П. С. Стукалов 1 страница

Все сказане дає підстави для висновку про те, що найважчий період історії в умовах незалежної Української держави залишився позаду. В найближчі роки за умов консолідованих дій всіх члені суспільства наша Вітчизна має передумови для стрімкого поступ в напрямі побудови міцної, заможної, демократичної держави, д гарантуватиметься незалежність країни, а на її основі гармонійно поєднуватимуться права і суспільні інтереси всіх громадян. Сам про таку державу мріяли українці протягом усієї трагічної історії України.

Отже, суспільно-політичний устрій в Західній Україні у другій половині XIX - поч. XX століть розвивався під впливом утвердження і розвитку тут капіталізму. З'являлися нові елементи і в державному управлінні, посилю­валися буржуазні тенденції в розвитку права. Однак державно-адмініст­ративний механізм зберігав цілий ряд феодальних пережитків. Австро-Угорська монархія повністю ігнорувала прагнення українського народу до національного самовизначення і самостійності, результатом чого була об­меженість участі українців у системі державного управління краю.

6.3. Державний лад Російської імперії (поч. XX ст.- 1917р.)

Початок XX ст. характеризувався вступом Росії у монополістичну стадію розвитку капіталізму. Однак, на відміну від інших високорозвинутих країн світу, в російській економіці продовжували зберігатися докапіталістичні відносини. Значні наслідки на соціально-економічні та політичні про­цеси справила економічна криза 1901-1903 років. У країні зростають ма­сові виступи трудящих, активізується рух студентства, інтелігенції та бур­жуазії, національно-визвольний рух, у тому числі в Україні.

Історики назвали режим, що існував у Росії до початку червня 1907року- часу розпуску другої Думи,- «конституційним самодержавст­вом». Цей термін означав, що самодержавство, яке зберігало свої позиції, особливо в сфері виконавчої влади, було замасковане парламентськими нормами і конституційними ілюзіями.

Ситуація змінилася у сприятливому для царату напрямі після виборів до третьої Державної Думи. Внаслідок зміни Закону про Думу у 1907 р. більшість у ній належала чорносотенцям - виразникам інтересів кріпосни­ків-поміщиків і шовіністам за своїми політичними поглядами. У четвертій Думі, що обиралася за ще більш недемократичними законами (селяни взагалі не були представлені у законодавчому органі), українська парла­ментська фракція взагалі була відсутньою. Російському самодержавству таким чином вдалося зберегти свою монополію на владу і зупинити рево­люційну хвилю 1905-1907 років. Однак воно було вже неспроможне за­спокоїти народне невдоволення і попередити нове піднесення революцій­ного руху в державі.

Нові виступи, що розпочалися в 1912 р., були призупинені початком Першої світової війни. Під час війни значно зростає роль держави у всіх сферах суспільного та економічного життя. Цей останній період існування самодержавства в Російській імперії проходив в умовах державно-монополістичного капіталізму. Він характеризувався прискореними про­цесами зрощування фінансового капіталу з державним апаратом.

Неспроможність ефективно управляти країною та вести воєнні дії змусили самодержавство і царську бюрократію передати частину управлінських повноважень органам самоврядування, зокрема земствам, а також більш широко спиратися на буржуазію. Для цього були створені всеросійські земський і міський союзи, які в 1915 р. об'єдналися в Головний комітет Всеросійського земського і міського союзів («Земгор»).

У цей же час розпочалося формування воєнно-промислових коміте­тів - виразників інтересів монополістичної буржуазії. Така активність останніх змусила уряд вдатися до формування державно-монополістич­них органів - Особливих нарад, що створювалися за галузевим військово-промисловим принципом. Головною серед них була Особлива нарада з оборони під керівництвом військового міністра. До неї входили голови і члени Державної Ради і Державної Думи, вищі царські чиновники, пред­ставники впливової буржуазії. Ці органи державної влади отримали великі повноваження: право здійснювати нагляд за заводами і фабриками, роз­поділяти державні замовлення і контролювати хід їх виконання тощо.

Проте всі ці заходи владних інституцій Російської імперії вже не змог­ли врятувати режим, який вичерпав свій потенціал у нових історичних умовах. На основі аналізу ходу та результатів змін у державному ладі по­чатку XX століття можна зробити висновок про те, що існуюча державно-політична система вже не підлягала будь-яким реформам, а лише її по­вний демонтаж відповідав прагненням переважної більшості населення імперії, що й підтвердилося подальшим ходом історії.

7. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1920 років

7.1. Українська республіка в часи Центральної Ради

Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала настрої народних мас. Все це та ще й військові невдачі на фронті прискорили вибух революції у лютому 1917 року. Соціально-політичні обставини докорінно змінилися, самодер­жавний режим був знищений, влада в російській державі перейшла до Тимчасового уряду.

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до започаткування національним конгресом, що відбувся 6-8 квітня 1917 р., загальноукраїнського громадсько-політичного центру - Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товарист­ва українських прогресистів та соціал-демократи. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського - видатного історика та авто­ритетного вченого, котрий повернувся із заслання. Центральна Рада іні­ціювала переговорний процес з Тимчасовим урядом стосовно автономії України. Однак останній відмовився визнавати автономний статус України та вносити будь-які суттєві зміни в її адміністративно-територіальний ста­тус. Більше того, було поставлено під сумнів саму правочинність Центра­льної Ради як виразниці волі українців, оскільки вона не була обрана все­народним голосуванням.

Така позиція російського уряду значною мірою спонукала українських державників до більш рішучих дій. В умовах загальнонаціонального під­несення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала І Універсал, в якому проголосила прагнення України до націо­нально-територіальної автономії у складі Росії. Універсал репрезентував Центральну Раду як вищий представницький орган українського народу. Незважаючи на обережність самостійницьких устремлінь тогочасного ре­волюційного руху України, проголошення І Універсалу можна вважати ва­жливим етапом у творенні української автономії.

ІІІ Універсал став першим самостійним державно-правовим документом України, для якого характерна конституційна спрямованість.

Напередодні вирішальних боїв за Київ 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила свій ІV Універсал, яким проголошувалося, що УНР “стає самостійною, не від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу”.

Отже, Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації, який в Україні проходив з помітним запізненням порівняно з іншими східноєвропейськими націями (поляками, чехами, фінами). Більш як двохсотлітній період бездержавності та панування царського режиму в Україні майже знищили вияви держав­ницьких устремлінь у ментальності народу, і, що особливо трагічно, - в його політичної еліти, яка виявилася неспроможною здійснити високу мі­сію утворення власної держави. Тому, коли випала сприятлива історична нагода для здобуття свободи, в Україні фактично не знайшлося харизматичних політичних лідерів, які б відповідали виклику доби, здатних до ор­ганізації державного життя. За справу державотворення взялися молоді та недосвідчені політики, для яких партійні інтереси подекуди переважали над державними. Це дало підстави згодом Винниченку визнати: «Воісти­ну, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ», а В. Липинському зауважити: «українська інтелігенція, бу­дучи відірвана від управління, була позбавлена обов'язку мишлення про те, як реально здійснюється влада і хто її здійснює... До політичної праці ця інтелігенція показала себе абсолютно нездатною».

7.2. Українська гетьманська держава

Помилки Центральної Ради, наступ більшовиків у кінцевому підсумку спричинили її падіння. 29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-землевласників, який зібрав 6432 делегати від 8 українських губерній, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити Гетьманат з відновленням приватної власності. Деле­гати з'їзду одноголосне обрали гетьманом України почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського. Перший республіканський етап української державності закінчився, на зміну йому прийшов другий - монархічний.

Гетьман зіткнувся з великими труднощами, що залишилися у спадок від соціалістичної Центральної Ради, яка так і не спромоглася створити дієздатний державний механізм. Серед перших рішень Гетьманату було встановлення Української Держави замість Української Народної Рес­публіки, проголошеної Центральною Радою. Оприлюднені «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України про гетьманську владу» стали правовими основами діяль­ності гетьманської держави. Йому належало виняткове право видавати закони, призначати і звільняти голову виконавчої влади - Отамана Ради Міністрів та затвер­дження складу уряду. Гетьман здійснював зовнішню політику, управляв військовими справами, був верховним суддею країни.

