школи до університету. Всі школи розподілялися на чотири ступені:

1) парафіяльні школи (при церквах), де навчались протягом одного року нижчі прошарки населення;

2) дворічні повитові училища для дітей купців та міщан;

3) губернські гімназії для дворянських дітей, в яких навчались спочатку 4 роки, потім – 7 років;

4) університети – вищий ступень освіти.

В 1860 році відкривається перша жіноча гімназія в Харкові.

З 1862 року працює приватна недільна школа під керівництвом відомого педагога Христини Алчевської. Курс недільної школи був тотожний курсу початкових училищ, навчання проводилось безкоштовно.

У 1869 році свою діяльність розпочало Харківське товариство розповсюдження в народі грамотності. Першим головою правління товариства став відомий вчений, засновник вітчизняної школи фізико-хіміків М.М.Бекетов (брат відомого архітектора О.М.Бекетова).

З початку XX ст. в регіоні почала бурхливо розвиватися система професійної освіти: створювалися професійні школи, ремісничі училища, класи ручної праці, всілякі курси (бухгалтерські, стенографічні, електротехнічні тощо).

Система вищої освіти на Слобожанщині була представлена, перш за все, університетом, який являвся продовженням діяльності Харківського колегіуму. В 1804 році В.Н.Каразін та його однодумці прийняли перший статут університету, був закладений ботанічний сад та заснована бібліотека. Відкриття навчального закладу відбулося на початку 1805 року. Спочатку він складався із чотирьох факультетів: словесного, моральних та політичних наук, фізичних та математичних, лікарських та медичних й налічував 25 кафедр.

На початку XX ст. Харківський університет вважається одним з найбільших в Російській імперії. Він став одним з провідних центрів розвитку науки в країні.

В 1811 році при Харківському університеті був відкритий педагогічний інститут з метою підготовки вчителів.

В 1813 році в Харкові починає своє існування Ветеринарний інститут, при якому існувала спеціальна бібліотека, анатомічний театр, декілька лабораторій, аптека, дві невеличкі клініки.

В 1885 році з ініціативи міського управління був відкритий Технологічний інститут – перший з вищих технічних закладів України. По закінченні випускники одержували звання технолога або інженера-технолога.

Що стосується соціального складу студентів вищих навчальних закладів, то особливо у II п. XIX ст. серед студентів переважали вихідці з панівних верств населення. Навчання жінок (за статутом) у вищих навчальних закладах не передбачалось. Але поступово склад студентів демократизувався, що було пов’язане із потребою у кваліфікованих спеціалістах. Втім, соціальні обмеження гальмували розвиток вищої освіти й на початку XX ст.

У 1920 році була висунута теорія та програма культурної революції, на перше місце якої виходить завдання ліквідації неписьменності. На Україні розпочинає свою діяльність Добровільне громадське товариство «Геть неписьменність», яке очолював голова ВЦ ЦВК Г.І.Петровський. По всій Слобожанщині відкриваються школи ліквідації неграмотності. Всього в Харківській губернії на кінець 1920 року працювало понад 300 таких шкіл.

У 1923 році в Україні була встановлена єдина для всіх регіонів структура загальноосвітньої трудової школи:

- початкова ( I-IV класи);

- неповна середня (I-VII класи);

- середня (I-X класи).

Всі діти від 8 до 11 років були охоплені навчанням. До 1933 року було завершено впровадження загального обов’язкового семирічного навчання.

З 20-х років XX ст. виникають нові заклади професійної освіти – школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Вони забезпечували необхідну політехнічну та професійну підготовку. Створювались технікуми як середні спеціальні заклади.

Що стосується вищої освіти, то вводяться нові правила прийому до вузів, розкриваються двері перед робітничо-селянською молоддю. Відміняються вступні іспити, плата за навчання, встановлюються стипендії вихідцям з пролетарських прошарків суспільства, створюються робфаки (робітничі факультети) для підготовки до навчання в вузах молоді, яка не мала середньої освіти.

У 1920 році рішенням Наркомпросу УРСР були ліквідовані університети, як «найбільш консервативні носії застарілих форм вищої освіти», і Харківський університет припиняє своє існування.

