Розділ 5. Колоніальна експансія Великобританії на рубежі ХІХ-ХХ ст. 2 страница

Більш молоді промислові країни відгородилися від британських товарів високими протекціоністськими тарифами. У той же час колишня «майстерня світу» й надалі дотримувалася принципів вільної торгівлі. Виникла несприятлива ситуація для вітчизняної промисловості, коли товари країн-конкурентів безмитно продавалися всередині країни, а на перешкоді імпорту своєї продукції стояли високі митні бар'єри інших держав.

Серйозні труднощі переживало й сільське господарство Англії. Спостерігалося падіння виробництва його продукції, яке розпочалося у 1875 р. Орні землі під пшеницею скоротилися майже на мільйон акрів. Причиною став імпорт дешевої американської пшениці. Англійське землеробство було у порівнянні з американським більш дорогим, наукомістким, технологічно складним і не могло конкурувати з простим способом отримання продукції заокеанськими фермерами шляхом оранки багатих цілинних земель. Великі зернові райони на заході Англії, в центральних графствах та на півночі перетворювалися на пасовища, причому, це не обов'язково супроводжувалося збільшенням кількості домашньої худоби. Новою рисою 80-х й наступних років стало ввезення дешевого мороженого м'яса з Австралії, Нової Зеландії та Латинської Америки. Швидкісні пароплави доставляли продукти харчування із-за океану і завдяки розгалуженій системі залізниць розвозилися в усі куточки країни. Незначна прибутковість англійського сільського господарства стримувала підприємців від розміщення своїх капіталів у цю галузь економіки, що, у свою чергу, негативно впливало на її стан. Сільськогосподарські робітники масово переселялися у міста, де поповнювали ряди заводського пролетаріату, або емігрували в пошуках кращої долі. У вікторіанські часи масова еміграція набула ще більшого розмаху.

Що ж заважало англійським власникам великих капіталів переобладнати свою промисловість, піднести рівень сільського господарства й тим посилити конкурентоздатність англійських товарів? Заміна устаткування вимагала значних додаткових вкладень капіталу, прибутки від якого надійшли би через тривалий час. Власники капіталів не бажали зволікати й прагнули миттєвого збагачення. Вони намагалися відшукати інші джерела отримання максимальних прибутків, оскільки англійська промисловість вже не забезпечувала значних грошових надходжень. Одним з них була банківська справа. Надаючи свої капітали для кредитування різноманітним місцевим і, особливо, іноземним компаніям, банки отримували високий й постійний прибуток. Ще прибутковішою справою виявився вивіз капіталу за кордон, тобто створення на англійські капітали підприємств в інших, економічно відсталих країнах. Дешева тамтешня сировина, низький рівень податків та заробітної платні робітників дозволяли суттєво знижувати собі вартість вироблених товарів і, таким чином, підвищувати прибутки підприємців.

На початку XX ст. загальна сума вивезеного з Англії капіталу досягала величезної цифри у 2 млрд. ф.ст., а на 1914 р. – 4 млрд. У 1912 р. прибуток від вивезеного капіталу складав 176 млн. ф.ст., а від вивозу товарів – усього 33 млн. ф.ст., тобто суму меншу, ніж у 5 разів. З кінця XIX ст. експорт капіталу став відігравати в Англії більш важливу роль, ніж експорт товарів. Чим більше зростав вивіз капіталу, тим менше капіталу вкладалося в промисловість та сільське господарство країни, що зумовлювало все більше їх відставання від конкурентів.

Англійські підприємці будували нафтопереробні заводи в Голландії, сталеливарні заводи в Бельгії, Росії та інших країнах Європи, вкладали кошти у діамантові та золоті копальні півдня Африки. З кінця XIX ст. фінансові спекуляції, вивіз капіталу й експлуатація колоній, а не розвиток продуктивних сил самої Великобританії, стають основою могутності англійської буржуазії.

Зрушення у робітничому русі. Падіння темпів економічного розвитку відбилося на становищі робітничого класу Англії. Безробіття, важкі умови праці, низька оплата призвели до загального піднесення масового робітничого руху. Під його тиском уряди консерваторів та лібералів намагалися досягнути класового миру, піти на поступки вимогам пролетаріату. Уряд консерваторів на чолі з Дізраелі (1874-1880) впровадив 57-годинний робочий тиждень, закон про заборону праці дітям до 10 років, закон про охорону здоров'я та ін.

