Розділ 1. Англія в XVI ст. 4 страница

Реформація. Церковна Реформація, яка почалася в Англії за Генріха VIII, стала закономірним і важливим кроком на шляху зміцнення абсолютної монархії. Король, запроваджуючи її, переслідував дві мети: 1) перетворити католицьку церкву у національну, незалежну від Риму, підкорити її владі монарха; 2) провести секуляризацію багатих церковних земель і майна з тим, щоб поповнити казну. Реформація в Англії була тісно пов'язана з аналогічним процесом у Європі. Вона була одночасно подією політичною, релігійною й соціальною. Центральною фігурою європейського духовно-політичного життя був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546) – засновник протестантської (від латинської ргоtestans – протестуючий, не згідний) реформації. Він виробив доктрину протестантизму – християнського віровчення поза римсько-католицькою та православними церквами, яка піддала критиці затверджений папою кодекс етики, церковного ритуалу та літургії. Головна ідея протестантизму полягала у тому, що для «спасіння душ» необхідне внутрішнє каяття грішника, яке не може бути замінене індульгенцією (папською грамотою про загальне відпущення гріхів), грошовою пожертвою. Француз Жан Кальвін (1509-1564), який поселився у Женеві і з 1541 р. фактично став правителем міста, домігся підлеглості світської влади своїй власній церкві. Він створив напрямок протестантизму, де центральними були: доктрина про божественне призначення (при створенні світу Бог передбачив усі явища та події), проповідь «мирського» аскетизму (що припало до душі ощадливому буржуа), республіканського облаштування церкви (кожна релігійна громада автономна і незалежна в справах спасіння, вона сама організовує та підтримує своє управління).

Характерною особливістю англійського суспільства був антиклерикалізм, який задавав тон у громадському житті і якому співчували як у верхах, так і в низах суспільства. Попередник Реформації професор Оксфордського університету Джоп Уікліф (між 1320-1330 – 1384) відкрито повстав проти багатства церкви, вимагав секуляризації монастирських земель, відкидав верховенство папи. Його ідеї знайшли підтримку наступних поколінь. Тому кроки по розриву з папством стали можливими у той час, коли протестанти в Англії залишалися переслідуваною меншістю.

Реформація розпочалася «згори». Приводом до розриву з Римом стало розлучення Генріха VIII з Катериною Арагонською і підмова папи визнати королівський шлюб недійсним. У відповідь на це, за наполяганням короля, у 1534 р. парламент схвалив Акт, в якому проголошувалась незалежність церкви Англії від Риму. За цим документом король став офіційно іменуватися «протектором і верховним главою англіканської церкви та її духівництва». Вищою церковною судовою інстанцією проголошувались король та архієпископ Кентерберійський. За королем залишалося право роздавати духовні посади, отримувати церковну десятину, викорінювати силою усілякі єресі, неповагу до церкви. Новостворена церква повністю відповідала формулі: «один бог, один король, одна віра, одне сповідання».

Наступним кроком Генріха VIII стала секуляризація церковних земель, закриття та ліквідація монастирів. Більшу частину монастирських земель король відразу продав. Через фінансову скруту, здебільшого викликану впертою відмовою населення платити податки, монарх вдавався до «псування грошей» за рахунок зменшення реального еквіваленту металевих грошей, що викликало інфляцію, підняття цін на всі товари.

Англіканська церква (Reformed Church of England, Established Church, Anglican Church) стала однією з протестантських конфесій, однак її культ і організаційні принципи ближчі до католицької церкви ніж в інших протестантських церквах. На перших порах у новоутвореній церкві віровчення та організаційні форми залишалися католицькими. У 1549 р. архієпископ Кентерберійський Томас Кранмер підготував реформу церковного культу і виробив доктрину нової церкви. Із суміші протестантських та католицьких елементів у догматиці та культі була укладена «Книга громадського богослужіння» (Common Prayer Book) або «Символ віри». Пізніше віровчення дещо наблизилося до кальвінізму, однак єпіскопальна система збереглася. У англіканській церкві архієпископи Кентерберійський, Йоркський та частина єпископів є членами палати лордів (формально призначаються королем), всі церковні статути підлягають затвердженню парламентом. Видатки по утриманню церкви, у тому числі зарплатня духовенству, будівництво культових споруд взяла на себе держава.