До позитиву можна віднести прагнення Української Держави до впорядкування законодавчого процесу І законності як форм державного управління. З цією метою у «Законі про тимчасовий державний устрій України» вписано спеціальний розділ «Про закони». У ньому передбачено процедуру законодавчого процесу і верховенство закону в державному житті. Всі накази та розпорядження гетьмана вступали в законну силу ли­ше після відповідного підтвердження головою уряду або відповідним міні­стром (контрасигнації).

Аналіз повноважень гетьмана дає підстави вважати їх такими, що поєднують в собі елементи законодавчої та виконавчої влади. Крім цьо­го, і Генеральний Суд призначався гетьманом. Пояснити встановлення такої авторитарної влади можна бажанням Гетьманату якнайшвидше покінчити з безладдям, хаосом та навести елементарний порядок у державі. Саме така процедура здійснення владних повноважень запро­ваджувалася тимчасово на період до обрання парламенту - Сойму. З іншого боку, запроваджена практика «скріплення» правових актів чле­нами уряду, яку можна вважати своєрідним делегуванням вищих управ­лінських повноважень та відповідальності з боку глави держави, під­тверджує наявність елементів демократичності у здійсненні влади в Українській державі.

Прагнення створити законодавче забезпечення наступності вищої державної влади та нормативне визначити відповідний порядок й про­цедури простежуються у документі - «Тимчасовому законі про верхов­не управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебу­вання поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України».

Як очікувалося, українські політики, більшість з яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставалися до гетьмансь­кої держави. Тому майже всі відомі українські діячі відмовилися від за­прошення взяти участь у формуванні уряду. Це змусило гетьмана зверну­тися до політиків, не пов'язаних з українським рухом, тим самим даючи підстави для звинувачень опозиції у «неукраїнськості» уряду. Лише відо­мий український історик Дмитро Дорошенко погодився зайняти посаду міністра закордонних справ у новому кабінеті, очолюваному Федором Лизогубом - нащадком старого козацького роду. Всі інші посади міністрів зайняли висококваліфіковані професійні чиновники - переважно росіяни чи зрусифіковані українці.

Досить швидко це дало свої результати: за якихось декілька місяців в Україні запрацював дійовий адміністративний апарат, який почав наводити порядок у суспільному житті.

Гетьманський уряд узявся до розробки низки законів, без яких не мог­ла існувати держава. Упродовж п'яти місяців було ухвалено близько трьохсот законів, які унормовували життя громадян України. З-поміж ін­ших важливих законодавчих актів на особливу увагу заслуговує закон щодо встановлення Сенату Української держави, який мав бути Найви­щим Судом України. Він складався з трьох генеральних судів: адміністра­тивного, цивільного і карного.

Переформовано військові частини для створення боєздатної армії, зроблено спробу відновлення українського козацтва - резерву збройних сил. Почала діяти поліція і державна безпека, функції яких виконувала Державна варта.

Заслуговують на увагу зовнішньополітичні успіхи Української держави завдяки міністру закордонних справ Д. Дорошенку. У стислі терміни впер­ше в історії нашого державотворення на правовій основі був створений центральний апарат зовнішньополітичного відомства, а 14 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Закон «Про посольства і місії Української держа­ви», який створив організаційно-правову базу для формування мережі дипломатичних установ країни. Якщо Центральна Рада мала офіційні ди­пломатичні стосунки лише з чотирма державами, то Українська держава у 1918 р. була визнана тридцятьма державами та обмінялася посольствами з дванадцятьма країнами, у тому числі з Російською Федерацією.

Було ратифіковано Брестський мирний договір, укладено ряд дого­їв та союзів з Грузією, Доном, Кубанню. Гетьманському уряду вдало-здійснити необхідні дипломатичні та політичні дії для приєднання до України на правах автономного краю. Однак висадка на півострів десанту Антанти та підрозділів Добровольчої армії Денікіна перешкодила здійсненню цих державотворчих намірів.

Вдалі кроки зроблено у формуванні власної банківської мережі та встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух.