І тільки через 12 років після закриття, Харківський університет був відтворений.

Напередодні ВВ війни кількість вузів тільки у Харкові досягла 36, а науково-дослідних інститутів – 46.

Таким чином, перед початком Великої Вітчизняної війни Харків перетворився на значний науковий та освітній центр. Однак, успіхи у розвитку науки та освіти гальмувались адміністративними методами керівництва, масовими репресіями та загальною обстановкою культу особи.

З початком війни сотні викладачів, аспірантів, студентів навчальних та дослідницьких закладів Слобожанщини стали на захист Батьківщини. Серед Героїв Радянського Союзу – імена видатних людей: керівник Харківського підпільного обкому партії, викладач сільськогосподарського інституту І.І.Бакулін, керівник комсомольського підпілля – вихованець Харківського педагогічного інституту О.Г.Зубарєв, студентка Харківського університету Олена Убийвовк.

Одразу після визволення території від фашистських загарбників, почалося відновлення та вдосконалення мережі навчальних закладів.

Відносно швидко на Слобожанщині була відновлена і вища освіта. Одна з причин – збереження наукових шкіл, традицій, цінного досвіду, який був накопичений у попередні століття. В 50-ті роки у Харкові працювало 25 вищих навчальних закладів (разом із заочними – 38). Для порівняння: в цей час у Києві діяло 18 вузів, в Одесі – 16, у Львові – 12.

Продовжувався процес утворення нових вищих навчальних закладів: український заочний політехнічний інститут, зооветеринарний, інститут мистецтв ім. І.П.Котляревського.

Зараз в Харківській області функціонує 81 вищий навчальний заклад, що забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку громадян.

Внаслідок реформування системи вищої освіти було створено 45 ВНЗ I-II рівнів акредитації, 36 ВНЗ III-IV рівнів акредитації, де навчаються близько 200 тисяч студентів. Вісім вищих навчальних закладів отримали статус національних (Харківський Національний університет ім. В.Н.Каразіна, Національна юридична академія ім. Я.Мудрого, Національний технічний університет «ХПІ», Національний аерокосмічний університет ім. М.Жуковського «ХАІ», Національний університет радіотехніки і електроніки, Національний університет внутрішніх справ, Національний університет мистецтв ім. І.П.Котляревського, Національний медичний університет).

Сучасний етап розвитку вищої освіти характеризується, між іншим, появою багатьох нових закладів на комерційній основі, а також окремих груп на комерційних умовах і в державних вузах. Це пояснюється недостатнім фінансуванням системи вищої освіти. Наш регіон в цьому плані виявився найбільш уразливим, бо концентрація вузів у нас надзвичайно висока.

На Харківщині створено 12 навчальних закладів недержавної форми власності, які разом з державними ВНЗ вносять значний вклад у створення умов для одержання молоддю вищої освіти.

Актуальним освітянським завданням на сучасному етапі є забезпечення високої якості вищої освіти та мобільності випускників вищих навчальних закладів на ринку праці.

У цілому розвиток системи освіти в Харківському регіоні характеризується не тільки кількісними, але й якісними змінами.

Розвиток духовного життя в Слобідській Україні.

Література. На території Слобідської України ще з початку її заселення мала місце спроба створення літературних, музичних та театральних колективів. В середині XVIII ст. відомий архітектор Слобожанщини А.Палідін організував перший у краї літературний гурток з місцевих освічених людей.

Позитивним явищем у культурному житті краю стала творчість Семена Климовського-Климова (I чверть XVIII ст.). Він був рядовим козаком Харківського полку, у своїх творах пропагандував ідеали справедливості і людської гідності, відбивав інтереси широких мас місцевого козацтва. Серед найпопулярніших творів автора – пісні «Їхав козак за Дунай» та «Не хочу я нікого, тільки тебе одного», які звучали майже всіма європейськими мовами.

У духовне життя Слобідської України значний внесок зробив видатний український філософ і письменник Г.С.Сковорода. Майже тридцять останніх років свого життя поет безперервно мандрував по Україні та Росії, а більшу частину він перебував на Слобожанщині.