Антипапська та антимонастирська політика Генріха VIII викликало невелике заворушення на півночі країни, яке було швидко придушене. Народ з байдужістю поставився до утисків римо-католицької церкви. Навіть частина духовенства підтримала реформи, вона була вороже налаштована до папи, який через легатів вимагав гроші від англійської церкви й намагався обмежити владу єпископів та свободу духівництва. «Краще король, ніж папа» – такі настрої панували у них.

Загалом біля 5000 ченців, 1600 «братів-злидарів», які годувалися біля монастирів, та 2000 черниць влилися у народні маси. Слід зауважити, що закриття жіночих монастирів, на відміну від чоловічих, мало незначні соціальні наслідки. Черниці були із заможних родин. В силу різних обставин вони не вийшли заміж й за відповідні пожертви були прийняті у обитель дожити віку. Частина ж ченців й особливо «братів-злидарів» поповнили великі юрби злиденного народу, які пересувалися дорогами країни із міста в місто, й у пошуках їжі вдавалися до пограбувань селянських хат, караванів купців, будинків, розташованих на околицях.

Поліцейські репресії не приносили бажаних результатів. Поступово правляча верхівка схилилася до думки – запровадити систему забезпечення бідних, яка б засновувалася на обов'язковому податку на користь бідних. В Англії, вперше у світі, у часи правління Генріха VIII деякі великі міста, такі як Лондон та Іпсвич, організували в адміністративному порядку допомогу своїй бідноті. Такий крок, певною мірою, зняв соціальне напруження у містах. У подальшому це стало законодавчо закріпленою нормою міського самоуправління; видатки оплачувалися обов'язковим податком городян на бідність.

Англійська Реформація проходила з перевагою політичних та економічних мотивів над духовними. Підлеглість англіканської церкви світській владі не зачіпала власне релігійних питань: культ і догматика не змінились ні за формою, ні за суттю. Такі обмежені результати Реформації за Генріха VIII не могли задовольнити англійську буржуазію. Її прагнення до здешевлення церкви, виявились у подальшому широкому розповсюдженні ідей протестантизму в формі лютеранства та кальвінізму.

Після смерті Генріха VIII трон успадкував його малолітній син під третього шлюбу з Джоанною Сеймур Едуард VI (1547-1553). Управління країною перебувало в руках регентів – спочатку герцога Сомерсета, а потім герцога Нортумберленда, переконаних прихильників протестантизму. Перший парламент за правління іншого короля відкрився службою, що велась англійською мовою. Відтепер уся служба в церквах проходила англійською, а не малозрозумілою широким верствам населення латинською мовою. Підвищилося значення парафіян у проведенні обрядів, роль парафіяльного священика. Мировий суддя, поміщик (сквайр) та священик стали головною опорою влади на селі.

Царювання Едуарда VI було недовгим. Після його смерті герцог Нортумберленд посадив на трон свою невістку – Джейн Грей, онуку Генріха VIII. Однак невдоволене його попереднім регентським правлінням дворянство підтримало іншу претендентку – Марію Тюдор, доньку Генріха VIII від шлюбу з Катериною Арагонською. Королева Джейн і герцог Нортумберленд були страчені.

Марія Тюдор (1553-1558) – фанатична католичка, намагалася знищити завоювання Реформації, відновила римо-католицьку церкву. Готувалася реституція (відновлення попереднього правового становища) секуляризованих земель. Такі наміри зачіпали інтереси широких верств дворянства, буржуазії іі спричинили невдале повстання на чолі з рицарем Томасом Уайттом. Все ж королева змушена була відмовитись від небезпечної для громадянського миру ідеї реституції. Вона повернула церкві лише ті землі, які не встигли продати попередні монархи. Проіспанські симпатії королеви (вона взяла вкрай непопулярний серед населення своєї країни шлюб з Філіппом II Іспанським), гоніння і розправи над протестантами, призвели до того, що її смерть в 1558 р. була зустрінута в народі з полегшенням.

До влади прийшла Єлизавета І Тюдор (1558-1603), донька Генріха VIII від шлюбу з Анною Болейн (другою дружиною короля, страченою ним за звинуваченням у невірності). Майже півстоліття її царювання стали розквітом англійського абсолютизму, характеризувалися загальним економічним піднесенням та небувалим зміцненням міжнародних позицій держави. Значно піднявся рівень життя населення, знизився рівень соціальної напруженості, політичного протистояння.