Унаслідок судової реформи та ухвалення нових законів поліпшилася діяльність судів. Але особливо вражаючими були досягнення уряду в гуманітарній сфері: випущено кілька мільйонів примірників україномов­них підручників, у більшості шкіл запроваджено українську мову навчан­ня. Для державних службовців та вчителів Генеральна Канцелярія нака­зала влаштувати курси українознавства. Міністерства оборони, шляхів, пошт і телеграфів видали накази про переведення всього діловодства на українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільських районах. У Києві та Кам'янці-Подільсь-кому відкрилися два нових університети, засновано національний архів та бібліотеку. Кульмінацією державотворчої діяльності гетьманської держави стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось декілька місяців Українська Держава досягла таких успіхів у царині культури, про які мріяли багато поколінь української ін­телігенції.

Отже, державотворчий досвід Української держави гетьмана Павла Скоропадського становить значний Інтерес для сучасної України. Говорячи про цілий ряд прорахунків гетьманського уряду, все ж слід наголосити на позитивних зрушеннях у створенні дійо­вих механізмів функціонування державної влад й, відзначити успіхи у культурно-освітній сфері, міжнародному утвердженні держави. Цей досвід заслуговує не тільки на увагу, а й на детальне вивчення

7.3. Директорія Української Народної Республіки

Під тиском військ Директорії 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся престолу (його уряд проіснував менш як вісім місяців). Так перестала існувати гетьманська Українська Держава. У Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки. Рада Міністрів передала владу Директорії, яку очолив Володимир Винниченко.

Під час збройної боротьби з гетьманатом Скоропадського та певний час після її закінчення Директорія УНР була революційним органом, наділеним диктаторськими повноваженнями, поєднувала законодавчу, виконавчу і судову влади. Державне управління третьої форми української державності започаткувала Декларація Української Директорії, проголошена після вступу її військ до Києва. У цьому програмному документі конституційного характеру визначався порядок формування вищих органів державної влади. Відповідно до політичної ситуації Директорія визнає себе як «тимчасову верховну владу революційного часу» і поділяє свою діяльність на два етапи. Перший - відновлення демократичних принципів проголошених в Універсалах Центральної Ради, другий - це «творення нових, справедливих, відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Поновлювався також принцип народної

Уряд Директорії оприлюднив ряд відозв - проти поміщиків і буржуазії.

Слід зазначити, що для подальшої боротьби за незалежність важли­вим фактором є те, що Уряд УНР з його державним апаратом не капіту­лював і не підписав з ворогом жодної мирової угоди, а «під тиском воро­жих сил та з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію відійшов на другу лінію наших бойових позицій». Як зазначив С. Петлюра: «...наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену Історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність... За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й на­далі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі» [64].

7.4. Західно-Українська Народна Республіка

Після нищівної поразки в жовтні 1918 р. Австро-Угорської імперії у вій­ні підвладні їй народи, у тому числі українці Західної України, розпочали підготовку до створення власних незалежних держав. Державне відро­дження на західноукраїнських землях хоч і відбувалося під значним впли­вом подій на Наддніпрянщині, проте майже у всіх аспектах намагання за­хідних українців створити державу докорінно відрізнялися від спроб схід­них українців.

Коли стало очевидним, що імперія приречена, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи східної Галичини та Буковини - всього 150 чоловік - утворили Українську Національну Раду, що мала діяти як представницький орган. До її складу ввійшли українські депутати обох палат імператорського парламенту, галицького та буковинського соймів, а також по три представники керівних органів провідних партій Західної України. Очолив новий орган влади го­лова парламентського представництва Євген Петрушевич. Рада, спира­ючись на право самовизначення народів, проголосила Українську держа­ву на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Нове держав­не утворення відразу ж опинилось у гострому конфлікті з поляками, які також претендували на територію Східної Галичини і готувалися захопити Львів.

9 листопада Українська Національна Рада сформувала уряд - Державний Секретаріат (згодом ~ Рада Державних Секретарів ЗУНР) на чолі з досвідченим парламентарієм, адвокатом Костем Левицьким. Уряд складався із державних секретарств, очолюваних державними секрета­рями: К. Левицький (голова Державного Секретаріату і секретар фінансів), Д. Вітовський (військові справи), С. Голубович (судівництво), Я. Литвинович (торгівля і промисловість), О. Баронський (віросповідання і тимчасово -І. Мирон (шляхи), О. П'ясецький (пошта і телеграф), І. Макух (публічні роботи), С. Баран (земельні справи), І. Куровець (охорона здоров'я), А Чарнецький (суспільна опіка і праця). Начальником Харчового уряду став С.Федак.