Г.С.Сковорода був надзвичайно обдарованим українським філософом і поетом XVIII ст. Він написав кілька філософських трактатів, багато віршів, пісень, байок.

За своїми політичними поглядами Г.С.Сковорода належав до демократів-просвітителів. У своїй літературній творчості він викривав і таврував соціальну несправедливість, вимагав освіти для широких народних мас.

Одне з почесних місць серед письменників у літературному мистецтві займав П.Гулак-Артемовський. Він першій у новій українській літературі утвердив високохудожні зразки просвітницької реалістичної байки, чим активно сприяв розвитку літературного процесу в Україні.

На Слобожанщині, зокрема в Харкові, розпочали свою діяльність письменники-романтики – І.І.Срезневський, А.П.Метлинський і майбутній учасник Кирило-Мефодіївського товариства історик та письменник М.Костомаров.

Велику роль у розвитку української драматургії і прози відіграв Г.Ф.Квітка-Основ’яненко. Одним із перших у вітчизняній естетиці він виступив з пропагандою «народної» теми.

Помітну роль у розвитку української поезії відіграв Павло Грабовський, у творчості якого унаслідувались традиції Т.Г. Шевченка і І.Я.Франка.

Після Жовтневої революції і громадянської війни, столицею радянської України стає Харків, і центр українського літературного життя переміщується до Слобожанщини.

У 20-ті роки тут працювало багато талановитих українських поетів: П.Тичина, В.Сосюра, М.Хвильовий, А.Головко, О.Вишня, О.Довженко та інші.

Також на початок 20-х років припадає утворення численних літературних організацій. Першими значними радянськими письменними об’єднаннями в Україні стали «Плуг» (Спілка селянських письменників) і «Гарт» (Спілка пролетарських письменників). Осібно в Харкові існували такі угруповання, як «Авангард», «Нова генерація», «Молодняк», «Західна Україна» та інші. Кожна з них мала свій друкований орган, який формувався згідно з художньо-естетичними і політичними уподобаннями.

Процес українізації, який відбувався в УРСР у 20-ті роки XX ст. помітно вплинув на утворення різних літературних шкіл і творчих напрямків: неокласицизму, футуризму, авангардизму та інших. Кожна з груп та організацій у своїх статусах і деклараціях запевняла про пошук найкращих способів виявлення «пролетарського» світогляду через мистецьку форму.

У 1934 році відбувся Всесоюзний з’їзд радянських письменників. Йому передувало проведення з’їзду радянських письменниківУкраїни, який розпочав свою роботу в Харкові. Таким чином, створенням єдиної Спілки письменників завершується важливіший етап розвитку радянської літератури. Цей період отримав назву «харківський» та визнається найпліднішим і найцікавішим в радянський період.

Друга світова війна розкидала письменників не лише по обидва боки фронту, а й по різним континентам. Чимало письменників були військовими кореспондентами, серед них: Володимир Сосюра та Андрій Малишко. Багато хто загинув на фронті.

У 70-х розгортається фронтальна війна проти будь-яких відхилень від канонів соцреалізму. Першим у цій серії заходів виглядав розширений пленум правління Спілки письменників України на тему «Людина праці у сучасній українській літературі», що відбувся у 1970 року в Харкові. Формується цікаве поетичне коло, серед представників – А.Перерва, Л.Тома, В.Бойко, О.Ковальова, В.Верховець, І.Мироненко, С.Сапеляк; широкого розголосу набуває реалібітована у 1987 році творчість Бориса Чичибабіна.

У перші роки незалежності значно зросла кількість видавництв, що спеціалізуються саме на художній літературі; пожвавлюються чисельні акції, фестивалі, творчі вечори. Харківська організація Національної спілки письменників України вважається однією із потужніших в країні.