У центрі уваги громадськості залишалися питання релігійного життя. Королева Єлизавета І відновила реформовану церкву, і в цьому її підтримала більшість дворян й буржуазії. За неї було складено остаточну редакцію англіканського «Символу віри» (так звані «39 статей»), яку парламент схвалив у 1571 р. Ще раз підтверджувався відхід від верховенства папи над церквою, відкидалися індульгенції ікони, мощі, значно зменшувалась кількість релігійних свят. Англіканство, таким чином, стало проявом поміркованої течії протестантизму. Протестантське вчення пропагувало сімейні цінності освящало ділове життя і протистояло середньовічному вченню, де справжня релігійність полягала у цнотливості й віддаленні від миру у монастир. Дозвіл вступати у шлюб, який отримало духовенство свідчив про ще одну перемогу протестантизму.

Королівська адміністрація контролювала зміст недільних проповідей, виголошуваних у всіх церквах країни. Церковні суди притягували до відповідальності парафіян за несплату десятини, за ухилення від відвідувань недільної служби, за єресь, за «розбещеність» та ін. Уряд Єлизавети видав суворі закони проти католиків. Перехід з англіканства до католицизму дорівнювався державній зраді Католики обкладалися особливим податком, в країні заборонялося перебувати членам католицького ордену єзуїтів. Англіканські церква за правління Єлизавети стала національною і перетворилась у важливу ланку бюрократичної системи абсолютизму.

Частина англійської буржуазії, нового дворянства виступала; з радикальними ідеями пуританізму (від англ. pure – чистий) своєрідної форми кальвінізму. В 50-60-і роки XVI ст. пуритани відкрито виступали проти єпископату, протиставляючи йому демократичний устрій церкви, керованої виборним духовенством. Пуритани рішуче засуджували помпезність, розкоші, бездіяльність марнотратство, розваги. Вони проповідували бережливість, поміркованість, підприємливість у справах. Виступи пуритан проти єпископату і критика влади спонукали англійську королеву вдатися до репресій проти дисидентів (інакодумців). Однак, як це часто буває, переслідування, мучеництво привернуло увагу суспільства до пуритан й сприяло розповсюдженню ідей пуританізму серед усіх верств населення.

Основні відмінності між англіканством і пуританізмом полягали у церковному культі і, особливо, в церковній організації. У творі одного із ідеологів пуританізму, професора кембріджського університету Т.Картрайта «Настанови до віри» містяться вимоги виробності проповідників парафіями віруючих, які управляються обраними пресвітерами – старійшинами. Влада єпископів, за Картрайтом, повинна була перейти до консисторій – рад пресвітерів та проповідників. Із середини 80-х років XVI ст. пуританська антиурядова опозиція переросла у широкий суспільний рух джентрі й буржуазії, який користувався підтримкою частини парламентарів. Представники лівої, радикальної, течії пуритан – індепенденти (англ. independence – незалежність) виступали за повне відокремлення церкви від держави, наголошуючи, що сам король як християнин «повинен підлягати церкві». В численних памфлетах індепенденти писали, що справедливий державний та церковний устрій може бути лише тоді, коли сам народ обиратиме своїх проповідників та керівників. Перетворення Біблії в настільну книгу віруючих (завдяки впровадженню книгодрукування, перекладу англійською мовою, невеликому формату й доступній ціні) відкривало можливості для самостійного вивчення, тлумачення кожним грамотним парафіянином її змісту. Релігійні дискусії стали важливою рисою життя англійського суспільства.