10 листопада уряд склав присягу, тоді ж було прийнято назву нової держави - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Сталося так, що східні українці не вберегли своєї держави, не кажучи вже про допомогу ЗУНР. Трагічну поразку мож­на пояснити також тим, що між двома українськими урядами розбіжності були більші, ніж здатність їх розв'язувати. По-перше, між керівництвом обох утворень з питань стратегії І тактики, вибору союзників, використан­ня військових сил існували серйозні розходження, які призвели до напру­жених стосунків між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, проте на практиці саме уряд ЗО УНР мав сильнішу ар­мію, ефективніший апарат державного управління й тому не бажав цілко­витого підпорядкування. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях: Директорія складалася майже виключно з представників лівих партій, а праві - були в опозиції, тоді як західноукраїнський уряд спирався на праві партії на чолі з Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і С. Петлюри майже більшовицькою [85]. По-третє, різно-векторність зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів, унаслідок якої Петлюра та його оточення були готові до переговорів з поляками та не виключали можливості спільних дій з радянським урядом В. Леніна для спільної боротьби з Денікіним, у той час як Петрушевич і його уряд орієнтувалися на військову боротьбу з Польщею та Радянською Росією, не заперечуючи укладення угоди з білогвардійцями. Тобто два уряди шукали союзу з ворогами один одного. Така політика дезорганізу­вала спільні дипломатичні зусилля, що врешті-решт обернулося розчле­нуванням території України між кількома державами.

Ситуація в стосунках УНР - ЗО УНР загострювалась у міру дедалі бі­льшого зосередження влади в цих державних утвореннях в одних руках. С. Петлюра не бажав ділити владу з Є. Петрушевичем, не визнавав його диктаторської посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Галичину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію, що приводило до обопільних актів зради. Такі розбіжності особливо проявилися під час об'єднавчого наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 року. Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які опинилися між чотирма ворожими силами: більшовиками, білогвардій­цями, поляками і румунами. У квітні 1920 р. завершила свою півторарічну збройну боротьбу за державність Українська Галицька Армія [51, с. 306].

Спочатку Петрушевич виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні, а згодом Петлюра знайшов притулок у Польщі, а їхні війська перейшли до партизанської боротьби - єдиної можливої в тих умовах форми опору. У трагічному фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів. Так завершилася доба УНР, За Ризьким мирним договором між РСФРР, УСРР і Польщею 1921 р., українські землі були поділені між чотирма державами: Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

В історії української державності настав найтяжчий багаторічний пе­ріод, який характеризують як «держава ідеї, але без державної території». Впродовж багатьох років уряд УНР, який офіційно називався «уря­дом УНР в екзилі», міняв місце осідку в Польщі, Франції, Чехії, Німеччині, США, Канаді.

Причини невдач державного будівництва в Україні у 1917-1920 рр. Я. Пеленський пояснює такими основними факторами: проблема націо­нальної еліти, брак політичної консолідації всіх національних сил у справі побудови самостійної держави, антидержавний спосіб мислення населен­ня, інтервенція радянської Росії.

Аналізуючи причини поразки української революції та державності, варто навести слова В. Липинського, який стверджував, що «боротьба за створення Української Держави - тобто за здобуття повної волі для украї­нської нації - була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної не­залежності ставилися з погордою й вороже».

Розглядаючи цей складний період української історії, варто погодити­ся зі словами І. Дзюби, який зауважив: «Впад УНР не можна вважати цілковитою поразкою українського руху, оскільки визвольні змагання окреслили історичну перспективу, дали могутній імпульс пробудженню націо­нальних сил і змусили більшовицьку владу змінити свою українську політику, визнати право українського народу на бодай формальну держав­ність у вигляді соціалістичної республіки». А Лисяк-Рудницький наго­лошує, що «самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступ­них десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань».

8. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ (1920-1991)

8.1. Становлення радянської влади в Україні у 20-ті роки

Радянські республіки, які утворилися на території колишньої Російської імперії на початку 20-х років, були формально самостійними, але фак­тично-були частинами однієї держави без назви, але з пануючими у кожній з них єдиної більшовицької партії. Радянська Україна мала територію 452 тис. кв. км, її населення становило 25,5 млн чоловік.