Музичне мистецтво. Історія музичного мистецтва на Слобожанщині – явище досить самобутнє. Відомо, що в Дикому полі на території сучасної Слобожанщини у XVII ст. були засновані військові гарнізони, заселені російськими служилими людьми, котрі приносили з собою на нову землю свої звичаї та культуру. Тут знаходили собі притулок козаки і втікачі-скоморохи. Разом із мандрівними скоморохами з’явилась і російська триструнна домбра, яку українці прозвали кобзою. На Слобожанщині, як усюди на Україні, найкращі думи і пісні були у кобзарів.

Для російсько-українського культурного єднання багато зробили вихідці із гетьманської держави Глухова композитори М.С.Березовський і Д.С.Бортнянський. Вони увійшли в історію як фундатори нового типу хорового концерту, церковних і світських хорів.

Велику роль у популяризації музичного мистецтва мало утворення при Харківському університеті музичних класів. Їх керівнику І.М.Вітковському вдалося об’єднати навколо себе всіх прихильників музичного мистецтва Харківщини і прилеглих до неї губерній. Саме він в 1806 році відкрив у Харкові нотодрукарню, а згодом першу музичну крамницю, організував фортепіанну фабрику. За його ініціативою в Харкові регулярно відбувалися симфонічні концерти.

Розвиток музичного мистецтва Слобожанщини у II половині XIX ст. пов’язаний з ім’ям видатного музичного та громадського діяча, диригента Іллі Слатіна. Сформовані їм музичні класи у 1883 році були перетворені на музичне училище, директором якого став І.Слатін.

Поширення мистецтва на Слобожанщині повною мірою зобов’язане меценатам. Наприклад, син відомого князя Миколи Голіцина Юрій Голіцин створив хор, з яким мав успіх не тільки у ріднім краї, а навіть у Лондоні та інших європейських столицях.

Високоерудованим дослідником, теоретиком і практиком української музики XX ст. був харків’янин Г.М.Хоткевич. Він вважався одним із перших і кращих солістів-бандуристів, талановитим дослідником традиційного кобзарського мистецтва. Його монографія «Музичні інструменти українського народу» визнана класичним дослідженням в історії слов’янського і європейського інструментознавства.

Помітне місце в музичній культурі Слобожанщини займає творча і громадська діяльність С.П. Дрімцова – композитора, фольклориста і хорового диригента.

Великою шаною на Слобожанщині користувалася співацька культура, а його основою завжди було хорове мистецтво. Уже в 1917 році був створений хор Вищих жіночих курсів, керівником і диригентом якого став Ф.М. Соболь. Талановитий хормейстер організував також перший професійний колектив – Державний український хор ім. М.Леонтовича.

Хорові традиції минулого наслідують численні самодіяльні колективи Харківщини і в наші дні. Серед них хорові дитячі колективи: «Весняні голоси», «Скворушка», «Аз та Буки». Інтерес викликає надзвичайний колектив – фольклорний експериментальний дитячий клуб «Козацьке коло». Мета цього колективу – відродження мови, поєднання естетичного та духовного виховання, створення осередків «Козацького кола» у школах Харкова та області.

У 1925 році у Харкові оперою Мусоргського «Сорочинський ярмарок» було відкрито український театр опери та балету ім. М.Лисенка, у 1928 році – філармонія, у1929 р. – театр музичної комедії. Всі ці установи вели значну музичну та просвітницьку роботу. Крім концертів, філармонія організовувала лекції-концерти в школах та на різних підприємствах міста та області.

У 1932 році в Харкові була утворена перша на Україні Спілка композиторів на чолі з професором С.С.Богатирьовим. Багато творів, написаних талановитими слобожанськими композиторами, увійшли до «золотого фонду» українського професійного мистецтва, стали національною музичною класикою. Серед відомих музичних митців XX ст. слід назвати І.Й.Дунаєвського, М.Д.Тіца, Д.Б.Клебанова, В.А.Барабаша, В.Т.Борисова, Ю.С.Мейтуса, А.Я.Штогаренка, В.С.Губаренка, В.С.Бібіка, І.К.Ковача, М.В.Кармінського та інших.

Театральне життя. Театральне життя Слобожанщини розпочалося з II п. XVIII ст., коли в Харкові відкрився перший театр. Його організатором був відставний актор Петербурзького театру – Іваницький. Він набрав з харківської молоді трупу, до складу якої увійшли чиновники та учні казенного училища.