Правлячі кола підтримували філантропічні організації для допомоги робітникам: у 1878 р. була реорганізована на військовий лад і відповідно екіпірована Армія порятунку (виникла у 1865 p.). Її члени займалися облаштуванням притулків для бідних, боролися з алкоголізмом та іншими негативними явищами у середовищі трудового люду.

Ліберальний уряд Гладстона (1880-1885) продовжив політику поступок пролетаріату. Більш того, члени радикального крила партії, очолюваного мером Бірмінгема – фабрикантом Джозефом Чемберленом, пропагували ідею спільної боротьби підприємців та робітників проти аристократії. Сам він не допустив створення на власному підприємстві тред-юніону, однак виявляв турботу про покращення умов праці, санітарного стану цехів, освітлення робочих місць. На його фабриці діяли каса взаємодопомоги (скарбником був господар), безкоштовна бібліотека, клуб, вечірня школа, яка носила претензійну назву «робітничого інституту».

З 1885 р. виникають так звані нові тред-юніони. Вони об'єднують найбільш незахищені верстви людей праці – чорноробів, вуглекопів, докерів та інших робітників із випадковими заробітками, які не були, на відміну від кваліфікованих пролетарів, організовані у профспілки. Більшість нових тредів розпочинали свою діяльність із страйків. Визначною подією в історії робітничого руху став страйк лондонських докерів в серпні-вересні 1889 р. з вимогою встановлення фіксованої заробітної платні. З усіх куточків країни та навіть з далекої Австралії у фонд підтримки страйкуючих надходили грошові перекази. Постійно відбувалися мітинги та демонстрації на вулицях столиці. Докери досягли перемоги.

Піднесення робітничого руху призвело до посилення соціалістичної пропаганди. Найбільшої популярності у суспільстві набув поміркований різновид соціалізму – фабіанство (за ім'ям давньоримського полководця Фабія, який не наважувався вступати у вирішальні битви з противниками, а надавав перевагу тактиці вичікування). Фабіанське товариство виникло у столиці в 1884 р. і нараховувало наприкінці XIX ст. три тис. членів у Лондоні й біля 40 тис. у провінції. Серед його керівників були економісти – подружжя Сідней та Беатриса Вебб, письменник із світовим ім'ям Джордж Бернард Шоу. Вони вважали, що від капіталізму страждають однаковою мірою робітники й підприємці, а ворог у них спільний – лендлорди та власники великих монопольних об'єднань. Фабіанці виступали за викуп державою землі лендлордів, проти засилля монополій, за 8-годиниий робочий день, розширення виборчих прав трудящих, засуджували існуючу нерівність. Оскільки в цей період держава і місцеві органи влади (муніципалітети) почали прибирати під свій контроль ряд галузей господарства: пошту, залізниці, водо- й газопостачання міст, трамвайне сполучення, то фабіанці вважали усе це кроками до соціалістичного суспільства (звідси ще одна назва їхнього вчення – «муніципальний соціалізм»). Трудящі, на думку фабіанців, самі підуть працювати на муніципальні підприємства, приватний капітал залишиться без робітників і відімре.

Між тим, тривали страйки робітників, однак на цей раз перемогли підприємці. У 1900 р. одна залізнична компанія подала судовий позив на профспілки з вимогою відшкодування збитків, нанесених їй під час страйку залізничників у долині річки Тафф. Компанія виграла процес, створивши таким чином прецедент в юридичній практиці, тред-юніон змушений був виплатити 23 тис. ф.ст. Цей вирок означав, що трудящі по суті втратили право на страйк.

Робітники усе більше переконувалися в необхідності відстоювати свої права у парламенті через організацію власної партії. У лютому 1900 р. активісти Британського конгресу тред-юніонів заснували партію під назвою Комітет робітничого представництва (Labor Representation Committee). Однак вона відразу стала називатися робітничою, а в 1906 р. назва лейбористська (Labor Party) була прийнята офіційно.

Загострення ірландської проблеми. Більшість населення Ірландії – селяни, виступали за демократичне вирішення аграрного питання. Дрібному орендарю, внаслідок конкуренції дешевої імпортної аграрної продукції, все важче було сплачувати ренту, а затримка у виплатах призводила до примусового виселення з землі. В одному лише 1880 р. лендлорди виселили 2110 сімей. Зросла масова еміграція (у 1841 р. в Ірландії проживало 8,2 млн. населення, а в 1891 р. в країні залишалося 4,7 млн. осіб; усього за 50 років, з 1851 по 1901 p., за океан виїхало 72% її жителів).