Католики й протестанти все ще застосовували до нових економічних явищ середньовічні норми етики. Наприклад, закон та суспільна думка намагалися заборонити лихварство, позичку грошей і відповідний відсоток як «недопустиму розбещеність» (закон 1552 p.). Лише у 1571 р. прибутки лихварів, якщо вони не перевищували десяти відсотків, перестали вважатися протизаконними. На другий рік свого володарювання Єлизавета І змогла відновити повноцінність металевих грошей, зупинити інфляцію, зростання цін. Королева намагалася законодавчо захистити селянина від зловживань лендлорда в процесі обгороджування земель. Вона справедливо вважала йомена реальною силою у справі захисту вітчизни й основним платником податків, тому і дбала про його процвітання. В епоху Єлизавети зросло багатство та авторитет сільських джентльменів – сквайрів. їхнє збагачення пояснювалося новими придбаннями монастирських земель, раціональним господарюванням, встановленням зв'язків із суконним виробництвом, зовнішньою торгівлею. Зростання впливу сквайра у суспільстві стало можливим завдяки зникненню феодальної знаті – абатів та настоятелів монастирів, які перед тим займали вище становище. Джентрі, які тепер управляли графствами як представники корони в якості мирових суддів, тепер не відчували небезпеки втручання у їхні справи «занадто впливових персон» та їхніх збройних свит. Останні представники феодальної знаті у прикордонних шотландських графствах були знищені Єлизаветою після повстання північних графів у 1570 р.

Ще за часів правління Генріха VIII завершилося законодавче, парламентське й адміністративне об'єднання Англії та Уельсу. На суверенний Уельс була розповсюджена англійська система графств, положення про мирових суддів та кодекс англійських законів. Валлійське дворянство отримало право делегувати своїх представників у Вестмінстерський парламент й усі переваги свого класу. Населення Уельсу зберегло рідну мову, духовні й культурні традиції.

Захоплення Ірландії. На відміну від м'якої інтеграції Уельсу, англійці із колоніальним запалом поставилися до інших сусідів – ірландців. Зручні морські бухти, а головне, прекрасні пасовища сусіднього «смарагдового» острова – Ірландії приваблювали англійців здавна. В 1541 р. Генріх VIII проголосив себе королем Ірландії й силою зброї зобов'язав ірландську знать складати йому присягу, отримувати права на володіння землею, захопленою у ворогуючих місцевих кланів. Ірландський парламент скликався лише з дозволу англійського короля і обговорював лише ті закони, які попередньо були узгоджені у Лондоні. У ті ж роки парламентом у Дубліні була здійснена англіканська Реформація в Ірландії і секуляризація її церковних багатств (в країні існувало 56 монастирів). Це був важливий крок у підкоренні країни Тюдорами, хоча більшість населення залишилась католиками, за що зазнавала переслідувань влади.

У другій половині XVI ст. засобом пограбування і підкорення Ірландії стали масові конфіскації земель ірландців й передача їх англійським колоністам. Як правило, землі конфісковували після звинувачень ірландських вождів у державній зраді; для цього використовувались провокації та конфесійна боротьба. Конфісковані землі роздавались на дуже вигідних умовах англійським військовим і чиновникам. Вимоги колонізації передбачали, щоб кожне поселення колоніста було перетворено у гарнізон проти місцевих мешканців, заборонялись шлюби між англійцями та ірландцями.

За часів Єлизавети І англійська влада в провінції Майстер (Південно-Західна Ірландія) спровокувала повстання, яке очолив граф Десмонд, а після його придушення конфіскувала в 1586 р. більшу частину земель цієї великої провінції. Землю роздали значними ділянками (від 4 до 12 тис. акрів) англійським колоністам, головним чином, знаті й фаворитам королеви за умови заселення селянами-англійцями й введення англійської системи феодальних відносин.

Загарбання британців посилили боротьбу ірландців проти і колонізаторів. В 1594 р. на півночі Ірландії, в Ольстері, почалось велике повстання, на чолі якого стали графи Тірон та Тірконель. Повстанці вимагали свободи віросповідання для католиків, призначення чиновників із ірландців, припинення обмежень у торгівлі. Добре навчена армія повсталих, яка нараховувала до 16 тис. чоловік, завдала англійським військам відчутної поразки на річці Блекуотер. Становище англійців було критичним: південні райони Ірландії підтримували повсталих, очікувалась грошова й військова допомога католицької Іспанії. Єлизавета І вислала на придушення повстання 22-тисячну армію на чолі з графом Ессексом. Однак придушити повстання не вдалося, граф Ессекс змушений був вступити з ірландцями у переговори, за що потрапив у неласку до королеви. Новий намісник Ірландії повів проти півночі спустошливу війну.

Під час каральних операцій англійці спалювали села, знищували мирне населення. Лише у 1603 р. повстання було придушене.