Слід зазначити, що харківські театри, головним чином, пропонували глядачам комедії російських письменників та опери російських композиторів.

В популяризації театрального мистецтва провідну роль відіграв актор і один із організаторів театру Г.Ф.Квітка-Основ’яненко. У цей час зароджується дружба між Квіткою-Основ’яненко і великим російським актором М.Щепкіним, дебют якого відбувся в Харкові.

У 30-ті – 40-і роки XIX ст. театральне життя Харкова, як центру Слобожанщини, ще більш пожвавлюється. Створена Л.Млотковським російсько-українська трупа продовжувала розвивати кращі реалістичні традиції, гастролюючи не тільки по Слобожанщині, але й по всій Україні. До складу цієї трупи входили славетні актори: Соленик, Рибаков, Протасов та інші.

Більшість вистав ставилися російською мовою, але, починаючи з першої вистави «Наталки-Полтавки», на сцені йде розвиток національного професійного театрального мистецтва. З цього погляду значно збагатили репертуар театру п’єси Г.Ф.Квітки-Основ’яненка «Шельменко-волосний писар», «Шельменко- денщик», «Савтання на Гончарівці».

Поява Емського указу Олександра II забороняла сценічні вистави українською мовою. Також заборонялось відображати історичні події нашого народу і перекладати п’єси українською мовою. Все це призвело до кризи національного театрального мистецтва.

Наприкінці 20-х – поч. 30-х років розпочали свою діяльність Харківський Червонозаводський театр та театр Революції, театр «Березіль», в якому працювали такі видатні актори, як: Н.Ужвій, С.Хвиля, С.Романенко та інші. Керував театром видатний український режисер Л.Курбас, який багато зробив в пошуках нового театрального стилю. Діяльність Л.Курбаса не задовольняла партійно-державне керівництво і в жовтні 1933 р. його було знято з посади керівника театру і призначено М.М.Крушельницького. На початку 1934 року театр «Березіль» був перейменований на Харківський державний український театр ім.Т.Г.Шевченка.

У 1933 році було відкрито державний російський театр ім.О.Пушкіна, а в 1939 році – Харківський театр ляльок.

Історія свідчить про те, що разом із Харковом, як провідним театральним осередком Слобідської України, набували розвитку театральні заклади інших міст республіки. Наприклад, Луганський державний український музично-драматичний театр ім.О.Островського, який вийшов із Харківського українського театру.

У повоєнні роки діяльність творчих колективів розвивається в умовах постанов партії з питань літератури та мистецтва, в яких було припущено грубе, некомпетентне втручання з боку партії і влади у творчу діяльність, зневажливе ставлення до творчої інтелігенції, обмежено художні можливості митців. Усе це призвело до народження так званої «теорії безконфліктності», нівелювання творчих напрямків як в драматургії, так і в сценічному мистецтві.

В умовах незалежності ситуація в театральному мистецтві Слобожанщини змінилося на краще: театри мають право самостійно вирішувати питання вибору репертуару, наповнювати трупи талановитою молоддю тощо.

Цікаво і нетрадиційно продовжує працювати мала сцена театру ім. Шевченка «Березіль», реалізуючи найкращі курбасівські традиції.

Поруч із славетними театрами Харкова, плідно працюють нові театри-студії, які ставлять перед собою гуманні завдання: зберегти та примножити театральні традиції, повернути добру славу місцевій сцені. В такому контексті треба зазначити творче об’єднання «Нова сцена», авторські театри «Театр-19» та «Котелок», експериментальний Камерний Єврейський театр, молодіжні театри «Мадригал», «Публіцист», «Арабески», театр народної музики України «Обереги». Ці невеликі динамічні колективи стали справжньою візитною карткою нового сучасного мистецтва.

Таким чином, роль театрального мистецтва у духовному житті Слобожанщини була значною, а Харків, як центр регіону, прославився своїм високим рівнем мистецької культури і професійної майстерності, режисури і сценічної драматургії.