Створена у 1879 р. Земельна ліга (Land League) на чолі з Майклом Девітом поставила за мету захист ірландських орендарів, обмеження прав лендлордів і перетворення фермерів у постійних користувачів землі на умовах «справедливої», поміркованої платні власникам. Лідер прихильників гомруля в парламенті Ч.Парнелл радив селянам чинити опір виселенню. Для організації боротьби йому надходили значні грошові перекази від ірландської діаспори США.

Земельна ліга нараховувала близько 250 тис. членів, її активісти проводили записи поведінки землевласників і суворо карали їх за антиірландські проступки. Капітан Бойкот, за вироком Ліги, залишився без прислуги та робітників. Йому не продавали жодних товарів у крамницях і він проживав наодинці у своєму будинку. Бойкот (його ім'ям стали називати такі методи боротьби) змушеній був переселитися до Англії. Мали місце знищення посівів, підпали господарств, каліцтво худоби.

Гомрулерів, з їхніми мирними методами боротьби, почали відтісняти радикали: в Ірландії лунали вибухи бомб, вчинялись вбивства на ґрунті аграрних конфліктів, замахи на представників адміністрації (в Дубліні були вбиті міністр у справах Ірландії та його помічник). За цих обставин Гладстон оголосив Земельну лігу поза законом, призупинив в Ірландії дію суду присяжних. Однак репресії не збили хвилю виступів. У пошуках виходу з кризи ліберали на чолі з Гладстоном вирішили піти на компроміс, уряд припинив репресії, ірландським фермерам пробачили борги.

Тактика поступок лібералів включала також розширення виборчого права. У грудні 1884 р. Гладстон провів третю виборчу реформу. Тепер виборче право розповсюджувалося на сільський пролетаріат й взагалі на робітників, які проживали поза межами міст. Виборче право отримали дрібні орендарі в Англії та Ірландії. Кількість виборців в результаті реформи збільшилася з 3 млн. 150 тисяч до 5 млн. 700 тисяч.

Боротьба між двома основними партіями Великобританії за голоси виборців загострилася. Так, на позачергових виборах на початку 1886 р. ліберальна партія отримала мінімальну перевагу над консерваторами. На остаточне рішення про формування уряду вплинули голоси депутатів-ірландців, які віддали їх лібералам на чолі з Гладстоном. Новий уряд (лютий-липень 1886 р.) підтримав ідею гомруля. Гладстон наполягав на тому, що надання Ірландії самостійного парламенту є кращим і справедливим засобом заспокоєння країни. Проти нього виступили як консерватори, так і колеги по партії: представники аристократії вігів та радикали, захисники імперії, очолювані Дж.Чемберленом.

Голосування з ірландського питання в червні 1886 р. було наповне драматизму. Проти гомруля разом з опозицією проголосувала також значна кількість депутатів-лібералів. З цього розколу розпочалася глибока криза ліберальної партії. Уніоністи (ті члени партії, які виступали за збереження унії з Ірландією) утворили нову фракцію парламенту, а у подальшому увійшли до партії консерваторів. У 1893 р. Гладстон вдруге вніс на розгляд парламенту білль про гомруль. На цей раз з незначною перевагою білль схвалила палата громад, однак, як і передбачалося, відхилила палата лордів. Прогресуюча сліпота змусила Гладстона у 1894 р. відійти від політики (через чотири роки він помер).

Таким чином, парламентські зусилля не принесли ірландцям бажаних результатів. Розчарування у політичних методах боротьби надало поштовх рухові за культурне та економічне відродження Ірландії. Докладалися зусилля для відновлення мови племені гелів, одного з кельтських племен, якою розмовляло стародавнє населення смарагдового острова. Молодий ірландець Артур Гріффіт почав проповідувати нову політику, яка стала відомою під назвою ІІІін фейн (ірландська – Sinn Fein), що означало «ми самі». Шинфейнери вважали збройне повстання на той час нереальним і пропонували боротьбу «прямої дії», своєрідної відмови від співробітництва з англійською владою. Пасивний опір носив мирний характер, він полягав в ігноруванні заходів, розпоряджень англійської адміністрації в Ірландії.