Англійська влада зробила ще один крок з метою зламати дух ірландців. Вона вирішила заснувати в Ірландії постійні поселення англійських колоністів і конфіскувала для цього майже всі землі у шести графствах Ольстера на півночі Ірландії. Землю роздавали задарма, тому туди з Англії та Шотландії рушили величезні юрби авантюристів. Ольстер став клаптиком Англії в Ірландії, й не дивно, що ірландців це глибоко обурювало. Нові ольстерці, зі свого боку, з презирством ставилися до корінного населення, що викликало напруження на острові. В результаті колонізації Ірландії виникло велике землеволодіння новоприбулих англійців, а позбавлені земель ірландці перетворилися у дрібних орендарів. Багато із пограбованих ірландців емігрували за океан, в Америку.

Політика щодо Шотландії. Об'єктом загарбницьких прагнень Англії залишалося сусіднє королівство – Шотландія. На економічно слабку, політично розколоту Шотландію зазіхали також Франція та Іспанія. Вона могла бути вигідним джерелом сировини, особливо вовни, і широким ринком для збуту товарів. Шотландія була у стані протистояти загарбницьким планам Лондона, лише користуючись підтримкою ззовні. Дворяни Шотландії, в залежності від джерела грошової допомоги, поділялися на прихильників французів або англійців. Намагання перших Тюдорів відтіснити своїх суперників у боротьбі за вплив у сусідній країні й розірвати традиційний франко-шотландський союз не мали успіху.

У своїй шотландській політиці Тюдори використовували дві тактики – встановлення матримоніальних зв'язків із пануючою у Шотландії династією Стюартів або війни з нею. В 1502 р. Генріх VII Тюдор видав свою доньку Маргариту заміж за шотландського короля Якова ІV, після чого монархи домовились про мир на вічні часи. Однак незабаром новий король Англії Генріх VIII порушив угоду й розпочав воєнні дії проти Шотландії.

В 1542 р. шотландська корона перейшла до малолітньої правнучки Генріха VII Тюдора – Марії Стюарт. Її відправили до Парижа, де виховали католичкою, а Шотландією як регентша (до своєї смерті у 1560 р.) керувала мати королеви – представниця могутньої французької родини Гізів – Марія де Гіз Лотарінзька. В Шотландію увійшли війська заморської держави, яким вдалося відтіснити англійську армію. В результаті країна підпала під владу Парижа, іноземні війська окупували важливі фортеці, а вищі владні посади опинилися у руках новоприбулої знаті. Особливо зміцнилися їхні позиції після одруження Марії Стюарт з дофіном Франциском II, майбутнім королем Франції.

В цей період у Шотландії посилився рух за Реформацію. Кальвінізм отримав широке розповсюдження не тільки серед мешканців міст, але й серед значної частини феодалів (особливо на півдні), які намагалися за допомогою Реформації заволодіти церковними багатствами й використати пресвітеріанський устрій нової церкви для посилення своїх позицій в боротьбі проти Стюартів. Був створений союз кальвіністів – Ковенант (covenant – угода), який в 1559 р. розпочав воєнні дії проти французів. Шотландський парламент не забарився з введенням в країні пресвітеріанського ладу церкви, а також приступив до секуляризації церковних багатств. Пресвітеріанська церква у Шотландії виступала за припинення кланових міжусобиць, за об'єднання країни.

Війною шотландських пресвітеріан проти французів скористалась англійська королева Єлизавета І Тюдор – вона допомогла кальвіністам зброєю та грішми, сподіваючись не тільки підкорити Шотландію, але й позбутися небезпечної претендентки на англійську корону в особі своєї кузини – Марії Стюарт. У ті часи Марія оголосила свої претензії на англійську корону. У відповідь на це, Єлизавета І допомогла кальвіністам Шотландії флотом, з допомогою якого вони здобули перемогу. У 1560 р. в м. Единбург шотландськими та англійськими делегатами, був підписаний договір, за яким іноземні війська виводилися із Шотландії, влада в країні переходила до Ради з представників аристократії, оголошувалась свобода віросповідання, а Марія Стюарт та її чоловік повинні були відмовитися від своїх зазіхань на англійську корону. Однак Марія Стюарт, перебуваючи під час цих подій у Франції, мовилась скріпити своїм підписом Единбурзький договір, укладений її представниками. Франція готувала нову інтервенцію в Шотландію, але цим планам завадила смерть Франциска II. Марія змушена була повернутися у своє королівство, де внутрішня боротьба розгорнулася з новою силою. В Шотландії вона одружилася із своїм двоюрідним братом, родичем Тюдорів, сподіваючись на припинення втручання Лондона у внутрішні справи країни, наблизила до себе представників католицької знаті й розгорнула переслідування кальвіністів.