Отже, підбиваючи підсумки короткого екскурсу в історію розвитку літератури і мистецтва Слобожанщини, можна визначити, що митці краю своєю діяльністю зробили вагомий і своєрідний внесок у розвиток культурного життя України, сприяли зміцненню творчих зв’язків з усіма народами близького зарубіжжя, в першу чергу – з братнім російським народом.

Свята, обряди та звичаї слобожан (XVIII-XX ст.)

Довгий час основна маса переселенців на територію Слобожанщини зберігала традиції своїх етнічних районів, де жили раніше. В подальшому, психологія власне слобожан, їх манери поведінки, трудові звичаї, ставлення до релігії мало чим відрізнялися від українців інших етнографічних районів України.

У духовній культурі слобожан значне місце посідала релігійна сфера. Відвідання церкви вважалося обов’язком для кожного селянина.

Важливою складовою частиною життя слобожан було громадське дозвілля – «вулиці», «вечорниці», «досвітки», під час яких діти, молодь та дорослі співали пісні, танцювали, грали в різні ігри. Найбільш веселими і багатолюдними були весняні вулиці.

Пізньої осені, після Покрови (14 жовтня), коли на вулиці було вже холодно, молодь збиралася на «вечорниці», на Слобожанщині вони називалися досвітками.

Місцем дозвілля слобожан були також ярмарки та базари. Люди йшли сюди не лише заради купівлі чи продажу, а й для того, щоб подивитися на виступи мандрівних акторів, фокусників, циркачів, вертеп, послухати шарманщиків і просто поспілкуватися.

У XIX ст. на Слобожанщині діяв цілий комплекс календарних та побутових свят і обрядів. Особливо багато їх припадало на весняно-літній цикл. Слобожани дотримувались постів (Пилипівка, Великій піст, Петрівка, Спасівський), а також вірили в різні повір’я щодо днів тижня. З понеділка не починали будь-яких важливих справ. Середу мусила поважати жіноча частина населення, бо «середа – таємна дівчина» доглядає, щоб жінки нічого в цей день не робили: не мили голови, не чесали волосся. В п’ятницю не можна було прясти, прати, золити білизну, трусити сажу, мазати піч. Для Святої П’ятниці, яку на Слобожанщині ототожнювали з образом «Долі», літні господарки готували подарунки – хліб, сіль, ложку, трохи юшки або кашки, і все це клали на стіл, застелений скатертиною. Святим днем вважали неділю (від давньоруського слова – не дьедать). Працювати в цей день було більшим гріхом, ніж в церковні свята. В кінці XIX ст. ці повір’я поступово зникають.

На Слобожанщині відзначалися всі найголовніші свята Православної церкви. Особливо багато свят присвячено культу Богородиці. Значна частина закріплена за конкретним числом: Різдво – 7 січня, Хрещення – 19 січня, Стрітення – 15 лютого, Благовіщеня – 7 квітня, Преображення – 19 серпня і т. д. Деякі свята церква відзначає за місячним календарем, тобто вони перехідні. Це такі свята, як: Вхід господній в Єрусалим, Великдень, Вознесіння та ін.

Зимовий цикл свят та обрядів розпочинався із різдвяних свят. Церква надавала цьому святу виняткового значення і відвела йому в своїх служіннях 12 днів. Напередодні Різдва, після завершення Пилипівського поста, слобожани відзначали «багатий святий вечір». Коли сходила перша вечірня зірка, вся сім’я, помолившись, сідала вечеряти. У цей вечір діти носили вечерю (кутю, узвар, пироги) своїм хрещеним батькам, а вони давали дітям різні подарунки. Дорослі хлопці та дівчата ходили колядувати, бажаючи господарям багатства та здоров’я. 13 січня – на свято Маланки, вранці діти ходили по хатах «маланкувати», а ввечері більш дорослі хлопці та дівчата ходили «щедрувати», бажаючи господарям здоров’я та багатого врожаю.

Різдвяно-новорічний період завершувався одним з найбільш урочистих свят - Водохреща Йордану, з яким пов’язують хрещення Ісуса Христа – 19 січня

Після Йордану закінчувалися різдвяні свята.

