Крах гетьманщини

/ творення 24 жовтня коаліційного кабінету

Ф.Лизогубу ні на йоту на просунуло Ук­раїнську державу на шляху консолідації суспільства. 27—ЗО жовтня у Києві відбувся 2-й з’їзд „Протофісу“, засідання якого пройшли „під прапором опозиції до українсько-державницьких і демократичних тенденцій української частини но­

вого кабінету й жагучих надій на відбудову єдиної реакційної Росії“ 1 листопада провів з’їзд Союз хліборобів-власників. Його дозволила влада за умови, що на ньому не підійматимуться питання фе­дерації України з Росією, але про настрої з’їзду красномовно свідчили оплески, якими делегати вітали „єдинонеділимчу“ промову Пуришкевича. В галузі земельної політики з’їзд цілком відверто ви­словився проти проведення аграрної реформи: „за­ходи примусового перерозподілу землі не тільки зайві, некорисні, а й небезпечні, бо вони порушують принцип приватної власності“. Німецький дипло­мат Берхем повідомляв наприкінці жовтня з Києва міністерству закордонних справ Німеччини, що ме­та правих політичних сил „більш чи менш визначе­но спрямована до возз’єднання з Великоросією, причому Україні в кращому разі залишається деяка видимість автономії“.

Українські національні сили виступали з проти­лежних позицій. Наприкінці жовтня з’їзд партії хліборобів-демократів наголосив, що УПХД „стоїть за незалежну самостійну Українську держа­ву з конституційним ладом, форми якого визначить сам народ на 1-му українському Сеймі, що вийде з загального, рівного, таємного й безпосереднього голосування“. Далі з’їзд доручав Генеральній управі партії разом з Національним союзом і уря­дом негайно вирішити питання про скликання Національного конгресу. ЗО жовтня Національний союз підтримав цю ідею, позначивши відкриття конгресу на 17 листопада. Його порядок денний становили питання міжнародного становища Ук­раїни, форм державного будівницва, економічна політика. Міністерство внутрішніх справ заборони­ло проведення конгресу, й тоді питання про дозвіл розглянула Рада міністрів. Голоси в уряді розділи­лися майже порівну: 7 міністрів (представники Національного союзу) голосували за проведення конгресу, 8 (представники „Протофісу“) вислови­лися проти. Одразу ж 5 міністрів-українців подали­ся до демісії.

Гетьман використав цю нагоду, щоб відправити у відставку весь уряд. На той час він уже зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійськи зорієнтованих сил. 14 листопада П.Скоропадський у грамоті „до всіх українських громадян“ оголошував про зміну урядового курсу: Україні „першій належить виступити у справі утво­рення Всеросійської федерації. її конечною метою буде відновлення Великої Росії“. Для виконання

цього завдання гетьман затвердив новий склад уря­ду на чолі з С.Гербелем. Звичайно, в ньому вже не могло бути представників Національного союзу. Склад цього кабінету В.Винниченко визначив як „цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і ви­разно реакційний“.

Отже, з незалежною Україною було покінчено. В історичній літературі так і залишилося нез’ясова- ним — наскільки самостійним був гетьман у прий­нятті подібного рішення. Д.Дорошенко, щирий прихильник гетьмана, пише, що воно здалося геть­манові єдиним порятунком. Історик не уточнює: по­рятунком кого, чого, але вважає, що це було хибне рішення. І.Нагаєвський, не розкриваючи джерел, зазначає, що сам П.Скоропадський уже в еміграції визнав грамоту 14 листопада хибною. Безжально точним в оцінці зміни курсу гетьманської влади, що сталася 14 листопада, виявився, на нашу думку, П.Христюк: „...Спершись у своїй роботі виключно на поміщиків і капіталістів України, верстви національно неукраїнські, генер. Скоропадський мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення української монархії, дійти до повної ліквідації ук­раїнської державності“.

Реакція Національного союзу, на оголошення гетьманом нового державного курсу була адекват­ною: оголошення повстання проти влади гетьмана. Власне, ідею повстання сформулювали раніше, але, як свідчить В.Винниченко, спочатку її поділяли ли­ше двоє, він і М.Шаповал, тоді як більшість Національного союзу в успіх повстання не вірила, а отже, була проти. Але з розвитком подій настав критичний момент, і засідання Національного сою­зу „підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, визначило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити рево­люція, й приступило до виборів Директорії“.