У 1567 р. шотландські протестанти підняли повстання проти королеви-католички, звинувативши її у зв'язках із вбивцями чоловіка, лорда Генріха Дарнлея. Марія Стюарт опинилася в руках повстанців і була змушена зректися престолу на користь свого малолітнього сина Якова VI. Вона незабаром втекла з полону й нашвидкоруч зібрала нові війська проти повстанців. Однак її армія знову зазнала поразки, й шотландська королева врятувалася втечею у сусідню Англію. Близька родичка Єлизавета І, у якої Марія Стюарт шукала притулку, на довгі роки ув'язнила її в одному із замків.

В 1569 р. у північних графствах Англії спалахнуло збройне повстання, очолюване представниками феодальної знаті, які були невдоволені посиленням абсолютизму за часів правління Єлизавети І. їхньою метою було посадити на трон «законну» королеву Марію Стюарт, визволити її із в'язниці, відновити католицизм і. підкорити Англію римському папі. Повсталі створили велику армію, захопили важливі населені пункти на півночі. Однак військам Єлизавети І вдалося зупинити армію повстанців, а незабаром і придушити повстання.

Страта Марії Стюарт у лютому 1587 р., укладення Єлизаветою союзу з її сином – шотландським королем Яковом VI Стюартом, стали серйозною поразкою католицької реакції в Європі. Яків VI (сам протестант) зобов'язався не підтримувати Іспанію та католиків Англії і Шотландії в обмін на обіцянку стати спадкоємцем Єлизавети, оскільки прямих нащадків у англійської королеви не було.

Війна з Іспанією. Британці активно намагалися колонізувати американський материк, але на їх шляху стояла Іспанія, яка значно зміцнилася в результаті приєднання Португалії з усіма її колоніями (1581 р.). Із середини XVI ст. боротьба Англії з Іспанією набувала форми контрабандної торгівлі з іспанськими колоніями, піратського пограбування іспанських портів та кораблів, що перевозили золото й срібло з американського континенту. Англійська монархія усіляко підтримувала дії своїх піратів.

Вдалий мореплавець, один з піратів корони – Френсіс Дрейк, пройшов з невеликою ескадрою через Магелланову протоку й пограбував міста вздовж узбережжя Чилі, Перу, де були зібрані великі запаси золота та срібла для відправки в Європу. Потім Дрейк перетнув Тихий океан і в 1580 р. повернувся із величезною здобиччю в Англію, здійснивши, таким чином, кругосвітню подорож (другу після Магеллана). Після повернення у порт Плімут він отримав від королеви Єлизавети І дворянський титул і земельні володіння. Через п'ять років адмірал Дрейк здійснив військову експедицію у Вест-Індію, де пограбував і знищив ряд іспанських колоній і багато кораблів. У тому ж 1585 р. фаворит королеви Уолтер Релі – мореплавець, поет та історик, захопив частину східного узбережжя Північної Америки у Віргінії й спробував заснувати першу англійську колонію в Америці. На цьому ж материку Ньюфаундленді, сер Хемфрі Гілберт теж намагався заснувати англійську колонію. І хоча спроби мореплавців завершилися невдачею, напрямок колонізації заселених індіанцями територій "Мірних широт Північної Америки став загальновизнаною державною доктриною.