Політична боротьба наприкінці XIX – на початку XX ст. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у Великобританії проводилися важливі реформи. У 1888 р. уряд консерваторів на чолі з новим лідером – лордом Солсбері (Б.Дізраелі помер у 1881 р.) провів реформу місцевого самоврядування, яка поділила країну на 122 округи. Замість старого аристократичного місцевого самоврядування, яке належало мировим суддям, обраним із землевласників, запроваджувалося нове: усі платники податків обирали ради графств. До компетенції останніх належали громадські установи, дороги, охорона здоров'я та інше. Радам дозволялося купувати землю для наділення наймитів дрібними ділянками. Впроваджувалося подальше удосконалення моделі держслужби, зокрема чиновникам заборонялася будь-яка політична діяльність, приналежність до партій та їх підтримка.

З 1895 р. консерватори виступали у союзі з ліберал-юніоністами. Цей блок протримався при владі 10 років. Уряд до липня 1902 р. очолював лорд Солсбері, а потім, до грудня 1905 р. Артур Бальфур. Погіршення становища Великобританії на світових риках підштовхнули частину консерваторів на чолі з міністром колоній в уряді Солсбері Дж.Чемберленом виступити за відмову від вільної торгівлі, за впровадження політики протекціонізму У 1901 р. вперше було запроваджене невелике мито на ввезений цукор та хліб, що було розцінене як поворот до протекціонізму. Курс щодо встановлення мита на предмети першої необхідності змушував підприємців підносити заробітну плату робітникам. Загострення суперечок у парламенті з питань митної політики викликали відставку ряду міністрів, Бальфур в грудні 1905 р. змушений був призначити парламентські вибори.

Ліберали, використовуючи розбіжності серед консерваторів, розгорнули енергійну боротьбу за збереження фритреда. Вони обіцяли, що політика вільної торгівлі забезпечить робітникам «дешевий хліб». Вибори, які відбулися на початку 1906 р., відзначилися не лише перемогою лібералів, а й значним успіхом лейбористської партії. Лейбористи отримали 26 місць і стали третьою партією англійського парламенту. У тому ж 1906 р. ліберали провели через парламент Закон про трудові конфлікти, який відновив право робітників на страйк і скасував прецедент у справі залізничників Таффської долини. Через два роки парламент схвалив закон про пенсії для громадян, які досягли 70-річного віку й мали не більше 26 ф.ст. річного прибутку. Пенсію отримали близько мільйона чоловік. Тоді ж законом встановлювався 8-годинний робочий день для вуглекопів. У 1911 р. було впроваджено соціальне страхування через хворобу, інвалідність та, що було особливо важливим, по безробіттю. Фонди для страхування надходили з трьох джерел: державні асигнування, внески самих робітників та внески підприємців. Всі ці заходи суттєво підняли рівень життя пролетаріату. Вони стали результатом його успішної боротьби за свої права і поступок буржуазії, яка розуміла, що шлях усунення революційної небезпеки – в скороченні масштабів економічної нерівності між верствами населення.

Значний вплив на законотворчість лібералів мала діяльність Девіда Ллойд-Джорджа. У 1909 р. він як міністр казначейства запропонував на розгляд парламенту проект бюджету, в якому фінансування соціальних програм покривалося за рахунок збільшення податків на власників землі. У палаті громад, де ліберали мали більшість, білль пройшов, але палата лордів відмовилась його схвалити. Цей конфлікт висунув на перший план політичної боротьби проблему чергової парламентської реформи: спадкова верхня палата лордів дозволяла собі відкидати законопроекти, схвалені нижньою палатою, яка обиралася усім народом.

Уряд лібералів на чолі з Г.Асквітом (1908-1915) вніс на розгляд парламенту білль, який передбачав суттєве скорочення повноважень лордів: по-перше, усі питання щодо бюджету не підлягали компетенції палати лордів; по-друге, решту законопроектів верхня палата мала право відхиляти двічі, однак якщо нижня палата утретє ухвалювала законопроект, він більше не підлягав розгляду лордів і ставав законом. Крім того, білль скорочував термін повноважень палати громад замість 7-річного – 5-річним.