У лютому слобожани відзначали свято Стрітення (15 лютого), коли зима з літом зустрічаються. У цей день у церквах ставили свічки і святили воду, яка вважалось такою ж цілющою, як і йорданська. Нею натирали хворі місця у людей, кропили і напували худобу, щоб не хворіла. Стрітенською водою батько кропив сина, який ішов на війну, щоб повернувся додому.

На честь весняного пробудження природи слобожани відзначали свято Масляної, яке шанували давні слов’яни. Масляний тиждень був часом веселого дозвілля: обряди проводи зими і зустрічі весни супроводжувались веселими іграми, жартами, видовищами.

Після Масляної наступав сорокаденний Великий Піст. Припинялись всі розважальні дійства – ігри, танці, пісні тощо. Великдень не мав постійного числа, тому слобожани чекали першої неділі, що наступала після весняного рівнодення і повного місяця. Перший понеділок після Великодня – поминальний понеділок. У цей день на кладовище несли паску, яйця, інші страви і обідали прямо на могилах; обов’язково годували старців і роздавали милостиню за упокой душі.

Під час Великого посту відзначали весняне свято – Вхід в Єрусалим. У народі його називали вербною або квітною неділею, в яку освячували у церкві гілочки з верби або лози. Свяченій вербі надавали здатність відганяти усіляку нечесть від людини, тварини тощо.

До весняного циклу народного календаря відноситься одне із величних свят православної церкви Благовіщеня (7 квітня). У цей день селяни не працювали, вважалось, що птахи гнізда не роблять, а дівчина коси не заплітає.

На 50-й день після Великодня українці відзначали свято Трійці (зелені святки). В ці дні прикрашали хату і подвір’я клеченням (гілками нефруктових дерев). Зелені святки в народі ще називали Русальний тиждень. Слобожани вірили в існування русалок, прагнули їх вшанувати та задобрити. З віруванням в цих істот пов’язано посвячення водою, яке відбувалось у день П’ятидесятниці.

Першим літнім і найпоетичнішим святом вважається свято Івана Купала. Центральне місце у святі займало ритуальне дерево – Купайло, навколо якого відбувались всі обрядові дійства. В чарівну купальську ніч всі зібрані трави вважалися цілющими, а знайдена квітка папороті відкривала різні таємниці і скарби.

На жаль, на Слобожанщині купальські свята втратили свою багату і розкішну обрядовність на поч. XX ст.

Поряд з розглянутими вище святами, обрядами та звичаями слобожани зберігали давні обряди, пов’язані з головними подіями в житті людини: народженням, одруженням та смертю.

Першим ритуальним дійством були хрестини. Баба-повитуха передає новороджену дитину її кумові і говорить: «Нате вам новороджену, а нам принесіть молитвенне і хрещене».

Весілля на Слобожанщині здавна звернуло на себе увагу етнографів, драматургів, художників і вчених Здебільшого весілля грали після Покрови, бо вона є продовженням людського роду та берегинею всього того, що продовжує життя на землі.

На сучасному етапі соціальних відносин весільний обряд відбувається у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні дії і атрибути.

Завершують життя людини обряди і звичаї, які пов’язані з сумною подією, а саме зі смертю. Сформувалась складна система похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.

Усі дії, що виконувались при похованні померлого, були спрямовані як на забезпечення успішного переходу «душі» покійного в світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу «духу» мерця. Адже смерть означала відторгнення від тіла не тільки «душі», а й «духу», який міг «повернутися» та вампірити живих.

Після поховання влаштовувались поминки з обов’язковим вживанням ритуальних страв. Поминали покійника також через дев’ять днів (дев’ятини), сорок (сороковини) і через рік (роковини).

Отже, в святково-обрядовій сфері спостерігаються переплетіння давньої язичеської обрядовості з християнськими традиціями. Однак, у слобожан були і свої особливості в святково-обрядовій сфері. Вони викликані наявністю на слобідських землях значної кількості російського населення.

Дата добавления: 2014-12-07