Уряд Єлизавети І заохочував дії піратів. В Англії виникали спеціальні компанії для спорядження експедицій корсарів проти Іспанців. Королева, деякі представники вищої знаті, мали паї у таких компаніях. Набіги англійських піратів завдавали величезних збитків Іспанії. Значні прибутки англійським купцям-піратам приносила работоргівля. В 1562 р. англійські корсари захопили в Африці (Гвінеї) негрів, а потім продали їх іспанським колоністам на Гаїті, чим поклали початок прибутковому «бізнесу». Після страти Марії Стюарт папа римський особливою буллою закликав католиків до війни з Англією. Іспанський король Філіп II зібрав для вторгнення в Англію великий флот із 134 кораблів, який було названо «Непереможною армадою». Флот складався, головним чином, з важких кораблів, що мали на борту до 20 тис. солдатів і моряків та до 2500 гармат. В порту Дюнкерк човни Армади мали взяти на борт ще 17-тисячний загін солдатів. Десант, за планом, повинен був висадитися у гирлі Темзи, неподалік від Лондона. Іспанці розраховували, що їхнє вторгнення буде підтримане повстанням англійських католиків.

У травні 1588 р. великий іспанський флот вийшов із Лісабону у напрямку Британських островів. В Англії звістка про це згуртувала населення, війна набула характеру боротьби за національну незалежність. Сформувалося чисельне ополчення для відсічі десанту та захисту Лондона, відбулося з'єднання військово-морських та торговельних флотів. Англійський флот нараховував близько 200 бойових і транспортних кораблів. Переважну частину флоту складали приватні та піратські кораблі. У минуле відійшов лук як основна зброя англійців, тепер воїни були озброєні мушкетами, піками, гарматами. Британських моряків відрізняли дисципліна, високий професіоналізм та рівність. Адмірал Дрейк увів за правило за яким джентльмен-волонтер разом з простим моряком повинен тягнути морський канат. Цим англійський моряк вигідно відрізнявся від моряків інших країн, де дворяни на кораблях постійно підкреслювали свою зверхність.

У другій половині липня 1588 р. іспанський флот досягнув англійських територіальних вод поблизу Плімута, звідки попрямував у Дюнкерк. Це було використано англійцями. На відміну від іспанського, британський флот складався, головно, з легких, швидкісних кораблів, озброєних бортовими батареями (рядами гармат, які виступали з бортів суден), а гармати переважали за тактико-технічними характеристиками артилерію іспанців. Морський бій перестав бути справою солдатів, які намагалися взяти противника на абордаж і знищити його на кораблі. Він став тепер битвою моряків-артилеристів. У відповідності з цим, англійці застосували тактику атаки вздовж іспанських кораблі и з флангів і з тилу. Морські бої тривали два тижні й проходили з перевагою британців, яким у битві допомагав флот союзницької протестантської Голландії.

У підсумку значна кількість кораблів Армади була потоплена. Та частина флоту, яка збереглась, не змогла підійти до Дюнкерка й була витіснена у Північне море; командування іспанського флоту дало сигнал на відступ. Однак англійські кораблі та сильний вітер і півдня не дозволили іспанцям здійснити маневр й лягти курсом їм зворотній шлях через Ла-Манш. Рештки іспанського флоту змушені були повертатися додому кружним шляхом, вздовж берегів Шотландії та Ірландії. Сильна буря, яка пройшла під час здійснення цього плавання, розкидала кораблі по морю й завершила розгром «Непереможної армади».

Загибель флоту серйозно підірвала могутність Іспанії і, разом з тим, відкрила широкі перспективи пануванню Англії на морях і океанах. Це посилило колоніальні прагнення Лондона. В 1596 р. англійський флот здійснив несподіваний напад на іспанські кораблі в гавані Кадіса на Піренейському півострові й потопив їх. Флот англійської Ост-Індської компанії досягнув «Островів прянощів» (Молуккські острови), а також порту Сурат на західному узбережжі Індії. Ця подія стала початком колонізації Гіндустанського півострова.

Англо-іспанська війна тривала до 1604 р. До того часу померли монархи, які розпочинали війну – іспанський король Філіп II та англійська королева Єлизавета І (1603 р.). Її спадкоємець, син страчееної Марії Стюарт, новий англійський король, який зійшов на трон під іменем Якова І Стюарта, об'єднав у династичній унії Англію й Шотландію та примирився з Іспанією. Династія Тюдорів відійшла у минуле. За часи їхнього правління в Англії стали вільними феодально залежні селяни, стабілізувалися буржуазні відпий, виникли нові класи, зміцнилася економіка, встановилося повне панування британців в Атлантиці, яке підготувало ґрунт і переселення англійського народу і створення великого англомовного світу.

Дата добавления: 2015-05-22