Верхня палата і партія консерваторів відчайдушно чинили опір прийняттю білля. Це привело до нових виборів у грудні 1910 p., однак не змінило співвідношення сил у палаті громад. У тому ж році помер король Едуард VII (1901-1910), його спадкоємцем став син – Георг V (1910-1936). Тільки отримавши згоду нового короля доповнити палату лордів прихильниками білля (тобто використавши той же метод, яким віги провели парламентську реформу 1832 p.), прем'єр-міністр Асквіт змусив палату лордів у травні 1911 р. затвердити закон, який обмежив повноваження верхньої палати. Це стало значною перемогою англійської демократії.

Для подальшої демократизації суспільства важливе значення мав рух за виборче право для жінок. Суфражистки (suffraqе – виборче право) на поч. XX ст. повели широку агітаційну кампанію, деякі з них навіть вдавалися до насильницьких дій (порушення роботи парламенту, напади на міністрів та ін.). Суфражисткам вдалося звернути увагу широкої громадськості на проблеми дискримінації за статтю. Уряд змушений був серйозно зайнятися цією проблемою.

Однак найбільш болючим питанням для правлячої верхівки залишалося ірландське. Ліберали відновили спроби провести білль про гомруль. Скориставшись обмеженням повноважень верхньої палати парламенту, уряд Г.Асквіта у 1912 р. знову виніс на розгляд парламенту цей білль. Палата лордів тепер була не в стані накласти вето на проект закону, однак мала право двічі його відхилити, чим і скористалася. Документ передбачав утворення в Ірландії двопалатного парламенту, до компетенції якого не входили: зовнішня політика й зовнішня торгівля, фінанси, військова справа та ін. Обговорення білля про гомруль викликало гостру політичну кризу. Посилаючись на те, що в Ольстері переважало англійське протестантське населення, яке не бажало підпадати під контроль ірландського католицького парламенту, лідери консерваторів відкрито підтримали заколот у Північній Ірландії. Коли в березні 1914 р. уряд спробував відправити в Ольстер війська, офіцери відмовилися виконати наказ. В обох частинах Ірландії гарячково готувалися до війни, формувалися корпуси волонтерів. Зіткнення між обома корпусами волонтерів і громадянську війну в Ірландії відвернула більш значна подія початок – Першої світової війни.

Зовнішня політика напередодні Першої світової війни. Із завершенням англо-бурської війни (1899-1902) зовнішня політика «блискучої ізоляції» Великобританії набула небезпечного для англійців характеру, коли суспільна думка у переважній більшості країн світу була вороже налаштована до Англії (велика цивілізована нація жорстокими методами підкорила таких же цивілізованих, але малочисельних бурів). Деякі представники урядових кіл, особливо Дж.Чемберлен, наполягали на пошуках сильних союзників.

Зміни у співвідношенні сил, які відбулися на зламі XIX-XX ст., висунули на перший план англо-німецьке економічне та військове суперництво, відсунувши на задній – боротьбу за колонії з Францією та Росією. Німеччина стала ініціатором утворення агресивного військового блоку – Троїстого союзу з Австро-Угорщиною та Італією. Троїстий пакт спрямовувався, у першу чергу, проти Франції та Росії, які у відповідь уклали між собою союз. Зростання англо-німецьких антагонізмів та невдалі спроби британської дипломатії в 1898-1901 pp. досягти компромісної угоди з Берліном змусили Лондон шукати собі інших союзними у Європі. У 1904 р. після тривалої підготовки, дипломатичного зондажу і переговорів був підписаний договір між Англією та Францією, названий Антантою (від франц. – Entente cordіale, сердечна згода). Формально мова не йшла про Німеччину: англійці погодилися надати французам свободу дій у Марокко, а ті визнали британську окупацію Єгипту та Судану; поділялися сфери впливу також у Сіамі (Таїланд). Оскільки Франція була у союзі з Росією, договір 1904 р. відкривав шлях до перетворення Антанти у союз трьох держав. У 1907 р. Англія та Росія підписали договір, який врегулював відносини між ними на Середньому Сході, й таким чином Антанта розширилася.