В цей період особливо поліпшилася ситуація в сільсь­кому господарстві України, яке у 1925-1926 рр. за обсягами виробництва зерна вийшло на довоєнний рівень. Водночас не слід ідеалізувати і пере­більшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринко­вої економіки, а був лише тимчасовим тактичним відступом партії більшо­виків від своїх принципів державного будівництва. Система управління економікою за своєю суттю залишалася командно-адміністративною.

Неп в Україні мав свої особливості, адаптовані до місцевих умов. Це позначилося на збереженні окремих ознак автономності, насамперед, у зовнішній політиці: аж до 1923 р. радянський уряд України підтримував закордонні зносини, уклавши 48 міждержавних угод; а також у державно­му будівництві; політиці так званої українізації; зовнішній торгівлі й навіть існуванні окремої української радянської армії.

Проте межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали чіткого юридичного розмежування, все більше центр проводив політику втручання у поточні справи республік. Не сприяла автономізації й організаційна побудова більшовицької партії, коли КП(б)У розглядалась як звичайна обласна організація. Домінування РКП(б) у країні привело до підміни представницьких та виконавчих органів республік партійними ор­ганами, в яких більшість становили комуністи - провідники політики ЦК РКП(б).

Договір між РСФРР і УСРР прискорив подальшу уніфікацію державних органів двох республік. 28 грудня 1920 р. Голова раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали у Москві з X. Раковським договір про воєнний і господарський союз, який отримав назву «Договірної федерації.

У 1920 р. був здійснений перерозподіл України на 12 губерній, замість 9, які існували за часів Російської імперії: Волинську, Донецьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрійську (з 1921 р - Запорізьку), Подільську, Полтавську, Харківську, Чернігівську.

Для координації діяльності економічних наркоматів було створено Раду Праці та Оборони, при якій діяв єдиний плановий центр -Державна пла­нова комісія.

З метою посилення партійного чинника у керівництві народним госпо­дарством в апарат ЦК набрано цілий ряд спеціалістів-господарників, вве­дено інститут відповідальних працівників для виїздів у регіони. Були поси­лені партійні осередки на підприємствах - на «партійно-господарську ро­боту» партія направила тисячі комуністів з Червоної Армії.

І з'їзд Рад 30 грудня 1922 р., прийняв пропозицію про затвердження Декларації про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так було утворе­но Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого ввійшли Ро­сійська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Феде­рація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цей договір проголошував, що не­залежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень орга­нам центральної влади.

У виключному віданні союзного уряду перебували:

- зовнішня торгівля;

- армія і флот;

- іноземні справи;

- транспорт;

- поштово-телеграфний зв'язок.

Для виконання цих функцій створювалися загальносоюзні наркомати. Фінанси, промисловість, робочі ресурси, виробництво продуктів хар­чування були у компетенції союзно-республіканських наркоматів, хоча їхню політику визначав центр.

До сфери державного управління республіканських урядів було віднесено:

- внутрішні справи;

- освіту;

- юстицію;

- землеробство;

- соціальне забезпечення;

- охорону здоров'я.

Завершенням юридичного оформлення нового державного утворення стало прийняття Конституції СРСР на 11 з'їзді Рад у січні 1924 року. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція передбачала декларативне право виходу республік із спіль­ного державного утворення та встановила, що територія республік не мо­же бути змінена без їхньої згоди. На основі цього IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. прийняв новий текст Конституції УСРР, яка законода­вче закріпила входження України до складу СРСР. Республіка остаточно втратила всі ознаки незалежності.

У країнська СРР була другою за чисельністю населення та територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. вона займала територію 450 тис. кв. км і мала населення 28 млн чоловік. Столицею України став Харків. Згідно з урядовою постановою від 1922 року «Про адміністратив­но-територіальний поділ УСРР і про спрощення радянського апарату» замість існуючої чотириступеневої системи територіальної організації влади (губернія-повіт-волость-село) запроваджувалася нова трирівнева система врядування: округ-район-село з ліквідацією губерній. Ці зміни були започатковані у 1923 р. і станом на 01.08.1925 р. територія республіки складалася з 41 округу, 680 районів, 10314 сільрад, 70 місь­ких і 155 селищних рад.

Дата добавления: 2015-04-29