Напевно, висловлена В.Винниченком думка не в усьому відповідала історичній правді. Справді, на засіданні Національного союзу 13 листопада було сформовано Директорію у складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка та П. Андрієвського. Директорія стала керівним політичним органом повстання. Але чи існував план повстання і чи були визначені його головні гасла? Думається, якщо й були, то в найзагальнішому ви­гляді. В усякому разі відозва, написана В.Винни­ченком 14 листопада від імені Директорії, містить лише заклики до повалення влади П.Скоропадсь- кого — „насильника й узурпатора народної волі“

225- і обіцянки, що „всі соціальні й політичні здобут­

ки революційної демократії будуть повернені. А Ук­раїнські Установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній Українській землі“.

Свідомо чи несвідомо Директорія обрала найза- гальнішу платформу боротьби з гетьманом. По суті, ця боротьба і стала її політичним кредо на першій порі. Об’єднання всіх невдоволених гетьманським режимом національних, демократичних сил забез­печило успіх повстанню.

LXXXVII листопада Директорія виїхала до Білої Цер­кви у розташування січових стрільців. їхній коман­дир Є.Коновалець був посвячений у план повстан­ня й обіцяв його підтримати. Приклад січових стрільців наслідували й інші військові гетьманські підрозділи, командування яких перебувало під впливом національних ідей. У перші дні повстання на бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині проти гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, у Берди­чеві — Чорноморський козацький кіш. Збройні си­ли Директорії швидко поповнювалися селянськими загонами. Розгортанню повстанського руху сприя­ло невтручання німецьких військ у боротьбу Дирек­торії з гетьманом. Ці війська, за угодою 17 листо­пада, підписаною в Білій Церкві представниками німецької Великої солдатської ради і Директорії, дотримувались нейтралітету.

997 листопада біля Мотовилівки у першому ж бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. У столиці з 14 лис­топада діяв створений при ЦК УСДРП Ук­раїнський революційний комітет, до складу якого входили В.Чехівський, А.Пісоцький, З.Висоць- кий, Б.Мартос, М.Порш, В Мазуренко та Л.Ми- хайлів. Ревком ставив собі завданням об’єднати всі демократичні профспілки і готував міське повстан­ня, що мало відбутися в ніч з 22 на 23 листопада. Перший наступ військ Директорії на столицю геть­манцям вдалося відбити, але вже наприкінці листо­пада вплив Скоропадського далі Києва не сягав. Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопа­да призначив головнокомандуючим усіма збройни­ми силами Української держави російського генера­ла Келлера. Територію країни було оголошено „те­атром воєнних дій“, розпочалася мобілізація офіцерів старої російської армії, які перебували в Україні. Навіть Д. Дорошенко мусив визнати, що з цих заходів нічого суттєвого не вийшло: „Гетьма­нові довелося дуже скоро розчаруватись у надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому ак­тивну підтримку з боку російських і русофільських

кіл на Україні, особливо серед колишніх офіцерів російської армії. Навіть київська російська преса зустріла грамоту з 14 падолиста дуже холодно. Російські й русофільські кола покладали тепер усі надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Ук­раїнської держави“.

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзначити­ся, то тільки переслідуванням у Києві українських демократичних кіл.

На цьому тлі, забарвленому кольорами пожеж і крові, абсолютно алогічним сприймався факт ство­рення Української Академії наук. Підготовча робо­та до її відкриття розпочалася ще влітку, і лише на­прикінці листопада УАН розгорнула свою роботу, ставши найвагомішим внеском Української держави у розвиток національної культури.

Україна швидко занурювалась у вир грома­дянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими й австрійськими багнетами, вибухнули з новою силою, щойно гетьманська влада втратила військову іноземну підтримку. 14 грудня гетьман зрікся влади. Того дня до Києва вступили частини Директорії.

Українська держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції: побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. У цієї ідеї не ли­ше не було національного українського підгрунтя, а й виявились надзвичайно кволими соціальні засади, її реалізацію цілком і повністю зумовив певний збіг обставин, чинник іноземної військової присутності в Україні. Безперспективність консервативної ідеї підтвердив подальший розвиток революції. Попри його калейдоскопічність, ця ідея не спромоглася са- мовідтворитись принаймні ще один раз і навіть на­гадати про себе якимось суспільно-політичним ре­цидивом.

Подібний висновок не є абсолютним заперечен­ням консервативної ідеї. Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш силь­ною владою показали, як далеко могла б піти Ук­раїна вперед, якби їй вдалося вирватися з рево­люційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона виглядала 1918 р куди приваб­ливішою за свою північну сусідку, звідки не припи­нявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі.

Однак не ці тенденції визначали життє­здатність режиму. Повторимо: ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше

того, вони його помітно революціонізували. Жор­стока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Дата добавления: 2015-05-22