В Антанті, на відміну від Троїстого союзу, не всі учасники мали визначені військові плани. Так, Лондон, незважаючи на контакти між англійським та французьким генштабами і військово-морським командуванням, уникав військових зобов'язань. Англія бачила себе арбітром між ворогуючими угрупованнями. На початку 1912 р. у Берліні побував військовий міністр лорд Холден. Його місія завершилася безрезультатно: німці не погодилися припинити будівництво нових військових кораблів, що послаблювало панування Великобританії на морі, а англійці, у свою чергу, не захотіли давати обіцянку зберігати нейтралітет у майбутній війні. Місія лорда Холдена продемонструвала пацифістські зусилля Лондона (відповідальність за гонку озброєнь лягала на Берлін), а у німецького уряду зміцнилися сподівання, що у випадку війни з Францією та Росією, Англія все ж залишиться осторонь.

Сподівання ці виявилися марними, вже у лютому 1913 р. Англія та Франція узгодили спільні дії на випадок виникнення війни. Англія взяла на себе зобов'язання щодо боротьби з німецьким флотом у Північному морі, французький флот – захист англійських інтересів у Середземному морі. Почалася концентрація британського флоту у Північному морі, у свою чергу майже усі сили французького флоту зосередилися на базах Середземного моря. Новою угодою (серпень 1914 р.) Англія надала можливість французам користуватися своїми базами у Гібралтарі та Ла-Валлеті (о. Мальта). Із наближенням війни Великобританія суттєво підвищила видатки на флот та армію (зросли у три рази в 1904-1914 роках), побудувала нові та реконструювала старі морські бази, створила Комітет Оборони Імперії. Країна поділялася на військові округи, у яких проходили підготовку резервісти, формувалася експедиційна армія.

Англія у роки Першої світової війни. Ініціативу у розв'язанні світового конфлікту взяли на себе держави Троїстого союзу. 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії і направила проти неї свою армію. 1 серпня Німеччина вступила у війну проти Росії, а через два дні – проти Франції. 3 серпня Німеччина порушила нейтралітет Бельгії, намагаючись через її територію захопити Францію. Це дало привід вступити у війну Великобританії. З метою захисту прав маленької Бельгії, англійський уряд в ніч з 4 на 5 серпня оголосив війну Німеччині.

На початку війни Великобританія мала 250 тис. солдатів, більшість з яких перебували у колоніях. На Західний фронт у Європу переправився стотисячний експедиційний корпус, очолюваний фельдмаршалом Джоном Френчем. Англійці пліч-о-пліч з французами взяли участь у великій битві на річці Марні (вересень 1914 р.), у результаті якої були зірвані німецькі плани «блискавичної» війни. Західний фронт стабілізувався, противники перейшли до довготривалої окопної війни на взаємне виснаження сторін. Відбувалося подальше збільшення англійської армії на континенті: у 1916 р. вона вже нараховувала близько 1 млн. солдатів. Британські війська активно діяли на інших театрах війни, зокрема, атакували турецько-німецькі з'єднання в Іраку, Палестині, Сирії, відбили напад на Суецький канал. У лютому – березні 1915 р. британсько-французька ескадра провела Дарданелльську операцію, у ході якої висадила десант й спробувала оволодіти Константинополем з моря та суходолу, однак зазнала невдачі.

Найбільший внесок Великобританії у бойові дії союзників буй на морях та океанах. Могутній англійський флот відрізав Німеччину від усіх баз, колоній, підвозу продуктів харчування, сировини з моря. 31 травня – 1 червня 1916 р. Головні військово-морські сили Великобританії (Гранд-Фліт) під командуванням адмірала Джона Джелліко в районі Ютландського півострова зірвали спробу німецького флоту переломити хід війни на морі. На той час це була найбільша в історії морська битва.

Німеччина, враховуючи перевагу британського надводного флоту, вдалася з 1915 р. до тотальної підводної війни. Її підводні човни, незважаючи на протести нейтральних країн та обурення світової громадськості, нападали на торговельні судна, пасажирські пароплави. З кожних чотирьох кораблів, які виходили з англійських портів, поверталися лише три. Особливо вразило світову громадськість німецьке торпедування 7 травня 1915 р. біля берегів Ірландії трансатлантичного лайнера «Лузітанія», який плив майже з двома тисячами пасажирів із США до Англії. Уряд США (на борту лайнера перебувало чимало американців) заявив рішучий протест проти дій Німеччини.

В січні 1917 р. Німеччина офіційно оголосила про те, що нападам підводних човнів будуть піддані судна нейтральних країн у визначених акваторіях. Таким шляхом вона намагалася перекрити постачання продуктів харчування до Англії, розладнати світові транспортні морські комунікації. Англійці вдалися до військового конвоювання своїх пароплавів, чим значно послабили ефективність нападів підводних човнів противника. Підводна війна Німеччини, певною мірою, схилила уряд США втрутитися у війну на боці Антанти. Вступ у квітні 1917 р. у війну США з їхніми величезними ресурсами та свіжими силами визначив поразку знесиленого у боротьбі на два європейські фронти німецько-австрійського блоку.

Протягом березня-квітня 1918 р. Німеччина, використовуючи вихід з війни більшовицької Росії, повела рішучий наступ на Західному фронті, однак зазнала поразки (друга битва на Марні). На початку серпня війська Антанти прорвали фронт, становище противника стало безнадійним. 11 листопада 1918 р. німецька делегація змушена була підписати акт перемир'я. За його умовами, Німеччина повинна була залишити усі захоплені нею території на Заході, а її армія відійти за р. Рейн. Із Східної Європи вона відводила свої війська по мірі прибуття туди військ Антанти. Усі військовополонені та усе військове майно передавалися переможцям.

У роки війни все внутрішнє життя Великобританії було підппрядковано потребами армії та флоту. Із вступом країни у війну уряд лібералів домігся від парламенту надзвичайних повноважень. У травні 1915 р. уряд Великобританії став коаліційним, його знову очолив Г.Асквіт, але туди, окрім лібералів, увійшли вісім консерваторів та лідер парламентської лейбористської фракції Артур Гендерсон. Керівництво промисловістю, яка виконувала замовлення військових відомств, перейшло до міністерства озброєнь на чолі з Д.Ллойд-Джорджем. Схвалений парламентом закон «Про захист королівства» передбачав запровадження державного контролю над виробництвом, транспортом, пресою, заборону страйків тощо. Усі ці заходи дозволили вже влітку 1916 р. подвоїти випуск окремих видів зброї. У травні 1916 р. у країні була запроваджена обов'язкова військова повинність. Більше 6 млн. чоловіків стали до лав Збройних сил. Місце мобілізованих до армії робітників займали жінки, вихідці із середніх класів. В 1918 р. перед завершенням війни жінкам було надано виборче право. Наприкінці війни сталася ще одна важлива подія в історії країни. Король Великобританії Георг V, онук королеви Вікторії (ганноверська династія) та принца-консорта (consort – чоловік королеви) Альберта, представника дому Сакс-Кобург-Гот, підтримуючи антинімецькі настрої народних мас, оголосив про зміну назви династії з 1901 р. (з часу сходження на престол свого батька – короля Едуарда VІІ) на Віндзорську.

Уведення обов'язкової військової повинності було негативно зустрінуте населенням Ірландії, яке й надалі виборювало незалежність. В 1916 р. на пасхальному тижні вибухнуло повстання в Дубліні, і була проголошена Ірландська республіка. Після кількох днів боротьби англійці його жорстоко придушили. Відповідно до законів воєнного часу, влада розстріляла декількох активних учасників разом з керівником повстання поетом Джеймсом Коннолі.

Повстання в Ірландії, поширення антивоєнних настроїв у суспільстві, значні втрати англійців у війні винесли на порядок денний питання про заміну Г.Асквіта, на якого покладали відповідальність за невдачі, новим енергійним і рішучим прем'єром. Чергова реорганізація уряду у грудні 1916 р. призвела до призначення прем'єр-міністром Д.Ллойд-Джорджа (він займав тверду позицію – «війна до переможного кінця») і окреслила кризу ліберальної партії. Асквіт разом з великою групою своїх прихильників не підтримав новий уряд, очолюваний колегою по партії. Вирішальне слово в уряді належало військовому комітету з 5 осіб: Д.Ллойд-Джорджу, лейбористу А.Гендерсону, лідеру консерваторів Ендрю Бонар Лоу, та його однопартійцям - лорду Мілнеру та лорду Керзону. Новий уряд узяв під суворий контроль політичне та господарське життя країни. Посилилась цензура на антивоєнні матеріали в пресі, контроль над випуском промислової продукції, було створено єдине командування союзних армій на заході. З урядом Ллойд-Джорджа Великобританія зустріла перемогу у Першій світовій війні.

^[1] 1 акр (англ,- acre) – одиниця площі в англійській системі мір, дорівнює 4046,86 квадратних метрів.

Дата добавления: 2015-05-22